27 р.

Якось група людей, до якої входило духовенство та книжники, вийшла за ворота Єрусалиму і попрямувала шляхом до Йордану. Рушити в цю подорож їх спонукала чутка про молодого пустельника Івана. Дуже швидко про нього дізналася вся країна. Посланцям було доручено з’ясувати, які домагання цієї людини, чого він вчить і чи не стане він небезпечним підбурювачем народу. Іван називав себе «глас вопіющого в пустелі» (Мф. 3:3), тобто голосом провісника, що само по собі свідчило багато. П’ять століть тому, коли закінчилися дні вигнання, і юдеї змогли повернутися з Вавилону, великий учитель віри Ісая склав гімн про Богоявлення. У ньому описаний пасхальний перехід через пустелю, яка розцвітає перед лицем Господнім і перетворюється в сад. Попереду – провісник. Він закликає розчистити шлях тому, Хто Йде (Іс. 40:3).

Відтоді месіанські надії пов’язувалися з цим видінням. Очікували, що предтечею Спасителя стане сам пророк Ілля, який знову буде посланий на землю. Єсейські ченці, що жили біля Мертвого моря, запевняли, що роль провісників випаде саме їм. Але їм здавалося, що світ надто загруз у беззаконнях і тільки «Сини світла» гідні зустріти Месію. Мешканці Кумрану вважали себе єдиними обранцями. Історія світу, на думку єсеїв, не вдалася й усі, окрім них, – приречені. Вони жили за стінами своїх селищ, ретельно виконуючи обряди, й вірили, що тільки з ними буде укладено Новий Завіт, провіщений пророком Єремією.

Звісно, й серед сектантів траплялися люди, яких непокоїв жереб «синів пітьми». Не кожен з них міг радіти загибелі світу чи спокійно миритися з нею. Один з кумранських богословів писав: «Хіба ж не всі народи ненавидять Кривду?.. Хіба ж не з уст усіх народів чується голос Істини?». Але відразу з гіркотою визнавав, що насправді ніхто не йде за правдою Божою. А коли так, то розраховувати грішникам немає на що. Святі повинні бути на сторожі. Яке їм діло, якщо нечестиві дістануть по заслугах?

Іванова проповідь, мабуть, збентежила есеїв. Вони не мали нагоди докоряти йому і, тим більше, вони не могли зарахувати самітника до «синів пітьми». Іван провадив ще суворіше аскетичне життя, ніж кумранці. Він одягався в грубу пастушу волосяницю з верблюжої вовни, дотримувався назорейської обітниці, тобто не стриг волосся й не пив вина. Харчувався висушеною на сонці сараною та диким медом. Але цей самітник не поділяв холодної самовдоволеності єсеїв, не відвернувся від світу, а став проповідувати «усьому народові ізраїльському».

Іван походив зі священичого стану. Він рано втратив батьків, отож, юнака ростили чужі люди. Ймовірно, що його всиновили саме єсеї, які частенько брали сиріт на виховання. Але коли Іванові виповнилося тридцять літ, Бог закликав його покинути пустелю. Іванові було з’явлено, що на нього покладено місію стати «голосом Того, хто кличе», попередником Збавителя. З пустелі Іван прийшов до сусідньої з нею долини Йордану, де почав свою проповідь. «Покайтеся, – закликав пророк, – наблизилось бо Царство Небесне» (Мф. 3:2). Його слова впали на зораний ґрунт й відразу ж знайшли широкий відгук. До ріки юрбами йшли люди з навколишніх міст і сіл. Йшли книжники і солдати, урядники й селяни. Враження від промов, та й від самого пророка, було величезним. Він говорив про Суд над світом і, здавалося, усе довкола Івана дихало передчуттям близькості великих подій…

Символом переходу до месіанської ери Іван обрав обряд поринання у води Йордану – ріки, яка здавна вважалася межею Святої землі. Як вода омиває тіло, так і покута очищує душу. Коли поганин приєднувався до старозавітної Церкви, над ним здійснювали тевілу (грец.) – обмивання, тобто хрещення. Пророк вимагав цього від самих юдеїв на знак того, що вони народилися для нового життя. Тому Івана називали Хаматвілом – Хрестителем.

