Несподіваним є те, що обряд великого освячення води допомагає нам зрозуміти християнське бачення мети навчання у коледжі чи університеті, а також набагато ширше і правильніше зрозуміти значення християнського богослужіння. Православна традиція надає хрещенню Христа всесвітнього значення, вважає його подією, що охоплює весь тварний порядок. Його хрещення до певної міри протилежне нашому. Для нас хрещення — це очищення від гріха. Але Христос безгрішний; чому ж тоді Він має прийняти хрещення? Саме про це запитує Його Йоан Хреститель: "Мені самому треба хреститися в тебе, а ти приходиш до мене?" (Мт 3,14). Православна відповідь на це запитання є більш зрозумілою через простий образ. Ми нечисті; при хрещенні ми заходимо у чисту воду та очищуємося. Отже, під час нашого хрещення, нас освячує вода. Але Христос чистий; при хрещенні Він заходить у брудну воду і Сам очищує її. Як ми стверджуємо у літургійних текстах на свято Богоявлення: "Сьогодні Христос зійшов освятити води"3. Не вода освячує Христа під час Його хрещення, а Він передає святість воді й поширює її на весь тварний світ.
Говорячи, що вода "брудна", ми маємо на увазі, що світ довкола нас, хоча й наповнений значенням та красою, все ж таки є духовно збіднілим, розбитим і розколотим, заплямованим стражданням і гріховністю.
Але Сам Господь вступає у цей занепалий світ, повністю поєднується з нами, приймає у Себе всю цілісність людської натури — тіла, душі та духу. Через Його воплочення і через усе, що Він пройшов пізніше: хрещення у водах Йордану, Преображення, розіп'яття та воскресіння, — Христос очищує та зцілює заплямований і занепалий світ, оновлюючи не лише людство, а й всесвіт.
Кожного разу, святкуючи Богоявлення і освячуючи воду, ми підтверджуємо своє відчуття подиву перед невід'ємною благістю та красою світу, первинно створеного Господом і перетвореного у Христі. Власне, ніщо не є потворним або ницим, лише наше викривлене сприйняття робить його таким. Силою хрещення воплоченого Бога у водах Йордану всі люди і всі речі можуть освятитися, преобразитися і набути Духа Святого. Кожна річ може стати символом Божої присутності.
Ми висловлюємо це в одному з гімнів під час Богоявлення:
Коли Ти воплотився у людській подобі,
Земля освятилася,
Вода стала благословенною,
Небеса освітилися,
А людство звільнилося
Від гіркої тиранії ворога4.
Вода, земля, небо, людське тіло і все людське єство з його емоціями та почуттями — все це перероджується, преображається і освячується через Христове воплочення і хрещення. Таким чином, велике освячення води проголошує, що всесвіт довкола нас — космос, а не хаос. Ця велич в усьому. Це світ, сповнений відчуттям подиву.
Для нас життєво важливо осягнути всю глибину християнського богослужіння; це також допоможе нам краще зрозуміти мету християнської освіти. Слово "освіта" походить від латинського educere (пробуджувати). Тому школа чи університет — це саме те місце, де у строгості та дисципліні в нас пробуджується і вдосконалюється (культивується) відчуття подиву. Як викладачі і студенти ми перебуваємо тут, щоб пізнати істину та знання. Але істина і знання, за Платоном, неможливі без відчуття подиву: "Відчуття подиву є початком філософії"5. Таким чином, університет є структурованим середовищем, у якому ми розвиваємо наше відчуття подиву перед всесвітом, створеним Богом, перед людиною, яка є мікрокосмом і посередником у центрі цього всесвіту, перед усім, що було започатковане людським розумом або зроблене людськими руками. Це місце, де ми відкриваємо для себе різноманіття і несподіваність світу, в якому живемо. Це місце, де "очі мої підвожу я на гори" (Пс 121 (120),1), зі здивуванням пізнаючи широту і щедрість мого оточення. Це місце, де ми вголос або в душі промовляємо: "Яка їх, твоїх діл, Господи, сила! У мудрості усе ти створив". Усе це ми можемо сказати і про кожну нашу дію під час богослужіння.
Платонове твердження про зв'язок між відчуттям подиву та істиною підтримує поет XVII століття Сідні Годолфін:
Господь, коли мудреці прийшли здалеку,
Повів їх до колиски за зорею,
Пастухи також зраділи,
Почувши голос ангела:
Благословенні мудреці у їхньому умінні,
І пастухи у їхньому невинному бажанні...
Заслуга не в мудрості,
А в любові (пожертві пастухів).
Мудреці пізнали все знання,
Пастухи пізнали подив:
Знання тільки підживлює подив,
А незнання його породжує6.
"Знання тільки підживлює подив": "мудреці" наших сучасних університетів не можуть обійтися без подиву пастухів. Бо знання і подив завжди йдуть разом.
Якось кілька місяців тому мені наснилося, що я повернувся до школи, де проходило моє навчання понад півстоліття тому. Друг повів мене через знайомі мені наяву кімнати. Але далі ми пішли через інші кімнати, яких я ніколи раніше не бачив — просторі, вишукані, наповнені світлом. Нарешті, ми зайшли до маленької темної каплиці з мозаїкою, що мерехтіла від запалених свічок. "Як дивно, — сказав я своєму товаришу, — я жив тут роками, але ніколи не знав про існування усіх цих кімнат". А він відповів: "Так завжди трапляється".
Саме такою є мета кожного справжнього богослужіння, як і навчання у кожній школі чи коледжі. Коледж — це місце, де ми весь час відкриваємо нові кімнати у всесвіті та у людському серці, у макрокосмі та мікрокосмі; місце, де ми відкриваємо двері один одному та запрошуємо дослідити ці кімнати разом.
