Таке розуміння, точніше нерозуміння, постійної молитви швидко та рішуче було засуджене Церквою з цілком зрозумілих причин. Відповідь месаліанців (або те, що інші вважали їхньою відповіддю) викликає заперечення і з соціального, і з духовного погляду. З соціального погляду чернече життя, згідно з нею, є цілком паразитичним, залежним від милості інших. На противагу цьому, поширена чернеча традиція завжди наголошувала, що чернець, незалежно від того, чи він самітник, чи живе у громаді, зазвичай повинен сам себе утримувати. І не лише себе, а й допомагати іншим. Загальновідомо, що чернеча традиція на християнському Сході загалом не надавала такого великого значення, як на Заході, організованій "активній" роботі — утриманню шкіл, лікарень, сирітських будинків5. Але не стільки на організаційному, скільки на особистісному рівні східні ченці гостро відчували відповідальність за "ближнього" у світі, відповідальність не лише в духовному, а й у матеріальному сенсі. У ранніх текстах отців пустелі, як і в пізніших працях, знову й знову наголошувалося, що чернець повинен працювати руками, щоб забезпечити не лише себе, а й тих, хто потребує допомоги: бідних та хворих, вдів та сиріт. "Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя" (Мт 5,7). Ці слова звернені до всіх християн.
Месаліанський підхід викликає заперечення не лише із соціального боку, а й з точки зору особистого духовного життя ченця. Мало хто спроможний (якщо взагалі хтось може) тільки молитися, без жодної зовнішньої діяльності. Перша оповідь у Сказаннях отців пустелі недвозначно наголошує на цій потребі збалансованості та різноманітності у розпорядку дня ченця, послідовної зміни різних занять:
"Св. авва Антоній, перебуваючи у пустелі, відчув глибоку розпуку (acedia) та затьмарення думок і сказав до Бога: "Господи, я хочу спастися, але мої помисли не дозволяють мені. Що робити мені у моєму нещасті? Як мені спастись?" Вставши і вийшовши з келії, Антоній побачив чоловіка, який мав точнісінько такий вигляд, як і він, той сидів і працював, потім встав від роботи і помолився, тоді сів далі плести мотузку, потім знову встав для молитви. Це був ангел Господній, посланий вказати Антонію правильний шлях до спасіння. Він почув слова ангела: "Роби так, і ти будеш спасенний". Почувши це, він сповнився великої радості та віри. І робив він, як сказав йому ангел, і був спасенний"6.
Інша оповідь про Антонія продовжує цю ж думку. Ніхто не може постійно перебувати на вершині духовного досвіду. Час від часу тиск потрібно послаблювати:
"Мисливець, блукаючи по пустелі, зустрів авву Антонія, коли той жартував з браттями, і був вражений. Бажаючи навчити мисливця, що інколи браттям потрібно відпочивати, старець сказав йому: "Заправ стрілу в лук і натягни її". Мисливець зробив так. "Натягни її сильніше", — сказав Антоній. Мисливець виконав це. "Ще сильніше", — сказав йому Антоній. "Але якщо я натягну тятиву занадто сильно, — відповів мисливець, — лук зламається". А старець сказав йому: "Так само й у служінні Богу. Якщо ми з браттями натягнемо тятиву занадто сильно, воля зламається під тиском сили. Тому інколи нам необхідно відпочивати". Почувши це, мисливець розкаявся, і винісши велику користь зі слів старця, пішов своєю дорогою. А браття, дуже підбадьорені, розійшлися по своїх місцях"7.
Месаліанці, яким бракувало розсудливості св. Антонія, натягнули тятиву занадто сильно. Їхній ідеал молитви, яка виключає все інше, міг, скоріше, спричинити божевілля, ніж привести до святості.
