Грудень 29 р. – 2 квітня 30 р.

До Пасхи залишилося близько трьох місяців, але жити поблизу столиці Ісус вже не міг. Не бажаючи повертатися до Галилеї, Він пішов на час зимових дощів у Зайорданську область. Вона підпорядковувалася Антипі, але оскільки його резиденція Тиверіада була далеко, Учитель і учні були за Йорданом. Прибувши у Бетавару, Ісус востаннє опинився в місцях, де починав Своє служіння. Ще не так давно тут було чутно голос Предтечі, і Дух Божий осінив Сина Людського; тут уперше почав Він говорити про пришестя Царства. Тепер на берегах Йордану панувала тиша, яку порушував шум дощу; зникли юрби, що приходили слухати Хрестителя…

Четверте Євангеліє дуже скупо говорить про перебування Христа в цьому селищі, де майже три роки тому два рибалки вперше підійшли до Нього і, ніяковіючи, запитали: «Учителю, де Ти живеш?» Андрій та Іван мали величні плани, але відтоді багато що змінилося. Змінилися й самі апостоли. Вони стали свідками небувалих подій, навчилися інакше дивитися на речі. Усе ж невдача в Галилеї та в Єрусалимі була для них несподіваною. Сцени на свята Кущів і Хануки, здавалося, свідчили про повну поразку. Звичайно, учні приготувалися ділити з Учителем усі незгоди, але зраділи, коли Він привів їх до цього спокійного краю, подалі від неприязного міста. Невдовзі їх самотність було перервано.

Навколишні мешканці дізналися про прихід Ісуса, – і Бетавара почала людніти. Всі чули, що Учитель в неласці, але це не зупинило тих, хто шукав слова Божого. Багато хто пригадував про долю Хрестителя, повторював його слова про Ісуса і говорив, що хоч сам пророк і не здійснив жодного Чуда, його свідчення було справжнім. Людина з Назарету, яка визволяла людей від хвороб і робила дивні знамення, може бути послана тільки Небом.

Напровесні, усе ще перебуваючи біля Йордану, Христос вибрав, крім Дванадцятьох, ще Сімдесят апостолів. Вони мали обійти місця, які Він збирався відвідати на шляху до Єрусалиму. Їх кількість нагадувала про сімдесят праотців усіх народів Землі й немов вказувала на розширення діяльності нової Общини. Посланці були наділені даром зцілення й покликані провіщати Царство Боже. Мабуть, їхня подорож була нетривалою, але повернулися вони «з радістю», окрилені успіхом.

– Господи, і біси коряться нам в ім’я Твоє!

– Я бачив сатану, що, як блискавка, впав з неба, – сказав Ісус. – Ось даю вам владу наступати на змій, і на скорпіонів, і на всяку силу вражу; і ніщо не зашкодить вам.

На службі Сина Людського вони стали бійцями священного воїнства, яке йшло проти пітьми. Для світу їхній Учитель неприйнятий і безпритульний Мандрівник, але саме зараз настав час Його слави. «Муж скорботи», перед яким безсильні диявольські спокуси, Він у Cвоєму приниженні руйнує державу ворогів…

Апостоли не повинні хизуватися подарованою їм силою. Найвищий дар – прилучення до світу Царства. «Однак тому не радійте, що духи вам коряться; а радійте тому, що імена ваші записані на небесах» (Лк. 10:17-20).[*]

[*] Лише Лука оповідає про обрання Сімдесяти і вважає, що воно відбулося наприкінці служіння Христа, не даючи, проте, точніших вказівок. Оскільки, після повернення Христа з Голану до Галилеї Його проповідь спричинила опір, можна припустити, що 70 були обрані під час перебування Господа у Переї. Вислів «записані на небесах» походить з біблійної символіки. Так як у давніх містах були списки мешканців, так і «небесний Єрусалим» має свою «книгу життя»

Ледве учні почали впевнюватися і надіятися, як прийшло нове випробування. Друзі з Юдеї повідомили, що тяжко захворів Лазар, брат Марфи і Марії.

– Ця недуга не на смерть, – сказав Ісус. Але через два дні сповістив, що збирається до Вифанії.

– Учителю! – засмутились учні, – чи давно юдеї намагалися побити Тебе камінням, і Ти знову йдеш туди?

Та коли з Його слів вони зрозуміли, що Лазар помер і Учитель неодмінно хоче побувати в його домі, апостоли стишились. Якщо Господові загрожує небезпека, вони не залишать Його.

