7 квітня
Преторію – тимчасову резиденцію Понтія Пилата, оточували товсті стіни, всередині ж фортеця була обладнана з розкішшю, як і годилося виглядати царському палацу. Там були просторі галереї, покої, багато заставлені зали для прийомів. Дороге начиння та прикраси збереглися ще з часів Ірода Великого. Йосиф Флавій, який бачив ансамбль до його зруйнування, захоплено описував це дітище останнього тирана Юдеї. Тепер тут зупинявся прокуратор, коли обставини змушували його покидати Кесарію.
У п’ятницю вранці Пилатові доповіли, що заколотника, якого напередодні ввечері з його згоди заарештували, привели під озброєною охороною[*]. Пилат наказав стерегти Його в Преторії і викликав до себе обвинувачів і свідків. Але йому сказали, що вони не бажають увійти: бути в домі поганина в день пасхальних обрядів юдеї вважали оскверненням. Роздратований правитель був змушений сам вийти на відкритий поміст, з якого він, зазвичай, звертався до людей.
Біля помосту в супроводі юрби стояли священики і старійшини. Хоча місто й було зайняте приготуваннями до Пасхи, архієреям вдалося знайти нероб, щоб ті вигуками підтримували їхню петицію.
– У чому ви звинувачуєте Чоловіка Цього? (Ін. 18:29) – запитав Пилат. Коли ж він збагнув, що Назарянин в їхніх очах є проповідником неправдивих теорій, то сказав:
– Візьміть Його ви, і за законом вашим судіть Його (18:31).
Але Ханан і Каяфа вже були готові до такого повороту справи. Прокураторові пояснили, що йдеться про політичний злочин, оскільки Ісус “забороняє давати податок кесареві, називаючи Себе Христом Царем” (Лк. 23:2). Пилат насторожився. У тому, що архієреї заклопотані престижем римського уряду, не було нічого дивного. Проживши в Юдеї чотири роки, він уже знав, що інтереси ієрархії збігалися з інтересами Риму. Вона боялася власного народу. Мабуть, справді очікувався серйозний процес.
Пилат повернувся в Преторію, щоб допитати арештованого. Ті, що зібралися, терпляче чекали. Минали хвилини за хвилинами.
Результат допиту виявився несподіваним: ставши на підвищення, Пилат сказав:
– Ніякої провини я не знаходжу в Чоловікові Цьому. (Лк. 23:4).
Це могло видатися дивним. Чому прокуратор, відомий своєю жорстокістю, виявив сьогодні таку незвичну м’якість? Що сталося в Преторії?
Розмова Пилата з Ісусом не могла залишитися таємницею. Вона тривала при свідках – слугах і охороні. Хтось із них оповів подробиці, які дбайливо зберегло перше покоління християн.
Насамперед прокуратор запитав.
– Чи не Ти Цар Юдейський?
– Чи від себе ти говориш це, – у свою чергу запитав Ісус, – чи інші сказали тобі про Мене?
– Хіба я юдей? – зневажливо зауважив Пилат. – Твій народ і первосвященики видали Тебе мені; що Ти зробив?
– Царство Моє не від світу цього, – сказав Ісус. – якби від світу цього було Царство Моє, то слуги Мої змагалися б за Мене, щоб Я не був виданий юдеям; але нині Царство Моє не звідси.
Прокуратор з усього цього вловив лише одне: підсудний справді претендує на якусь владу.
– Отже, Ти Цар? – побажав уточнити він.
– Ти говориш, що Я Цар.
Це була звична для Сходу форма ствердної відповіді. Але тут, щоб розвіяти сумніви Пилата, Ісус додав:
– Я для того народився і для того прийшов у світ, щоб свідчити про істину; кожен, хто від істини, слухається голосу Мого.
Слова Ісуса видалися римлянинові позбавленими сенсу. Як і багато його співвітчизників, Пилат був скептиком.
– Що є істина? (Ін. 18:33-38) – посміхнувся він.
Пилат вирішив, що має справу з Проповідником, який навряд чи небезпечний для режиму. До того ж прокуратор не хотів втручатися в релігійні чвари і тим більше – йти за єрусалимськими інтриганами. Досить уже поступок цим варварам! Настав час їм упевнитися, що таке справедливе римське правосуддя. Його часто звинувачували в безпідставних розправах. Так от тепер він буде бездоганним і при нагоді доведе, хто є справжній володар в Єрусалимі.
Але Синедріон не збирався поступатися вимогами. Знову почулися звинувачення, наводилися нові докази. Кричали, що Ісус “розбещує народ, навчаючи по всій Юдеї, починаючи від Галилеї і аж до цього місця” (Лк. 23:5).
