9-14 квітня
Коли 8 квітня зайшло сонце, закінчився час суботнього спокою, але жінкам ще треба було купити духмяні порошки та мазі, з яких готувалася суміш для бальзамування. Тому відвідання гробу відклали до наступного ранку. Про сторожу вони не знали: їх лише непокоїло, хто ж допоможе відкотити важкий камінь.
Марія Магдалина прийшла раніше від своїх подруг. У досвітніх сутінках вона підійшла до склепу і злякано зупинилася: камінь було зрушено з місця. Що це означає? Невже навіть після смерті Учителя Його вороги не заспокоїлися?
Тим часом надійшли Саломія з Марією Клеоповою і, заглянувши до печери, переконалися, що вона порожня. Магдалина в сльозах побігла до Петра та Івана й повідомила сумну звістку: «Узяли Господа з гробу і не знаємо, де поклали Його» (Ін. 20:2). Обидва учні негайно покинули оселю, в якій переховувалися, і разом з Марією поспішили в Йосифів сад.
Спершу вони бігли разом, але потім Симон відстав, й Іван прибіг до печери першим. Побачивши, що Марія права, він губився у здогадах: хто міг, усупереч Закону, зневажити місце спочинку? Юнак нахилився до отвору, але йому забракло рішучості ввійти.
За огорожею з’явився Петро. Він ледь перевів подих. Але Петро був не з тих, хто довго розмірковує. Не зупиняючись, Кифа зайшов у темний склеп. Це підбадьорило Івана, він рушив за Симоном. Поряд з кам’яним ложем вони побачили саван і покров для обличчя.
Похований зник. Розпитувати, протестувати, шукати тіло учні забоялися. Вони потягнулися назад до міста, сповнені сумного здивування. Мабуть, недруги вирішили знущатися над ними до кінця… Біля могили залишилася сама Магдалина. Заглиблена у своє горе, вона не помітила, що інші жінки пішли. Ніби не вірячи в нещастя, Марія ще раз наблизилася до отвору печери й несподівано побачила там двох невідомих у білих шатах.
– Чого плачеш? – запитали вони.
– Узяли Господа мого, і не знаю, де поклали Його.
У неї прокинулася надія: може, ці люди пояснять, що сталося. Але раптом Магдалина відчула, що позаду неї хтось стоїть і озирнулася:
– Жоно, чого плачеш? Кого шукаєш? – запитав Незнайомий.
Думаючи про своє, Марія вирішила, що перед нею садівник, який, мабуть, знає, де тіло.
– Господарю, якщо ти забрав Його, скажи мені, де ти поклав Його, і я візьму Його – благала вона.
– Маріє! – почула вона до болю знайомий голос.
Усе сколихнулося в ній. Сумніву не було: це Він…
– Раввуні! – закричала Магдалина й упала до Його ніг.
– Не доторкайся до Мене, – застеріг її Ісус, – бо Я ще не зійшов до Отця Мого; а йди до братів Моїх і скажи їм: іду до Отця Мого і Отця вашого, і до Бога Мого і Бога вашого. (Ін. 20:13-17).
Непритомніючи від радості, ледь усвідомлюючи дійсність, Марія кинулася зі саду…
Провісницею нечуваного і небувалого прибігла вона в дім, де була жалоба, але жоден з друзів усерйоз не сприйняв її пристрасних слів. Усі вирішили, що бідна жінка з горя втратила розум. Те ж саме подумали вони, коли слідом за нею з’явилися Іванна – дружина Хузи, Марія Клеопова та Саломія й почали, перебиваючи одна одну, запевняти, що Учитель живий, що вони бачили Його на власні очі. Вони розповіли, як спустилися в печеру, коли Магдалина бігла кликати учнів, й побачили там юнака в білих шатах. «Не жахайтеся, – сказав він. – Ісуса шукаєте Назарянина, розп’ятого. Він воскрес – Його нема тут. Ось місце, де поклали Його. Але йдіть, скажіть ученикам Його і Петрові, що Він буде раніше за вас у Галилеї; там Його побачите, як Він сказав вам» (Мк. 16:6,7). Жінки зізналися, що спершу їм було страшно говорити про побачене, але потім сам Ісус з’явився їм дорогою й повторив наказ усім йти до Галилеї.
