5 квітня
Через день Ісуса побачили на внутрішній площі храму, яку називали «Подвір’ям жінок». Він сидів під навісом біля кухлів для пожертвувань. У пасхальні дні люди, як правило, робили щорічний церковний внесок. Багато хто, проходячи, кидав гроші пригорщами, але увагу Ісуса привернула бідно одягнена жінка, яка поклала до кухля дві дрібні монети. Прикликавши учнів, Він сказав: «Істинно говорю вам, що ця вбога вдова більше за всіх поклала; бо всі ті з надміру свого клали в дар Богові, а вона з убогости своєї поклала весь прожиток свій, що мала» (Лк. 21:1-4). Пожертва бідної жінки – єдине, що потішило і схвилювало серце Христа в Єрусалимі.
Перебуваючи в центрі церковного життя, Він бачив його хвороби, замасковані показною досконалістю. Повз Нього, поблажливо відповідаючи на поклони, йшли пихаті законники. Їх «тефілини» – пов’язки на чолі з текстами Тори та інші атрибути набожності важко було не помітити, але як мало відповідали вони духовності цих людей! Ісус бачив і вчених, які годинами обмізковували дрібні відтінки уставу, бачив і фарисеїв, які спотикалися об каміння, щоб показати своє повне зречення від світу. Ісус знав, як легко проникають у це середовище честолюбці, які потім насолоджуються своєю владою над душами. Про таких пастирів ще пророк Єзекиїл говорив, що вони «пасуть самі себе». Здавалося, навіть світ біблійного одкровення затьмарювався в цій затхлій атмосфері самовдоволення і святенництва.
Чому ще в Галилеї більшість книжників чинили опір Ісусові? Адже Він тоді приховував Своє месіанство. А добра вість про Отця, який виховує дітей, що заблукали, мала пробудити всіх, хто залишився вірним ученню пророка.
Отже, книжники втратили головний зміст пророчої проповіді. Визнаючи на словах, що основа Тори – любов до Бога і до людини, вони й надалі підмінювали дух Закону Божого системою формальних обов’язків і культових правил. Пророк Міхей навчав: «О, людино! сказано тобі, що – добро і чого жадає від тебе Господь: діяти справедливо, любити діла милосердя і смиренномудро ходити перед Богом твоїм» (Мих. 6:8).
Тим часом фарисеї, особливо учні Шаммая, повністю занурились у хащі ритуалізму і казуїстичних тлумачень. Знавці законів перетворили їх на знаряддя панування над «невігласами». На цьому ґрунті виникло багато зловживань, які доходили майже до цинізму.
Христос хотів застерегти Церкву від цієї спокуси, від «фарисейської закваски» і показати на прикладі пастирів Ізраїлю, яка небезпека може їй загрожувати. Звертаючись до учнів, Він сказав: «На Мойсеєвому сидінні сіли книжники та фарисеї. Отже, все, що кажуть вам додержувати, додержуйте і робіть; а за ділами їхніми не робіть, бо вони говорять і не роблять. Зв’язують важкі тягарі, які неможливо носити, і кладуть їх людям на плечі; самі ж і пальцем своїм не хочуть зрушити їх. Всі ж діла свої роблять так, щоб їх бачили люди: розширюють пов’язки свої і подовжують край одежі своєї. Також люблять возлежати на перших місцях на вечерях і сидіти на перших місцях у синагогах; і вітання на торжищах, та щоб люди звали їх: учителю, учителю! Ви ж не називайтесь учителями, бо один у вас Учитель – Христос; усі ж ви – браття. І отцем не називайте собі нікого на землі, бо один у вас Отець, Який на небесах. І не називайтесь наставниками, бо один у вас Наставник – Христос. Більший же з вас нехай буде вам слугою. Бо хто підносить себе, той принижений буде, а хто понижує себе, той піднесеться» (Мф. 23:1-12).[1]
Відмовившись від авторитарної влади над людьми, Ісус і Своїм апостолам заповів лише одну владу – владу любові і служіння. Але це не означало, що Він був готовий на компроміс з двозначністю і неправдою. Коли Христос під вигуки «Осанна» в’їхав до Єрусалиму, Він виявив Себе таким Царем примирення; відповідаючи на питання богословів, Він діяв як мудрий Наставник. Тепер настав час, коли Він мав виступити як Пророк-викривальник.
