Весна 27 р.
Спершу могло видатися, що проповідь Христова була лише продовженням місії Івана Хрестителя. Обидва говорили про близькість Царства Божого, обидва кликали народ до покаяння і прийняли як обряд хрещення водою. І все ж певна відмінність між обома вчителями відразу помічалася. Якщо Іван чекав, доки біля нього зберуться слухачі, то Ісус сам йшов до людей. Він обходив міста й селища; по суботах Його промови звучали в молитовних будинках, а в інші дні – десь на пагорбі чи біля моря просто неба. Іноді натовп був настільки численним, що Ісус ступав до човна й з нього звертався до людей, що розташувалися вздовж берега.
Перебуваючи в Галилеї, Учитель незмінно вставав рано і часто зустрічав схід сонця на самотніх вершинах. Там учні розшукували Його і просили продовжити бесіди з тими, хто прийшов. День Ісуса був заповнений напруженою працею: до самісінької темряви за Ним ходили хворі, сподіваючись на полегшення, віруючі жадібно ловили Його слова, скептики ставили безглузді питання або вступали з Ним у суперечки, книжники вимагали тлумачення важких місць Біблії. Деколи Ісусові та Його учням ніколи було й попоїсти. Але в Євангеліях тільки двічі говориться, що Вчитель дуже втомився (Мк. 4:38 і Ін. 4:6). Звичайно ж, ми бачимо Його невтомним і повним сили. «Моя їжа, – казав Він, – є творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його» (Ін. 4:34).
Ми не повинні дивуватися, що не збереглося зображень Христа, зроблених Його сучасниками. В Юдеї взагалі не було прийнято зображувати людей. Першохристияни не зберегли згадок про зовнішні риси Ісуса; їм був дорогий насамперед духовний образ Сина Людського. «Коли й знали Христа за плоттю, – говорив апостол Павло, – то тепер уже не знаємо» (2 Кор. 5:16).
Найдавніші фрески, на яких образ Ісуса представлений таким, яким Він остаточно встановився в церковному мистецтві, відносять до ІІ чи ІІІ століття. Важко сказати, наскільки цей образ пов’язаний з усною традицією. Але, в усякому разі, Вчитель, який здійснював тривалі переходи під палючим сонцем Палестини, руки якого знали важку фізичну працю, навряд чи був схожий на Христа італійських майстрів. Він одягався не в античну тогу, а у звичайний одяг галилеян – довгий смугастий хітон та верхню накидку; голова Його, мабуть, була завжди вкрита білою хусткою з вовняною перев’язкою.
У російському живописі XІX століття найдостовірніший зовнішній образ Христа у В. Д. Полєнова, але його картини не передають тієї духовної сили, яку випромінював Син Людський. Саме її й увічнили євангелісти. У їхніх оповідях відчувається підкорюючий вплив Ісуса на дуже різних людей. Він майже блискавично оволодів серцями Своїх майбутніх апостолів. Храмова сторожа, яку послали затримати Назарянина, не змогла виконати наказ, вражена Його проповіддю.
Було в Ньому щось, що змушувало навіть ворогів говорити з Ним шанобливо. Книжники називали Його «Равві» – Наставник. У Пилата один вигляд і скупі слова Ісуса викликали проти волі таємну повагу.
Якась хвилююча загадка, невимовна привабливість створювали навколо Нього атмосферу любові, радості, віри. Але часто учнів поряд з Ісусом охоплював священний трепет, майже страх, як від близькості Незбагненного. При цьому в Ньому не було нічого жрецького, зверхнього. Він не вважав нижче Своєї гідності прийти на весілля чи розділити трапезу з митниками в домі Матфея, відвідати фарисея Симона, Лазаря. Найменше Він нагадував збайдужілого аскета або похмурого догматика. Святоші говорили про Нього: «Ось чоловік, Який любить їсти, пити вино» (Лк. 7:34). Розповідають, що один середньовічний чернець проїхав повз мальовниче озеро, не помітивши його. Ісус не такий. Його погляд не уникав навіть побутових дрібниць; серед людей Він, як удома.
