¹

И҆ бы́сть внегда̀ сꙋдѧ́хꙋ сꙋдїи̑, бы́сть гла́дъ на землѝ. И҆ и҆́де мꙋ́жъ ѿ виѳлее́ма і҆ꙋ́дина ѡ҆бита́ти въ селѣ̀ мѡа́вли, са́мъ и҆ жена̀ є҆гѡ̀, и҆ два̀ сы́ны є҆гѡ̀:

¹

У ті дні, коли управляли судді, настав голод на землі. І пішов один чоловік з Вифлеєма Юдейського зі своєю дружиною і двома синами своїми жити на полях моавитських.

²

и҆́мѧ же мꙋ́жеви є҆лїмеле́хъ, и҆́мѧ же женѣ̀ є҆гѡ̀ ноеммі́нь и҆ и҆́мѧ двѣма̀ сыно́ма є҆гѡ̀ маалѡ́нъ и҆ хелеѡ́нъ, є҆фраѳе́йстїи ѿ виѳлее́ма і҆ꙋ́дина. И҆ прїидо́ша въ село̀ мѡа́вле, и҆ бѣ́ша та́мѡ.

²

Ім’я чоловіка того Елимелех, ім’я дружини його Ноєминь, а імена двох синів його Махлон і Хилеон; вони були ефрафяни з Вифлеєма Юдейського. І прийшли вони на поля моавитські і залишилися там.

³

И҆ оу҆́мре є҆лїмеле́хъ мꙋ́жъ ноеммі́нинъ, и҆ ѡ҆ста́сѧ ѻ҆на̀ и҆ ѻ҆́ба сы́ны є҆ѧ̀:

³

І помер Елимелех, чоловік Ноємині, і залишилася вона з двома синами своїми.

⁴

и҆ поѧ́ста себѣ̀ жєны̀ мѡаві̑тскїѧ: и҆́мѧ є҆ди́нѣй ѻ҆рфа̀ и҆ и҆́мѧ вторѣ́й рꙋ́ѳь: и҆ жи́ша та́мѡ до десѧтѝ лѣ́тъ.

⁴

Вони взяли собі дружин з моавитянок, ім’я однієї Орфа, а ім’я другої Руф, і жили там близько десяти років.

⁵

И҆ оу҆мро́ста ѻ҆́ба сы́ны є҆ѧ̀, маалѡ́нъ и҆ хелеѡ́нъ, и҆ ѡ҆ста́сѧ жена̀ ѿ мꙋ́жа своегѡ̀ и҆ ѿ ѻ҆бои́хъ сынѡ́въ є҆ѧ̀.

⁵

Але потім і обидва [сини її], Махлон і Хилеон, померли, і залишилася та жінка після обох своїх синів і після чоловіка свого.

⁶

И҆ воста̀ ѻ҆на̀ и҆ ѻ҆́бѣ снѡхѝ є҆ѧ̀, и҆ возврати́шасѧ съ села̀ мѡа́влѧ: занѐ оу҆слы́ша на селѣ̀ мѡа́вли, ꙗ҆́кѡ присѣтѝ гдⷭ҇ь люді́й свои́хъ да́ти и҆̀мъ хлѣ́бы.

⁶

І встала вона з невістками своїми і пішла назад з полів моавитських, бо почула на полях моавитських, що Бог відвідав народ Свій і дав їм хліб.

⁷

И҆ ѿи́де ѿ мѣ́ста, и҆дѣ́же бѣ̀, ѻ҆на̀ и҆ ѻ҆́бѣ снѡхѝ є҆ѧ̀ съ не́ю, и҆ и҆дѧ́хꙋ въ пꙋ́ть возврати́тисѧ въ зе́млю і҆ꙋ́динꙋ.

⁷

І вийшла вона з того місця, в якому жила, і обидві невістки її з нею. Коли вони йшли по дорозі, повертаючись в землю Юдейську,

⁸

И҆ речѐ ноеммі́нь ѻ҆бѣ́ма сноха́ма свои́ма: и҆ди́те оу҆̀бо, возврати́тесѧ ка́ѧждо въ до́мъ ѻ҆тца̀ своегѡ̀: да сотвори́тъ гдⷭ҇ь съ ва́ми ми́лость, ꙗ҆́коже сотвори́сте со оу҆ме́ршими и҆ со мно́ю:

⁸

Ноєминь сказала двом невісткам своїм: ідіть, повернетеся кожна в дім матері своєї; нехай сотворить Господь з вами милість, як ви чинили з померлими і зі мною!