Існує також інший, пов'язаний з цим, аспект християнського розуміння навчання в коледжі чи школі. Це місце, де виховується не тільки подив та прагнення до істини, а й свобода — речі, узалежнені на глибинному рівні. Подив може бути пробуджений, але не нав'язаний; а правда, як сказав Христос, визволяє (Йн 8,32). Наше завдання в університеті полягає у тому, щоб засвідчувати цінність свободи і чинити опір усьому, що її руйнує та обмежує. Якби в Оксфорді студенти запитали мене: "Чого саме ви намагаєтеся нас тут навчити?" — можливо, найкраще було б дати таку відповідь: "Ми хочемо, щоб ви навчилися бути вільними".
"Навчитися бути вільними": свободу не можна просто отримати; свободи треба вчитися. Припустімо, ви запитаєте мене, чи можу я грати на скрипці, а я відповім: "Не знаю, бо ніколи не пробував". Моя відповідь дещо здивувала б вас. Поки я не навчуся грати на скрипці через вимогливу дисципліну музичних репетицій, я не вільний грати сонати для скрипки Бетховена. Так само відбувається з кожною формою свободи. Свободи можна навчитися в аскезі — аскетичній дисципліні, уважному спостереженні та творчому мисленні; пізніше свободу треба мужньо і самовіддано захищати. Як зазначав Микола Бердяєв: "Свобода народжує страждання, тоді як відмова від неї їх зменшує. Свобода не є легкою, як стверджують її вороги та клеврети: свобода обтяжлива; це важкий тягар. Люди, як дуже виразно показав Достоєвський, часто відмовляються від свободи, щоб полегшити свою долю"7. Відмовляючись від свободи, ми перестаємо бути справжніми людьми; а відбираючи свободу в інших, ми їх дегуманізуємо.
Свобода не є легкою, і це означає, що в університеті ми не пропонуємо легкого шляху ані собі, ані іншим. Завжди треба пам'ятати найважливіший момент великого освячення води під час Богоявлення. Хрест слід кинути у воду. Немає іншого шляху до Преображення. Воно може відбутися лише через покаяння, metanoia, радикальну зміну розуму, а отже, через страждання несення Хреста, яке здатне перетворювати.
Таким, певною мірою, є християнське розуміння навчання у коледжі чи школі. Призначення місця, де виховується подив, визначено у словах, які Євангеліє від Томи приписує Христу: "Нехай шукає, допоки не знайде, а коли знайде, то занепокоїться. Коли занепокоїться, то здивується, а коли здивується, то здобуде владу над усім"8. Значення місця, де навчають свободи, найкраще сформульоване в єврейському вислові, записаному Мартином Бубером в його "Оповідках хасидів" (Tales of the Hasidim). Равві Шломо запитує: "Яку найгіршу річ може заподіяти зло?" — і відповідає: "Примусити нас забути, що всі ми Царські діти"9.
1 Спочатку цей текст був проповіддю, виголошеною на урочистій службі в All Souls College, Oxford (6 листопада 1988 р.), та в Malvern College (1 липня 1989 р.). У початковому вигляді тут йшлося про значення освіти з християнської точки зору. Та оскільки "відчуття подиву", яке було головною темою цього тексту, є центральним елементом як нашої молитви, так і богослужіння, я включив його сюди у дещо зміненому вигляді.
2 Повний текст про велике освячення води на Богоявлення див.: Mother Mary and Archimandrite Kallistos Ware, The Festal Menaion (London: Faber, 1969), 348-59.
3 op. cit., 381.
4 op. cit., 298.
5 Plato, Theaetetus 155D; cf. Aristotle, Metaphysics 1.2.15 (982b12). Твердження Платона цит. за Климентом Александрійським, Miscellanies 2.9: ed. Stählin, 137.1-2.
6 Helen Gardner (ed.), The Metaphysical Poets (Harmondsworth: Penguin Books, 1957), 182.
7 Dream and Reality: An Essay in Autobiography (London: Geoffrey Bles, 1950), 47. Пор. розповідь про Великого Інквізитора у "Братах Карамазових" Достоєвського.
8 З Євангелія від Томи, див.: Elliott, The Apocryphal New Testament, 135-36.
9 Tales of the Hasidim: The Early Masters (New York: Schocken Books, 1968), 282.
"Моліться без перерви" (1 Сол 5,17) — короткий, але виразний заклик ап. Павла до солунян справив вирішальний вплив на дух східного православного чернецтва1. Починаючи від IV ст. у чернечій традиції Сходу міцно укорінилась ідея, що молитва — це не лише діяльність, обмежена певними періодами дня, а щось таке, що має тривати безнастанно протягом усього життя ченця або черниці. Цю ідею коротко розкрито у Сказаннях отців пустелі: "Чернець, який молиться тільки тоді, коли стає до молитви, насправді взагалі не молиться"2. З такою ж думкою палестинський чернець VII ст. Антіох з монастиря св. Савви згадує слова Проповідника 3,1-7: "Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: час народитись і час померти... час плакати і час сміятись... час мовчати і час говорити". Та Антіох зазначає: "Є свій час для всього, крім молитви: для молитви слушний час завжди"3. "Моліться без перерви", — але як ця настанова втілюється в життя? Один з варіантів відповіді був запропонований месаліанцями, послідовниками аскетичного руху, поширеного у Сирії та на всьому Близькому Сході протягом кінця IV-V ст. Слово "месаліанець" (грец. "євхіт") означає "той, хто молиться". Месаліанці (за словами їхніх критиків) тлумачили настанову ап. Павла занадто буквально. Ймовірно, для них молитва означала насамперед промовляння молитовних слів. Вони розглядали "моління" як свідому цілеспрямовану діяльність, яка виключала будь-яку