Галас біля східних воріт привернув увагу багатьох городян. Побачивши Чоловіка, який очолював процесію, що співала гімни, вони з подивом запитували: «Хто це?» Паломники з гордістю пояснювали їм: «Це – Ісус, Пророк з Назарету Галилейського…»
Ієрархія розгубилася. Такого бурхливого вияву народної любові ніяк не чекали. «Весь світ іде за Ним» (Ін. 12:19), – стривожено говорили один одному старійшини. Здавалося, що всі їхні зусилля були марними. Поки ще не можна було діяти проти Назарянина відкрито. Це означало б самим штовхнути народ до заколоту. На Пасху до Єрусалиму з’їхалися сотні тисяч юдеїв, у переповненому збудженими людьми місті кожний непевний крок міг спричинити вибух.
Тим часом Ісус проїхав святковими вулицями і, зійшовши з віслюка, зайшов з учнями за огорожу храму. Від Нього чекали якихось незвичайних слів і вчинків, але Він мовчки, як цар, що перевіряє свої володіння, оглянув святилище, а з наближенням ночі знову рушив до Вифанії.
Супутники Ісуса зазнали, мабуть, певного розчарування. Нічого не сталося, не було жодних знамень. Однак вони надіялися, що, прийнявши царські почесті, Ісус незабаром повинен проявити Свою месіанську владу і відкрити їм Свої подальші наміри.
У понеділок вранці Христос знову прийшов до храму. Але замість того, щоб закликати прихильників до боротьби з поганами, Він зробив те, що й три роки тому: звелів торговцям покинути Дім Божий. Продавці і покупці почали обурюватись, але Ісус, не слухаючи їх, перекинув столи з грошима і лави з птаством, призначеним на продаж. Він зажадав, щоб торговці перестали порушувати Закон, який забороняє носити товари через подвір’я храму. Очевидно, більшість присутніх на площі схвалила рішучий натиск. Це була перша дія Месії, який відкрито явився народові. Він виступив проти приниження віри і профанації культу. Багато хто вважав, що принісши жертву і віддавши її священикам, можна вважати себе чистим від гріхів, тому базар біля вівтаря їх не бентежив.
Другою справою стало зцілення хворих, які звідусіль наче обліпили Ісуса. Спаситель страдників, Він прийшов провістити нове життя, милосердя Отця…
Священики не знали, що вдіяти, і тільки запитали в Ісуса:
– Якою владою Ти це робиш?
– Запитаю і Я вас про одне, коли про те скажете Мені, то і Я вам скажу, якою владою це роблю. Хрещення Іоанове звідки було: з небес чи від людей?
– Не знаємо, – обережно відповіли священики, адже вони називали Івана несамовитим, та зараз садукеї не ризикнули перед народом відверто лаяти страченого пустельника.
– То і Я не скажу вам, якою владою це роблю.
Ісус не випадково згадав про Хрестителя, в особі якого духовенство і книжники відкинули вісника Божого.
– Бо прийшов до вас Іоан Хреститель дорогою праведности, – продовжував Він, – і ви не повірили йому, а митарі та блудниці повірили йому; ви ж, і бачивши це, не розкаялися і потім, щоб повірити йому (Мф. 21:23-27,32).
Усі пророки зустрічали заперечення і ненависть лжепастирів. Пиха та властолюбство ставали проти обранців Духа. Важко було очікувати, що старійшини повірять Людині, Яку простий народ називав Месією. Ісус, як завше, пояснив Свою думку притчею, сюжет якої навіяний Ісаєю, який полюбляв порівнювати Ізраїль з виноградником, а Бога – з Господарем.
– Був якийсь господар дому, – оповідав Ісус, – який посадив виноградник і обніс його огорожею, викопав у ньому виностік, збудував башту і, віддавши його виноградарям, від’їхав. Коли ж наблизився час плодів, він послав своїх слуг до виноградарів узяти свої плоди. Виноградарі, схопивши слуг його, кого побили, кого вбили, а кого побили камінням. Знову послав він інших слуг, більше, ніж перше; і з ними зробили так само. Наостанок послав він до них свого сина, кажучи: посоромляться сина мого. Але виноградарі, побачивши сина, сказали один одному: це спадкоємець, ходімо уб’ємо його і заволодіємо спадщиною його. І, схопивши його, вивели геть з виноградника і вбили.
– Отже, – запитав Ісус у служителів храму, – коли прийде господар виноградника, що він зробить з цими виноградарями?
– Злочинців цих покарає смертю, а виноградник віддасть іншим виноградарям, які віддаватимуть йому плоди своєчасно, – відповіли вони.
– Невже ви ніколи не читали в Писанні: камінь, який відкинули будівничі, той самий став наріжним каменем? Це від Господа, і дивне в очах наших.
