Молитва, як і взагалі духовне життя, не має залишатися ізольованим куточком нашого буття. Людина покликана бути цілісною і гармонійною, і тому, кажучи про молитовне діяння, ми повинні мати на увазі участь у ньому всіх аспектів нашого єства. Звідси – необхідність правильного розуміння структури людини. «Встановивши здорові поняття у тому, як влаштована людина, — пише єпископ Феофан, — отримаємо найбільш правильну інструкцію з того, як їй слід жити» [14].

Складові людини єпископ Феофан ділить, згідно з поширеною традицією, на три основні сфери: тіло, душу і дух. Тіло і душа (психіка) утворюють те, що біблійною мовою йменується «плоттю». Дух же – богоподібний осередок особистости, в якому проявляються самосвідомість, воля, свобода, творчість і совість.

За своєю природою дух покликаний панувати над «плоттю». Дух – найвище начало в людині, що відрізняє її від решти творіння. Однак це не означає, що психофізичний рівень становить для нас лише непотрібну, обтяжливу «оболонку». Цей рівень тісно пов'язаний із духом. Як найпростіші почуття переростають у високі переживання, що підносяться у сферу духу, і елементи мислення (властиві і тваринам) піднімаються до духовного рівня, пов'язуючи «нижчий розум» з «розумом вищим». Зона думки впливає на почуття і навпаки. Почуття ж тісно сплетені з тілесним життям. Можна сміливо сказати, що в особі людини (яку називають «мікрокосмом», малим світом) вся природа входить у глибочезне єднання з царством духу. Це становище помежів'я людини у світах робить її уособленням всесвіту, істотою, через яку природне буття восходить до Бога.

Тому, коли ми розбудовуємо своє духовне життя, маємо враховувати свою ієрархічну структуру і прагнути включити все наше єство в «ходіння перед Богом».

«Тіло, — каже митрополит Антоній, — помітним чи непомітним чином бере участь у кожному русі душі: чи то почуття, чи то абстрактна думка, або бажання, чи надчуттєвий досвід» [15]. Відповідно, тіло відіграє важливу роль у молитві. Ті, хто забуває про це, неминуче наштовхуються на багато труднощів. Потрібно відкинути язичницьке уявлення про плоть як про щось, гідне лише зневаги, як про «в'язницю душі». Тіло людини є дивовижним сотворінням Божим, найдосконалішим з усього, що є в природі. Людина не просто «ув'язнена» в ньому, але живе ним, виявляючи з його допомогою всі свої прагнення. Таємниця Боговтілення є великим свідченням супроти тих, хто волів би розглядати тіло з погляду нехристиянського дуалізму та спіритуалізму. Такі погляди — спадщина давньосхідних вірувань і вчення Платона, а аж ніяк не щось притаманне Біблії, християнству. Однак настільки ж неправильно було б ставити тіло на неналежне йому місце, у всьому підкоряючись його вимогам. Усе наше єство, яке несе на собі печать первородного гріха, заплямоване порушенням гармонії духу та плоті. Тому багато природних інстинктів чинять опір духовному життю (з цим пов'язані новозавітні та святоотцівські вказівки на загрози, що йдуть з боку плоті; нагадаємо, що під «плоттю» Писання розуміє всю психофізичну природу людини). Святий Василій Великий порівнює тіло з конем, що потребує вуздечки. Як погано керований кінь здатен скинути вершника, так і плоть, залишена свавільною, поневолює дух. І навпаки, тіло, поставлене на своє місце, здатне допомагати духовному життю та молитві (а не тільки не перешкоджати їм). Нехтування тілом, так само як і відведення йому надто великого місця, може призвести до жорстокої помсти з його боку та порушити життя душі та духу. Мистецтво контролювати тіло, керувати «плоттю», називається аскезою (див. розділ 3 цієї глави).