Багатьом ізраїльтянам не подобалося, що їм пропонують пройти через обмивання, ніби вони – неофіти. Хіба причетність до народу Божого не освячена сама по собі? Але Хреститель, не вагаючись, проголосив цю думку хибною. Коли він побачив на березі книжників, то промовив до них різко й суворо: «Поріддя єхиднове! Хто навчив вас тікати від грядущого гніву? І не починайте говорити в собі: отця маємо Авраама. Кажу бо вам, що Бог може з каміння цього звести дітей Авраамові» (Мф. 3:7,9)[*]. Не народження робить синами Завіту, а вірність заповідям Господнім.

Іван докоряв за легковажність і тим, хто розраховував, що самого обряду тевіли достатньо для прощення гріхів. Він вимагав переоцінки всього життя, щирого каяття. Перед хрещенням люди «сповідували гріхи свої». Але й цього було мало. Були потрібні реальні результати внутрішньої переміни. «Створіть же плід, достойний покаяння, – говорив пророк, – Вже й сокира біля кореня дерева лежить: бо всяке дерево, що не приносить доброго плоду, рубають і кидають в огонь» (Мф. 3:8-10)

Чого ж хотів Іван? Чи він закликав народ втікати від світу й зачинятися в монастирських стінах? Це звучало б цілком природньо в устах аскета. Але Хреститель хотів більшого: щоб люди, залишаючись там, де живуть, зберігали вірність слову Божому.

За свідченням Йосипа Флавія, Іван вчив людей «вести чистий спосіб життя, бути справедливими один до одного і шанобливими до Предвічного» (Й. Флавій, Арх., XVІІІ, 5, 2). Наголошуючи на важливості етичних норм Закону, Хреститель дотримувався традицій древніх пророків. Мало говорячи про ритуали, він передовсім ставив моральний обов’язок людини: «Хто має дві одежини, хай дасть тому, хто не має, і хто має їжу, хай зробить так само» (Лк. 3:11). Пророк не намовляв солдатів кидати свою службу і казав, що для них найважливіше – уникати насильства і обмовляння. До загального подиву, він не засудив навіть ганебне ремесло збирачів імперських податків – митників, але вимагав, аби вони не брали понад визначене, адже вони наживалися за рахунок злидарів.

Тоді ж стосовно сильних світу цього Іван був настільки незалежним, що швидко викликав невдоволення.

* * *

Іван мешкав поблизу Бетанії чи Бетавари – річкової переправи, де й хрестив людей, що йшли до нього. Невдовзі навколо нього зібралася громада, якій Іван дав свої правила і молитви. На ім’я ми знаємо лише двох з учнів Хрестителя – Андрія з Вифсаїди та юнака Івана, сина Зеведеєвого. Обидва були рибалками й прийшли з берегів Галилейського моря.

Як дивилися іваніти на свого вчителя? Мабуть, вони бачили в ньому Пророка, чий прихід очікувався багатьма. Але в деяких склалося переконання, що сам Хреститель і є обіцяним Месією.

Вплив Івана постійно зростав. У своїх промовах він почав зачіпати й Ірода Антипу, якому належала Йорданська область. Унаслідок цього, пише Йосип Флавій, тетрарх «почав побоюватись, аби влада Івана над масами не призвела до якихось негараздів» (Й. Флавій. Арх., XVІІ, 5, 2).

Стривожилися і в Синедріоні, саме тому на Йордан були виряджені священики з повноваженнями від нього.

– Хто ти? Чи не Месія? – запитали вони у Хрестителя.

– Я не Месія, – відповів той.

– Так що, Ілля?

– Пророк?

– Ні.

– Хто ж ти такий? Щоб нам відповідь дати тим, що послали нас; що ти скажеш про самого себе?

– Я глас вопіющого в пустелі; приготуйте путь Господеві, як сказав Ісая пророк.

– Що ж ти хрестиш, якщо ти не є Христос, ні Ілля, ні пророк? (Ін. 1:22-25).

І тоді вони почули відповідь, повну покори й віри, яка чітко визначила покликання Івана як Предтечі Христа:

– Я хрещу вас водою: але гряде Сильніший за мене, Якому я недостойний розв’язати ремінь взуття Його; Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем. Лопата в руці Його, і Він очистить тік Свій і збере пшеницю в житницю Свою, а полову спалить вогнем невгасимим. (Лк. 3:16,17).