Старійшини збагнули, що в притчі йдеться про них, що в них відберуть виноградник народу Божого. «І шукали нагоди схопити Його, але побоялися народу, бо Його мали за Пророка». Після цього Ісус сказав у вічі: «Відбереться від вас Царство Боже і дане буде народові, який буде приносити плоди його» (Мф. 21:33-46). Господь не тільки позбавляє влади духовних вождів Ізраїлю, але й робить дітьми Царства всіх, хто виконує волю Його, незалежно від походження. І ніби у відповідь на пророцтво надійшла несподівана новина – Филип і Андрій повідомили: якісь греки-прозеліти, що приїхали до Єрусалиму як паломники, дізналися про Христа і попросили Филипа звести їх з Ним. «Настав час прославитися Синові Людському», – сказав Ісус.
Але щоб учні не подумали, що Він говорить про земну славу, знову нагадав їм, яка доля чекає на Нього: «Істинно, істинно кажу вам: якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плодів». (Ін. 12:23,24) Заради свого спокутувального подвигу Месія відмовляється від усього, що дороге людям у цьому світі, навіть від самого життя.
А прозеліти? Чи відгукнувся Христос на їхнє прохання? Євангеліє про це не говорить, але, мабуть, бесіда відбулася, і вони, можливо, стали першими Його послідовниками серед інородців.
Але радість Христа і Його учнів, спричинена появою цих «нових овець», затьмарювала думки про самовдоволених вождів, які заволоділи виноградниками Отця. Вони не бажали чути заклику Божого й знову похмура тінь нависла над народом Божим. Між двома Завітами виникла тріщина.
Христос не приховував Своєї скорботи від апостолів: «Нині душа Моя стривожена; і що Мені сказати? Отче, спаси Мене від цієї години! Але задля цього Я і прийшов – на цю годину».
Коли Він вимовив ці слова, у небі почувся звук, схожий на грім. Деякі вирішили, що наближається весняна гроза, але інших охопив містичний жах. Їм почувся голос невидимого вісника Божого.
«Отче, прослав ім’я Твоє!» – молився Ісус. Звернувшись до людей, Він говорив про Судний день, про диявола, якого з престолу скине Син Людський. Але Месія як тільки стане жертвою, переможе його. «І коли Я буду піднесений від землі, то всіх приверну до Себе» (Ін. 12:27-32).
У палаці Каяфи тим часом ніби забули про Ісуса. З години на годину чекали прибуття Пилата з великим загоном. Взагалі, у пасхальні дні клірики мали чимало турбот. Але насправді Синедріон не відкинув думки розправитися з небезпечним Пророком. Лише вирішили, щоб уникнути заколоту, відкласти справу, доки мине свято. Сам Ісус, вигнавши базар з храму, більше ніяк не видавав Себе. Це заспокоювало садукеїв, дозволяло їм не поспішати.
Але група людей, налаштованих вкрай неприязно, плела і далі павутину навколо Ісуса. Найзручніше було спровокувати Його на якийсь політичний крок або висловлювання, щоб привабити до Нього увагу прокуратора; тоді Пилат сам займеться Галилеянином, а церковна влада в очах народу залишиться незаплямованою.
Здійснити цей намір узялись «іродіяни» – прихильники партії, що покладалася на римлян. До них приєдналися і слухачі фарисейських шкіл, хоча вони завжди ворогували з «іродіянами». Ці люди прийшли до Ісуса і зробили вигляд, що ставляться до Нього шанобливо і хочуть знати Його думку про податок, що сплачувався імператорові. Саме по собі таке звертання до Учителя виглядало природно. На Сході мудрість наставників вимірювалася тим, як вони вирішують суперечливі проблеми, котрі пропонують їм на розгляд. Але тепер явно готувалася пастка. Якщо Ісус скаже, що треба платити данину, то стане ворогом Ізраїлю, якщо ж ні, Його можна буде представити перед Пилатом як одного з бунтівників проти Риму.
– Учителю! – підлесливо промовили підіслані, – Ми знаємо, що Ти справедливий і істинно путі Божої вчиш, і не прагнеш будь-кому догодити, бо не зважаєш ні на яку особу. Отже, скажи нам, як Тобі здається, чи годиться платити подать кесареві, чи ні?
– Чого спокушаєте Мене, лицеміри? – спитав Ісус. – Покажіть Мені монету, якою платиться податок.
Йому дали одну з тих монет, що йшли на податок. На ній був профіль імператора й слова: «Тиберій, кесар, син Августа бога».
– Чиє це зображення і напис?
– Кесаря.
– Отже, віддавайте кесареве кесареві, а Боже – Богові. (Мф. 22:16-21).
Відповідь їх здивувала. Вони збагнули, що влаштувати пастку не вдалося. Ісус їх самих загнав у куток, вказавши на поганську монету. Оскільки юдеї використовують імператорські динарії, то для цих грошей немає кращого застосування, як віддати їх невірним. А що ж належить Богові? Це було видно не лише з Ісусового вчення, але й з усіх книг Старого Завіту. Богові людина має віддавати всю себе.