Здорове чи хворе, втішене життям чи стражденне, тіло наше має бути скарбницею душі, знаряддям її вираження, спрямованим до вищого життя. Тому апостол Павло називає тіло «храмом Духа Святаго» [див. 1 Кор. 6:19], тому мощі, останки святих, благоговійно шануються Церквою. «Прославіте убо Бога в тілесіх ваших», — заповідає апостол (1 Кор. 6:20).

«Коли в келії своїй, — каже авва Ісая, — встанеш, щоб сотворити молитву свою, не недбальствуй у нераденії, не притуляйся до стіни і ніг своїх не жалій, стоячи на одній і послаблюючи іншу, як (роблять) нерозумні» [16]. Це не випадково. Є особливі психофізичні механізми, які встановлюють зворотній зв'язок між положенням тіла та станом душі та духу. Якщо, з одного боку, важко молитися, розвалившись у кріслі, з іншого – бувають пози та жести, що сприяють молитві та допомагають внутрішній зосередженості. Серед цих жестів на чільному місці – хресне знамення, накреслення на нашому тілі знаку Хреста Христового. З давніх-давен велике значення приділяли поклонам (земним і поясним). Ці положення тіла сприяють посиленню почуттів благоговіння, смиренности, преклоніння.

Молитва стоячи

1. Це типове положення тіла при молитві. Воно виражає бодрствування, зібраність, готовність сприймати.

2. Стоячи на молитві, слід прагнути до рівноваги, стійкости та невимушености пози, а для цього будемо стежити за правильною поставою різних частин тіла. Ступні повинні бути притиснутими до землі та одна до іншої (або злегка розставлені), не слід напружувати верхні частини ніг. Правильне положення спини теж необхідне для рівноваги та стійкости. Корпус слід випрямити, але без напруги, щоб не порушувати його природного вигину. Плечі мають бути опущеними та розслабленими. Не варто довго тримати голову схиленою або навпаки піднятою догори.

3. Положення рук теж є важливим. Воно – зовнішнє вираження нашої внутрішньої налаштованости. За звичаєм останніх століть, під час богослужіння у храмі підносить руки лише священик. Однак цей древній жест може бути використовуваним у домашній молитві. Про нього постійно говорить Писання (див., наприклад, Плач. 3:41; 1 Тим. 2:8).

4. Погляд не повинен блукати. Необхідно зосередити його на іконі або заплющити очі. За інших умов легко втратити уважність.

Молитва на колінах

Можна молитися стоячи або сидячи навколішки. Такий стан тіла символізує покаяння, смиренність і благання. Однак довго перебувати в такому положенні важко. «Краще, — говорив митрополит Філарет, — сидіти і думати про Бога, ніж стояти і думати про ноги» [17].

Молитва сидячи

Це положення не рекомендоване при читанні «правила» (виняток лише хворим або вкрай стомленим). Однак воно цілком підходить для молитовного роздуму та поглибленої молитви (див. гл. IV). У цій позі необхідно стежити за природною прямотою корпусу і природною посадкою голови. В іншому разі тіло затікатиме і може початися запаморочення.

Приймаючи те чи інше положення тіла, потрібно впевнитись:

1. у правильності цієї пози;

2. у тому, що м'язова та нервова напруга відсутня;

3. у правильності дихання;

4. у внутрішній тиші.

Спочатку більшість цих положень вимагають постійного відточування навичок, завжди гнучкого, ніколи не надмірного; їх не треба зберігати надто довго. Хороше самопочуття, стійкість і невимушеність - ознаки того, що поза правильна та вдало обрана. Якщо після кількох дослідів поза призводить до поганого самопочуття, варто утриматися від неї.

Положення тіла має відповідати тій чи іншій внутрішній установці, яка ним виражається; водночас внутрішня установка підтримує та одушевлює позу.

Ніколи не слід різко виходити з пози. Спочатку можна потерти руки, розплющити і заплющити очі, поворушити ногами, розпрямити коліна, потім стати в перехідну позу (наприклад, якщо тіло розпростерте на землі, перед тим, як піднятися, треба стати на коліна).