Третє заперечення месаліанського трактування 1 Сол 5,17 відображає неможливість виконання настанови ап. Павла. Якщо припустити, що "молитися" означає "промовляти молитви", то навіть коли людина промовляє молитви кожної миті, коли вона не спить, настає час, коли вона мусить хоча б трохи поспати. На що тоді перетворюється спроба "молитися без перерви"? Саме таке заперечення висловлює месаліанцям авва Лукіан, водночас висуваючи інший, набагато обнадійливіший підхід до питання про безперервну молитву. Зверніть увагу, як Лукіан, подібно до багатьох отців пустелі, турбується про бідних:
"Прийшли до авви Лукіана в Енат ченці-євхіти. Старець запитав їх: "Що ви робите руками?" Вони відповіли: "Ми не робимо жодної роботи, а, як заповідав апостол, молимось без перерви". Старець сказав їм: "То ви не їсте?" Вони відповіли: "Ні, ми їмо". Старець промовив: "Коли ж ви їсте, хто молиться за вас?" Потім він знову запитав: "То ви не спите?" Вони відповіли: "Ні, ми спимо". Старець сказав: "Коли ж ви спите, хто молиться за вас?" Вони не могли відповісти на це запитання. І він сказав: "Даруйте мені, але ви бачите, що ви не можете виконати те, що кажете. Я покажу вам, як я працюю руками і водночас молюся без перерви. Бо, з Божою поміччю, я вимочую пальмові листки, з них я плету мотузку. І увесь цей час я промовляю: «Помилуй м'я, Боже, з милости твоєї; з великого милосердя твого зітри мої провини» (Пс 51 (50), 1)". І він сказав їм: "Хіба це не молитва?" І вони відповіли: "Так, це молитва". І він сказав: "Так я працюю і молюся протягом цілого дня, і так я заробляю близько шістнадцяти монет. З них дві я лишаю біля дверей, а решту витрачаю на їжу. Кожен, хто знаходить дві монети, молиться за мене, поки я їм або сплю. І так, милістю Божою, я виконую настанову "моліться без перерви"8.
Так вирішує це питання Лукіан: постійна молитва здійснюється у співпраці. Такий самий шлях обрали, удосконаливши його, у відомому монастирі Акімете (Akoimetai), чи "безсонних", у Константинополі. Ченці тут вели службу за "змінною" системою: щойно одна група закінчувала службу, її продовжувала інша, і у такий спосіб безнастанно протягом двадцяти чотирьох годин читалась молитва принаймні частиною общини.
Розуміння Лукіана молитви у співпраці, за всієї її явної простоти (naivete), наголошує на надзвичайно важливому моменті. Молитва — це не індивідуальний акт, а спільна діяльність: ми завжди молимось як члени один одного у Тілі Христовому. Навіть самітник у найвіддаленішій пустелі ніколи не стоїть перед Богом один, а завжди як член великої сім'ї. Вся Церква молиться у ньому і разом з ним, і навіть коли він не може молитись, молитва інших триває і далі. "Чернець, — зазначає Євагрій Понтійський, — це той, хто, відокремившись від усіх, об'єднаний з усіма"9.
Ще цікавіший факт постає з відповіді авви Лукіана месаліанцям. Для нього молитва не виключає фізичної праці. На відміну від месаліанців, він молиться під час роботи, промовляючи дуже коротку, постійно повторювану молитовну формулу. Таким чином, час його молитви не обмежений моментами, коли він "стає до молитви", він може молитися також під час праці.
Лукіан молиться словами із псалма 50 — це лише одна з багатьох можливих формул для постійного повторення. Св. Йоан Кассіан, який пройшов чернечу підготовку в Єгипті, радив інший вірш з псалма: «О, Боже, рятуй мене, о Господи, мені на допомогу поспішися!» (Пс 70(69), 1)"10.
Авва Аполлон, який до постригу вчинив дуже тяжкий гріх, використовував, як і Лукіан, покаянну молитву: "Як людина, я грішний, Ти, як Бог, помилуй мене"11. За потреби, текст молитви може бути навіть ще простішим. Св. Макарій Єгипетський повчає:
"Не потрібно багато слів, простягніть руки і скажіть: "Господи, нехай буде воля Твоя, нехай сповниться правда Твоя, змилуйся наді мною". А якщо буде зовсім погано, скажіть: "Господи, допоможи!" Він знає, що для нас найкраще і що є милістю для нас"12.
Але серед усіх коротких формул, створених для постійного повторювання, найважливішою за своїм значенням та найуживанішою протягом століть безперечно є Ісусова молитва: "Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене". У православній практиці часто додають слово "грішного"13.