Апостоли, перезираючись, слухали цю оповідь. «І здалися їм слова їхні неправдивими, – зауважує св. Лука, – і вони не повірили їм» (Лк. 24:11)[*]. Після всього, що сталося, учні були далекі від надій на диво й менш за все припускали, що невдовзі Бог перетворить їх самих із наляканих, розчавлених катастрофою людей, у проголошувачів нової віри.
[*] У євангельських оповідях про з’явлення Воскреслого є багато розбіжностей, характерних для реальної події, коли є свідчення багатьох очевидців. Узгодити їх в усіх деталях навряд чи можливо. Зрозумілий лише основний хід подій:
Багато незбагненного зберігають архіви історії, але можна сміливо стверджувати, що найнеймовірніше в них – життя Ісуса Назарянина і таємниця, якою увінчалося Його життя. Справедливо вважають, що ця таємниця виходить за межі, досяжні для людського розуміння. Але є факти, якими аргументує історик. У ту мить, коли Церква, ледве народившись, здавалося, назавжди загинула, коли будівля, зведена Ісусом, лежала в руїнах, а Його учні втратили віру, все раптом докорінно змінюється. Невимовна радість змінює відчай і безнадію; ті, які щойно покинули Учителя й зреклися Його, сміливо провіщають перемогу Сина Божого.
Щось сталося, без чого не було би самого християнства…
Найперше свідчення про подію належить людині, у житті якої зустріч з Ісусом викликала повний переворот. Вона відбулася через 5-6 років після Голгофи. Ця людина – Савл Тарсійський, згодом – апостол Павло, писав християнам Коринфу: «Бо я передав вам спочатку те, що й сам прийняв, а саме: що Христос помер за гріхи наші, за Писанням, і що Він був похований, і що воскрес на третій день, за Писанням, і що явився Кифі, потім одинадцятьом; потім явився більш як п’ятистам браттям одночасно, більшість яких живуть і донині, а деякі й померли; потім явився Якову, також усім апостолам; а після всіх явився і мені, мов якомусь виродкові. Бо я найменший з апостолів і недостойний зватися апостолом, тому що гнав Церкву Божу» (1Кор. 15:3-9)[1].
Це свідчення Павла разом з пасхальними оповідями Євангелій приводить нас до реального факту, який духовно воскресив учнів і повів їх на проповідь Доброї Вісти.
Архієреї думали, що з галилейським Месією покінчено, але тепер вони виявилися безсилі зупинити новий рух. Оповідь сторожі про незвичайні феномени, які супроводжували зникнення тіла, звісно, могла збентежити синедріон. Знадобилася своя офіційна версія.
Було оголошено, що вночі, коли сторожа задрімала, учні Ісуса викрали Його тіло й почали розповідати, ніби Він живий. Через століття це звинувачення усе ще повторювалося тими, хто хотів «раціонально» пояснити пасхальну віру християн»[2]. Вони не зважали на одну психологічну проблему: якщо апостоли брали участь у змові чи знали про неї, звідки взялася б у них сила духу й сміливість відстоювати свідомий обман навіть перед лицем смерті? За проповідь Воскреслого був розп’ятий Кифа, страчений Яків Зеведеїв, побитий камінням Яків Справедливий; за неї багато інших апостолів витримали бичування, в’язниці, переслідування властями Риму та Юдеї й пожертвували життям.
Але чи не могло статися, що тіло Розп’ятого забрав хтось інший, звісно, не за наказом Пилата чи Синедріону, бо тоді вони легко розкрили б обман, а, скажімо, невідомі люди? Прихильники цієї думки забувають, що те ж саме подумали учні, побачивши спорожнілу гробницю, і впали у ще більший смуток.
Зміна ж відбулася в них лише після того, як вони на власні очі побачили Господа.
Галюцинація? Плід хворої уяви? Залишимо це пояснення тим, хто думає, що у світі все можна пізнати лише засобами науки. Насправді ж гіпотеза, яка зводить початок християнства до розумового засліплення кількох галилеян – маловірогідна. Ісуса бачили дуже різні люди. Він з’являвся за різних обставин й у багатьох місцях окремим людям, групам і великим зібранням. Ці з’явлення з повною вірогідністю переконали їх у тому, що смерть не владна над Ісусом, що вона «не могла втримати Його». Якщо це було маячіння душевнохворих, як воно могло охопити сотні таких не схожих між собою очевидців і дати такі тривкі результати? І нарешті, чи були серйозні передумови для ілюзій такого роду? Адже, пригнічені смертю Ісуса, учні втратили віру в Його месіанство. Слова Учителя про воскресіння залишилися незрозумілими для них, а суть служіння Христового розкрилася їм згодом.