У Своїй промові Він не торкнувся зелотів і садукеїв, дні яких і без цього були вже полічені. Перші самі готували свою загибель, роздмухуючи багаття війни, другі були жменькою заможних клірикалів, які з кожним роком втрачали підтримку народу. Справжніми представниками старозавітної Церкви були книжники, рабини, тлумачі, що належали до фарисеїв. Ісус не відкидав і не применшував їхніх заслуг; Він відкрито говорив, що апостоли сіяли на ґрунті, зораному наставниками віри; «інші працювали, а ви ввійшли в їхню працю» (Ін. 4:38). Але саме це визнання книжників покладало на них найбільшу відповідальність і робило їхній гріх важким.
Ісусове викриття було справжнім судом Месії над тими, хто хотів «відкупитися» від Бога обрядами та дарами, хто вважав себе кастою, що єдина володіє ключами спасіння. Над містом і століттями, над релігіями і церквами пролунало слово Сина Божого, яке вражало, мов меч.
«Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що зачиняєте Царство Небесне перед людьми, бо ви і самі не входите, і тим, хто входить, не даєте увійти.
Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що поїдаєте доми вдовиць, напоказ довго молитесь: за те ще більший осуд приймете.
Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що обходите море і сушу, щоб навернути хоч одного; і коли це станеться, робите його сином геєни, удвічі гіршим за вас.
Горе вам, вожді сліпі, які говорять: якщо хто поклянеться храмом, то нічого, а якщо хто поклянеться золотом храму, той винний. Безумні і сліпі! Що більше: золото чи храм, який освячує золото? І ще, коли хто поклянеться жертовником, то нічого, а якщо хто поклянеться даром, що на ньому, той винний. Безумні і сліпі! Що більше: дар чи жертовник, який освячує дар? Отже, хто клянеться жертовником, клянеться ним і всім, що на ньому. І хто клянеться храмом, клянеться ним і Тим, Хто живе в ньому. І хто клянеться небом, клянеться Престолом Божим і Тим, Хто сидить на ньому.
Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м’яти, кропу і кмину, а облишили те, що є найважливіше в законі: суд, милість і віру; це належало робити, і того не залишати. Вожді сліпі, що відціджуєте комара, а верблюда поглинаєте!
Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що очищаєте зовні чаші і блюда, тоді як усередині вони повні злодійства і неправди. Фарисею сліпий, очисть перше всередині чаші і блюда, щоб чистими були і зовні вони.
Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що уподібнюєтесь розмальованим гробам, які зовні здаються гарними, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти. Так і ви на вигляд здаєтесь людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня.
Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що будуєте гробниці пророкам і оздоблюєте пам’ятники праведникам, і говорите: якби ми були у дні батьків наших, то не були б спільниками їхніми у проливанні крови пророків. Тим ви самі свідчите проти себе, що ви сини тих, які вбивали пророків. І ви доповнюєте міру зла батьків ваших.
Змії, поріддя єхиднове! Як утечете ви від суду вогню геєнського? Тому ось Я посилаю до вас пророків, і мудрих, і книжників. І ви одних уб’єте і розіпнете, а інших будете бити в синагогах ваших і гнати з міста до міста. Нехай прийде на вас уся кров праведна, пролита на землі, від крови Авеля праведного до крови Захарії, сина Варахії, якого вбили між храмом і жертовником. Істинно кажу вам, що все це прийде на рід цей» (Мф. 23:13-36).[2]
Зі страхом, затамувавши подих, люди слухати Ісуса. Удар, завданий по масці, розколов її, а за нею відкрилася духовна пустка.
Ні про кого ще не говорив Ісус з такою різкістю. Він співстраждав з грішниками і заблуканими. Згодом Він простить учням їх малодушність, а Петрові – зречення. Він не докорятиме навіть Юді. Навіть «зневага Сина Людського», за словами Ісуса, може бути прощена. Лише з одним не зможе Він змиритися: з фарисейською карикатурою на благочестя, яка така ж, як і блюзнірство проти Духа Божого…
[1] Заповідь, яка забороняє титул «отець», залишилася, мабуть, невідомою в більшості Церков у добу усного Євангелія. Близько 57 р. ап. Павло пише: «Бо хоч у вас тисячі наставників у Христі, та не багато отців; я родив вас у Христі Ісусі благовістям» (1Кор. 4:15). Згодом цей звичай називати керівників Церкви «отцями» утвердився, незважаючи на слово Господнє.
