14 квітня – 18 травня
Ніби на крилах примчали Одинадцять назад до Капернауму. На той час від паломників уже багато хто знав про страту. Але всіх дивували учні Назарянина. Вони зовсім не були пригнічені, навпаки – у них відчувалася просвітлена радість, майже екстаз. Що могло так вплинути на Симона і його друзів? Люди, які знали їх, ламали голови над цією загадкою. Можливо, тоді апостоли й збагнули, навіщо Учитель звелів їм покинути Єрусалим. Там на них щодня чекає небезпека, а вдома, вдалині від ворогів, вони знову могли зібрати послідовників Господа і повідомити їм про дивну подію: «Він воскрес!»
Поступово життя апостолів увійшло в попереднє русло. Рибалки узялися до звичної праці, але їх думки постійно були наповнені Ісусом. Про Нього нагадувала кожна стежина, кожний самотній куточок на березі. Тут Він, сидячи на пагорбку, вчив їх притчами. Там розмовляв з юрбою. На цій вулиці рибальського селища зцілив хворого. Апостоли ніби знову переживали чудо тих трьох років, які відкрили їм Небо. Але сам Господь ще не з’являвся[*]. Учні чекали, вірячи Його обіцянці.
Якось увечері Кифа, сини Зеведея, Фома і Нафанаїл впливли човном на Тиверіадське озеро. Риболовля була невдалою, на ранок їм довелося скласти в човен порожні сіті. Рибалки були в сотні метрах від берега, коли побачили в досвітній імлі Чоловіка, що стояв біля води. Він голосно гукнув їм: «Діти, чи є у вас яка їжа?» (Ін. 21:5). У цьому запитанні не було нічого особливого: місцеві люди часто купували рибу просто з човнів. Дізнавшись, що вони нічого не виловили, Чоловік запропонував їм кинути сіті з правого борту – і, ледве вони виконали Його пораду, невід відразу ж наповнився. Усіма оволоділо дивне почуття. Адже щось подібне вже було: був і берег, і порожні сіті, і несподіваний вилов… Іван, намагаючись розгледіти Чоловіка, раптом прошепотів Симонові: «Це Господь» (Ін. 21:7). Петро, не кажучи й слова, підперезався, стрибнув у воду й поплив до берега. Решта, налягаючи на весла, поспішили за ним.
Незнайомець, здавалося, чекав на них. Серед каміння жевріло багаття, на вугіллі пеклася риба. Рибалки ніяково зупинилися. Хто б міг побачити в цих засмаглих, напіводягнених людях, майбутніх підкорювачів світу, чиї сіті стануть символом духовного лову?
«Принесіть тієї риби, яку ви тепер упіймали» (Ін. 21:10) – сказав Невідомий. Вони пішли до човнів, і невдовзі вечеря була готова, їли мовчки. Над озером сходило сонце. У тиші чулися голоси птахів, плескіт хвиль. Запах багаття змішувався з пахощами води, риби й трав. Жоден не насмілювався запитати: «Хто ти?», але в їхніх душах співала неземна радість. Кожен з безсумнівною певністю знав, що це Ісус ділить з ними вечерю, хоч зовнішність Його була іншою.
Повечерявши, усі встали. Господь покликав Петра й відвів його убік.
– Симоне Іонин!, – урочисто запитав Він, як і тоді, у Кесарії Филиповій, називаючи учня повним іменем, – Чи любиш ти Мене більше, ніж вони?
– Так, Господи! – відповів той, – Ти знаєш, що я люблю Тебе!
– Паси ягнят Моїх, – сказав Ісус, а потім знову повторив запитання:
– Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене?
– Так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе
– Паси вівці Мої!
На цьому випробування не закінчилося. Втретє Ісус запитав:
– Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене?
Апостол засмутився. Мабуть, потрійне запитання нагадало йому, як у приступі страху він тричі зрікся Учителя.
– Господи! Ти все знаєш, – сумно сказав Симон. – Ти знаєш, що я люблю Тебе
– Паси вівці Мої.
І щоб Петро збагнув, що це не привілей, а заклик до Хресного шляху, Христос додав:
– Істинно, істинно кажу тобі: коли ти був молодий, то підперізувався сам і ходив, куди хотів; коли ж постарієш, то простягнеш руки твої й інший підпереже тебе і поведе, куди не хочеш.
Ззаду підійшов Іван.
– Господи, а він що? – запитав Петро.
– Якщо Я хочу, щоб він залишився, доки прийду, що тобі до того? Ти йди за Мною. (Ін. 21:15-22)
Згодом, міркуючи над цими словами, перші християни вирішили, що Іван не вмре до нового з’явлення Христа, але, як пояснює Євангеліє, Ісус вказав лише на відмінності в долі апостолів. Улюбленому учневі було призначено проповідувати слово Господнє до глибокої старості, а Петрові – бути розіп’ятим за свідчення віри. До викупного хреста Царя Юдейського прилучився хрест людини, яку Христос назвав Скелею й Пастирем.
[*] 3 Лк. 24:33-53 можна зробити висновок, що вознесіння відбулося першого ж дня після з’явлення Воскреслого. Але пізніше сам євангеліст зробив виправлення і вказав на «сорок днів» (Діян. 1:3). Про галилейські з’явлення говорять Мф. та Ін. Як уже сказано, встановити точну їх хронологію важко. «Складається враження, – зауважує Ч. Додд, – що з описаних випадків можна було скласти послідовну оповідь. Вони були спорадичними, невловимими, скороминучими і все ж залишали в свідомості тих, з ким це діялося, непохитну впевненість у тому, що вони справді на короткий час перебували при безпосередній присутності живого Господа».