Усі збагнули, що це означає. Світ має пройти крізь вогонь правди Божої. Іван же – лише провісник очищувальної бурі.

Про Месію говорили вже давно, але щойно тепер йорданський учитель провістив, що дні Його пришестя нарешті надійшли. Слухаючи Предтечу, народ постійно «перебував у чеканні». Багатьом було відомо, що Збавитель тривалий час перебуватиме невпізнаним, тому слова Івана: «Він стоїть серед вас», викликали прискорене биття сердець. І у цей час на березі серед юрби з’явився Чоловік з Назарету…

[*] Тут гра арамейських слів «банайя» та «абнайя» – сини і каміння.

Його пришестя навряд чи привернуло увагу, адже Він разом з усіма готувався прийняти хрещення від Івана. Але, коли Пророк підійшов до води, усіх вразили його дивні слова, звернені до Галилеянина: «Мені треба хреститися від Тебе, і чи Тобі приходити до мене?» (Мф. 3:14). Чи знав Іван ще раніше, чи тільки в цю мить відчув, що перед ним стоїть не звичайна людина, а Хтось більший від нього самого? Відповідь Ісуса: «Облиш нині, бо так належить нам виконати всяку правду» (Мф. 3:15), нічого не пояснила оточенню[1].

Чи волів Він сказати, що «нам», людям, треба починати з покути? Чи хотів послужити за приклад? Чи дивився на хрещення як на акт, котрий означав початок Його місії? В усякому разі, для Івана ці слова мали певний зміст – і він погодився звершити обряд.

Це була символічна зустріч. Самітник у волосяниці, з почорнілим від сонця виснаженим обличчям, з левовою гривою волосся, він утілював тернистий шлях дохристиянської релігії, а нове одкровення приносила Людина, яка, здавалося, зовні нічим не різнилася від будь-якого простолюдина з Галилеї.

У ту мить, коли Ісус стояв у ріці й молився, сталося щось таємниче. Пізніше Іван оповідав своїм учням: «Я бачив Духа, Який сходив з неба, мов голуб, і перебував на Ньому. Я не знав Його; але Той, Хто послав мене хрестити водою, сказав мені: на Кому побачиш Духа, Який сходить і перебуває на Ньому, Той хреститиме Духом Святим. І я бачив і засвідчив, що Цей є Син Божий» (Ін. 1:32-34).

Одразу після хрещення Ісус полишив Бетанію і заглибився в пустелю, що лежить на південь від Йордану. Там, поблизу Мертвого моря, серед оголених диких пагорбів, де мовчання порушував лише плач шакалів і крики хижих птахів, він провів у пості понад місяць. За словами євангелістів, у ці дні на порозі Свого служіння «спокушав Його диявол» (Мф. 4:1).

Чи явилося Ісусові видіння, як це люблять зображувати художники, чи намагався хтось з мешканців пустелі збити Його на манівці, чи усе діялося в душі Христовій незримо? Про це не може сказати ніхто, крім самого Ісуса. Але Він розповів учням тільки суть подій. Диявол запропонував Месії три власних способи завоювання Світу. Перший полягав у тому, щоб залучити маси обіцянкою земних благ. «Нагодуй їх, скажи цьому каменеві, щоб хлібом він став, – і вони підуть за Тобою куди завгодно», – намовляв спокусник. Але Ісус відмовився від такого заманювання: «Не хлібом єдиним житиме людина…» (Лк. 4:4).

Іншого разу Назарянин стояв на високій горі. Біля ніг Його лежали сірі зубці скель, за якими вгадувалися «царства світу цього». Десь далеко йшли непереможні римські легіони, пливли морем кораблі, хвилювалися народні маси. Що править ними, що владарює у світі? Чи не сила золота, чи не влада меча, чи не стихія егоїзму, жорстокості і насильства? Кесар має силу над народами лише тому, що визнав зверхність темних початків у людині. «Я дам Тобі всю цю владу, – сказав Диявол, – та їхню славу, бо мені це передане, і я даю її, кому хочу. Стань таким, як володарі імперій, – і люди будуть біля Твоїх ніг. Такого Месію-воїна чекали юдейські зелоти. Але Ісус не спокусився мечем: не для того прийшов Він, щоб йти стежкою завойовників. «Господу Богу твоєму поклоняйся, – була Його відповідь, – і Йому Єдиному служи» (Лк. 4:8).