[2] «Десятина» поширювалася на всі види їжі, а також на спеції (Маасрот:141). Авель і Захарія – перший і останній праведники, які стали жертвами вбивць, що фігурують у Біблії.
Євангеліє не говорить, як учні сприйняли викривальну промову Господа, але, мабуть, вона стривожила їх. Хоча й раніше апостоли чули від Учителя щось подібне, але одне – говорити про це в Капернаумі, а інше – отут, в Єрусалимі, де фарисеї були впливовою партією.
Тепер було важко сподіватися навіть на часткове примирення.
Але чи можливо, щоб Месія назавжди залишався в конфлікті з визнаними вождями народу? Чи пророцтво про Єрусалим як про столицю Прийдешнього – помилка? Навіщо ж тоді Ісус прийшов у це місто?
Апостолам так хотілося вірити, що святе місто і Дім Божий стануть вотчиною Христа, де утвердиться Його Царство, адже Він сам захистив храм від святотатців і назвав його «домом молитви».
Не наважуючись визнати свої сумніви, вони почали розмовляти з Ісусом про храм. Один з Дванадцятьох сподівався викликати в Нього захоплення грандіозними спорудами святилища.
– Учителю, подивись, які камені і які будівлі!
– Бачиш ці великі будівлі? – суворо спитав Ісус. – Все це буде зруйноване, так що не залишиться тут і каменя на камені. (Мк. 13:1,2)
Апостоли були вражені: менш за все вони очікували такої відповіді. Їм стало зрозуміло, що це – вирок. І вирок остаточний.
Приголомшені, не кажучи й слова, вони слідом за Христом вийшли за ворота. Важкі думки володіли ними, а в душі Юди, мабуть, здійнявся справжній бунт. Якщо раніше в ньому вже ледь жевріла іскра віри в Учителя, то тепер вона остаточно погасла: Людина, яка пророчила загибель храму, не може бути Месією! Він обіцяв Своїм учням торжество, а насправді лише зневажив блюстителів Закону і налаштував проти Себе все місто. Він або божевільний, або вводить в оману! Рано чи пізно влада розправиться з Назарянином. Але що буде з ними, Його прихильниками? Їх, звісно, теж не помилують. Треба якомога швидше подбати про свою безпеку і допомогти архієреям затримати Ісуса…
* * *
Тим часом Христос почав сходити на Єлеон. Дорогою Він зупинився і сів на схилі. Більшість учнів, не дочекавшись Його, пішли; з Ним залишилися тільки Симон, Андрій та сини Зеведеєві. Ісус мовчав, дивлячись на засинаюче місто, яке лежало біля Його ніг. Вечірня тиша панувала над пагорбами; відблиск останніх променів полум’янів на гребені храму, золотив вежі; повітря пахло весняними травами і свіжим листям.
Учні здогадувалися, що Ісус думає про Єрусалим. Їм було страшно і тужливо. Місто, де кожний камінь міг розповісти про мудреців і пророків, про страти і бої, про гарячі молитви і сподівання, – як довго чекало воно Спасителя і, діждавшись, не впізнало Його!…
Нарешті апостоли порушили тишу. Коли це буде? Коли звершиться суд над храмом? Можливо, після цього настане День, якого вони так чекали: Син Людський виявить славу Свою і зведе над світом вічний месіанський Храм. І тоді Христос заговорив про Кінець.
«Від смоковниці навчіться притчі, – сказав Він, – коли гілля її стає вже м’яким і пускає листя, то знаєте, що близько літо» (Мк. 13:28). Так і наближення катастрофи старозавітного світу позначиться ланцюгом прикмет. З’являться неправдиві пророки і месії, спокушаючи багатьох. «Також почуєте про війни і чутки про війни. Глядіть, не жахайтесь, бо належить усьому тому бути, та це ще не кінець». Ісусових вірних жорстоко переслідуватимуть. «І тоді багато хто спокуситься, і видаватимуть один одного, і зненавидять один одного… і через збільшення беззаконь охолоне любов у багатьох». І, нарешті, з’явиться остання зловісна ознака: «Бо де буде труп, там зберуться орли» (Мф. 24:6-28).
