7 квітня
В Єрусалимі досі показують «Шлях скорботи» (Vіa dolorosa), яким люди вели на смерть Спасителя світу. З євангельських часів багато змін сталося в топографії міста, й тому важко відстоювати вірогідність передання. Безсумнівно, однак, що саме такою вузенькою східною вуличкою рухалася процесія, яка опівдні, в пасхальну п’ятницю 14 нісана, вийшла з Преторії[1].
Нікого з близьких не було поруч із Засудженим. Він йшов серед похмурих солдатів; два злочинці, мабуть, спільники Варавви, ділили з Ним шлях до місця страти. Кожний мав табличку із зазначенням його провини. Табличка на грудях Христа була написана трьома мовами: єврейською, грецькою і латинською, щоб усі могли прочитати її. Вона зазначала: «Ісус Назорей, Цар Юдейський» (Ін. 19:19).
Синедріон намагався протестувати проти такого напису, оскільки бачив у цьому зневагу патріотичних почуттів народу. Але Пилат цього разу залишився непохитним. “Що я написав – те написав” (Ін. 19:22), – відповів він, задоволений, що хоча б таким чином спромігся зробити прикрість людям, які змусили його до цього вчинку.
За жорстоким правилом, приречені самі несли поперечки хрестів, на яких їх розпинали…. Ісус йшов повільно. Влада ж намагалася покінчити зі справою швидше, до початку торжеств. Тому центуріон зупинив Симона, юдея з Киренейської общини, який повертався зі свого поля до Єрусалиму й наказав йому нести хрест Назарянина. Згодом сини цього чоловіка стали християнами й, мабуть, від нього почули подробиці голгофської трагедії[2].
Біля Єфраїмської брами похід оточили люди. Почулися плач і голосіння жінок. Ісус обернувся й уперше за тривалий час промовив: “Дочки єрусалимські! – сказав Він, – Не плачте за Мною, а плачте за собою і за дітьми вашими. Бо ось надходять дні, коли скажуть: блаженні неплідні, і утроби, які не родили, і груди, які не годували! Тоді почнуть говорити горам: упадіть на нас! І пагорбам: покрийте нас! Бо коли із зеленим деревом таке роблять, то що ж буде з сухим?” (Лк. 23:28-31). В ці останні години Він усе ще думав про долю, якої зазнає Єрусалим через сорок років…
Вийшли з міста й повернули до крутого головного пагорба, розташованого поблизу стін, біля шляху. За свою форму він дістав назву «Голгофа» – Череп або Лобне місце[3]. На його вершині мали поставити хрести. Римляни завжди розпинали засуджених біля велелюдних шляхів, щоб їхнім виглядом залякувати непокірних. На пагорбі страчуваним дали напій, який притуплює відчуття. Його робили єврейські жінки для полегшення страждань розіп’ятим. Але Ісус відмовився під питва, готуючись перенести все в повній свідомості.
Розп’яття на хресті не тільки вважалося ганебним кінцем, але й було однією з найгірших нелюдських страт, які винайшов давній світ. Воно поєднувало фізичні тортури з моральним приниженням. Не випадково імперія від цього «найжахливішого й найогиднішого» виду смерті оберігала всіх, хто мав римське громадянство. Розпинали, звичайно, бунтівних варварів та рабів. Запозичена римлянами з Карфагена страта застосовувалась уже в дні Республіки.
Засудженого голим прив’язували, а іноді й прибивали до стовпа з поперечиною й залишали на повільне вмирання. Задуха мучила його, сонце палило голову, усе тіло німіло від неприродного положення, рани запалювалися, завдаючи нестерпного болю. Бували випадки, коли люди висіли на хрестах багато днів; іноді їм живцем птахи викльовували очі….
Щоб рідня не могла врятувати розіп’ятих, біля хрестів виставляли озброєну охорону. І цього разу було виділено чотирьох солдатів з наказом виконати вирок і залишитися на місці страти для охорони. Конвоєм командував уже не трибун, як у Гефсиманії, а тільки центуріон. Влада зрозуміла, що тривога була марною, ніяких непорядків процес не викликав. Прихильники Галилеянина розбіглися, а до багатьох звістка надійшла запізно. Арешт, суд і страта відбулися швидко, як і планував Синедріон. Якщо хто й повірив у месіанство Ісуса, то зараз усі вони були паралізовані, адже хрест означав єдине: Назарянин – лжемесія. Про Його домагання нагадував тепер іронічний напис, прибитий до хреста.