Про зв'язок дихання з молитвою постійно мовлять православні подвижники [18].

Досягаючи своєї природної і здорової динаміки, дихання поступово заспокоює тіло, умиротворює почуття і укріплює розум. Тим самим воно готує всю людину до молитви.

Існують спеціальні вправи, щоб налагодити дихання. Якщо немає змоги виконати всі ці вправи, добре перед початком молитви зробити два-три глибоких вдихів та видихів, а потім, давши подиху повернутися до звичайного ритму, забути про нього.

Аскеза (від грецького слова «аскезис» – вправа) - це те зусилля, якого ми повинні докласти, щоб зробити себе відкритими для впливу на нас Духа Божого. Вона повинна охоплювати все наше життя, вона необхідна, щоб благодать направила до Бога всю нашу діяльність. Аскеза, таким чином, втілюється в наших основних справах — відпочинку, їжі, стосунках з людьми.

У нас живуть егоїзм та тяжіння до недоброго. Необхідно умертвити у собі егоїзм, витісняючи його любов'ю, треба прагнути контролювати спонтанні пориви «плоті».

Аскеза передбачає систематичні та продумані дії. При цьому потрібно смиренно уникати будь-якої надмірности, слід бути дуже обережним. Насилля може призвести до порушень у житті тіла, душі, а затим і духу.

Критерієм для перевірки дієвости аскези має слугувати наше ставлення до людей. Якщо воно не змінюється на краще, жодні «подвиги» не мають значення і ми стоїмо перед небезпекою впасти у лжемістику («прелесть»).

Аскеза – зовсім не придушення природи людини, а введення її в справді здоровий ритм. Хаос думок, почуттів та бажань – це аномалія. Проти аномалії і бореться аскеза.

Піст

Із сивої давнини було помічено, що тваринна (м'ясна) їжа певною мірою чинить небажаний вплив на людину. Тому у східних релігіях було встановлено принцип вегетаріанства. Біблія, зважаючи на людську неміч, не забороняє тваринної їжі (Бут 9:3). Одначе Церква обмежує її вживання, запроваджуючи пости та пісні дні [19]. (Див. також «Пам'ятку...» про Пости.) Мета їх трояка: 1) тимчасове усунення тваринної їжі; 2) гартування волі шляхом послуху Церкві; 3) зв'язок повсякденної трапези із церковним роком. Очевидно, є обставини, які вимагають послаблення чи скасування посту (перебування в дорозі, хвороба, протест членів сім'ї, особливі умови життя та ін.). У таких ситуаціях утримання від скоромної їжі може бути замінене будь-яким іншим видом утримання. Слід уникати двох крайнощів: робити з посту щось абсолютне і незаперечне або нехтувати ним.

Утримання від певної їжі може бути і шкідливим для душі в тому випадку, якщо людина робить з неї «культ» і переймається усвідомленням своєї переваги. «Піст, — каже преподобний Марк Подвижник, — як приносить користь тим, що розумно приступають до нього, так і шкодить кожному, хто почне його нерозумно. Тому ті, хто переймається користю посту, повинні берегтися від його можливої шкоди, тобто марнославства»[20]. «Якщо хтось, дотримуючись посту, — кажуть преподобні Варсануфій та Іоанн, — домішує щось до нього за своєю волею, або поститься, шукаючи людської слави та набутків з неї, то піст його буває мерзенний Богові» [21].

Піст полягає не тільки в тілесній помірності, але є часом посилення боротьби з пристрастями. «Піст — це насамперед рух, активність духу, боротьба з інертністю, лінощами, зніженістю, розслабленням волі та тіла. Це боротьба за життя, за свободу духу від звичного рабства» (митрополит Антоній) [22].

До тілесної аскези належить загальна дисципліна побуту, турбота про врівноважений спосіб життя (робота — розрядка), про правильний сон (уникати нічних розмов та ін.), про нервову систему (не зловживати збуджувальними тонізувальними засобами).