З пустелі Ісус рушив до Єрусалиму. Але й там дух зла не відступав від Нього. «Кинься звідси додолу!» – запропонував він, коли Христос стояв на одному з високих храмових майданчиків; адже натовп, який побачить людину, що впала на камені і залишилася цілою, напевно, прийме її за великого чарівника. Але й шлях кричущого дива, яким пішли як фальшиві містики, так і прихильники «технічних див», не міг бути обраний Ісусом. Свою силу Він завжди приховуватиме, уникаючи духовного насильства над людьми. Євангелії свідчать, що переможений Диявол завчасу відступив від Христа. Одне слово, спокушання не обмежувалися цими переламними днями Його життя.

Повертаючись до Галилеї, Ісус на деякий час знову зупинився в Бетанії. Коли Іван побачив Його, то сказав, звертаючись до людей навколо: «Ось Агнець Божий, Який бере на себе гріхи світу»[2].

Слово «Агнець» нагадувало про пророків, яких переслідували й убивали, а в Книзі Ісаї Агнцем названий Слуга Божий, чиї страждання здійсняться в ім’я спокутування гріхів людства.

Хреститель повторив своє свідчення й серед близьких учнів, після чого Андрій та Іван почали шукати зустрічі з Ісусом. Якось, побачивши Його, вони несміливо пішли за Ним, не знаючи, як почати розмову. Ісус обернувся й запитав:

– Чого ви шукаєте?

– Равві, де Ти живеш? – запитали вони, трохи розгубившись.

– Ходіть і побачите.

Вони прийшли за Ним у дім, де Він зупинився, й провели з Ісусом увесь день. Ми не знаємо, про що бесідували вони, але наступного дня Андрій розшукав свого брата Симона і з радістю сповістив: «Ми знайшли Месію…»

Вражаюча звістка миттю поширилася серед галилеян, які прийшли на Йордан. Деякі вагалися. Усе це було вкрай несхоже на провіщене. Один із земляків Андрія – Нафанаїл, недовірливо хитав головою:

– Месія з Назарету?

Йому відповіли:

– Йди і дивися.

Нафанаїл погодився й найперші слова Назарянина вразили його душу. Натяк, що виявив прозорливість Ісуса, розвіяв усі сумніви.

– Учителю! Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів! – вигукнув Нафанаїл.

– Істинно, істинно кажу вам, – відповів Ісус, – віднині побачите небо відкрите і ангелів Божих, які піднімаються і спускаються над Сином Людським.

Він не вимовив слова «Месія», але вислів «Син Людський» був їм зрозумілий; він означав, що новий Учитель – це Той, Кого давно з нетерпінням чекають.

Мабуть, ці простосерді люди вирішили, що знайдений ними Цар переховується лише до часу, але настане день – і навколо Нього згуртуються сміливці, сили небесні зведуть Його на престол, а вони, що першими пізнали Христа, знайдуть славу у месіанському Царстві…

Отже, на північ Ісус прийшов уже не сам, а в супроводі прихильників.

[1] Згідно з Лукою, мати Івана була родичкою Діви Марії, з чого можна зробити припущення, що Предтеча знав Христа з дитинства. Але цьому суперечать слова пророка «Я не знав Його» (Ін. 1:31). Мабуть, батьки Івана померли рано і, зрісши в пустелі, він не був знайомий з Сином Марії. В усякому разі, слова «Я не знав Його» означають, що пророк, коли навіть і чув про Ісуса, не був посвячений у Його месіанську таємницю.

[2] Ін. 1:29 і далі. Зі загального контексту Євангелія від Івана розуміємо, що це свідчення Предтечі було вимовлене перед відходом Ісуса до Галилеї, отже, після Його перебування в пустелі. Фактично четверте Євангеліє починає розповідь з подій, які сталися після хрещення Христового і Його спокушання дияволом.