Ранок Церкви займався над краєм Генісаретським. З кожним днем зростав потік віруючих. У Галилеї ніхто їм не перешкоджав. Іноді вони сотнями йшли в пустельні місця для молитви, чекаючи на зустріч з Господом.
Назаретську сім’ю, особливо Марію – Матір Спасителя, оточило благоговійне шанування. Невдовзі до общини приєдналися навіть ті родичі Ісуса, які раніше були осторонь від Нього. Навернувся і Яків – старший із зведених (або двоюрідних) братів Христа, людина глибокого благочестя.
Скільки часу перша община залишалась у Галилеї? Євангеліст Лука говорить про сорок днів з’явлень, після чого апостоли знову зібралися в Єрусалимі й зустріли там свято Шавуот, або П’ятидесятницю. Деякі дослідники вважають, що цей термін – лише символ певного підготовчого періоду (сорок років перебування Ізраїлю в пустелі, сорокаденна молитва Мойсея на Синаї та сорокаденний піст Христа в пустелі). На їх думку, за місяць Церква не могла зібрати кілька сотень людей, а тому Лука мав на увазі П’ятидесятницю 31 року. Хоч це питання і не видається принциповим, традиційна дата є ймовірнішою. Сила впливу проповідників, натхненних згори, могла досить швидко принести рясні плоди. До того ж, важко припустити, щоб апостоли, покликані Господом для благовіщення, почали зволікати.
Савла видіння в Дамаску зробило не лише учнем Ісуса, а місіонером нового Одкровення. Те ж саме сталося з одинадцятьма.
Мабуть усередині травня віруючі піднялися на одну з гір у Галилеї, куди звелів їм прийти Ісус. Там вони побачили Його, як стояв на вершині. Зібралося близько п’ятиста осіб. Усі стали на коліна, хоча окремі ще не могли увірувати, що Він і справді живий[*]. Коли над юрбою пролунали слова, які й досі слухають століття: «Дана Мені всяка влада на небі і на землі. Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам; і ось Я з вами по всі дні, до кінця віку» (Мф. 28:18-20).
Завершився месіанський шлях Сина Людського, але Його благовісників, яких Він посилав «проповідувати євангеліє усьому творінню», попереду чекав довгий шлях.
За вісім століть до цих великих днів Ізраїль, затиснений звідусіль могутніми ворогами, почув пророцтво, якому тоді було важко повірити: «І буде в останні дні, гора дому Господнього буде поставлена у главу гір і підніметься над пагорбами, і потечуть до неї усі народи… бо від Сиону вийде закон, і слово Господнє – з Єрусалима» (Іс. 2:2,3).
Тепер провіщене збувалося. Підвалини Церкви треба було закладати в місті пророків, там, де Месія приніс Себе в жертву.
До Єрусалиму вирушили всередині травня. До Одинадцятьох приєдналися й Сімдесят апостолів. Усього з жіноцтвом та іншими учнями було близько ста двадцяти осіб. Це перше Христове воїнство скидалося на караван паломників, який йшов на свято Шавуот.
До міста ввійшли вже без страху, знаючи, що Воскреслий їх не покине. Коли зібралися в домі, де ще недавно зустрічали Пасху Нового Завіту, де пережили страх катастрофи і радість відродження, Спаситель знову з’явився освятити частування братів. Він ще раз пояснив їм значення пророцтва: «Так написано, і так належало постраждати Христу, і воскреснути з мертвих на третій день, і щоб проповідувалося в ім’я Його покаяння і відпущення гріхів між усіма народами, починаючи від Єрусалима. Ви ж є свідками цього. І ось Я посилаю обітницю Отця Мого на вас; ви ж лишайтесь у місті Єрусалимі, доки не сповнитеся силою з неба» (Лк. 24:46-49).
Потім Ісус, як пише Лука, «вивів їх до Вифанії». Чи йшов Він з учнями незримо для інших, чи тільки звелів їм йти до селища, яке завжди любив, ми не знаємо. Коли зійшли на Елеонську гору, у багатьох при Його вигляді на мить прокинулися колишні ілюзії: їм видалося, що вже настав день усесвітнього з’явлення Месії у Славі.
– Чи не в цей час, Господи, відновлюєш Ти царство Ізраїлеві?
– Не ваша справа знати часи й строки, які поклав Отець у Своїй владі, але ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий; і будете Моїми свідками в Єрусалимі та по всій Юдеї й Самарії та аж до краю землі. (Діян. 1:6-8).
Воскреслий підняв руки, благословляючи Своїх посланців, і поступово почав віддалятися від них.
Але апостоли не відчували суму. Вже не трьох вибраних, як на горі Преображення, а всіх зібраних осяяло небесне світло – «хмара Слави Господньої». Переможець смерті вознісся «до Отця».
Віднині Його присутність не знатиме меж. Він перебуватиме у Церкві, у Своїх апостолах, яким сказав: «Я посилаю вас…»
Людина йде землею. Перетинає пустелі, ріки, моря, гірські хребти. Голод і властолюбство, жадібність і цікавість ваблять її все далі. Вона везе зі собою коштовні товари і сувої книг, вона несе пригноблення і мудрість, відкриття і загибель. Але от до численних караванів додалися нові подорожні. Ними рухає любов і віра, воля Христа і Дух Божий, вони несуть людям радісну вість про Сина Людського. І доки світ стоїть, апостольський шлях триватиме.
[*] Мф. 28:16-20. Там сказано, що «деякі засумнівались». Це дає підстави вважати, що крім Дванадцятьох при з’явленні були присутні й інші, які вперше бачили Воскреслого. Більшість тлумачів ототожнює це з’явлення із згаданим у 1Кор. 15:6.