Труп – це приречений Єрусалим, який не знайшов у собі сили на духовне відродження, а орли – імперські знамена Риму.
Можливо, у ту мить, коли Ісус вів мову про них, до західних стін вже доходили загони Пилата, які, як завжди, прибували до міста на Пасху. Серед них були й солдати, чиї руки через два дні приб’ють до хреста Сина Людського і, можливо, навіть деякі з тих, кому через сорок років судилося здійснити страту міста Давидового…
«Коли ж побачите Єрусалим – продовжив Ісус, – обложений військами, знайте, що наблизилося запустіння його. Тоді, хто буде в Юдеї, нехай біжать у гори; і хто в місті – нехай виходять з нього, а хто в околицях – нехай не входять до нього» (Лк. 21:20,21). На місці вівтаря, залишеного Богом за гріхи людей, з’явиться «гидота спустошення», про яку пише книга Даниїла: ідолопоклонники захоплять і осквернять святиню[*]. Їх влада буде доти, доки не закінчаться «часи народів», тобто поган.
Крах цитаделі Старого Завіту побачать самі апостоли та їх сучасники. «Істинно кажу вам: не перейде рід цей (тобто сучасне покоління), як усе це станеться» (Лк. 21:32).
[*] Нагадаємо, що у Книзі Даниїла (12:11) «мерзотою запустіння» названий поганський вівтар, поставлений в єрусалимському храмі царем Антиохом IV
Та не лише Юдея переживе велике потрясіння. «Після скорботи тих днів» весь світ охоплять бурі. Христос зобразив їх фарбами апокаліптичних писань. Настануть часи безпросвітньої пітьми, жаху та агонії. «Постане народ на народ і царство на царство. Будуть великі землетруси місцями, і голод, і пошесті… І будуть знамення на сонці, і місяці, і зірках, а на землі туга народів від раптового шуму морського і збурення (хвилі морські – біблійний символ сатани). Люди вмиратимуть від страху і чекання біди, що йде на всесвіт, бо сили небесні захитаються» (Лк. 21:10-26).
Як загибель Єрусалиму є «початком страждань породільних», так усесвітні катаклізми – лише провісники останнього Суду. Він настане несподівано. Ніхто, навіть ангели, не знають ні дня, ні години його. Сам Син Божий, принизивши Себе, відмовився від цього знання. Вірним же слід не вираховувати «часи і терміни», а бути насторожі, перебуваючи в постійній молитві і готовності звітувати перед Господом. Для них пришестя прославленого Ісуса означає радість зустрічі, остаточне єднання з Господом. «І тоді побачать Сина Людського, Який гряде на хмарах з силою і славою великою. Коли ж це почне збуватися, тоді ви випростайтесь і підійміть голови ваші, бо наближається визволення ваше» (Лк. 21:27,28).
Пророцтво Христа, виголошене на Єлеоні (Оливній горі) – одна з найскладніших загадок Євангелія. Перші християни під впливом юдейської апокаліптики тлумачили її просто; невдовзі після падіння Храму Христос з’явиться, щоб царювати над світом. Навіть коли вони переконалися, що Ісусові слова були сприйняті неправильно, багато хто з віруючих продовжував жити під знаком близького кінця світу. Незліченну кількість разів з’являлися сектанти, які провіщали початок Страшного Суду і навіть вказували його термін. Люди кидали роботу, житло, йшли в ліси й пустелі, охоплені містичним жахом. Іноді таке почуття охоплювало майже всю Церкву. Але незмінно збувалося слово Христове про таємницю останньої години, яку знає тільки Отець.
Що ж породило таке багатовікове непорозуміння?
Ісусова блага вість у повному обсязі має на увазі тривалий час попереду, який мине до настання Царства. Це видно, як ми вже зазначали, хоча б із притч про зерно, ниви, дерева, закваску. Та й сама Елеонська промова Господа враховує цю перспективу. Час про який Він говорить, – період абсолютно невизначений. Розорення Єрусалиму і всесвітні біди Ісус назвав початком. Слова «близько біля дверей» радше слід сприймати в масштабі пророцтв, які, зазвичай, змальовують «тисячу років як один день». Це не земні, а Божі масштаби.