Це спосіб втілити настанову "моліться без перерви", уникаючи крайнощів месаліанства. Молитву можна поєднувати з роботою. Чернець обирає коротку молитву — Ісусову молитву чи іншу, за власним бажанням або за порадою духовного отця — і повторює її, куди б він не йшов або що б він не робив. (Або повторює її протягом певного періоду, якщо так радить його духовний отець). У цей спосіб, він несе молитву із собою крізь свої щоденні завдання, перебуваючи у двох реальностях одразу, зовнішній і внутрішній. Свт. Феофан Затворник визначає це так: "Руки за роботою, розум і серце з Богом"14.
Отже, чернець здійснює два види "діяльності": видиму працю, фізичну чи розумову, яку він безперечно повинен виконувати якнайкраще во славу Божу, і, поза цим, "внутрішню діяльність". "Людина, — повчали отці пустелі, — мусить завжди займатися внутрішньою діяльністю"15. Цю "внутрішню діяльність" ще визначають як "приховане споглядання", чи просто як "пам'ять про Бога" (mneme Theou). Як сказано у Проповідях Макарія: "Християни мають завжди пам'ятати про Бога... щоб виявляти любов до Господа не лише тоді, коли вони йдуть до місця молитви, а й також тоді, коли вони ходять, розмовляють, їдять; вони мають пам'ятати про Бога і зберігати почуття любові та відданості до Нього"16.
Такі ідеї характерні не тільки для християнського Сходу. Стосовно Заходу одразу ж спадає на думку брат Лоуренс з його "вправлянням у Божественній присутності" під час виконання обов'язків на кухні.
Проте наша відповідь месаліанцям залишається неповною. Авва Лукіан правий, вважаючи, що можливо працювати і молитися одночасно. До того ж, він пропонує практичний спосіб, за допомогою якого ця подвійна діяльність може відбуватися, — постійне повторення дуже короткої і простої молитви. Але таке розуміння природи молитви вкрай обмежене. Він усе ще має на увазі передусім промовляння молитви: для нього, як і для месаліанців, "молитися" означає "промовляти молитви". На противагу можна стверджувати — тут ми підходимо до справжнього вирішення проблеми постійної молитви, — що молитва, у її найглибшому значенні, не стільки діяльність, скільки стан. Для того, щоб перебувати у стані постійної молитви, не обов'язково повторювати нескінченну кількість молитов. Існує постійна внутрішня молитва. Звичайно, постійне повторення короткої молитви, як радить св. Лукіан, — чудовий спосіб для досягнення цього внутрішнього стану. Тоді може настати момент, коли моління триває, навіть коли повторення молитви вже припинилось. Коли молитва вже не є тим, що ми повинні постійно промовляти, а якимось чином проникає у саму суть нашого єства, так, що навіть коли ми її не промовляємо, вона завжди з нами. Стосовно цього є люди, які моляться навіть уві сні. Вони моляться не завдяки тому, що вони говорять чи думають, а скорше завдяки тому, чим вони є. І якщо вони перебувають у такому стані постійно, то можна стверджувати, що вони досягли, у найповнішому значенні цього слова, постійної молитви.
Свт. Василій Великий висловлює такі ж ідеї у своїй "Проповіді про мученицю Юлітту":
"Молитва — це прохання про блага, яке благочестиві підносять до Бога. Прохання це, безперечно, не обмежується словами. (...) Потрібно висловлювати нашу молитву не тільки у словах, а навпаки, сила молитви має виявлятись у душевному прагненні та доброчинних справах, що їх ми безнастанно чинимо протягом усього нашого життя. (...) У такий спосіб безнастанно молитимешся не за допомогою слів, а протягом усього життя наближаючись до Бога, щоб життя твоє було постійною і безперервною молитвою"17.
"Потрібно висловлювати нашу молитву не тільки у словах..." — але саме з молитви, втіленої у словах, ми всі маємо розпочинати. За загальноприйнятим духовним вченням Православної церкви, молитву зазвичай поділяють на три основні рівні:
молитва вуст;
молитва розуму, або інтелекту (nous);
молитва серця (чи, точніше, розуму в серці).
Наша постійно повторювана молитва — будемо вважати, що це перший вірш псалма 51, як у авви Лукіана, або Ісусова молитва — починається як молитва вуст, повторювана зі свідомим зусиллям. На цьому рівні наша увага раз за разом відволікається, але знову й знову, твердо, але без насилля, її слід повертати назад, до змісту того, що ми повторюємо. Тоді молитва переростає у наступний рівень: її промовляють не тільки вустами, а й розумом — можливо, тільки розумом, без промовляння слів уголос. Потім настає ще один рівень — молитва сходить від розуму до серця. Розум і серце поєднуються в акті молитви.