Зводити все до суб’єктивних переживань апостолів – означає перебільшувати їхню роль у виникненні християнства. Євангелія написані в середовищі, де авторитет апостолів був безсумнівним, але євангелісти аж ніяк не зображували Петра та його друзів могутніми, геніальними натурами, пророками, здатними створити світову релігію. Вони любили свого Равві, але ж однієї любові для такого перевороту замало. Недостатньо й посилання на «враження», яке справила особистість Ісуса на їхні душі. Ніхто не говорив, що Ісая, Будда або Конфуцій воскресли. А цих людей теж оточувала любов послідовників, про що свідчать саркофаги над їхніми тілами.
Тільки про гріб Господній було сказано: «Його нема тут…»
Деякі скептики припускали, що Ісус не вмер на хресті, а був непритомний і, отямившись у печері, пішов до Своїх учнів. Але зовсім незбагненно, як людина, ослаблена втратою крови й тортурами, яка потребувала догляду, ледь жива, могла мати вигляд тріумфатора? І де тоді Він переховувався опісля? Та й взагалі, розп’ятий після того, як Його ноги були пробиті цвяхами, не зробив би й кроку.
Окрім того, слова апостола Павла та інші джерела, поза всяким сумнівом, мають на увазі не просто повернення до життя, схоже на чудо у Вифанії, але повну переміну, що сталася в Ісусі. Обличчя Його хвилями змінювалося так сильно, що багато хто не відразу впізнавав Учителя. Апостол Павло бачив лише сліпуче світло й чув голос Воскреслого, Який говорив з ним арамейською мовою.
Христос проходив крізь зачинені двері, з’являвся несподівано і так само зникав. Одне слово, це був не колишній Учитель, котрий, як і всі люди, корився законам земного світу. Не випадково в першу хвилину деякі сприймали Ісуса за мару, й Він був змушений переконувати учнів, що справді воскрес у тілі.
Вислів Павла «тіло духовне» є, очевидно, стрижневим для розуміння пасхальної таємниці. Воно означає, що в саду Йосифа Аримафейського сталася єдина свого роду перемога Духа, яка, не знищивши тіла, дала нову, вищу форму існування. Камінь був відкинений лише для того, щоб учні пересвідчилися, що могила порожня, що воскреслий відтепер не знає перепон. Він пройшов крізь агонію та смерть і незбагненним для нас способом набрав іншої, духовної тілесності. Апостол говорить про неї, як про ступінь буття, яке чекає на всіх людей, але в ту мить Боголюдина була першою, яка попередила загальне перетворення.
Це було з’явлення Сина Божого в славі, яке провістив сам Ісус на суді Каяфи. Первосвященик побачив у Його словах Богозневагу, а жалюгідний кінець Назарянина мав підтвердити думку Синедріону. Апостолам же пасхальні з’явлення відкрили істинність пророцтва. Ісус відкрився їм тепер не тільки як Христос і Учитель, а як Маран (гр. Господь) – Господь, як воплочення Бога Живого.
Воскреслого не бачили ні члени трибуналу, ні Пилат. Коли б незаперечна очевидність дива змусила їх визнати Його, це стало б насильством над духом, який противиться Богові. Лише ті, хто любив Христа, хто був обраний Ним на служіння, змогли побачити «славу Його, славу, як Єдинородного від Отця» (Ін. 1:14). Для апостолів воскресіння було не тільки радістю віднайти Учителя. Воно означало перемогу над силами пітьми, стало запорукою кінцевого торжества Правди Божої, нездоланності Добра, уособленого в Ісусі Назарянинові. «А якщо і Христос не воскрес, – говорить ап. Павло, – то й проповідь наша марна, марна і віра ваша» (1Кор. 15:14). Цією думкою житиме християнство, бо в День Пасхи Церква не просто сповідує віру в безсмертя душі, але й подолання смерті, мороку і розкладу.