– Ходімо й ми і помремо з Ним, – рішуче сказав Фома. Їм вистачило двох днів, щоб прийти до Вифанії. Ісус ще не ввійшов до селища, як назустріч Йому вибігла Марфа.

– Господи! Якби Ти був тут, – з плачем сказала вона, – не помер би брат мій…

– Воскресне брат твій, – сказав Ісус.

– Знаю, що воскресне при воскресінні, в останній день.

– Я є воскресіння і життя; хто вірує в Мене, якщо і помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік. Чи віриш цьому?

– Так, Господи! Я вірую, що Ти Христос, Син Божий, Який гряде у світ…

Марія тим часом залишалася вдома серед рідні і сусідів, які потішали її. Ввійшла сестра і прошепотіла:

– Учитель тут і кличе тебе.

Марія встала й вийшла з дому. Друзі рушили за нею, вдаючи, що вона йде на могилу. Вони знайшли її біля ніг Ісуса. Марія в сльозах повторила слова сестри:

– Господи! Якби Ти був тут, не помер би брат мій.

Глибоке хвилювання з’явилося на обличчі Учителя. Усі побачили, що Він плаче. «Дивись, як Він любив його, – перемовлялися вифанці. А хтось сказав: «Чи не міг би Цей, що відкрив очі сліпому, зробити так, щоб і цей не помер?»

– Де ви поклали його? – запитав Ісус.

Люди повели Його до склепу, за звичаєм заваленого кам’яною плитою. Минуло вже чотири дні, як Лазаря похопили тут.

– Візьміть камінь, – наказав Учитель.

Марфа несміливо запротестувала, кажучи, що тіло вже почало розкладатися. «Чи не сказав Я тобі, що, коли будеш вірувати, побачиш славу Божу?» – відповів Господь.

Вхід до печери звільнили. Ісус звів очі до неба і заглибився в молитву.

Що сталося наступної миті? Що взагалі відомо про таємницю життя і смерті, про стан духу, який покинув свою оболонку? Ми знаємо, що тіло впливає на дух, але чи вміємо правильно визначити силу зворотнього впливу духа на тіло? А втім, для Єдиносущного Отця немає перепон і незворотних процесів.

– Лазарю! Вийди геть! – вигукнув Ісус, і голос Його, немов громовиця, відлунився в інших світах.

Коли на порозі печери з’явився померлий, люди перелякано сахнулися. А Він стояв, як жахлива примара, з ніг до голови сповитий у поховальний саван.

«Розв’яжіть його, нехай іде», – серед тиші, що настала, сказав Христос (Ін. 11:1-45).

При читанні цієї євангельської оповіді мимоволі постає запитання: навіщо Господь повернув Свого приятеля до життя? Адже в подальшому він, як і інші люди, будь-що приречений на смерть. Є багато спроб пояснити вифанське диво. Та, мабуть, мають рацію ті, які бачать у цій події намір Ісуса показати учням Свою владу над життям і смертю. Воскресіння Лазаря мало підготувати їх до пасхальної таємниці.

Багато хто у Вифанії й раніше вірив у Царство Боже. Тепер майже все селище сприйняло Ісуса як Месію. Але і там знайшлися люди, які вважали за свій обов’язок сповістити про все Синедріон. Його члени вирішили, що мають справу з обманом, але розцінили почуте, як ознаку нового зростання популярності Назарянина.

Негайно скликали раду. До участи в ній запросили і фарисеїв, але їх звинувачення проти Ісуса стосувалися сфери суто релігійної; та правлячу партію тривожило інше: садукеї боялися, що галилейський рух переросте в заколот і спровокує каральний похід римлян. Йосиф Каяфа заявив, що лжемесію треба усунути без вагань. Краще смерть однієї людини, ніж біда, яка впаде на весь народ. Фарисеї, хоча й ворогували з духовенством, цього разу, мабуть, погодилися з думкою Каяфи і зраділи, що ієрархія готова проявити твердість. Тепер їм не треба вже відлучати Ісуса, оскільки Синедріон власними засобами доведе справу до кінця.

Не відомо, чи був відразу посланий загін до Вифанії, чи влада відклала справу, дізнавшись, що Ісус пішов зі села. Але рішення було прийняте. Усі гадали, що на Пасху Галилеянин обов’язково з’явиться в Єрусалимі. Тому первосвященик звелів, щоб кожен, хто дізнається про Його місцеперебування, повідомив владу.