У цьому контексті під "серцем", як ми вже бачили18, розуміють не просто вмістилище емоцій та почуттів, а як у Біблії — осердя нашої людської особистості, центр усього нашого єства. Коли наша молитва стає, у найповнішому значенні цього слова, "молитвою серця", ми вже перебуваємо на порозі безнастанної молитви, тієї "внутрішньої" постійної молитви, про яку йшлося раніше. Істинна молитва серця — це вже не те, що ми повторюємо, а частина нас самих, як дихання або биття серця. Так, з Божою милістю, молитва стає вже не тим, що людина повинна промовляти, а тим, що саме промовляє у нас: за визначенням свт. Феофана Затворника, вона перестає "вимагати зусиль", а стає "саморушною". Молитва, що починалася як певна діяльність, переростає у безперервний стан — це мав на увазі Фома Келанський, коли говорив про св. Франциска Асизького: "Усім своїм єством він був не стільки людиною, що промовляла молитви, скільки сам перетворився на молитву" (totus, non tam orans quam oratio factus)19.
Для прп. Ісаака Сиріна ця безнастанна молитва серця — це не стільки "наша" молитва, скільки молитва Святого Духа всередині нас:
"Учень. Що є вершиною усіх зусиль аскетичного життя, досягнувши якої, людина знала б, що життя її стало довершеним?
Учитель. Це відбувається, коли людина стає достойною безнастанної молитви. Коли досягла вона цього, зійшла на висоту всіх чеснот, то стає вона пристанищем Святого Духа. А якщо хтось не прийняв з усією готовністю цей дар Утішителя, то не може він вільно перебувати у безнастанній молитві. Коли Дух Святий вселяється в когось з людей, то не припинить той молитви, бо сам Дух молиться у ньому завжди. Тоді — спить ця людина чи ні — молитва не припиняється в душі її. Їсть вона чи п'є, спочиває чи щось робить, навіть коли поринає вона у сон, вільно випускає її серце аромат молитви. З цього часу молитва присутня у ній завжди; навіть якщо не молиться вона зовнішньо, молитва здійснюється у ній таємно. Бо, за словами одного з христоносних мужів, мовчання чистих є молитвою, тому що навіть помисли їхні суть Божественні порухи, а порухами чистого розуму суть тихі голоси, які потаємно співають псалми Невидимому"20.
Мовчання чистих є молитвою: навіть мовчання святих, їхній спокій та бездіяльність є молитвою Богу, бо їхня молитва стала невід'ємною частиною їх самих.
Таке значення православна духовна традиція вкладає у слова апостола Павла: "Моліться без перерви". Ні на мить не слід припускати думку, що можна легко або часто досягати стану, описаного прп. Ісааком. Насправді, як випливає з його слів, це не те, чого ми досягаємо власними зусиллями, а дар Божий: Він дарує його тоді, коли забажає, і тим, кого Сам обирає, незважаючи на встановлені нами правила і принципи.
Інколи справді можна досягти безперервної молитви — молитви з розумом у серці — досить швидко. Прп. Силуан Афонський вправлявся в Ісусовій молитві лише три тижні, коли вона досягла його серця і стала безперервною21: але насправді це виняток. Отець Агапій, один із старців з Ново-Валаамського монастиря, також ділиться враженням, що молитви з розумом у серці можна досягти доволі швидко:
"З трьох відомих мені людей на одного вона зійшла, як тільки йому сказали про неї; до другого вона прийшла через шість місяців; до третього — через десять місяців, тим часом як на одного великого старця вона зійшла тільки через два роки. Чому так трапляється, один Бог знає"22.
У "Відвертій розповіді мандрівника своєму духовному отцю" ("The Way of a Pilgrim") також стверджується, що такої молитви можна досягти досить швидко, майже механічно або автоматично.
