э

Літера э зазвичай стоїть між приголосними і транслітерується як і: вёрую (вірую), крёпкій (кріпкий), грэхи2 (гріхи). Хоча в Архангельському Євангелії зустрічаємо цю літеру на початку слова: эдzть (їдять). У такому випадку э траслітерується як ї.

Обгрунтування:

1) усі наявні молитовники та богослужбові тексти українською транслітерацією передають э як і, зокрема:

а) Молитовник для молодіжі отців Василіян, Жовква, 1907р.
б) Молитовник для всіх, о. Петро Дзедик, Перемишль, 1939р.

в) Молитвеник, Бухарест, 1976р., виданий Румунською ПЦ.
г) Отче наш. Молитовник. До друку підготовлено в Перемишльській єпархії Польської Православної Церкви. 1989 рік.
ґ) Православний Молитвослов, виданий з благословення Митрополита Київського і Галицького Філарета і Патріарха Московського Алексія, Київ, 1968р. (перевиданий в 1990р.).д) Православний молитовник. Сучасна редакція Київського ізводу в українській транслітерації. — 2019.;
є) Православний молитвослов | Українська вимова, УПЦ, 2024р.;
ж) Псалтир церковнословʼянською з парастасом | Українська вимова, УПЦ, Баладек, Київ 2024р.;
інші.

2) в «Граматиці» (1619р.) Мелетія Смотрицького автор констатує наявність різних традицій прочитання в руських діалектах, тому він закликає не писати "о вмѣсто w, и наоборотъ... е вмѣсто э, и наоборот, э вмѣсто и, и наоборотъ". Тобто люди робили помилки в написанні відповідно до своєї вимови. Як пояснює П. Житецький у своєму "Нарисі літературної історії української мови XVIIст." (1941р.), плутали "ѣ" з "є" на землях сучасної Білорусі, а "ѣ" з "и" — на території сучасної України [14].

3) в Полууставі Петра Могили 1643р. не раз знаходимо помилкове написання такого слова, як "поклонѣ́мся" замість "поклони́мся", яке і українською і російською вимовою звучить як "поклонімся". Також до Синодальної редакції, в тому числі в книгах Петра Могили, і в Острозькій Біблії, літера "ѣ" писалася в таких словах, як: пріидѣ́те, возмѣ́те, але потім було замінене на "и".

4) Свідчення в публіцистичній та художній літературі.

а) Феофан Прокопович і після п’ятнадцятирічного перебування в Санкт-Петербурзі не відучився вимовляти “ѣ” як “і”, про що свідчать рими в епітафії на могилі Іскри і Кочубея на території Києво-Печерської лаври: владычни — вѣчный (бо “владичні” і “вєчний” не римуються), зритель-добродѣтелъ; лики-вѣки; дружины-перемѣны [15].
б) О. Сумароков засвiдчує, що українцi «всегда ѣ как i произносят». «Малороссиянцы вместо „Тебе, Господи“ — „Теби, Господы“… поют», тобто вимовляють ТебЁ, гDи як «Тебі, Господи» [16].

в) «…малороси, йдучи за своєю власною вимовою, букву э вимовляють як гостре i» - Михайло Максимович [17];

г) Церковнослов'янські слова достойнопѣтая та вонми у Кобзарі 1876-го року писалися так: достойно-пітая, воньми. У 2003-му уже ми бачимо цілком московську транслітерацію: достойно пєтая, вонми. [18].

5) Г. Куземська, Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів. — К. 2012, с. 28.

6) жива вимова, яку можна почути, зайшовши до православного чи греко-католицького храму Буковини, Галичини, Закарпаття, а подекуди Волині, чи знайти безліч відео із записами Богослужінь чи піснеспівів, де почуєте "і" на місці "ѣ".

7) Молитовник. Ц.-славянський та український тексти (з поясненням). 1917 р., свящ. А. Герщенко: "Букву Ҍ треба скрізь вимовляти як І (вірю, Утішитель, кріпкий, сідохом). Ця буква ще XI–XI вв., можна гадати, вимовлялась як двуголосівка ІЕ, з часом, під впливом місцевих говірок, в цій двутолосівці пануючою зявляється то перша, то друга частина її; так, Ѣ в Українців стало вимовляться як І, а у Москвинів як Е; таким чином, де в церковній книзі стояло Ҍ, там в живому вимовлянню у нас було І".

_____________________

[14] — Житецький П. I. Нарис лiтературної iсторiї української мови... с. 19.
[15] — Цит. за: Нiмчук В. В. Українська мова — священна мова.
[16] — О Правописанiи // Полное собранiе всѣх сочиненiй въ стихахъ и прозѣ... Александра Петровича Сумарокова. Часть Х. Разные прозаическiя сочиненiя и переводы. — Москва, 1782, с. 25-28.
[17] — Цит. за: Нiмчук В. В. Українська мова — священна мова, с. 32.
[18] — Шевченко Т.Г., Кобзар. — Прага, 1876.

є, е

Літери є, е транслітерують як є та е.

• Літери є, е звучать як є:

а) на початку слова або після голосної літери: єси1 /єси/, сп7сeніе /спасеніє/, помышлє1ніе /помишленіє/, воздыха1ніе моE /воздиханіє моє/, wмы1еши /омиєши/, тощо;

Виняток — деякі слова давньоєврейського, грецького та латинського походження: еммануи1лъ, емма1усъ, елла1да, елеме1нтъ /Еммануїл, Еммаус, Еллада, елемент/ тощо.