За словами Христа, Він з’явиться у славі раніше, ніж буде «буде проповідане це Євангеліє Царства по всьому світу, на свідчення усім народам» (Мф. 24:14). Важко собі уявити, щоб Христос у цьому випадку мав на увазі лише кілька десятиріч. Ми знаємо, що умова ця й через двадцять століть далеко не здійснилася. Адже навіть країни, здавалося б, християнізовані, нерідко залишаються несвідомими щодо суті євангелія.
Та якщо Христос говорив про віддалене майбутнє, навіщо закликав Він учнів бути готовими? Як стосувалося їх те, що здійсниться через тисячі літ?
Багато сучасних авторитетних дослідників вважають, що у Євангелії ми маємо справу зі «здійсненою есхатологією»[*].
Те, що Христос називав «з’явленням Сина Людського», який судить світ, є Його власним життям, смертю і воскресінням. Прихід Сина Божого справді був судом, який триває у віках.
Цю думку можна, очевидно, підтвердити багатьма висловами Ісуса: «На суд Я прийшов у світ цей», «Нині суд світові цьому» (Ін. 9:39; 12:31). І все ж, ті, хто уважно читає Євангеліє, повинні визнати, що Христос говорив про Суд не тільки в значенні Свого служіння. Його слово невіддільне від старозавітних пророцтв, які вказують на шлях людства до повноти часів, до досконалого торжества Царства.
Чому в Євангелії тема кінця Старого Завіту переплетена з темою Суду і з темою кінця історії? Мабуть, Христос свідомо зблизив їх, бо є таємничий зв’язок між трьома подіями: Втіленням, загибеллю храму і останньою кризою світу.
Об’явлення Спасителя було початком «месіанської ери»: Бог увійшов у життя людства і так безпосередньо, як ніколи, наблизився до нього. Ця зустріч стала Судом, який набрав сили з тієї миті, коли принижений Месія – вісник любові і правди, поставив людей перед вибором: прийняти чи відкинути Його.
Старозавітна Церква як носій одкровення вже не раз осуджувалася Богом. Коли люди відмовлялися слухати Його слово, провіщене через пророків, вони позбавлялися небесного покрову і потрапляли в поганське рабство. У 70 році цій трагедії судилося статися знову, бо Єрусалим не впізнав години пришестя Спасителя. Але жереб Єрусалиму є прообразом Суду Божого, що триває; його відчуває на собі і християнський світ: Рим, Олександрія, Константинополь.
Новий народ Божий, прийнявши Завіт Христа, несе ту ж відповідальність, що й древній Ізраїль. Тому він постійно переживатиме «судні дні», доки боротьба добра й зла не досягне вищого апогею напруги. Тоді станеться останній Суд – перелом, прорив історії за свої межі, очищення і перетворення світу….
[*] Цю думку вперше чітко сформулював Чарльз Додд. «День Сина Людського, – каже він, – означає позачасовий факт. Він пов’язаний з історією, оскільки вкорінений в історичній кризі пришестя Ісуса».
Древні люди не могли уявити собі Богоз’явлення інакше, як в ореолі космічних катастроф. Тому, йдучи за звичаями пророків, сам Ісус говорив про згасаюче Сонце і зірки, що падають. Однак символіку цієї апокаліптичної ікони не завжди слід приймати за точний опис подій.
По суті, євангельська есхатологія не зосереджена на явних знаменнях Суду. Він здійснюється «непомітним» чином. Відтоді, як Бог став людиною, осуджується кожна душа. Безпечні і не зайняті працею будуть захоплені зненацька, як були захоплені старійшини Єрусалиму. Говорячи про це, Ісус вказує не на віддалене майбутнє, а на те, що діється сьогодні і завжди. «Зважайте на себе, щоб ваші серця не обтяжувались об’їданням та пияцтвом і житейськими турботами, і щоб день той не спостиг вас несподівано» (Лк. 21:34). Близькість Господа відкрита лише тим, хто пильнує, інші ж залишаються сліпими й неприготованими. «І як було в дні Ноя, так буде і в дні Сина Людського: їли, пили, одружувалися і виходили заміж, аж до того дня, як увійшов Ной у ковчег, і прийшов потоп, і погубив усіх» (Лк. 17:26,27), так і будь-якої епохи люди живуть, не маючи й гадки про близькість Судді.
Заповідь «бути завжди зібраним і готовим стати перед Господом» Ісус висловив у кількох притчах, які розповідав услід за пророцтвом про Кінець[*].