Здалеку за стратою спостерігав натовп галилейських жінок. Це були: Марія Магдалина, Марія Клеопова, Саломія та інші. Серед них – і Мати Господа зі своєю сестрою. Горе і відчай їх були безмежні. От він – «престол Давидів», приготований для Месії! З усіх пророцтв виповнилося лише одне: “Душу пройме меч” (Лк. 2:35). Як могло статися, що Бог допустив оце? Ісус, втілена Віра й втілена Любов, стояв беззахисний перед Своїми катами. Чи давно Саломія просила в Нього почесного місця для синів? А зараз Він має вмерти разом зі злочинцями…
Жінки бачили, як солдати зірвали з Ісуса одяг, залишивши на Ньому лише набедрену пов’язку; бачили, як був приготований хрест і як Засудженого поклали на нього[4]. Почувся страшний стукіт молотків, яким заганяли до рук та ніг величезні цвяхи. Це був незрівнянний ні з чим жах. Симон Киренейський, що стояв обіч, почув слова Ісуса: “Отче, прости їм, бо не відають, що чинять” (Лк. 23:34). Справді, ні бездушні кати, ні ієрархи, які домоглися засудження Ісуса, не розуміли, що діється в цей час. Для одних страта була перервою в нудних буднях казарми, інші були певні, що відгородили народ від «месіта» – небезпечного богохульника і спокусника.
[1] Ін. говорить, що вирок винесено Христові «близько шостої» (19:14). За нашим обчисленням часу – це час опісля півдня (на сході добу лічили з вечора). Вказівку Ін. більшість біблеїстів вважає точнішою, ніж у Мк. (15:25), де розп’яття призначили на третю годину (Лк. 23:44, мабуть, повторює хронологію Мк.). На користь достовірності повідомлень Ін. говорить те, що між вранішнім засіданням синедріону і вироком мало минути принаймні кілька годин.
[2] Те, що Мк. говорить про Симона як про “батька Олександра і Руфа“, не пояснюючи, хто ці люди (15:21), вказує на знайомство з ними його читачів. Мабуть, Руф – це особа, що згадується ап. Павлом серед членів однієї з першохристиянських общин (“Вітайте Руфа, обраного в Господі, і матір його і мою” – Рим. 16:13). За свідченням Мф, Мк і Лк, Симон був родом з єгипетського міста Кирени. Репатріанти з нього мали в Єрусалимі власну синагогу (Діян. 6:9). Симон та інші свідки розп’яття, поза сумнівом, зберегли спогади про нього, які ввійшли пізніше в Євангелія.
[3] У наш час майже не виникає сумнівів щодо місця Голгофи. Воно було за Старою стіною біля Ефраїмських воріт. Там, мабуть, був безлюдний кам’яний кар’єр. Для християн Голгофа швидко стала місцем ушанування. Про неї не забули і після того, як у 30-х роках ІІ століття імператор Андріян спорудив там нові будівлі. Поблизу був і гріб Господній, над яким у ІV столітті звели храм Воскресіння.
[4] Засуджені зазвичай висіли на хресті оголеними. Але в Юдеї було прийнято залишати їм набедрену пов’язку. Згідно з Євангеліями, Христа не прив’язали, а прибили до хреста (Ін. 20:25). Деякі критики сумнівалися в цьому, але археологічна знахідка біля Єрусалиму довела, що в Юдеї так страчували.
Хрести з повішеними поставили і завалили їх камінням біля підніжжя. Тепер охорона чекала останнього подиху засуджених. Щоб згаяти час, солдати жартували, грали в кості. За звичаєм, вони мали взяти собі одяг страчених. Вояки розірвали його на частини, лише суцільнотканий хітон Ісуса вирішили не псувати й кинули на жереб – кому він належатиме.
Нерідко кажуть, що смерть Ісуса була подією, яку майже не помітили в тодішньому світі. Це справедливо. Навіть через сто років римський історик Тацит присвятив їй лише одну коротку фразу, зазначивши, що «засновник християнства був у царювання Тиберія страчений прокуратором Понтієм Пилатом» (К. Тацит, Аннали, XV:44). Але і в Єрусалимі розп’яттям Ісуса Назарянина особливо не переймалися. Переповнене паломниками місто жило своїм життям. За чотири роки правління Пилата народ звик до численних страт.
Люди, які поспішали до Єрусалиму, не дивувалися хрестам на пагорбі. Показові страти в дні свят відбувалися часто. Перехожі зупинялися й з холодною цікавістю читали написи. Деякі, що чули про Назарянина, кричали: “Ти, Який руйнуєш храм і за три дні відбудовуєш, спаси Себе Самого; якщо Ти Син Божий, зійди з хреста” (Мф. 27:40).
Ті члени синедріону, які не могли відмовити собі в мстивому задоволенні бачити кінець Засудженого, теж прийшли на Голгофу. “Інших спасав, – зі сміхом перемовлялися вони, натякаючи на вигуки «Осанна» («Спасай нас»), – а Себе Самого не може спасти; якщо Він Цар Ізраїлів, нехай тепер зійде з хреста, і ми увіруємо в Нього; уповав на Бога, нехай тепер порятує Його, якщо Він угодний Йому. Бо Він казав: Я – Син Божий” (Мф. 27:41-43).