– Хіба Він галилеянин? (Лк. 23:6) – запитав Пилат. У нього виникла думка, якщо не позбутися процесу, то, принаймні, підтвердити свою думку в компетентної особи, яка краще знає місцеві звичаї. Він наказав відправити Ісуса в Хасмонейський палац, куди на час Пасхи прибув тетрарх Галилеї.
Усі ці роки взаємини між прокуратором і Антипою були напружені. Обидва підкорялися легату Сирії, але Антипа хотів би бачити себе єдиним володарем країни. Відправляючи Галилеянина до Ірода, правитель Юдеї хотів досягти дві цілі: мирився з суперником, маневри якого були для нього небезпечні, і полегшував своє завдання в заплутаній справі.
Тетрархові лестив жест римлянина. Його порадувала й можливість побачити Назарянина, розмови про якого пробуджували цікавість і тривогу. Ось Він нарешті перед ним – загадковий Пророк, який перевищив, говорили, самого Івана! Можливо, він покаже якесь знамення, щоб прикрасити Іродові нудне перебування в Єрусалимі? Але його спіткало розчарування. Ісус не відповів на жодне з його питань і ніякого чуда від Нього не домігся. Антипа відразу втратив до Нього інтерес. Звинувачення архієреїв він пропустив повз вуха. Познущавшись зі своїми воїнами над Ісусом, він звелів зодягнути Його в блазнівські царські шати й відправити назад до Пилата. Це був знак примирення між двома представниками влади.
[*] Суд Пилата цілковито правдоподібно описали всі чотири євангелісти: Мф. 27:11-31; Мк. 15:2-15; Лк. 23:2-25; Ін. 18:28-40; 19:1-16.
Пилат зробив висновок, що духовенство лише із заздрощів мстить популярному Проповідникові, а згідно з римським правом, для смертного вироку немає підстав. Він знову вийшов на підвищення, сів у суддівське крісло і оголосив:
– Ви привели до мене Чоловіка Цього, який ніби розбещує народ; і ось я перед вами допитав і не знайшов Чоловіка Цього винним ні в чому з того, в чому ви звинувачуєте Його. Й Ірод теж, бо я послав Його до нього, і нічого, вартого смерти, Він не вчинив. Отже, покаравши Його, відпущу” (Лк. 23:14-16).
Він вважав бичування достатньою мірою покарання Людини, яка Своїми словами порушувала громадський спокій.
Архієреї зрозуміли, що їхньому плану загрожує крах. Вони почали галасливо протестувати. Пилат же, сподіваючись знайти підтримку в юрбі, сказав, що звільнить Ісуса бодай заради свята. У в’язниці чекали на страту три бунтівники, серед яких був один Ісус бар-Абба – добре відомий у місті в’язень[1]. Обвинувачі скористалися цим і почали вимагати, щоб відпустили саме його. Натовп, підбурюваний ними, почав вигукувати його ім’я. Варавву в Єрусалимі не лише знали, а й вважали героєм, а Ісус був прибульцем. Його ім’я мало що означало для городян. Навіть, коли Пилат назвав Галилеянина «Царем Юдейським» (Мк. 15:12), це не вплинуло на юрбу, яка прагнула звільнити Варавву від страти.
Але Пилат не поспішав. Проти власної волі він відчув співчуття до звинувачуваного. Його бажання наполягати ще більше зміцніло після того, коли дружина прислала до нього служника, просячи за «Праведника». Вона запевняла, що їй уві сні було суворе застереження про Нього, а римляни, навіть невіруючі, надавали великого значення снам. Одне слово, все схилялося до того, що Пилатові не слід змінювати свій вирок.
За його наказом В’язня відвели до караульного приміщення Преторії і віддали до рук катів. Там зібралась уся когорта, мабуть, та сама, яка брала участь у затриманні Ісуса. Його прив’язали до стовпа і били батогом. У хід запустили римські батоги із шипами, які розривали тіло до крови. Після такої екзекуції людина перебувала в напівсвідомому стані, але солдатів це тільки розважало.
У Пилата служили переважно греки, самаряни і сирійці, які ненавиділи юдеїв. Користуючись нагодою, ці люди виплеснули всю злість на Страдника. Потім один із воїнів накинув на Нього свій червоний плащ, інший дав Йому до рук палицю, щоб Він був схожий на блазнівського царя. На голову Ісусові наклали імпровізовану «корону», сплетену з терну. За весь цей час Він не мовив ні слова. Солдати ж кланялися Йому до землі й кричали: “Радуйся, Царю Юдейський!” (Мф. 27:29). Деякі з них плювали на Ісуса і били Його палицею по обличчі й по голові.