Глибоколюдяним змальовують Христа євангелісти. На Його очах бачили сльози, бачили, як Він сумує, дивується, радіє, обнімає дітей, милується квітами. Його мова дихає поблажливістю до слабкостей людини, але Своїх вимог Він ніколи не пом’якшує. Він може розмовляти з чуйною добротою, а може бути суворим, навіть різким. Іноді в Його словах з’являється гірка іронія («відціджуєте комара, а верблюда поглинаєте» Мф. 23:24). Зазвичай тихий і терплячий, Ісус нещадний до ханжів; Він виганяє з храму торговців, таврує Ірода Антипу і законників, докоряє за маловір’я учням. Він – спокійний і стриманий, іноді ж буває охоплений священним гнівом. Усе ж внутрішній розлад Йому не властивий. Ісус завжди залишається самим собою. За винятком кількох трагічних моментів, ясність духу ніколи не полишає Христа. Перебуваючи у вирі життя, Він одночасно ніби перебуває в іншому світі, у єднанні з Отцем. Близькі люди бачили у Ньому Людину, яка бажає лише одного: «Творити волю Того, Хто послав Мене».
Христос далекий від безтямного фанатизму, властивих багатьом подвижникам і засновникам релігій. Просвітлена тверезість – одна з провідних рис Його характеру. Коли Він говорить про речі незвичайні, коли кличе до важких звершень і мужності, то робить це без зайвого пафосу чи надриву. Він міг просто балакати з людьми біля криниці чи за святковим столом і при цьому вимовити слова, які усіх вразили: «Я є хліб життя» (Ін. 6:48). Він говорить про випробування та боротьбу і водночас повсюдно несе світло, благословляючи і перетворюючи життя.
Письменникам ніколи не щастило створити переконливий образ героя, якщо його портрет не відтінювали вади. Винятком є євангелісти, і не тому, що були неперевершеними майстрами слова, а тому, що вони зображували неперевершену Особистість.
Не можна не погодитися з Руссо, який стверджував, що вигадати євангельську історію було неможливо. На думку Ґете, «усі чотири Євангелія – істинні, бо на всіх чотирьох лежить відблиск тієї духовної висоти, джерелом якої була особистість Христа і яка є божественною більше, ніж будь-що інше на землі».
Всупереч самітникам Кумрану, Ісус не відвертався від світу, не ховав від нього скарбів духу, а щедро віддавав їх людям. «І не запалюють світильник, – говорив Він, – щоб поставити його під посудину, але на свічник, – і світить всім у домі» (Мф. 5:15). Слово Боже має «проповідуватися на дахах», – така Його воля. Давньоєврейська мова тоді вживалася частіше від літературної. При розмові ж звичайно користувалися арамейським діалектом. Саме його вживав Христос, розмовляючи з народом. Про це свідчать арамейські слова і вирази, що збереглися у Новому Завіті[*].
У проповіді Ісус звертався до традиційних форм священної біблійної поезії. Його слова нерідко звучали величним речитативом, нагадуючи гімни древніх пророків. Він користувався прийомами книжників: висловлювався афоризмами, запитував, не відкидав логічних доказів. Особливо любив Ісус приклади із повсякдення – притчі. У них найповніше передане Його вчення.
Притчі здавна були відомі в Ізраїлі, але Ісус зробив їх основним засобом висловлювання Своїх думок. Він звертався не лише до інтелекту, а прагнув охопити всю сутність людини. Змальовуючи людям знайомі картини природи і побуту, Христос часто дозволяв Своїм слухачам самим робити висновки з Його оповідань. Так, уникаючи абстрактні слова про людське братство, Він розповідає про випадок на єрихонському шляху, коли потерпілому від розбійників юдеєві допомагає іновірець-самарянин. Такі історії западали в душу і давали кращий результат, ніж будь-які розмірковування.