Справді, інколи так трапляється. Але слід таки наголосити, що так трапляється далеко не завжди. Навпаки, є багато людей істинно духовного життя, які творили Ісусову молитву смиренно і з вірою протягом багатьох років, але так ніколи і не були наділені благодаттю безнастанної молитви. Я пригадую розмову з нині покійним російським ченцем о. Антонієм, яка відбулася у січні 1963 р. у монастирі св. Савви поблизу Єрусалима. Він сказав мені, що особисто знав багатьох ченців в Іудейській пустелі, які палко молилися, щоб отримати цей дар. Але він запевнив, що жоден з них так його і не отримав. Можливо, додав він, немає Божої волі на те, щоб нинішнє покоління отримало саме цей дар. Хоча він і не згадував серед тих ченців себе, мені здається, що він був серед тих, хто палко молив про цей дар. А він був істинним ченцем, з глибоким розумінням, наділений силою старця.
У зв'язку з цим прп. Ісаак розважливо застерігає:
"Як з багатьох тисяч ледве знаходиться бодай один, який повністю виконав усі заповіді і все законне та досягнув душевної чистоти, так чи знайдеться ледь один з багатьох, хто за великої обережності досягне чистої молитви (...); тому що чистої молитви достойні лише деякі. Не більше ніж одна людина з цілого покоління досягне таїнства, яке знаходиться поза цією молитвою, досягне знання благодаті Божої"23.
Але такі слова не повинні розчаровувати нас. Може й правда, що протягом цього теперішнього життя лише деякі досягнуть вершини — один з десяти тисяч, один з покоління — але шлях до сходження відкритий для всіх, і кожен може спробувати хоч трохи пройти по ньому. Немає привілейованої еліти, яка єдино покликана до цього. Жодному не заборонений цей шлях.
Жодному не заборонений цей шлях. Хоча досі йшлося переважно про чернечу традицію, описаний тут спосіб молитви призначений не тільки для ченців. Св. Нікодим Святогорець зазначає:
"Нехай ніхто не думає, браття мої християни, ніби тільки духовенство та ченці, а не миряни, мають безнастанно і завжди молитися. Ні, ні; всі ми християни мусимо завжди перебувати в молитві. Григорій Богослов учить усіх християн, що потрібно частіше згадувати в молитві ім'я Боже, ніж вдихати повітря.
Коли апостол Павло заповідав: "Моліться без перерви", — він мав на увазі внутрішню молитву, яка відбувається подумки. Це те, що ми завжди можемо робити. Бо коли працюємо руками, коли ходимо чи сидимо, коли їмо чи п'ємо, ми завжди можемо молитися розумом і творити розумну молитву, молитву істинну, угодну Богові. Тілом будемо працювати, а душею молитися. Наше зовнішнє єство нехай виконує фізичну роботу, а все внутрішнє — нехай повністю зосередиться на служінні Богу і ніколи не послаблює духовної праці внутрішньої молитви..."24.
Звичайно, самітнику, який живе у тиші пустелі та займається, як авва Лукіан, простою фізичною роботою, набагато легше "утримати" молитву серед своїх щоденних занять. Для ченця або черниці, які провадять "діяльне" служіння у світі — скажімо, навчають у школі або доглядають за хворими у лікарні — "утримати" молитву набагато складніше, однак все ж таки можливо. Ще важче мирянину, не включеному в упорядковану систему релігійної общини. Однак православна духовна традиція наполегливо переконує, що усі, з милості Божої, можуть досягти благості внутрішньої молитви. Навіть якщо тільки деякі, у пустелі чи у місті, цілковито досягнуть безнастанної молитви, кожен може творити Ісусову чи іншу молитву під час праці. Справді, Ісусова молитва через свою лаконічність і простоту найкраще підходить людям, які ведуть напружене життя і для яких складніші форми молитов були б неприйнятними.
Жодні зовнішні умови, хоч би як вони не відволікали, не спроможні порушити внутрішню молитву серця. "І святим Господнім, — стверджується в Духовних бесідах Макарія, — випадає сидіти у театрі світу і дивитись на його спокуси; але своїм внутрішнім єством вони говорять з Богом"25. Мало яке заняття вимагає більшої точності, більшого зосередження на турботах цього світу, ніж робота лікаря. Але у Сказаннях отців пустелі згадується лікар з Александрії — навіть ім'я його не відомо, — який духовно був рівним найвизначнішому з християнських самітників, св. Антонію:
"Авві Антонію було відкрито в пустелі: у місті є хтось подібний до тебе, лікар за фахом, який ділиться усім, чим тільки може, з тими, хто цього потребує, і щодня співає з ангелами Трисвяте"26.