Аскетичні обмеження найчастіше допомагають встановити владу над невпорядкованими бажаннями тіла. Потрібно привчати себе до фізичних зусиль, певної фізичної суворості: зайвий комфорт жодним чином не сприяє духовному життю.

Робота над сферою почуттів, бажань та думок

Почуття, бажання та думки тісно пов'язані з тілом. Тому слід стежити за цими «вікнами душі», зокрема, подібно до Йова, варто укласти «завіт з очима своїми» (Іов. 31:1).

Втім, є різниця між поганими бажаннями, яких зовсім не можна задовільняти, та природними бажаннями, які добре просто обмежувати для того, щоб навчитися керувати ними чи утримувати їх у визначених межах. Протягом дня виникає тисяча можливостей вправлятися в керуванні своїми устремліннями: прийти на допомогу ближнім, припинити збудливе читання, благодушно сприйняти критику, вчитися слухати.

Боротьба з «помислами», які неодмінно вриваються у свідомість, має йти двобічно:

1. постійне виховання у собі розумового контролю;

2. спокійне відкидання їх як чогось чужорідного та нав'язаного темними силами. «Той, що береться відсікти змагаючі його і бентежливі помисли та рухи, — каже преподобний Феодор Едеський, — нехай чимбільше ополчить свояків і споборників і наблизить їх до себе на спільне протиборство, — такими є – смиренність душевна, праця тілесна і всяке інше подвижницьке самоумертвлення, та особливо – молитва»[23].

Не слід культивувати різномаїті потреби, що можуть оволодіти розумовою сферою. Треба уникати мрійливости та привчати розум повертатися до думок про Бога, «зводити розум у серце», як радять подвижники. Цей вислів означає перемогу над розколом людської істоти, відтворення її цілісности, коли і розум, і почуття спрямовані до єдиного Центру - Бога. Справжній образ «уваги і молитви (...) -- наступний: розум (...) нехай зберігає серце в той час, коли молиться, і всередині нього нехай обертається неполишно, і звідти, з глибини серця нехай посилає молитви до Бога» [24].

«Я» має жити цілком у моменті: повністю з'єднатися з волею Божою в цій миті. Необхідно намагатися якнайкраще виконати справу, над якою трудишся в цю хвилину, відкидаючи турботи про минуле чи майбутнє.

Хибна спрямованість духу

Людина повинна прагнути опанувати всі сили свого єства не заради горделивого усвідомлення влади над собою, а для підкорення Божій волі.

Дух також може виявитися хибно спрямованим. Прагнення до абсолютного, прекрасного, справедливого може бути егоїстичним. Слід перевіряти та, у разі потреби, виправляти наші наміри.

Найвища мета християнства завжди — Бог, взискуємий безкорисливо. На кожній молитві треба свідомо спрямовувати свою особистість та своє життя до Бога. У якусь мить у духові прокидається «туга за Богом» [25] (старець Силуан). Але навіть через неї може проникнути в серце спокуса егоїзму, наприклад, прагнення піти від усіх, цілком поринути у свій внутрішній світ. Ми повинні нагадувати собі, що служіння ближньому є служіння Христу (див. Мф. 25:40). Однак це служіння має чергуватись із самозаглибленням. Треба вміти постійно повертатися до свого духу, цього місця проживання Духа Божого, щоб віднаходити в ньому нові пориви віри, надії та любові, які зміцнять наш зв'язок з Богом в очікуванні того дня, коли невпинна молитва заговорить усередині нас.

Не слід впадати у відчай та зневіру від безміру перешкод, що виникають при молитві. Це неминуче і в якомусь сенсі може навіть виявитися корисним для душі. Старець Макарій Оптинський вчив, що «молитва без відволікання (неуважности) — справа досконалих... А якби завжди мали чисту молитву без відволікань, то... не уникли би пихатих і гордих помислів, ворогом завдаваних» [26].

Проте той самий старець вказує на важливість постійної боротьби зі спокусами, які порушують молитву.