⁹

да да́стъ гдⷭ҇ь бг҃ъ ва́мъ ѡ҆брѣстѝ поко́й ко́ейждо въ домꙋ̀ мꙋ́жа своегѡ̀. И҆ цѣлова̀ ѧ҆̀: ѻ҆ни́ же воздвиго́ша гла́сы своѧ̑ и҆ пла́кашасѧ,

⁹

хай дасть вам Господь, щоб ви знайшли пристановище кожна в домі свого чоловіка! І поцілувала їх. Але вони підняли крик і плакали

¹⁰

и҆ реко́ша є҆́й: нѝ, но и҆́демъ съ тобо́ю въ лю́ди твоѧ̑.

¹⁰

і сказали: ні, ми з тобою повернемося до народу твого.

¹¹

И҆ речѐ ноеммі́нь: ѡ҆брати́тесѧ оу҆̀бо, дщє́ри моѝ, вскꙋ́ю и҆́дете со мно́ю; и҆лѝ є҆щѐ мнѣ̀ сы́нове во оу҆тро́бѣ мое́й, и҆ бꙋ́дꙋтъ ва́мъ мꙋ̑жи;

¹¹

Ноєминь же сказала: повертайтеся, дочки мої; навіщо вам іти зі мною? Хіба ще є в мене сини в моїй утробі, які були б вам чоловіками?

¹²

возврати́тесѧ оу҆̀бо, дщє́ри моѝ и҆ ѿиди́те, ꙗ҆́кѡ состарѣ́хсѧ, и҆ не бꙋ́дꙋ мꙋ́жꙋ: а҆́ще же бы́хъ и҆ рекла̀, ꙗ҆́кѡ оу҆ менє̀ є҆́сть наде́жда, да бꙋ́дꙋ мꙋ́жꙋ и҆ рождꙋ̀ сы́ны,

¹²

Повертайтеся, дочки мої, йдіть, бо я вже стара, щоб бути одруженою. Та якби я й сказала: «є у мене ще надія», і навіть якби я у цю ж ніч була з чоловіком і потім народила синів, —

¹³

вы́ ли пожде́те и҆́хъ, до́ндеже возрастꙋ́тъ; и҆ вы́ ли оу҆держите́сѧ, да не бꙋ́дете и҆но́мꙋ мꙋ́жꙋ; нѝ, дщє́ри моѝ, ꙗ҆́кѡ го́рько бы́сть мнѣ̀ па́че ва́съ, ꙗ҆́кѡ и҆зы́де на мѧ̀ рꙋка̀ гдⷭ҇нѧ.

¹³

то чи можна вам чекати, поки вони виросли б? чи можна вам баритися і не виходити заміж? Ні, дочки мої, я дуже уболіваю за вас, бо рука Господня відвідала мене.

¹⁴

И҆ воздвиго́ша гла́сы своѧ̑, и҆ пла́каша па́ки. И҆ цѣлова̀ ѻ҆рфа̀ свекро́вь свою̀, и҆ возврати́сѧ въ лю́ди своѧ̑, рꙋ́ѳь же послѣ́дова є҆́й.

¹⁴

Вони підняли крик і знову стали плакати. І Орфа попрощалася зі свекрухою своєю [і повернулася до народу свого], а Руф залишилася з нею.

¹⁵

И҆ речѐ ноеммі́нь къ рꙋ́ѳѣ: сѐ, возврати́сѧ ꙗ҆́тровь твоѧ̀ къ лю́демъ свои̑мъ и҆ къ богѡ́мъ свои̑мъ, возврати́сѧ оу҆̀бо и҆ ты̀ в̾слѣ́дъ ꙗ҆́трове своеѧ̀.

¹⁵

[Ноєминь] сказала [Руфі]: ось, невістка твоя повернулася до народу свого і до своїх богів; повернись і ти слідом за невісткою твоєю.