Кожен з нас, з допомогою Святого Духа, може досягти такого самого рівня, як і цей лікар, і діяти так само, як і він. Царство Небесне у кожному з нас. Для того, щоб молитися, потрібно просто увійти у це внутрішнє Царство нашого серця і стати перед Богом, з усвідомленням Його постійної присутності; "молитися без перерви" означає робити це постійно. Хоча повнота слави Царства відкривається сьогодні лише небагатьом, усі ми можемо долучитися хоча б до частини цих скарбів. Двері перед нами, а ключ у наших руках.
1 Найкращими дослідженнями цієї теми, яким я дуже завдячую, залишаються Irenee Hausherr, Noms du Christ et voies d'oraison, Orientalia Christiana Analecta 157 (Rome: Pont. Institutum Orientalium Studiorum, 1960), especially 123-75; English translation, The Name of Jesus, Cistercian Studies Series 44 (Kalamazoo, MI: Cistercian Publications, 1978), especially 119-89. Для швидкого огляду див.: Igumen Chariton, The Art of Prayer, especially 80-88.
2 AP, anonymous collection 104: ed. Nau, ROC 12 (1907), 402.
3 Pandect, Homily 91 (PG 89:1712B).
4 Викладене в цьому абзаці відображає бачення месаліанців їхніми опонентами, але є сумніви щодо того, чи самі месаліанці позначили б свою позицію настільки жорстко. Насправді важко точно визначити, у чому полягала віра месаліанців. Сучасні дослідження стверджують, що вони були не настільки "єретичними", як їх зазвичай зображають. Для цього обговорення я прийняв усталений погляд на месаліанців, використовуючи його у "вузькому значенні", щоб позначити один певний спосіб розуміння постійної молитви (незалежно від того, чи справді месаліанці мали такий погляд). Для детальнішого обговорення цієї старовинної практики, а також визначення взаємозв'язку між месаліанцями та Spiritual Homilies, яку приписують Макарію, див.: Columba Stewart, "Working the Earth of the Heart": The Messalian Controversy in History, Texts, and Language to AD 431 (Oxford: Clarendon Press, 1991).
5 Хоча було кілька помітних винятків. Приміром, у IV столітті свт. Василій Великий заснував величезний центр для доброчинних справ — Василіадос, такий велетенський, що його називали "новим містом". Підтримували його діяльність переважно ченці та черниці. Див. Philip Rousseau, Basil of Caesarea (Berkeley/Los Angeles/Oxford: University of California Press, 1994), 139-44, 203-9; Peter Brown, The Body and Society: Men, Women and Sexual Renunciation in Early Christianity (New York: Columbia University Press, 1989), 289-91.
6 AP, alphabetical collection, Antony 1 (PG 65:76A); tr. Ward, Sayings, 1-2.
7 AP, alphabetical collection, Antony 13 (77D); tr. Ward, Sayings, 3-4.
8 AP, alphabetical collection, Lucius 1 (253b); tr. Ward, Sayings, 120-21.
9 On prayer 124 (PG 79:1193c); tr. Philokalia, 1:69. Слово "чернець" (monachos) більше відображає значення "самотності". Але самітник завжди молиться разом з усією Церквою, див.: Peter Damian, The Book which is called "The Lord be with you" (PL 145:231-52).
10 Conferences 10.10.
11 AP, alphabetical collection, Apollo 2 (136a); tr. Ward, Sayings, 36. Однак, схоже, що Аполлон занадто наблизився до месаліанських поглядів, бо у тих самих apophthegmata [сказаннях] додається: "Він не виконував жодної ручної роботи, а завжди молився".
12 AP, alphabetical collection, Makarius the Great 19 (269c); tr. Ward, Sayings, 131.
13 Стислий виклад історії Ісусової молитви з додатковою бібліографією див.: A Monk of the Eastern Church (Archimandrite Lev Gillet), The Jesus Prayer, new edition revised by Kallistos Ware (Crestwood, NY: St. Vladimir's Seminary Press, 1987).