Месія – Збавитель. Він добровільно віддав себе у владу руйнівної стихії і боголюдською силою утвердився над нею, припідняв завісу майбутнього. Від цього священного дня не замовкає над землею благовіщення свободи і спасіння.
Не тільки майбутнє осяяне світлом Пасхи. Воскресіння означає реальність присутності Христа серед вірних Йому. «Вчення», «ідеї» приносили людям чимало вождів і пророків. Ісус же сам залишається з Церквою як Брат і Співрозмовник, як Друг і Спаситель, як вічно перебуваючий образ, звернений до світу…
[1] Павло навернувся близько 36 року. Послання написав у 50-х роках, вже після того, як від Петра, Івана та Якова дізнався про подробиці пасхальних подій. Павло не згадує про Марію Магдалину та інших жінок з цілком зрозумілої причини. Тоді ніхто не зважав на свідчення жінок. У ІІ ст. Цельс зверхньо писав про жінку, що була «несповна розуму», якій видалося, ніби вона бачила Воскреслого.
[2] Євангеліст Матфей, єдиний з авторів канонічних Євангелій, згадує про сторожу біля гробу. Він говорить про те, що в мить воскресіння сторожа налякалася коливаннями землі і з’явленням яскраво виблискуючого ангела. Вони «стали як мертві», тобто знепритомніли. За Мф. камінь від входу відкотив блискавко-подібний ангел (28:2-4).
Євангельські оповіді про з’явлення Христа приділяють багато уваги тому, як новий досвід розкривав учням значення біблійних пророцтв. Тільки тепер вони збагнули, чому приниження і хрест Сина Людського є ознакою Його месіанства. Лише тепер вони змогли іншими очима прочитати рядки Біблії про викупні Страсті Слуги Господнього. Цей процес прозріння найповніше зображений в оповіді св. Луки про Клеопу та іншого апостола, які зустріли Воскреслого на шляху до селища Еммаус.
Вони вийшли в дорогу ввечері того ж дня, коли жінки принесли звістку про порожній гріб та загадкові явища в саду. Але, як і всі, ці два сприйняли їх слова за маячіння. Покинувши Єрусалим, вони пішли до селища, де, мабуть, жив один з них. До Еммаусу зі столиці йти було дві години, і подорожні весь час розмовляли про свої нездійснені мрії. Клеопа та його ближні були щиро віддані Ісусові. Але тепер їм залишалося лише сумувати з приводу фатальної помилки, яка погубила Учителя і зламала життя їхньої родини.
Сонце вже сідало, коли до них приєднався незнайомий супутник, який теж йшов з міста. Він запитав, яке горе їх гнітить.
– Невже Ти, один з тих, що прийшли до Єрусалима, не знаєш, що сталося в ньому цими днями? – здивувався Клеопа.
– Що саме?
– Про Ісуса Назарянина, Який був мужем-пророком, сильним ділом і словом перед Богом і всіма людьми. Як видали Його первосвященики і начальники наші для засудження на смерть і розіп’яли Його. Ми ж сподівалися, що Він є Той, Хто має визволити Ізраїль, до того ж сьогодні вже третій день, як усе це сталося. Та ще й налякали нас деякі жінки з наших, які вранці були біля гробу, і не знайшли тіла Його, і, прийшовши, розповідали, що вони бачили і явлення ангелів, які говорять, що Він живий. І пішли деякі з наших до гробу, і знайшли так, як жінки говорили, а Самого ж не бачили. (Лк. 24:18-24).
Ніякої радості дивні обставини зникнення тіла в них не викликали. Хто ж повірить у такі неймовірні речі? Повне розчарування було підсумком тих літ.
Реакція незнайомця була несподіваною.
– О нерозумні і мляві серцем, щоб вірувати в усе, про що говорили пророки!, – сказав Він. – Чи не так же належало постраждати Христу й увійти в славу Свою? (Лк. 24:25,26).
І крок за кроком таємничий Чоловік став тлумачити їм месіанські місця Біблії. Про що говорив Він? Можливо, про символ ягняти і його крови, про камінь, який відкинули будівничі, про скорботу Праведника і спасіння Його, про Новий Завіт, обіцяний Богом, але найбільше, мабуть, про пророцтво з Книги Ісаї, де зображений Слуга Сущого, який пройшов крізь страждання, щоб зцілити рани світу й стати «світлом народів». Поступово наче полуда спадала з очей Клеопи та його друга. Трагічні події тих днів набували сенсу. Якщо так, то смерть Ісуса не означає кінець.
