Вересень-грудень 29 р.

Якщо навіть після Петрового визнання Ісуса Сином Бога Живого апостоли не були готові до сприйняття боголюдської таємниці, то як у такому разі вони розуміли слово «Месія»? Ким був для них Ісус на третій рік їхнього учнівства?

Хоч кожен день, який Дванадцятеро проводили з Ним, був сповнений відчуття близькості Бога, справжню суть цього дива вони не вловлювали. Не поділяючи політичного радикалізму зелотів, апостоли й надалі вірили, що Христос – це «Той, хто має спасти Ізраїль». Думка про страдника – Спасителя світу не вміщалася у свідомості учнів. Їм був ближчий грізний Месія апокаліпсисів, і вони мали надію, що, заснувавши Царство Боже в Єрусалимі, Син Людський з’явиться народам у нездоланній силі земного торжества. Одно слово, у ті дні Дванадцятеро зупинилися на півдорозі від месіанства народних вірувань до месіанства євангельського.

Сам Христос не заперечував, що Його пришестя провіщене в пророцтвах, що в Ньому здійснилися сподівання Старого Завіту; Своє служіння Він частенько пояснював за допомогою священних текстів Біблії. Це допомагало Його послідовникам зберегти зв’язок з традицією і поступово поглибити свої уявлення про Месію.

А втім, іноді їхні роздуми над Писанням приводили до неясностей. Так, ще в Голані апостоли запитали в Ісуса про Іллю-пророка. Вважалося, що цей прадавній борець за віру не вмер, а перебуває в лоні Божому. Коли ж настане визначений день, він знову з’явиться перед Ізраїлем і вкаже йому на Спасителя. Учні губилися: якщо Ісус – Месія, то чому не з’являється Ілля? «Кажу вам, – відповів Ісус, – що Ілля вже прийшов, і його не впізнали, і зробили з ним, як хотіли» (Мф. 17:12).

Звісно, йшлося про Івана Хрестителя. Але учнів насторожили слова, які слідом за цим виголосив Наставник: «Так і Син Людський має постраждати від них». Навіщо Він знову говорить про це? Звідкіля загрожує Йому небезпека? Чи наважиться Ірод Антипа на новий злочин? Але ж він і без того викликав гнів народу! А якщо не тетрарх, то хто? Невже поставлені Богом пастирі? Правда, багато хто з них ставилися до Ісуса з недовірою, але чи Бог допустить, аби Його служителі виступили проти Месії? Можливо, мине якийсь час, вони схаменуться і збагнуть, що галилейський Наставник справді посланий з Неба.

Знаючи про ці сумніви, Христос пояснив учням, що відтепер «перші стали останніми», а пастирі обернулися на вовків. Перш ніж повірити в Ісуса, як у живе одкровення Бога, ієрархи і законники мали визнати в Ньому хоча б Пророка. Але зробити це завадили їм усталені погляди і уражена гідність їх стану. Єдиним їхнім бажанням було відтепер якнайшвидше позбутися Назарянина.

У зв’язку з цим Христос по-новому переповів учням притчу про покликаних на обід. Цар справляв весілля свого сина. Він послав слуг запросити на свято шляхетних гостей. Ті ж у відповідь образили посланців, а деяких вбили. Розгніваний володар покарав їх, але весілля не відмінив. Він звелів слугам скликати до палацу всіх, хто зустрінеться, разом з випадковими перехожими і жебраками, щоб вони зайняли місця на його частуванні.

Учені і пастирі не прийняли євангеліє, а замість них до Христа потяглися «ам-хаареці» – бідняки з народу, «митарі і грішники».

А втім, не всі, хто прийшов на поклик, отримають благословення Боже. Про це говорить заключний епізод притчі. Коли цар помітив, що один з гостей сів до столу, не одягнувши, всупереч звичаю, чистої одежі, він побачив у цьому зневагу до себе і наслідника та наказав вигнати нечему з палацу. Отже, Царство Боже призначене не просто для злидарів, а для тих, хто готовий виконувати заповідь Христову. От чому «багато покликаних, та мало обраних» (Мф. 20:16).

