¹

«Озирнись, озирнись, Суламита! озирнись, озирнись, — і ми подивимося на тебе». Що вам дивитися на Суламиту, як на хоровод манаїмський?

¹

Что̀ оу҆ви́дите оу҆ сꙋламі́тїны; приходѧ́щаѧ ꙗ҆́кѡ ли́ки полкѡ́въ, что̀ оу҆краси́шасѧ стѡпы̀ твоѧ̑ во ѡ҆бꙋ́тїихъ твои́хъ, дщѝ нада́влѧ; чи́ны бедрꙋ̑ твоє́ю подо́бни оу҆серѧ́зємь, дѣ́лꙋ рꙋ́къ хꙋдо́жника:

²

О, які прекрасні ноги твої у сандаліях, дочко знана! Округлення стегон твоїх, як намисто, справа рук майстерного художника;

²

пꙋ́пъ тво́й ча́ша и҆сточе́на, не лиша́емаѧ мста̀: чре́во твоѐ ꙗ҆́кѡ сто́гъ пшени́цы, ѡ҆гражде́нъ въ крі́нахъ:

³

живіт твій — кругла чаша, в якій не вичерпується духмяне вино; утроба твоя — ворох пшениці, обставлений лілеями;

³

два̀ сосца̑ твоѧ̑, ꙗ҆́кѡ два̀ мла̑да близнецы̀ се́рны:

⁴

два соски твої — як двоє козенят, двійня сарн;

⁴

вы́ѧ твоѧ̀ ꙗ҆́кѡ сто́лпъ слоно́вый: ѻ҆́чи твоѝ ꙗ҆́кѡ є҆зе́ра во є҆севѡ́нѣ, во врата́хъ дще́рей мно́гихъ: но́съ тво́й ꙗ҆́кѡ сто́лпъ лїва́нскїй, сматрѧ́ѧй лицѐ дама́ска:

⁵

шия твоя — як стовп зі слонової кості; очі твої — озерця есевонські, що біля воріт Батраббима; ніс твій — вежа ливанська, повернена до Дамаска;

⁵

глава̀ твоѧ̀ на тебѣ̀ ꙗ҆́кѡ карми́лъ (гора̀), и҆ заплете́нїе главы̀ твоеѧ̀ ꙗ҆́кѡ багрѧни́ца, ца́рь оу҆вѧ́занъ въ прериста́нїих.

⁶

голова твоя на тобі, як Кармил, і волосся на голові твоїй, як пурпур; цар захоплений твоїми кучерями.

⁶

Что̀ оу҆краси́ласѧ є҆сѝ, и҆ что̀ оу҆слади́ласѧ є҆сѝ, любы̀, во сла́достехъ твои́хъ;

⁷

Яка ти прекрасна, як приваблива, люба, твоєю миловидістю!

⁷

Сїѐ вели́чество твоѐ: оу҆подо́биласѧ є҆сѝ фі́нїкꙋ, и҆ сосца̑ твоѧ̑ грезнѡ́мъ.

⁸

Цей стан твій схожий на пальму, і груди твої на виноградні грона.

⁸

Реко́хъ: взы́дꙋ на фі́нїкъ, оу҆держꙋ̀ высотꙋ̀ є҆гѡ̀: и҆ бꙋ́дꙋтъ сосцы̀ твоѝ ꙗ҆́кѡ гре́знове вїногра́да, и҆ вонѧ̀ ноздре́й твои́хъ ꙗ҆́кѡ ꙗ҆́блѡка:

⁹

Подумав я: заліз би я на пальму, схопився б за гілки її; і груди твої були б замість грон винограду, і запах від ніздрів твоїх, як від яблук;

⁹

и҆ горта́нь тво́й ꙗ҆́кѡ вїно̀ бла́го, ходѧ́щее бра́тꙋ моемꙋ̀ въ пра́вость, дово́лно оу҆стна́мъ мои̑мъ и҆ зꙋбѡ́мъ.

¹⁰

уста твої — як відмінне вино. Воно тече прямо до друга мого, насолоджує вуста стомлених.

¹⁰

А҆́зъ бра́тꙋ моемꙋ̀, и҆ ко мнѣ̀ ѡ҆браще́нїе є҆гѡ̀.

¹¹

Я належу другу моєму, і до мене звернене бажання його.

¹¹

Прїидѝ, бра́те мо́й, и҆ взы́демъ на село̀, водвори́мсѧ въ се́лѣхъ:

¹²

Прийди, любий мій, вийдемо у поле, побудем у селах;

¹²

оу҆ра́нимъ въ вїногра́ды, оу҆ви́димъ а҆́ще процвѣтѐ вїногра́дъ, процвѣто́ша ли ѻ҆во́щїе, процвѣто́ша ли ꙗ҆́блѡка; та́мѡ да́мъ тебѣ̀ сосца̑ моѧ̑.

¹³

зранку підемо у виноградники, подивимося, чи розпустилася виноградна лоза, чи розкрилися бруньки, чи розцвіли гранатові яблука; там я виявлю пестощі мої тобі

¹³

Мандраго́ры да́ша воню̀, и҆ при две́рехъ на́шихъ всѝ плоды̀ но́вїи: до ве́тхихъ, бра́те мо́й, соблюдо́хъ тѝ.

¹⁴

Мандрагори вже пустили пахощі, й біля дверей наших усякі чудові плоди, нові і старі: це зберегла я для тебе, мій любий!