б) після префіксів: неtе1млемо /неот’ємлемо/;

в) там, де нині вимовляємо є: гд7не /Господнє/.

• У всіх інших випадках літери є, е вимовляють як е: сте1лz /стеля/, селє1ніz /селенія/, велерёчеваша /велерічеваша/ тощо.

ъ, ь

• Літеру ъ у давніх текстах відкидаємо або замінюємо на о чи и згідно із сучасною вимовою: сътворилъ /створил/, въскресъ /воскрес/, възъпи /возопи/, възъва /взиваю/, а також у сполучниках въ і къ в залежності від зручності вимови. Ми намагалися робити мінімум відмінностей від наявних транслітерацій, тому пишемо во і ко лише в таких випадках: въ вёк /во вік/, къ кр0ву /ко крову/. У піснеспівах допускається писати во і ко в будь-яких випадках.

• Після префіксів перед йотованими голосними ъ заміняємо на апостроф: подъе1млю /под’ємлю/, предъzвлz1ю /пред’являю/.

• У кінці слів:

а)* в усіх іменниках однини та множини, що закінчуються на цъ, замінюємо на ь: оте1цъ /Отець/, пэвє1цъ /півець/, телє1цъ /телець/, а1гнецъ /агнець/, творе1цъ /Творець/, вэне1цъ /вінець/, ове1цъ /овець/, пти1цъ /птиць/ тощо.

б)* в усіх дієсловах, що закінчуються на тъ і на тсz, крім минулого часу, замінюємо на ь: лю1битъ /любить/, пріи1детъ /прийдеть/, бyдетъ /будеть/, але вэнeцъ пріsтъ /вінець прият/.

Така вимова не лише природна для нас, а й історично виправдана 700-літньою традицією. Якщо сучасні болгари, серби чи словаки вимовляють: памят, Господ, мудрост, песн, печал, змінюючи м’який знак на твердий, — так само виправдана зміна твердого знака на м’який в українській вимові, коли це відновлює нашу багатовікову богослужбову традицію. 1917 року в Україні 75-тисячним накладом вийшов ц.-сл. молитовник з паралельним українським перекладом, де упорядник — відомий громадський і культурний діяч Полтавщини священик Андрій Геращенко (1870–1920) — у вступній статті подає стислі правила української транслітерації: "Закінчення ТЪ в 3 особі одиничного і многого чисел вимовляється мягко — ТЬ. (Напр.: да воскреснеть Бог і расточаться вразі Його). Таке вимовляння йде ще, з ХІІ ст.". Також пом'якшену літеру т знаходимо в класичній українській літературі (Пам'ятуй, що у отченаші читаєш: да будеть воля твоя, ізбави нас од лукавого! — Григорій Квітка-Основ'яненко, "Маруся”; Отче наш… да будеть воля твоя… — молився хтось із притиском, із чуттям — Михайло Коцюбинський, “Дорогою ціною”). Таку форму також зустрічаємо у посланнях митрополита Андрея Шептицького (...які щиро кожної днини повторяють слова Отченашу: «Да святиться ім'я Твоє, да прийдеть царствіє Твоє» — “Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства”), а також в українських колядках: "Сам смири ся, приобщи ся нам во всем і во всем прибиваєть Бог".

В Архангельському та Остромисловому Євангеліях написаних у Києві в ХІ ст. теж зустрічаємо ТЬ уже в оригінальному церковнослов'янському тексті:

да ст҃итьсѧ имѧ твоѥ.
да придеть црс҃твиѥ твоѥ.
да бѫдеть волꙗ твоꙗ.

* У книзі "Якою мовою молилася давня Україна..." пункти а) та б) допускається лише "у приватній чи церковній молитві" і пункт б) лише у дієвідмінах 3-ї особи.

в) у решті випадків ъ відкидаємо: сто1лпъ /столп/, насъ /нас/, всёхъ /всіх/ тощо.

• Літеру ь відкидаємо тільки після шиплячих і губних приголосних (ж, ч, ш, щ; б, п, в, м, ф) та літери р: ме1чь /меч/, по1мощь /помощ/, це1рковь /церков/, го1лубь /голуб/, ца1рь /цар/, ве1щь го1рьку /вещ горку/ тощо.

• У всіх інших випадках ь зберігаємо: гDcь /Господь/, хва1льний /хвальний/, а1нгельскими /ангельскими/.

• Слова чинми2, вонми2, вонме1мъ, возме1мъ пишемо з м’яким знаком: чиньми, воньми, воньмем, возьмем. “Достойно — пітая! благаю! Царице неба і землі! воньми їх стону...” — Тарас Шевченко, поема “Марія”. е4смь пишемо без м'якого знаку в кінці і пом'якшуємо с: єсьм через те, що в українській вимові губна приголосна м завжди тверда у таких випадках, а попередня с навпаки пом'якшується. “Його мисль в моїм слові чути: я єсьм, тому й Він мусить бути” — писав Іван Франко у вірші “Говорить дурень в серці своїм”. Так само: сeдмь /седьм/, седми1ца /седьмиця/.