На запитання: «Невже мало таких, що спасаються?»

Ісус відповів: «Намагайтеся увійти через вузькі ворота, бо, кажу вам, багато буде таких, які намагатимуться увійти, і не зможуть. Коли Господар дому встане і зачинить двері, тоді ви, стоячи зовні, почнете стукати у двері і говорити: Господи! Господи! Відчини нам. А Він скаже вам у відповідь: не знаю вас, звідки ви. Тоді почнете говорити: ми їли і пили перед Тобою, і на перехрестях наших Ти навчав. А Він скаже: говорю вам, що не знаю вас, звідки ви; відійдіть від Мене всі, хто чинить неправду. Там буде плач і скрегіт зубів, коли побачите Авраама, Ісаака і Якова і всіх пророків у Царстві Божому, а себе – вигнаними геть…» (Лк. 13:23-28).

Христос від кожного вимагав духовного і морального подвигу, «зусилля». Він зовсім не був демократом» (як іноді намагалися це зобразити), для якого сама приналежність до знедолених класів вже є заслугою. Цим пояснюється прохолодність Ісуса щодо галасливих проявів народного захоплення. Масовий ентузіазм спалахує легко і робить своєю здобиччю тих, хто прагне підлеглості, шукає кумирів. Не такими мають бути чада Царства.

Відмова Ісуса йти назустріч пристрастям юрби і погодитися на роль популярного вождя, мабуть, сприяла падінню Його впливу в Галилеї. На цьому не забарилися зіграти противники і швидко домоглися свого. Коли Учитель повернувся з Голану, атмосфера різко змінилася. Було відомо, що чиясь рука спрямовує проти Нього людей. Йому вже не дозволяли, як раніше, вільно проповідувати в синагогах. Церковного відлучення до Нього не застосовували, але цією карою погрожували всім Його наближеним.

Відтоді Ісус був змушений назавжди покинути Капернаум. Не наважилися прийняти Його й інші приморські міста. Що там сталося – не відомо, але зі слів Христових видно, наскільки енергійними були дії Його ворогів: «Горе тобі, Хоразине! Горе тобі, Вифсаїдо! Бо якби у Тирі та Сидоні сталися чудеса, що явлені були у вас, то вони давно покаялися б у веретищі й попелі. Але кажу вам: Тиру й Сидону відрадніше буде в день судний, ніж вам. І ти, Капернауме, що до небес піднісся, до пекла зійдеш» (Мф. 11:21-23. Содом і Тир у цьому контексті означають крайню нечестивість).

До Назарету дорога також була зачинена. Коли Він удруге намагався проповідувати там, Його ледве не вбили. Кільце швидко замикалося. Тепер уже можна було чекати втручання тетрарха, але обережний Антипа волів залишатися осторонь. Від свого управляючого, дружина якого була ученицею Ісуса, Ірод міг знати про труднощі, що Йому зустрілися. Була мить, коли йому захотілося побачити Назарянина, але потім він вирішив, що буде краще, коли Той покине його володіння.

З цією метою тетрарх повідомив деяких фарисеїв, що хоче заарештувати і стратити Ісуса. Вони ж поспішили до Вчителя й сказали Йому: «Вийди і піди звідси, бо Ірод хоче Тебе вбити» Але Ісус одразу розгадав хитрість тетрарха: «Підіть і скажіть отій лисиці: ось виганяю бісів і зціляю сьогодні і завтра, і на третій день закінчу. А втім, мені треба ходити сьогодні, завтра і в наступний день, бо неможливо, щоб пророк загинув поза Єрусалимом» (Лк. 13:31-33).[*]

Фарисеї зрозуміли, що Ісус і сам мав намір покинути Галилею, що Його мета – місто Давида, де Він готується прийняти мученицьку смерть.