14 Igumen Chariton, The Art of Prayer, 92.
15 AP, anonymous collection 241: ed. Nau, ROC 14 (1909), 363; tr. Ward, Wisdom, §108 (33).
16 Homily 43:3: ed. Dörries, 286; tr. Maloney, 220. Залишається нез'ясованим питання про те, який взаємозв'язок існує між Проповідями Макарія та вченням месаліанців. У будь-якому разі, тут Проповіді різко відмежовуються від поглядів, які вважають месаліанськими.
17 Homily on the Martyr Julitta 3-4 (PG 31:244A, 244D).
18 Див. вище, ст. 68-69.
19 Legend 2.61.
20 Homily 35(37): tr. Wensinck, 174; tr. Miller, 182.
21 Archimandrite Sofrony (Sakharov), Saint Silouan the Athonite, 23.
22 Цит. за Igumen Chariton, The Art of Prayer, 211.
23 Homily, 22 (23): tr. Wensinck, 113; tr. Miller, 117. Прп. Ісаак говорить тут, скорше, про "чисту", а не "безперервну" молитву, але його зауваження також слушні і для "безперервної" молитви.
24 Це цитата з тексту, включеного до Philokalia ton Hieron Neptikon 5 vols. (Athens: Aster/Papademetriou, 1957-63), 5:107-12. Цей текст має назву "З житія святого Григорія Палами Архієпископа Солунського чудотворця", але він лише приблизно ґрунтується на Житії, написаному Патріархом Філофеєм Коккіном; скорше, його автором здебільшого був упорядник Добротолюбія, св. Нікодим (чи, можливо, св. Макарій Коринтський). В Житії Філофея потрібно порівняти, зокрема, полеміку з ченцем Іовом (PG 151:573B-574B). Цитата зі св. Григорія Богослова (Григорія Назіанзина) зустрічається в Oration 27.4 (PG 36:16B). Пор.: Igumen Chariton, The Art of Prayer, 87.
25 Homily 15.8: ed. Dörries, 131-32; tr. Maloney, 111.
26 AP, alphabetical collection, Antony 24 (84B); tr. Ward, Sayings, 6. Про значущість цієї apophthegma, див.: Kallistos Ware, "The Monk and the Married Christian: Some Comparisons in Early Monastic Sources," Eastern Churches Review 6:1 (1974), 72-81.
Свята правда полягає не в словах, а
в мовчанні і довготерпінні серця.
Книга убогих духом
...Ісус Христос, Слово, яке вийшло з тиші.
Свт. Ігнатій Антіохійський
Одна з історій Сказань отців пустелі розповідає про візит Теофіла, архієпископа Александрійського, до скитських монахів. Прагнучи вразити свого шановного гостя, ченці звернулися до авви Памво: "Скажи що-небудь архієпископу, щоб його навчити". Старець відповів: "Якщо його не навчило моє мовчання, то його не навчать і мої слова"1. Ця історія доводить надзвичайну важливість у традиції пустельництва ісихії — стану спокою або мовчання. "Бог поставив ісихію над іншими чеснотами", — стверджується у Сказаннях отців пустелі2. Св. Ніл Анкирський зазначає: "Брудна вода не може стати чистою, якщо її постійно каламутити, так само не можна стати ченцем без ісихії"3.
Однак ісихія означає набагато більше, ніж утримання від зовнішнього спілкування. Це слово має багато рівнів розуміння. Спробуймо виокремити основні його значення, починаючи з очевидніших і закінчуючи прихованішими.
(1) Ісихія та усамітнення. У найдавніших джерелах іменник "ісихаст" (hesychastes) і пов'язане з ним дієслово hesychazo переважно означали ченця, який живе усамітнено, пустельника порівняно з членами чернечої общини. В такому значенні ми можемо знайти це слово у Євагрія Понтійського4 (IV ст.) й у Ніла та Палладія5 (початок V ст.). З таким самим значенням воно трапляється також у Сказаннях отців пустелі6, у Кирила Скифопольського7, Йоана Мосха8, Варсануфія9 і в законодавстві Юстиніана10. Ісихія вживається у тому ж значенні у авторів пізнішого часу, приміром, св. Григорія Синаїта (помер 1346 р.)11. На цьому ж рівні поняття ісихія передусім стосується відносин людини з іншими людьми, і з усіх значень воно є найбільш загальним.