Між тим подув вітер і хмари вкрили небо. Здавалося, саме сонце сховалося, щоб не бачити безумства людей. А вони продовжували знущатися над Христом, Який мовчки терпів нелюдські страждання. Знущалися солдати, знущалися старійшини, знущалися випадкові глядачі. Навіть один з бунтівників, повішений поруч з Ним, приєднався до злого хору…
Три роки, проходячи цією землею, Ісус навчав людей бути синами Отця Небесного, полегшував страждання, проповідував євангеліє Царства. Але люди не захотіли ввійти в це Царство. І погани, і юдеї вірили в царство світу цього, а Христове Царство сходило з Неба і вело до Неба. От тепер Він замовк. Він переможений і ніколи більше не вселятиме в них тривогу.
Раптом сталося несподіване. Другий засуджений сказав своєму товаришеві, який разом з юрбою насміхався над Галилеянином: “Чи ти не боїшся Бога, коли й сам на те саме засуджений? І ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали; а Він нічого лихого не вчинив“. (Лк.23:40,41). Можливо, чоловік цей раніше чув проповідь Ісуса, можливо, саме зараз відчув якусь силу, що йшла від Розп’ятого, тільки в душі його раптом засяяв промінь віри, породжений передсмертною тугою.
– Пом’яни мене, – сказав він, глянувши на Христа, – коли прийдеш у Царство Твоє!
Запечені губи Ісуса розімкнулися й Він відповів:
– Істинно кажу тобі: сьогодні ж будеш зі Мною в раю. (Лк. 23:42,43).
Натовп поволі зменшувався, жінки, що стояли оддалік, незважаючи на солдатів, насмілилися наблизитися. Хрест був високий, але з Розіп’ятим можна було розмовляти. Побачивши свою Матір, яка підійшла з Іваном, Ісус востаннє звернувся до неї: «Це – син Твій», – сказав Він, а потім подивися на улюбленого учня: «Це – Мати твоя» (Ін. 19: 26,27). І після цього Він замовк…
Хмари густішали, до третьої години дня стало темно, як у сутінках. Неймовірний тягар, що почав опускатися на Ісуса ще в Гефсиманську ніч, досяг межі. Уже давно чекав Месія цієї останньої зустрічі зі злом світу, що оповило Його тепер, як чорна завіса. Він справді сходив до пекла, створеного руками людей.
– Ілі, Ілі! Лама савахфані!… Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув? (Мф. 27:46)
У цьому вигуку псалмопівця Христос вилив всю глибину Свого безмежного страждання. Кінця молитви Він не дочитав…
Ті, що стояли на Голгофі, не дочули Його слів. Солдати вирішили, що Розіп’ятий кличе Геліос – Сонце, а юдеям почулося ім’я Іллі-пророка. «Він кличе Іллю», – сказав хтось[*].
Починалася агонія. «Шахена! Пити!» – просив Ісус. Один з воїнів, керований співчуттям, побіг до глека з «поскою» – кислим напоєм, який солдати завжди носили зі собою, і, макнувши до нього губку, простягнув на палиці Вмираючому. Черствіші відмовляли його: “Стривайте, побачимо, чи прийде Ілля спасти Його” (Мф. 27:46).
Ледь волога торкнулася спраглих уст Ісуса, Він мовив: “Звершилось!” (Ін. 19:30). Він знав, що смерть вже поруч і знову почав молитися, повторюючи слова, які матір навчала Його промовляти перед сном: “Отче, у Твої руки віддаю дух Мій” (Лк. 23:46).
Раптом з уст Страдника вирвався крик. Потім голова Його впала на груди. Серце зупинилося. Він умер.
Син Людський випив Свій келих до дна.
У цю мить люди відчули, як здригнулася земля і побачили тріщини, які побігли по камінню. Повітря було важким, як перед бурею. Центуріон, який довго вдивлявся в обличчя Розп’ятого, вигукнув: «Воістину Чоловік Цей був син богів!» Щось таємниче відкрилося римлянинові в останні хвилини страти.
Грізні явища природи подіяли на всіх гнітюче. Збентежені й налякані люди поверталися до міста. Вони били себе в груди на знак жалоби, здогадуючись, що сталося щось жахливе.
На тлі сутінкового неба височіли контури трьох хрестів. Віднині це знаряддя страти стане символом Покути, символом жертовної любові Бога до занепалого людства…
[*] Пс. 21. Єврейський текст цього рядка псалму звучить: «Елі. Елі, лама азабтані!» Христос же вимовив молитву в арамейському варіанті (якщо судити по грецькій транскрипції слів у Мф. і Мк.). Те, що Христос молився повсякденною мовою, свідчить про глибоке особисте переживання Ним слів псалмопівця. Ім’я Іллі-пророка вимовлялося як «Еліягу», що пояснює помилку тих, хто перебував коло хреста. У давніх рукописах написано «кличе Сонце». Для язичників ця асоціація зі словом «Еліос» («Геліос») природніша.