¹⁶

И҆ речѐ рꙋ́ѳь: не срѧ́щи менѐ то̀, є҆́же ѡ҆ста́вити тебѐ и҆лѝ ѡ҆брати́тисѧ мнѣ̀ ѿ тебє̀, но и҆дѣ́же и҆́деши ты̀, и҆ а҆́зъ пойдꙋ̀, и҆ и҆дѣ́же водвори́шисѧ ты̀, водворю́сѧ и҆ а҆́зъ: лю́дїе твоѝ лю́дїе моѝ, и҆ бг҃ъ тво́й бг҃ъ мо́й:

¹⁶

Але Руф сказала: не примушуй мене залишити тебе і повернутися від тебе; але куди ти підеш, туди і я піду, і де ти жити будеш, там і я буду жити; народ твій буде моїм народом, і твій Бог — моїм Богом;

¹⁷

и҆ и҆дѣ́же а҆́ще оу҆́мреши, оу҆мрꙋ̀ и҆ та́мѡ погребꙋ́сѧ: та́кѡ да сотвори́тъ мнѣ̀ гдⷭ҇ь, и҆ сїѧ̑ да приложи́тъ, ꙗ҆́кѡ сме́рть разлꙋчи́тъ междꙋ̀ мно́ю и҆ тобо́ю.

¹⁷

і де ти помреш, там і я помру і похована буду; нехай те і те зробить мені Господь, і ще більше зробить; смерть одна розлучить мене з тобою.

¹⁸

Ви́дѣвши же ноеммі́нь, ꙗ҆́кѡ оу҆крѣпи́сѧ ѻ҆на̀ и҆тѝ съ не́ю, оу҆молчѐ глаго́лати къ не́й ктомꙋ̀.

¹⁸

[Ноєминь,] бачачи, що вона твердо вирішила йти з нею, перестала умовляти її.

¹⁹

И҆до́стѣ же ѻ҆́бѣ, до́ндеже прїидо́стѣ въ виѳлее́мъ. И҆ бы́сть є҆гда̀ прїидо́стѣ ѻ҆нѝ въ виѳлее́мъ, и҆ возгласѝ ве́сь гра́дъ ѡ҆ ни́хъ, и҆ реко́ша: є҆да̀ сїѧ̀ є҆́сть ноеммі́нь;

¹⁹

І йшли обидві вони, доки не прийшли у Вифлеєм. Коли прийшли вони у Вифлеєм, усе місто прийшло в рух від них, і говорили: це Ноєминь?

²⁰

И҆ речѐ къ ни̑мъ: не зови́те оу҆̀бо менѐ ноеммі́нь, но зови́те менѐ горька̀: ꙗ҆́кѡ и҆спо́лни мѧ̀ го́рести вседержи́тель ѕѣлѡ̀:

²⁰

Вона сказала їм: не називайте мене Ноєминню^*, а називайте мене Марою^*, тому що Вседержитель послав мені велику біду;

²¹

а҆́зъ и҆спо́лнь ѿидо́хъ, и҆ нн҃ѣ тщꙋ̀ мѧ̀ возвратѝ гдⷭ҇ь: и҆ вскꙋ́ю мѧ̀ нарица́ете ноеммі́нь, гдⷭ҇ь смири́ мѧ и҆ вседержи́тель ѡ҆ѕло́би мѧ̀;

²¹

я вийшла звідси зі статком, а повернув мене Господь з порожніми руками; навіщо називати мене Ноєминню, коли Господь змусив мене страждати, і Вседержитель послав мені нещастя?

²²

И҆ возврати́сѧ ноеммі́нь и҆ рꙋ́ѳь мѡаві́тїнѧ сноха̀ є҆ѧ̀ съ не́ю, ѡ҆браща́ющыѧсѧ съ села̀ мѡа́влѧ: и҆ прїидо́стѣ въ виѳлее́мъ въ нача́лѣ жа́твы ꙗ҆чме́нѧ.

²²

І повернулася Ноєминь, і з нею невістка її Руф моавитянка, яка прийшла з полів моавитських, і прийшли вони у Вифлеєм на початку жнив ячменю.