З Вифанії Ісус пішов у безлюдну місцевість біля Юдейської пустелі. До середини березня Він пробув у глухому містечку, що називається Ефраїм, а потім знову пішов за Йордан – до Переї.

Після вифанського чуда апостоли ще більше підбадьорилися. Якщо Господь може сотворити таке, то всі заміри Його противників виявляться марними. Їх дивувало лише, як люди можуть не вірити Ісусові після таких знамень і Він оповів їм притчу.

Жив колись один багатій, черствий і байдужий до чужого горя. Він бенкетував вдень і вночі, а біля воріт його дому сидів жебрак Лазар, який годувався крихтами зі столу багатія. Обидва вмерли. Один знайшов спокій «на Авраамовому лоні», а другий – відплату за гріхи. З нудьгою думав багач про своїх братів і попросив Авраама, аби той послав на землю Лазаря попередити їх, куди веде шлях зла. Але Авраам не погодився:

– У них є Мойсей і пророки; нехай слухають їх

Багатій вважав це недостатнім:

– Ні, отче Аврааме! Але коли хто з мертвих прийде до них, покаються.

– Якщо Мойсея і пророків не слухають, то хоч би хто і з мертвих воскрес, не повірять. (Лк. 16:19-31).

Цією притчею Христос хотів сказати, що коли зневіра оселяється в серці людському, ніякі чуда не можуть прогнати її.

Днів за десять до Пасхи Ісус оголосив учням, що має прибути до Єрусалиму. В дорогу зібралися швидко, йшли майже без зупинок. Ісус ніби поспішав на зустріч зі смертю. Його сувора зосередженість породжувала в апостолів страх, але, йдучи позаду Нього, вони усе ж думали, що наближаються до перемоги.

Дорога вилася серед пологих пагорбів. Де-не-де з’являлися люди, що йшли до Єрусалиму. Серед галилеян була і Діва Марія, але Вона покірно трималася віддалік Сина.

Поступово Ісус опинився попереду великого натовпу паломників. Багато хто впізнавав Його і радісно вітав. Інші наближалися й просили прийняти їх як учнів. Але тепер Ісус відразу ж починав розмову про жертви, які треба принести для Царства Божого і про те, що часу для вагань вже немає. Один чоловік, який хотів приєднатися до Ісуса, сказав, що спершу має поховати (тобто доглянути) батька. «Залиш мертвим ховати своїх мерців; а ти йди, благовісти Царство Боже. І ще інший сказав: я піду за Тобою, Господи, тільки дозволь перше мені попрощатися з домашніми моїми. Але Ісус сказав йому: жоден, хто поклав руку свою на рало і озирається назад, не придатний для Царства Божого» (Лк. 9:59-62).

Все більше людей йшло за Ісусом. Це вже нагадувало справжній месіанський похід. Біля Єрихону перейшли ріку. В місті мешканці сперечалися, хто прийме Його, але Ісус обрав не усіма шановану родину, а житло митника Закхея. Сліпий жебрак, що сидів біля воріт, кричав: «Ісусе, Сину Давидів! Помилуй мене!» Оточення примушувало його мовчати, але він продовжував кричати. Ісус зупинився і сказав його покликати. Жебрак, скинувши верхній одяг, підійшов до Ісуса. Відповідаючи йому, Ісус спитав:

– Чого ти хочеш від Мене?

– Учителю, аби я прозрів.

Ісус відповів:

– Йди, віра твоя спасла тебе.

Сліпець відразу прозрів, і пішов дорогою за Ісусом. (Мк. 10:46-52).[*]

Це чудо запалило ентузіазм народу. Усі погрози влади були забуті. Він знову їхній галилейський Месія, посланий у світ Син царя Давида. Повсюдно чулися вигуки: «Благословенний, хто йде у Господнє ім’я!»

Апостоли вже не сумнівалися, що «Царство Боже повинне скоро відкритися» (Лк. 19:11). Близькість цієї чудесної події була для них настільки реальною, що Саломея, мати Івана та Якова, попросила в Господа посадити її синів праворуч і ліворуч від свого престолу, коли Він буде «у славі». Обернувшись до братів, Ісус запитав:

– Не знаєте, чого просите. Чи можете пити чашу, яку Я маю пити, і хреститись хрещенням, яким Я хрещуся?

– Можемо, – відповіли вони.

– Чашу Мою будете пити, і хрещенням, яким Я хрещусь, будете хреститися; а дати сісти від Мене праворуч і ліворуч – не від Мене залежить, а кому уготоване Отцем Моїм.