Згодом слова Христа про Боже і кесареве тлумачили ширше, припасовуючи їх до питання про церкву і державу. Але таке тлумачення навряд чи обґрунтоване. Єдине, що могло випливати з відповіді Христа «іродіянам» – це відмова від зелотського шляху до свободи. Становище було іншим, ніж за часів Маккавея. Рим не втручався в духовне життя народу. Повстання ж могло принести Ізраїлеві нові біди. Це стало очевидним через сорок років, коли втягнені «поборниками» у безнадійну війну юдеї позбулися і храму, і держави.
З кожним днем апостоли все більше відчували, що попри тріумфальну зустріч Месія перебуває в Єрусалимі, як у ворожому стані. Вони почувалися спокійно тільки ввечері, коли, перейшовши Кедрон, піднімалися на Елеонську гору.
Ночували в різних місцях: найчастіше в Гефсиманії, іноді в домі Лазаря чи в його друзів. Але вранці Ісус знову йшов у галасливе місто, де на Нього чекали слухачі і чигали противники.
Законники із садукеїв вважали принизливим розмовляти з Галилеянином. Лише одного разу, зустрівшись з Ним у храмі, ці пихаті люди вирішили висміяти Його підступним запитанням. Вони знали, що Ісус, як і фарисеї, визнає наступне воскресіння мертвих, віра в яке для них була порожнім звуком. На думку садукеїв, віра у воскресіння суперечила Писанню; ті ж книги Біблії, де про це говорилося, вони відкидали.
– Що буде, – запитали садукеї, – з жінкою, яка пережила сім чоловіків, котрі вмирали один за одним? Чиєю дружиною вона вважатиметься в наступному віці?
Впевнені, що загнали мужицького Учителя в кут, вони вже приготувалися сміятися, але Ісус сказав: «Помиляєтесь, не знаючи ні Писання, ні сили Божої. Бо після воскресіння не женяться, не виходять заміж, а перебувають як ангели Божі на небесах. А про воскресіння мертвих, невже не читали ви сказаного вам Богом: Я Бог Авраама, і Бог Ісаака, і Бог Якова. Бог не є Бог мертвих, а живих» (Мф. 22:23-33).
Присутні тут фарисеї не могли не порадіти, що їх старих суперників змусили мовчати. Ісус видався їм тепер Учителем, гідним поваги. Фарисеї зібралися навколо Нього і почали розмову. Коли ж Ісус сказав їм, що основа Закону – любов до Бога і до ближнього, деякі з них уже ладні були визнати Його за однодумця.
Але ті, що не поспішали змінювати свою думку про галилейського Пророка, вирішили ще раз випробувати Його. Вони привели до Ісуса жінку, яку звинувачували у перелюбі, і запитали: чи треба побити її камінням, як велить Закон?
Навряд чи тоді дотримувалися цього звичаю; його могли захищати лише садукеї – прихильники суворих кримінальних кар. Але фарисеї хотіли скористатися інцидентом. Вони надіялися, що Ісус, проповідник милосердя, тепер недвозначно виступить проти Закону.
Учитель довго не відповідав їм і, схиливши голову, щось креслив на піску. Оскільки ж вони наполягали, Він сказав: «Хто з вас без гріха, перший кинь у неї камінь», а потім знову почав писати на піску якісь знаки. Настала мовчанка. Коли ж Ісус вдруге підвів очі, то побачив, що жінка стоїть перед Ним одна. Осуджені совістю обвинувачі непомітно зникли.
– Жінко! Де ті, що звинувачували тебе? – запитав Ісус. – Ніхто тебе не осудив?
– Ніхто, Господи.
– І Я не осуджую тебе; іди, і віднині більше не гріши. (Ін. 8:1-11).[*]
Після цього ніхто з фарисеїв не насмілювався випробовувати Ісуса. Здавалося, вони були ладні примиритися з Ним. Несприйнятним для Них було лише одне: як може Людина з народу вважати себе Месією чи хоча б дозволяти, щоб так називав її натовп? Знаючи про ці сумніви, Ісус покликав до себе фарисеїв і запитав:
– Що ви думаєте про Христа, чий Він Син?
– Давидів, – відповіли вони.
– Як же Давид, у Дусі Божому, зве Його Господом, кажучи: сказав Господь Господеві моєму: сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх підніжжям ніг Твоїх. Отже, якщо Давид зве Його Господом, то як же Він син йому? (Мф. 22:41-45).
Цим самим питання про людське походження Месії відсувалося на задній план. Месіанська таємниця полягає не стільки в причетності до царського дому, а в тому, що Спаситель перебуває в Отці і є Сином Божим – Господом світу.
Фарисеї не могли нічого заперечити. Слова псалмопівця справді були загадкові. Але їм було ще важче збагнути те, що сказав Ісус.
[*] Цей епізод відсутній у ранніх рукописах Четвертого Євангелія. Мабуть, уривок запозичений з якогось давнього втраченого тексту. За своїм характером він більше відповідає не обставинам свята Кучок, до яких прилучений у пізніх манускриптах, а першим дням Страсного тижня.