[*] Див., напр., пасха, мамона, епфатах (ефафа), таліта кум (таліфа кумі), Авва, корван, бар, рака. Передсмертний вигук Ісуса є арамейським варіантом рядка з Пс. 21. Необхідність навчати віри арамейською мовою усвідомили вже книжники, які арамейською перекладали Біблію. Про Гилеля сказано, що він «говорить мовою простого люду» (Талмуд, Баба Меція, 104а). А втім, усе це не означає, що давньоєврейська була забута. Її вчили всі, хто здобував освіту й читав Біблію. Нею продовжували писати книги і складати молитви.
Узбережжя Галилейського моря, куди прийшов Ісус, пізніше дуже постраждало від війн; і тільки порівняно нещодавно цей край знову почав набувати колишнього вигляду. У євангельські часи Генісарет вирізнявся, за словами Флавія, «чарівною природою і красою». Фруктові сади, пальми і виноградники обрамлювали блакитні води. За огорожами росли акації, олеандри, миртові чагарники з білими квітами. Урожай збирали протягом усіх місяців. Озеро давало щедрий улов. Вдень і вночі його поверхня була всіяна рибальськими човнами. Є глибокий сенс у тому, що проповідь Євангелія виявилася тісно пов’язаною з цією країною. Звістка про Царство Боже вперше прозвучала не в задушливих курних столицях, а біля берегів лазурового озера, серед зелених гаїв та пагорбів, нагадуючи про те, що краса землі віддзеркалює вічну красу Неба.
Навколо Генісарету тягнувся ряд невеликих приморських містечок, з яких Ісус надав перевагу Капернауму. Євангелісти навіть називають Капернаум «Його містом». Там, поруч із синагогою, збудованою римлянином-прозелітом, Він жив у домі Симона, брата Андрія; звідти Ісус йшов проповідувати, прямуючи берегом у Вифсаїду, Хоразин, Магдалу, звідти ходив на свята до Єрусалиму і туди повертався. У Капернаумі люди стали свідками Його перших зцілень й бачили, як Він одним словом зупинив конвульсії біснуватого, який кричав: «Що Тобі до нас, Ісусе, Сину Божий? Прийшов Ти сюди передчасно мучити нас?» (Мф. 8:29)
Рідні Ісуса, дізнавшись про Його проповіді і чудеса, вирішили, що Син Марії «втратив розум». Вони поспішили до Капернауму, наміряючись силою забрати Ісуса до Назарету; але їм так і не вдалося ввійти в дім, який просто блокували люди. Відтоді Марії було вже тяжко залишатися серед назарян, які дивилися на Ісуса як на безумця. Є припущення, що вона на деякий час переселилася до Капернауму, де якісь люди, мабуть, родичі, дали їй притулок.
Якось, коли в їхній родині справляли весілля, запросили Ісуса з учнями, – й Мати знову побачила Його. У розпалі скромного весілля, на великий смуток і сором господарів, закінчилося вино. Крамниці вже були зачинені і нічим було частувати гостей. Марія, помітивши це, сказала синові: «Вина не мають» (Ін. 2:3).
На яку поміч вона мала надію? Чи лише чекала слів заспокоєння? Видається незрозумілою й відповідь Ісуса, Який сказав, ніби зітхаючи: «Що Мені і Тобі, Жоно? Ще не прийшов час Мій» – так можна було б передати зміст Його слів. Але Марія зрозуміла, що Він усе ж готовий якось допомогти й сказала слугам: «Що скаже Він вам, те зробіть». Ісус звелів налити води у великі кам’яні глеки, призначені для очищень, і, зачерпнувши з них, нести весільному старості.
Слуги точно виконали дивний наказ, коли весільний староста скуштував напій, то здивовано сказав молодому: «Кожна людина спочатку добре вино подає, а коли нап’ються, тоді гірше; а ти добре вино зберіг аж досі» (Ін. 2:4,5,10).