[*] Згідно з деякими тлумаченнями, три дні, про які говорив Христос, – апокаліптичний символ терміну випробувань. Пор.: Дан. 7:25, де говориться про три етапи цього терміну.

Важко простежити шлях Христа після того, як Він став переслідуваним. Він знаходив притулок то в одному, то в іншому селищі, але ніде не затримувався надовго. Коли один книжник сказав Йому: «Учителю, я піду за Тобою, куди б Ти не пішов», то почув сповнену гіркоти відповідь: «Лисиці мають нори і птахи небесні – гнізда, Син же Людський не має де голови прихилити» (Мф. 8:19,20).

Ісусова доля непокоїла рідню. Хоча брати скептично ставилися до Його діяльності, але ніяк не бажали Йому зла. Коли Він був популярний, це, мабуть, навіть лестило їм. Тепер зауваживши, що в Галилеї Ісуса спіткала невдача, вони запропонували Йому йти з ними до Єрусалиму на свято Кущів і там заявити про Себе.

– Вийди звідси та іди до Юдеї, – з ледь прихованою іронією сказали брати, – щоб і ученики Твої бачили діла, які Ти твориш. Бо ніхто не робить щось таємно, коли сам домагається бути відомим. Якщо Ти твориш такі діла, яви Себе світові…

– Я ще не піду на це свято, – відповів Ісус, – Мій час ще не настав. (Ін. 7:3-6)

Усе ж, коли брати пішли, Ісус рушив до Єрусалиму, але «не явно, а ніби таємно». Свій намір відвідати столицю Він пояснив учням, вдавшись до притчі.

«Один чоловік мав у своєму винограднику посаджену смоковницю, і прийшов шукати плоду на ній і не знайшов. І сказав виноградареві: ось третій рік я приходжу шукати плоду на цій смоковниці і не знаходжу; зрубай її, навіщо вона і землю займає? Але той сказав йому у відповідь: господарю, залиш її і на цей рік, поки я обкопаю її і підсиплю гноєм. Можливо, дасть вона плід; а якщо ні, наступного року зрубаєш її» (Лк. 13:6-9).

Одне слово, Ісус хотів, ще раз випробувати Єрусалим, перш ніж настануть вирішальні дні.

Щоб не привертати уваги, Він обрав для подорожі шлях, яким прочани ходили мало. Вони побоювалися ворожості самарян і вважали за краще йти східним берегом Йордану. Ісус же рушив з учнями не в обхід, а навпростець через Самарію.

Коли звечоріло, Він послав апостолів пошукати ночівлі. Але в самарянському селі в них розпізнали юдеїв, що йдуть на богомілля, й відмовилися впустити в дім. Іван та Яків, втомлені і роздратовані, сказали учителеві:

– Господи, хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і спалив їх, як і Ілля вчинив?

– Не знаєте, якого ви духу, – заперечив Ісус, – бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати. (Лк. 9:51-56).[*]

Врешті-решт, їм усе ж дали притулок у якомусь селищі. А за кілька днів подорожі, загубившись у натовпі, ніким не помічені, ввійшли вони в міську браму.

Свято Кущів тривало вже чотири дні і було в розпалі. Не вгавала музика, грали сурми, перекриваючи людський гомін, над горою Моріа стелилися хмари жертовного диму. Святкуючи кінець жнив, народ веселився й співав, пригощався й молився. Усі вільні площі міста були зайняті наметами, зробленими нашвидкоруч із гілок. Поруч з ними стояли верблюди, вози і мули. Єрусалим був схожий на кочовий табір.

Вечорами прочани розташовувалися в численних прибудовах храму послухати промови мудреців, перепочити, поділитися новинами. А новин було чимало: сутички євреїв і єгиптян в Олександрії, страта Сабини, звинуваченого у зневазі «Його величності», повстання фризів, розправи Пилата над галилеянами. Також жваво обговорювали Учителя з Назарету. «Він добрий»,– говорили одні, а інші знизували раменами: «Він заводить людей в оману». А втім, з якогось часу ця тема в Єрусалимі вважалася небезпечною. Люди остерігалися накликати на себе осуд старійшин.