З цими думками вони наблизились до Еммаусу. Подорожній, здавалося, був готовий попрощатися з ними. Але апостолам не хотілося розлучатися з Людиною, яка майже повернула їм надію: «Залишся з нами, бо вже вечоріє». (Лк. 24:29) Незнайомий погодився. Усі троє зайшли до оселі й сіли вечеряти. Учні мимоволі визнали свого супутника за старшого й попросили прочитати молитву. Він вимовив слова вдячності й переламав хліб. Пам’ятний жест! Безліч разів чутий голос! У цю мить обидва збагнули, Хто з ними вечеряє за одним столом. Здивовані, вони не спромоглися сказати й слова, як Він «став невидимим для них»…
Опам’ятавшись, апостоли почали гаряче обговорювати чудесну зустріч. «Чи ж не палало в нас серце наше, коли Він говорив нам у дорозі і коли пояснював нам Писання?» (Лк. 24:32). Хіба можна було тепер залишатися в Еммаусі? Швидше назад, до Єрусалиму, поділитися з іншими неймовірною радістю! Хоча вже й поночіло, друзі поспішили до міста. Але їх зустріли точнісінько так, як жінок. Ніхто не хотів їм вірити. Та от надійшла нова звістка: Господь з’явився Кифі. Чи міг помилитися старший з апостолів? Деякі майже повірили, інші все ще сумнівалися. Розмови й пристрасні суперечки тривали допізна. Раптом усі почули знайоме вітання: «Шалом!» (Мир вам!) – Учні побачили Ісуса…
Жах скував їх. Привид! А Він дивився на Своїх тремтячих «братів», чекаючи, коли вони опам’ятаються. Чого вони ніяковіють і вагаються? Перед ними не примарний привид, а їх Учитель. Нехай торкнуться Його, щоб позбутися думки про мару. І спокійно, ніби нічого не сталося, Він запитав: «Чи маєте тут якусь їжу?» (Лк. 24:41).
Знову, як бувало, Він міг розділити з ними трапезу.
Вони ледве вірили своїм очам.
Вимовивши вдячну молитву, Ісус заговорив. Настають інші часи для апостолів, часи їхнього служіння. «Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас». Спаситель діятиме через Своїх посланців, яких перетворить силою Свого Духа. «Прийміть Духа Святого! – сказав Він. – Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться» (Ін. 20:21-23).
У ті світлі дні апостоли остаточно утвердились у вірі. З Дванадцятьох тільки Фома не бачив Господа[*]. Коли він слухав захоплені слова братів, йому важко було поділяти їх почуття. Надто вже невірогідна радісна вість! Чи не сталася помилка? Можливо, це лише тінь Наставника, яка прийшла з потойбічного світу потішити їх? «Якщо не побачу на руках Його рани від цвяхів і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю» – твердив Фома (Ін. 20:25).
Закінчилися святкові дні. Учні збиралися повернутися до Галилеї, куди Господь обіцяв прийти раніше від них. Востаннє зібралися вони разом, мабуть, у домі Марії – матері Івана-Марка. Двері щільно зачинили: страх переслідування ще не минув. І знову, як першого дня, усі раптом побачили Христа, Який стояв серед них. Він обернувся до Фоми:
– Подай руку твою і вклади в ребра Мої.
– Господь мій і Бог мій! – тільки й спромігся сказати апостол. Він не думав більше про докази…
– Ти повірив, – сказав Христос, – тому що побачив Мене; блаженні ті, що не бачили й увірували. (Ін. 20:27-29).
Зримі з’явлення мали допомогти учням вийти зі стану мороку й безнадійності, показати їм, що смерть безсила перед Месією. Але швидко присутність Господа стане іншою, доступною кожному, хто відкрито йде Йому назустріч.
[*] Ми говоримо «Дванадцять», як це іноді було прийнято в Новому Завіті (1Кор. 15:5), хоч після відходу Юди апостолів залишилось Одинадцять. Але священне число невдовзі було доповнене (Діян. 1:15-26).