Так вияв влади Христа над природою почався не з явищ, що залякували, а за святковим столом, під дзвін весільної пісні. Він застосував Владу ніби ненароком, аби не спохмурнів день веселощів. Адже Він прийшов дати людям радість, повноту і «надмір» життя.
Галилейських рибалок глибоко вразили події у Кані. Євангеліст Іван говорить, що саме з цієї миті вони по-справжньому повірили в Ісуса. І коли одного разу Він знайшов їх на березі і покликав йти за Ним, вони без вагань залишили свої сіті й віднині повністю належали тільки Вчителеві.
Новоутворена община, яку згодом стали називати «назорейською», на відміну від орденів Будди або св. Франциска, не була жебрацькою. Вона мала кошти і навіть могла допомагати бідним. Цю засаду згодом успадкувала Єрусалимська Церква.
Мабуть, усі перші послідовники Ісуса були молоді. Старійшиною був рибалка з Вифсаїди – Симон бар-Йона, тобто син Йони. Його ім’я відкриває кожен список апостолів. Коли Вчитель про щось запитував учнів, Симон звично відповідав за інших. Христос дав йому прізвисько Кифа – камінь, що грецькою мовою звучить «Петро». Значення цього імені Ісус пояснив Своєму учневі згодом. У Симона поривчастий темперамент поєднувався з несміливістю. Але він більше, ніж інші учні, був відданий Наставникові, і ця любов допомагала Петрові перемагати властиву йому малодушність.
Симон жив у Капернаумі з братом, дружиною та її матір’ю. Ісус постійно користувався їхньою гостинністю і човном Петра. Дім Симона надовго став Його домівкою. Петра привів до Вчителя його брат Андрій, про якого ми знаємо так само мало, як про Якова, сина рибалки Зеведея. Проте інший син Зеведея – Іван, молодший з апостолів, змальований у Євангеліях повніше. Мабуть, він був подібний на свою матір Саломею – енергійну, щиру, віруючу жінку, яка згодом теж приєдналася до Ісуса. Слухаючи проповіді Хрестителя, Іван переконався у близькості Царства Месії. Юнак «не книжний і простий», проте, очевидно, був ознайомлений з ученням єсеїв, що поглибило в ньому апокаліптичні настрої. Він хотів бачити в Ісусові громовержця, який блискавицями вражатиме Своїх ворогів. Іван і Яків потайки мріяли зайняти перші місця біля трону Христового: Ісус називав обох братами Бенегерез, «синами громовими». Палкий Іван став Його улюбленцем.
У Капернаумі біля берега стояла митниця. Відвідавши її, Ісус зустрів там митника Левія на прізвисько Матфей і сказав йому: «Іди за Мною» (Мф. 9:9). Матфей не тільки негайно приєднався до назаретського Вчителя, але й привів до Нього інших митників. Пізніше ця людина, мабуть, першою стала записувати слова Христа.
Крім чотирьох Генісаретських рибалок і Матфея до найближчого оточення Ісуса ввійшли Нафанаїл бар-Толомей (грецькою – Варфоломій) з Кани, його друг Пилип – мешканець Вифсаїди, який краще від інших володів грецькою мовою; Симон Зилот, який залишив заради Христа партію войовничих екстремістів і рибалка Фома (Фома – арам., або Дідім – гр., тобто Близнюк, – імовірно, прізвисько. За першими свідченнями, апостола звали Юдою), а також Юда-Фадей і Яків Алфеїв. Усі вони походили з Галилеї. Південним мешканцем був тільки уродженець міста Керіоти – Юда бар-Симон. Останньому Ісус доручив зберігати гроші своєї общини. Цим Він, можливо, хотів підкреслити Свою довіру до Юди.