Раптом присутні зауважили суперечку книжників у куточку галереї. Усіх зацікавив невідомий Чоловік з галилейською вимовою. «Як Він знає Писання, не вчившись?», – дивувалися книжники. «Моє вчення – не Моє, а Того, Хто послав Мене», – відповів Він (Ін. 7:15,16).

«Чи не Той це, Якого хочуть убити?» – здогадувались єрусалимляни. Але чому Він діє відкрито? Ті ж, кому найважливішою була думка властей, стривожилися: «Чи не переконалися начальники, що Він справді Христос?» їх перебили ті, що прийшли з Галилеї: «Але ж ми знаємо, звідки Він; Христос же, коли прийде, ніхто не знатиме, звідки Він» (Ін. 7:25-27).

– І Мене знаєте, і знаєте звідки Я, – сказав, обернувшись до них, Учитель, – і Я прийшов не Сам від Себе, але є істинний Той, Хто послав Мене, Якого ви не знаєте (Ін. 7:28).

Думки розділилися. Одні пропонували схопити єретика і вести до архієреїв, інші, що були свідками Його зцілень, захищали Назарянина. А Він продовжував говорити про невідомий їм шлях, яким Йому треба йти, виконуючи волю Отця.

– Шукатимете Мене, і не знайдете; і де буду Я, туди ви не зможете прийти.

– Куди Він хоче йти? – з усмішкою зауважили книжники. – Чи не хоче Він іти в еллінське розсіяння і вчити еллінів? (Ін. 7:34,35).

Вони поспішили повідомити Каяфі, що Ісус з’явився в місті. Той негайно послав храмову сторожу, щоб затримати Його. Нарешті самозванець в його руках! Але посланці повернулися ні з чим.

– Чому не привели Його? – суворо запитали в них.

– Ніколи не говорила людина так, як Цей Чоловік, – виправдовувалися служителі.

– Невже і ви спокусилися? Хіба увірував у Нього хтось з начальників або з фарисеїв? Але цей народ, що не знає закону, проклятий він.

Фарисей Никодим став свідком розмови.

– Хіба закон наш судить людину, якщо раніше не вислухають її і не дізнаються, що вона робить? – зауважив він.

– Чи й ти не з Галилеї? – відповіли йому. – Роздивись і побачиш, що пророк з Галилеї не приходить. (Ін. 7:48-52).

Але цього разу первосвященик Каяфа не насмілився щось чинити. Ісус, коли поночіло, вийшов східною брамою в напрямку Єлеонської гори.

[*] Лука вважає, що це епізод з останньої подорожі Господа в Єрусалим. Але тоді він прийшов із Зайордання (через Єрихон), а прямий шлях з Галилеї вів через Самарію.

Якщо в самому Єрусалимі Його оточували чужі і ворожі і обставини, то на Єлеоні Він почувався, як у кращі галилейські дні. Тут, серед оливкових садів, у невеликих селищах, жили Його друзі і послідовники. Вифанія уже давно, з часу Його перших відвідин, стала своєрідним християнським центром. Сюди сходилися вірні Ісусові люди. У домі Лазаря і у Симона Прокаженого Він міг перепочити серед близьких і люблячих.

Час від часу Вчитель приходив до Єрусалиму, що розташований ледве у трьох кілометрах. Там Він намагався триматися в тіні, ніби загублений серед інших наставників і рабинів. Поруч з Ним були тільки учні та кілька галилеян, іноді до них приставали випадкові слухачі. Влада поки що відмовлялася від наміру взяти Ісуса під охорону. Або вони не мали відповідної нагоди, або сподівалися, що нова секта сама по собі розпадеться.

