¹

(Зач. 54) Не мно́зі учи́теліє бива́йте, бра́тіє моя́, ві́дяще, я́ко бо́льшеє осужде́ніє при́ймем,

¹

Браття мої, не багато хто ставайте учителями, знаючи, що ми підпадемо під більший осуд,

²

мно́го бо согріша́єм всі. А́ще кто в сло́ві не согріша́єть, сей соверше́н муж, си́лен обузда́ти і все ті́ло.

²

бо всі ми багато грішимо. Хто не грішить словом, той досконала людина, яка може приборкати і все тіло.

³

Се [бо і] ко́нем узди́ во уста́ влага́єм, да повину́ються нам, і все ті́ло їх обраща́єм;

³

Ось ми вкладаємо вуздечки в рот коням, щоб вони слухались нас, і керуємо всім тілом їхнім.

⁴

се, і кораблі́ вели́ці су́ще і от же́стоких ві́тров заточа́ємі, обраща́ються ма́лим корми́льцем, а́може стремле́ніє пра́вящаго хо́щеть;

⁴

Ось і кораблі, хоч які вони великі і як не носяться сильними вітрами, та невеликим кермом спрямовуються, куди хоче керманич;

⁵

та́кожде же і язи́к мал уд єсть, і вельми́ хва́литься. Се, мал огнь, [і] коль вели́кі ве́щі сожига́єть.

⁵

так само і язик — невеликий член, але багато чинить. Подивись, невеликий вогонь‚ а як багато речей спалює!

⁶

І язи́к — огнь, лі́пота непра́вди; си́це і язи́к водворя́ється во у́діх на́ших, скверня́ все ті́ло, і паля́ ко́ло рожде́нія на́шего, і опаля́яся от геє́нни;

⁶

І язик — вогонь, прикраса неправди; язик поставлений так між нашими членами, що сквернить усе тіло і запалює круг життя, будучи сам запалюваний від геєни.

⁷

вся́ко бо єстество́ звіре́й же і птиць, гад же і риб укроща́ється і укроти́ться єстество́м челові́ческим,

⁷

Бо всяке єство звірів і птахів, плазунів і морських тварин приборкується і приборкане людським єством,

⁸

язи́ка же нікто́же мо́жеть от челові́к укроти́ти, не удержи́мо [бо] зло, іспо́лнь я́да смертоно́сна.

⁸

а язика приборкати ніхто з людей не може: це — невтримне зло; він повний отрути смертоносної.

⁹

Тім благословля́єм Бо́га і Отця́, і тім клене́м челові́ки би́вшия по подо́бію Бо́жию;

⁹

Ним благословляємо Бога і Отця, і ним же проклинаємо людей, створених за подобою Божою.

¹⁰

от ті́хже уст ісхо́дить благослове́ніє і кля́тва. Не подоба́єть, бра́тіє моя́ возлю́бленная, сим та́ко бива́ти.

¹⁰

З тих самих уст виходить благословення і прокляття: не повинно, браття мої, щоб це так було.

¹¹

(Зач. 50) Єда́ ли істо́чник от єди́наго у́стія істоча́єть сла́дкоє і го́ркоє?

¹¹

Хіба з одного джерела тече солодка і гірка вода?

¹²

Єда́ мо́жеть, бра́тіє моя́, смоко́вниця ма́слини твори́ти, іли́ виногра́дная лоза́ смо́кви? Та́кожде ні єди́н істо́чник сла́ну і сла́дку твори́ть во́ду.

¹²

Не може, браття мої, смоковниця родити маслини або виноградна лоза — смокви. Також і з одного джерела не може виливатися солона і солодка вода.

¹³

Кто прему́др і худо́г в вас, да пока́жеть от до́браго житія́ діла́ своя́ в кро́тості і прему́дрості.

¹³

Хто мудрий і розумний між вами? Доведи це на ділі добрим поводженням з мудрою лагідністю.

¹⁴

А́ще же за́висть го́рку і́мате і рве́ніє в сердця́х ва́ших, не хвалі́теся, ні лжі́те на і́стину;

¹⁴

Але якщо у вашому серці ви маєте гірку заздрість і сварливість, то не хваліться і не говоріть неправди проти істини.

¹⁵

ність сія́ прему́дрость сви́ше низходя́щи, но зе́мна, душе́вна, бісо́вська,

¹⁵

Це не та мудрість, яка сходить зверху, але земна, душевна, бісівська,

¹⁶

іді́же бо за́висть і рве́ніє, ту нестроє́ніє і вся́ка зла вещ.

¹⁶

бо де заздрість і сварливість, там безладдя і все лихе.

¹⁷

А я́же сви́ше прему́дрость, пе́рвіє у́бо чиста́ єсть, пото́м же ми́рна, кротка́, благопокорли́ва, іспо́лнь ми́лости і плодо́в благи́х, несумі́нна і нелицемі́рна.

¹⁷

А мудрість, яка сходить зверху, по-перше, чиста, потім мирна, лагідна, покірлива, повна милосердя і плодів благих, неупереджена і нелицемірна.

¹⁸

Плод же пра́вди в ми́рі сі́ється творя́щим мир.

¹⁸

Плід же правди сіється у мирі тими, які зберігають мир.