Ім’я цієї людини вже давно стало символом ницості і підступності. Однак, сумнівно, щоби Христос волів наближення до Себе морального виродка, істоти морально безнадійної. Мабуть, уявлення Юди про справу Учителя були правдивими, але в цьому він мало різнився від Петра та решти апостолів. Усім їм було важко подолати ілюзії, які міцно вкоренилися у свідомості. Багато учнів відійшло від Ісуса, коли стало зрозуміло, що Він не такий, яким вони уявляли собі Месію. Драма Юди також була пов’язана з втратою віри в Учителя. Але розчарування породило в ньому почуття злости й штовхнуло до зради. Можливо, так він хотів помститися за зруйновані честолюбні плани. Зрештою, вважати, що Юдою керувала лише жадібність, означає неправомірно спрощувати євангельську трагедію.
Усі євангелісти стверджують, що люди, яких Ісус наблизив до Себе, спершу мало розуміли Його самого і Його мету. Іноді їм було важко збагнути навіть найпростішу думку Вчителя. Це, звісно, дуже засмучувало Ісуса, але Він терпляче виховував учнів і радів щоразу, коли щось прояснювалося для них. «Славлю Тебе, Отче, Господи неба й землі, – вигукував Ісус у такі моменти, – що Ти втаїв це від премудрих та розумних і відкрив те немовлятам» (Мф. 11:25). Коли б Добра Вість була спершу вручена «мудрецям», виникла б небезпека, що суть її залишиться затемненою. Так сталося через сто літ, коли нову віру прийняли східні окультисти і переплели християнство з гностичною теософією. У справжній же чистоті Євангеліє могли зберегти лише прості люди, позбавлені пихи і «лідерства», не отруєні сухою казуїстикою і метафізичними теоріями – люди, які внесли у вчення Ісуса мінімум свого. Особистість і воля Господа були для них єдиним і найдорожчим скарбом. Ісус любив цю духовну сім’ю і ставив Свої відносини з нею вище від кровної спорідненості. Коли в час великого скупчення людей Учителеві повідомили, що біля воріт на Нього чекають Мати і брати, Він вказав на учнів: «Ось мати Моя і брати Мої…» (Мф. 12:49).
Поступово чутка про галилейського Наставника і Вчителя розійшлася по окрузі. За Ісусом постійно йшли юрби. Варто було Йому відійти, щоб побути на самоті, як учні знаходили Його: «Усі шукають Тебе». І тоді Ісус знову йшов до тих, хто шукав Його.
Але були в цьому подвижницькому житті рідкісні дні або точніше, години спокою. Коли думаєш про них, мимоволі уявляєш вечір на березі Генісарету. Сонце сідає за містом. Масивний силует синагоги різко виділяється на тлі заходу. Вітер ледь торкає очерет і гілля дерев. На сході розляглися фіолетові пагорби. Здалека чути спів рибалок, які вертають додому. Ісус сидить на прибережному камінні, Його очі звернені до стишеного дзеркала води. З’являються Симон та інші учні. Вони мовчки зупиняються, боячись потривожити Учителя. А Він сидить нерухомо, занурений у молитву, осяяний тихим вечірнім світлом. Чи розуміють, чи здогадуються учні, дивлячись цієї миті на Ісуса, що в Ньому відкривається їм те Вище, що будує всесвіт і рухає ним?
Короткі південні сутінки – і ось уже над морем з’являються зорі. Усі йдуть у дім Симона. Світлиця осяяна хитким вогнем глиняної лампи, біля столу зібралися Вчитель і учні. Жінки подають скромну вечерю. Ісус промовляє вдячну молитву і переломлює хліб. Він говорить про Царство, заради якого треба сміливо й рішуче облишити все; той, хто «хто поклав руку свою на рало і озирається назад, не придатний для Царства Божого» (Лк. 9:62).
У Симона, мабуть, є багато запитань, але він не насмілюється, хоча ладен йти за своїм Господом світ за очі. Іванів погляд сяє, у його голові з’являються видіння всесвітнього Суду і образ Сина Людського, увінчаного короною Давида… Ісус говорить… Над Капернаумом сходить ніч.