Тільки одного разу проповідь Ісуса призвела до відкритого конфлікту. Свято Кущів закінчувалося 22 числа осіннього місяця тішрі. Цього дня левіти востаннє запалювали величезні світильники, вогні яких під час свят осяювали місто. Сидячи в одному з притворів, Христос говорив про символи свята – світло й воду. Обряд проливання води нагадував про мандри в пустелі, коли Мойсей відкрив джерело для спраглих. Вода – знак життя, яке дарує Премудрість Господня. Але відтепер сам Месія даватиме воду вічного життя. Він закликає до Себе людей, як колись кликала Премудрість: «Хто спраглий, нехай іде до Мене і п’є» (Ін. 7:37).

Світильники означають світло Закону. Але світло, що Йде від Месії, горить ще яскравіше. «Я – Світло для світу; хто піде вслід за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя» (Ін. 8:12).

Після таких слів набожні люди, не бажаючи брати участь у розмові, пішли собі, обурені. Залишилися лише готові вислухати Учителя. Але й вони не витримали довго.

– Якщо будете перебувати в слові Моєму, – сказав Ісус, – то ви істинно будете Моїми учениками; і пізнаєте істину, і істина визволить вас.

Такий вислів видався їм дивним і образливим.

– Ми рід Авраамів, і ніколи не були рабами нікому, як же Ти кажеш: станете вільними?

– Істинно, істинно кажу вам, що кожен, хто чинить гріх, є раб гріха. Але раб не перебуває в домі вічно, а Син перебуває вічно. Отже, якщо Син визволить вас, то справді будете вільними.

– Отець наш є Авраам, – вперто повторювали вони горде гасло патріотів, не розуміючи, про що йдеться. Постійно зростало їхнє роздратування.

– Якби ви були дітьми Авраама, то чинили б діла Авраамові. Нині ж шукаєте, як вбити Мене, Чоловіка, Який сповістив вам правду, почуту від Бога; Авраам цього не робив. Ви робите діла отця вашого.

Вони знову не зрозуміли. Одним видалося, що Він перебільшує небезпеку, що нависла над Ним. Інші були глибоко ображені.

– Ми не від любодійства народжені; маємо одного Отця – Бога.

– Якби Бог був Отець ваш, – заперечив Ісус, – то ви любили б Мене, тому що Я вийшов і прийшов від Бога; бо Я не Сам від Себе прийшов, а Він послав Мене. Чому ви не розумієте Моїх слів? Тому що не можете чути слова Мого. Ваш батько є диявол; і ви хочете виконувати похоті батька вашого. Він людиновбивцею був споконвіку…

– Чи не правду ми говоримо, що Ти самарянин і що біс у Тобі? (Їх уже охопила справжня злість.)

– У Мені біса нема, але Я шаную Отця Мого, а ви зневажаєте Мене. А втім, Я не шукаю слави Моєї; є Той, Хто шукає і судить. Істинно, істинно кажу вам: хто слово Моє збереже, той не побачить смерти повік.

– Тепер ми зрозуміли, що біс у Тобі. Авраам і пророки померли, а Ти кажеш, що хто слово Моє збереже, той не зазнає смерти повік. Невже Ти більший від отця нашого Авраама, який помер?

– Якщо Я Сам Себе славлю, то слава Моя ніщо. Мене прославляє Отець Мій, про Якого ви говорите, що Він Бог ваш… Авраам, отець ваш, був би радий побачити день Мій; і побачив, і зрадів.

– Тобі немає ще й п’ятдесяти років, і Ти бачив Авраама?

– Істинно, істинно кажу вам: раніш, ніж був Авраам, Я є. (Ін. 8:31-58)

«Я Є»… Так міг сказати лише Предвічний. Це Його потаємне ім’я, яке вимовляв первосвященик у дні Кущів, коли святі слова заглушували спів сурм і вигуки людей[*].

І ось тепер вони на устах Назарянина. Як древні пророки, сповнений неземної сили, стоїть Він перед людьми. Сумнівів не може бути. Або Він брехун, що зневажає Бога, або сам Бог промовляє Його устами. І вибір було зроблено. Ті, що повірили, тісніше згуртувалися навколо Ісуса, а інші з погрозами узялися за каміння.