Як почули це десятеро, то розгнівалися на обох братів. Усім хотілося зайняти ці почесні місця. Але Ісус зупинив їх:

– Ви знаєте, що князі народів панують над ними, і вельможі володіють ними. Не так буде у вас: але хто хоче між вами бути більшим, нехай буде вам слугою. І хто хоче між вами бути першим, нехай буде вам рабом. Так само Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою на спасіння багатьох (Мф. 20:20-28).

Проте думки учнів займало очікуване торжество. Тієї години Ісус був серед них самотній, як ніколи….

[*] Матфей розповідає про двох сліпих.

У п’ятницю 31 березня подорожні увійшли до Вифанії, де було влаштоване свято на честь прибуття Учителя. Зібралося багато Його друзів. За столом прислуговувала Марфа, а сестра її, не знаючи як виявити свою любов і вдячність, помастила ноги і голову Ісуса дорогим миром. Кімнату наповнили духмяні пахощі, а Юда невдоволено пробурчав: «Для чого таке марнотратство? Бо можна було б це миро продати за велику ціну і роздати вбогим». І що дивно, його підтримали інші учні. Мабуть, вони вважали, що майбутній монарх попри всі чудеса має піклуватися про гроші, щоб відразу ж явити свою щедрість народові.

– Навіщо бентежите жінку? – питав Ісус. – Вона добре діло зробила для Мене…  Зливши миро це на тіло Моє, до погребіння Мене приготувала (Мф. 26:6-16).[1]

Але апостоли не збагнули сумного значення цих слів.

Коли минула субота, Ісус розпочав підготовку до в’їзду в місто. Раніше Він ніколи не мандрував верхи, але нинішній день був винятковий. А втім, вершник нагадував би про римських солдатів, які гарцювали на вулицях поневоленого Єрусалиму, тому Ісус вибрав тварину, яка здавна була символом миру.[2]

Прийшовши до сусіднього села Вифанії, Він послав учнів, щоб вони знайшли молодого віслюка. Господарі, дізнавшись, що він потрібен Учителеві, з радістю віддали його. Замість сідла на спину віслюкові поклали одяг. Сівши на нього, Ісус почав спускатися з Єлеону. Цар, що провіщає мир, Він їхав беззбройний, в оточенні паломників, які кричали: «Осанна Синові Давидовому! Благословен, Хто йде в ім’я Господнє! Осанна у вишніх!»

Галилеяни і вифанці намагалися, як могли, прикрасити тріумф Месії. Під копита вони кидали пагони маслин, і стелили одяг, діти бігли за Ісусом, вимахуючи пальмовим гіллям. Апостоли раділи. Нарешті настав очікуваний день! Вони вголос славили Бога, наслідуючи юрбу. Ледве з’явилася освітлена вечірнім сонцем панорама Єрусалиму, як пролунав месіанський псалом: «Благословен Цар, що гряде в ім’я Господнє! Мир на небесах і слава у вишніх!» (Лк. 19:38).

Назустріч бігли інші паломники. Серед них були і фарисеї. Зачувши вигуки: «Осанна Сину Давидову!», вони жахнулися. Отже, заколот може вибухнути у будь-яку мить.

– Учителю! – кричали вони. – Заборони ученикам Твоїм.

– Я вам кажу, – озвався Ісус, – що коли вони замовкнуть, то каміння заголосить! (Лк. 19:39,40).

Але не зважаючи на радісне збудження юрби, обличчя Ісуса було сумним. Ті, що йшли поруч, бачили на Його очах сльози. Він плакав над Єрусалимом – містом обітування та містом сліпих.

– О, якби й ти хоч цього дня пізнало, що потрібне для миру тобі! – сказав Він. – Але це сховано нині від очей твоїх. Бо прийдуть на тебе дні, і вороги твої оточать тебе валом, і візьмуть в облогу тебе, і стиснуть тебе звідусіль… І зруйнують тебе, і поб’ють дітей твоїх у тобі, і не залишать у тобі каменя на камені, бо ти не зрозуміло часу відвідин твоїх. (Лк. 19:42-44).

Коли сонце йшло до заходу, похід дійшов до міських стін.

[1] Синоптики вважають, що це відбулося в Страсний тиждень, але є підстави вважати точнішою хронологію Івана.

[2] Віслюк як символ мирного пришестя Месії вперше згадується у прор. Захарії (9:9).