Пилат гадав, що можна обмежитися цим покаранням, але поки тривало бичування, архієреї не марнували часу й запалили юрбу до краю. Зараз уже всі одноголосно вимагали розіп’ята Назарянина замість Варавви.
Як тільки на помості з’явився Ісус, жорстоко побитий, поранений, у кривавому плащі, над площею пронісся крик: “Розіпни, розіпни Його!“.
– Це – Чоловік! (Ін. 19:6,5) – вигукнув прокуратор, намагаючись, мабуть, сказати, що саме Він заслуговує звільнення. Але у відповідь неслося:
– Візьми Цього, відпусти ж нам Варавву! (Лк. 23:18).
Пилат не знав, що й думати. Він звелів знову вивести Ісуса.
– Яке ж зло Він учинив? Я нічого, вартого смерти, не знайшов у Ньому (Лк. 23:22), – з досадою сказав він.
– Ми маємо закон, – відповіли книжники, – і за законом нашим Він повинен умерти, тому що зробив Себе Сином Божим.
Забобонний страх закрався в душу римлянина. Він не розумів, що діється.
– Звідки Ти? – запитав він Ісуса, повернувшись до Преторії.
Ісус мовчав.
– Чи мені не відповідаєш? Хіба не знаєш, що я маю владу розіп’ясти Тебе, і владу маю відпустити Тебе?
– Ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було тобі дано звище. Тому більший гріх на тому, хто видав Мене тобі, – сказав в’язень. (Ін. 19:7-11).
Ці слова сподобалися Пилатові. Він більше не намагався торгуватися й втрачати свій престиж. Але коли він востаннє зайняв суддівське крісло, на нього чекала неприємна несподіванка. Галилеянин називав себе Месією, вже за це Його слід вважати бунтівником.
“Юдеї ж кричали: якщо відпустиш Його, ти не друг кесареві; всякий, хто робить себе царем, противиться кесареві” (Ін. 19:12).
Пилат добре вловив загрозу й збагнув, що йдеться про його власне благополуччя. Знаючи суворість Тиберія, який пильно стежив за спокоєм провінцій, він і без того мав підстави остерігатися. Скарги на його свавілля все частіше надходили до Рима. Вороги прокуратора могли використати цей процес проти нього, а Пилат не хотів позбуватися вигідної посади і відповідати перед легатом Сирії чи перед самим імператором. Уже вагаючись, він ледь спробував ще раз вплинути на юрбу. Ісуса поставили на поміст – Габатту або Ліфостротон і, вказавши на Нього, прокуратор вигукнув:
– Це Цар ваш!
– Візьми, візьми і розіпни Його! – волало збіговисько.
– Чи Царя вашого розіпну?
– Немає в нас царя, крім кесаря! (Ін. 19:14,15) – відповіли архієреї.
Така вірнопідданська заява позбавила Пилата вибору. Врешті-решт, чи щось означала для нього доля якогось єврейського Пророка, коли на карту поставлене його, Пилатове, благополуччя? Бажаючи показати, що він діє не за Законом, а за проханням, прокуратор звелів принести йому води і, як того вимагає східний звичай, демонстративно помив руки: «Не винний я в крові Праведника Цього» (Мф. 27:24). Але люди біля помосту, незважаючи на жест судді, далі бушували. «Кров Його на нас і на дітях наших» (Мф. 27:25), – кричали вони, даючи зрозуміти, що усе діється на їх вимогу[2].
Звістку про помилування Ісуса Варавви зустріли бурхливими оплесками; у них потонули слова вироку, звернені до Ісуса Назарянина: «Іbіs ad crucem», «Ти будеш розіп’ятий».
Засудженого передали солдатам.
[1] Варавва теж мав ім’я «Ісус», про що свідчать давні манускрипти, що зауважив ще Оріген; Ін. (18:40), називає Варавву «розбійником» або (як у деяких рукописах) «ватажком розбійників». Але Мф. і Мк. уточнюють, що цю людину засудили «із своїми спільниками, які під час бунту вчинили вбивство» (Мк. 15:7), а Мф. (27:16) зазначає, що в місті Варавва був «відомий в’язень». Усе це дозволяє вважати Варавву партизаном-зелотом і зрозуміти, чому юрба так пристрасно домагалася його помилування. Звичай відпускати засудженого в день свята був, очевидно, римським.
[2] Автор Мішни наголошує: якщо свідчення свідка спричиняють страту звинуваченого, то він цим «бере на себе кров цієї людини» (Санхедрин, ІV:5).