[*] Вислів «Я є» зустрічається у Старому Завіті як еквівалент слова «сущий» (напр.: Іс. 48:12; 43:10). Про те, що ім’я Ані-ху вимовлялося на богослуженні свята Кучок, говорить рабі Єгуда Гієн Елай (II ст.). В Євангелії від Івана Ісус багато разів говорить це слово щодо Себе (6:35; 8:12; 10:7, 9, 11, 14,; 11, 25; 14:6; 15:1,5).

Мабуть, людей, які визнали Назарянина Посланцем Божим, було чимало, і це відвернуло замах на Нього у свято Кущів. А втім, більшість з них були паломниками, які прибули до міста на торжества. Євангеліст Іван говорив лише про одного єрусалимлянина, який навернувся в ті дні. Сталося це за незвичних обставин.

Якось донеслася чутка, ніби Ісус повернув зір сліпому від народження. Багато хто знав його, бо він завжди сидів біля воріт, жебраючи. Спершу гадали, що закралася помилка, але незабаром сумніви розсіялися. Зціленого привели до фарисеїв, а ті зажадали розповіді про те, що сталося.

– Чоловік, Якого звуть Ісус, зробив суміш, помазав очі мої і сказав мені: іди в купальню Силоам і вмийся. Я пішов, умився і прозрів.

– Чоловік Цей не від Бога, бо не шанує суботи, – пояснили йому (а диво сталося у священний день спокою).

Деякі ж фарисеї роздумували: «Як може грішний чоловік такі чудеса творити?» Після довгих незгод вони знову звернулися до прозрілого:

– Що ти скажеш про Того, Хто відкрив тобі очі?

– Це Пророк!

Тоді звеліли привести його батьків.

– Чи це син ваш, про якого ви кажете, що народився сліпим? Як же він тепер бачить? – запитали в переляканих старих.

– Ми знаємо, що він – це син наш і що він сліпим народився, а як тепер бачить, не знаємо, і хто відкрив йому очі, ми не знаємо. Він сам уже дорослий; самого спитайте, нехай сам про себе скаже.

Фарисеї, що вирішили стояти на своєму, почали вмовляти зціленого.

– Віддай славу Богові; ми знаємо, що Чоловік Той – грішник.

– Чи Він – грішник, не знаю; одне знаю, що я був сліпий, а тепер бачу

– Що Він зробив з тобою? Як відкрив твої очі?

– Я вже сказав вам, і ви не вислухали, – відповів кмітливий єрусалимлянин. – Що ще хочете почути? Чи не хочете і ви стати Його учениками?

– Ти Його ученик, ми ж Мойсеєві учні, – зі злістю закричали книжники. – Ми знаємо, що з Мойсеєм говорив Бог; а про Цього ж не знаємо, звідки Він.

– Це й дивно, що ви не знаєте, звідки Він, а Він відкрив мені очі. Але ми знаємо, що грішників Бог не слухає; хто шанує Бога і волю Його творить, того слухає. Споконвіку не чувано, щоб хтось відкрив очі сліпому від народження. Якби Він не був від Бога, то не міг би нічого творити.

– У гріхах ти весь народився, і чи ти нас учиш? – остаточно втратили рівновагу фарисеї і вигнали його геть.

Дізнавшись про це, Ісус розшукав зціленого і запитав:

– Чи віруєш ти в Сина Божого?

– А хто Він, Господи, щоб мені вірувати в Нього?

– І бачив ти Його, і Він говорить з тобою

– Вірую, Господи! – відповів той, схиляючись перед Ісусом.

Ця подія похитнула і деяких фарисеїв. Те, що дивний Учитель мав таку силу, не могло бути випадковим. Звідки ж тоді Він має такий дар? Вони вирішили поговорити з Ісусом і почули суворі слова:

– На суд Я прийшов у світ цей, щоб незрячі бачили, а зрячі стали сліпими.

– Невже і ми сліпі? – здивувалися фарисеї.