Їх головний мотив: пришестя чи раптове повернення Того, хто відсутній. Це стосувалося і очікування Месії, і Суду над світом після Його земного служіння. Христос наче готував учнів до розлуки, під час якої вони не повинні піддаватися розслабленості і духовній дрімоті.
«Якби знав господар дому, у яку сторожу прийде злодій, то пильнував би і не дав би підкопати дому свого. Тому і ви будьте готові, бо в ту годину, про яку й не думаєте, прийде Син Людський. Хто ж є вірним і мудрим рабом, якого господар його поставить над слугами своїми, щоб давати їм їжу вчасно? Блажен той раб, господар якого, прийшовши, знайде, що він робить так. Істинно кажу вам, що над усім добром своїм поставить його. Якщо ж раб той, будучи злим, скаже в серці своїм: не скоро прийде господар мій, і почне бити товаришів своїх, їсти й пити з п’яницями, – то прийде господар раба того в той день, в який він не сподівається, і в годину, про яку не знає. І розсіче його і визначить йому одну долю з лицемірами; там буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 24:43-51).
Царство Боже, яке настає несподівано, Христос порівняв в іншій притчі з нареченим, якого чекали одного разу подруги нареченої. За звичаєм, їм треба було зустріти його із запаленими світильниками. Але з десяти дівчат лише п’ять приготували олію для ламп. Наречений затримався в дорозі – і вони поснули. Опівночі почувся голос: «Ось жених іде, виходьте назустріч йому». Завбачливі вийшли йому назустріч, а в інших світильники погасли: олія в них скінчилася. Коли ж вони поспішили придбати її і повернулися, двері були вже зачинені, і наречений не впустив їх.
Бути готовим – означає трудитися для Господа. Про це вчить четверта есхатологічна притча. Господар поїхав у далеку країну, залишив трьом слугам різну кількість талантів (талант – міра, рівноцінна 26 кг срібла). Два постаралися примножити одержане, а третій закопав талант у землю. Господар, коли повернувся, гідно оцінив труд дбайливих слуг, а недбайливого покарав.
У чому ж полягає цей труд? Відповідь на питання дає притча про Царя – Сина Людського, який відділяє злих від добрих, як вівчар відділяє білих овець від гірських кіз. Тоді скаже Цар тим, хто праворуч Його:
«Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу. Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; був нагим, і ви зодягли Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене.
Тоді скажуть Йому праведники у відповідь: Господи! Коли ми бачили Тебе голодним, і нагодували? Або спраглим, і напоїли? Коли ми бачили Тебе подорожнім, і прийняли? Або нагим, і зодягли? Коли ми бачили Тебе недужим або у в’язниці, і прийшли до Тебе?
І Цар скаже їм у відповідь: істинно кажу вам: зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили.
Тоді скаже й тим, які ліворуч від Нього: ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його. Бо голодував Я, і ви не дали Мені їсти; спраглим був, і ви не напоїли Мене; був подорожнім, і не прийняли Мене; був нагим, і не зодягли Мене; недужим і у в’язниці, і не відвідали Мене. Тоді й вони скажуть Йому у відповідь: Господи! Коли ж ми бачили Тебе голодним, або спраглим, чи подорожнім, або нагим, або недужим, або у в’язниці і не послужили Тобі?
Тоді скаже їм у відповідь: істинно кажу вам: не зробивши цього одному з менших цих, Мені не зробили. І підуть ці на вічні муки, а праведники в життя вічне» (Мф. 25:34-46).
Отже, якщо загалом для світу час Суду покритий непроникним покровом майбутнього, то кожна людина вже сьогодні стоїть перед Сином Людським і випробовується Ним. Царство Його – тут, «серед нас». Тонка грань відділяє нас від горнила Божого. «Пильнуйте, бо не знаєте, коли прийде господар дому, ввечері, чи опівночі, чи як півні заспівають, чи вранці. Щоб, коли він несподівано прийде, ви не спали. А що кажу вам, кажу всім: пильнуйте» (Мк. 13:35-37).
[*] Mф. 24:38-51; 25:1-46; Mк. 13:32-37; Лк. 12:35-48; 19:12-27; 21:34-36. У Луки Притча про міни, мабуть, є лише варіантом Притчі про таланти.