– Якби ви були сліпі, то не мали б на собі гріха, але як ви говорите, що бачите, то гріх лишається на вас. (Ін. 9:11-39)

Насправді вони вважали себе охоронцями Передання і Завіту, спадкоємцями великих батьків: Симона, Абталіона і Гилеля. Вони вірили, що Дух Божий допомагає їм найправильніше тлумачити Тору, що Він і поставив їх духовними пастирями Ізраїлю. Але, зачаровані духом власної зверхності, ці люди не спромоглися розпізнати живу Правду, яка прийшла до них в особі Ісуса Назарянина.

А втім, Він був посланий народу Божому як небесний Пастир, не схожий ні на пихатих книжників, ні на зелотського лжемесію.

«Істинно, істинно кажу вам, що Я двері вівцям. Всі, скільки їх приходило переді Мною, є злодії й розбійники; але вівці не послухали їх… Я Пастир Добрий: пастир добрий душу свою покладає за овець. А наймит, не пастир, якому вівці не свої, побачивши, що йде вовк, кидає овець і тікає, а вовк хапає і розганяє овець. А наймит тікає, бо він наймит, і не турбується про овець. Я ж Пастир Добрий; і знаю Моїх, і знають Мене Мої. Як знає Мене Отець, так і Я знаю Отця; і душу Мою покладаю за овець. Й інших овець маю, які не з цього двору, і тих Мені треба привести; і голос Мій почують, і буде одне стадо і один Пастир» (Ін. 10:7-16).

«Через ці слова, – оповідає євангеліст Іван, – знову виникла суперечка між юдеями. Багато з них говорили: Він біса має і безумствує; чому ж слухаєте Його? Інші говорили: це слова не біснуватого; хіба може біс відкривати очі сліпим?» (Ін. 10:19-21).

До середини грудня Ісус, оточений юрбою учнів безперешкодно приходив з Вифанії до храму. Вони збиралися біля східної стіни Соломонового притвору. Але на свято Ханука сталося нове зіткнення.

Цей день завжди пробуджував войовничий дух народу, нагадуючи про перемоги Макавея над поганами. Героїчні подвиги визволителів надихали до мрій, якщо не про Месію, то принаймні, про могутнього вождя, який скине володарювання Риму. Ось чому увага знову була прикута до Ісуса. Його настирливо розпитували:

– Чи довго триматимеш душі наші у невіданні? Якщо Ти Христос, скажи нам прямо.

– Я сказав вам, – відповів Ісус, – і не вірите; діла, які Я творю в ім’я Отця Мого, свідчать про Мене.

Але вони чекали від Нього інших «Діл». Коли б Він підняв заколот, як Ісус-бар-Аба (Варава), якби він згуртував озброєних людей і рушив на гарнізон Пилата, вони пішли б за Ним. А замість цього Він говорив їм речі малозрозумілі й важкі до виконання.

– Але ви не вірите, бо ви не з Моїх овець, як Я сказав вам. Вівці Мої голосу Мого слухаються, і Я знаю їх; і вони йдуть за Мною. І Я дам їм життя вічне, і не загинуть повік; і ніхто не викраде їх з руки Моєї. Отець Мій, Який дав Мені їх, більший за всіх, і ніхто не може викрасти їх з руки Отця Мого. Я і Отець – єдине. (Ін. 7:24-30).

Гомін жаху пролунав натовпом. Він робить себе Сином Божим! Треба негайно покарати Його за богозневагу. Марно Ісус вказував їм на слова Писання, де всі віруючі названі «синами Божими». Їхнім аргументом було лише каміння. Цього разу Ісус, дивом уникнувши смерті, пішов на Єлеон. Його прощання з містом було сумним:

– Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і камінням побиваєш посланих до тебе! Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як птах збирає пташенят своїх під крила, і ви не схотіли! Ось лишається вам дім ваш пустий. Бо кажу вам: не побачите Мене віднині, доки не скажете: благословен, Хто йде в ім’я Господнє! (Мф. 23:37-39).