Весна-літо 28 р.

Євангелісти свідчать, що народ «дивувався» вченню Ісуса; але не менше враження справляла Його сила, яка долала стихії і недуги. Про Нього розповідали передовсім як про Чудотворця. Згодом і християни частенько були готові бачити в чудесах головний доказ надлюдського походження Ісуса. Але сам Він недвозначно відхиляв подібну думку: «Майте віру Божу, бо істинно кажу вам, якщо хто скаже горі цій: посунься і кинься в море, і не сумніватиметься в серці своїм, а повірить, що станеться за його словом, – буде йому, що тільки скаже» (Мк. 11:23).

Цим Ісус давав зрозуміти, що влада над природою входить до Божого задуму про людину, відповідає її покликанню. Якщо вона досягає єднання з Духом, для неї «немає нічого неможливого».

Все-таки, чудо – це дещо більше, ніж звичайне порушення природного порядку. У ньому відкривається глибина речей, інший вимір, де подолані закони тлінного світу і панує свобода. Якщо люди стикаються з цим виміром, то, за словом Христа, «настало для них Царство Боже».

Справжніх Своїх учнів Ісус визволяє з рабства «тіла».

От знамення, які супроводжуватимуть навернених: «Іменем Моїм виганятимуть бісів; говоритимуть новими мовами, братимуть змій; і якщо смертоносне щось вип’ють, не пошкодить їм; покладуть руки на недужих, і вони будуть здорові» (Мк. 16:17-18).

Це ніби завданість космічного масштабу, здійснення якої почалося в житті апостолів, а за ними – великих святих і містиків, хоча повністю мета здійсниться лише в Царстві Божому, коли людина нарешті стане справжнім вінцем творіння.

Є проповідники, які доводять, що слова Письма про чудеса слід розуміти не буквально, а в переносному значенні. Бували, звісно, випадки, коли біблійні метафори сприймалися як реальні факти. Але це аж ніяк не означає, що все, сказане у Старому і Новому Завітах про чудеса – вигадка або «символ». Якщо так думають прихильники догматичного матеріалізму («цього не може бути, бо не може бути ніколи»), дивуватися немає підстав, але дивно звучить така думка в устах деяких богословів, які прагнуть неодмінно бачити алегорію в усіх чудесах Євангелія.

От, нахилившись над тілом без ознак життя, Ісус промовляє: «Таліфа, кумі» (Мк. 5:41) (дівчинко, встань!), або, торкаючись вуха глухого, каже: «Єффафа» (відкрийся!) (Мк. 7:34). Перед нами не символ, а справжні арамейські слова Господа, які запам’яталися очевидцям.

Той, хто хоче довести, що явища, які називають чудесами, неймовірні, не враховує, як мало ще відомо про таємниці буття. Але чому навіть люди, схильні вірити найдивовижнішим повідомленням про йогів, скептично ставляться до оповідей Нового Завіту? На це є духовна причина. Прийняття Євангелія вимагає внутрішнього рішення, вибору, зміни усіх життєвих установок.

Ісус називає Свої чудеса «знаменнями» – ознаками початку іншої епохи. Досконала Людина, Він долає закони світу, що гине, вказує шляхи боротьби з моральною і фізичною недосконалістю.

Часто Його влада ніби мимохідь, несподівано, лякаючи учнів, проявлялася в повсякденному житті. Якось, ще до покликання апостолів, коли Петро з друзями марно рибалили протягом ночі, Ісус вказав їм, де треба закинути невід і, усім на подив, він одразу ж наповнився. Великі скупчення риби завжди бувають у Галилейському морі; люди, які постійно виходять на промисел, знали про це (Лк. 5:3-11. Ці скупчення риби пояснюються тим, що з дна озера піднімається газ і витісняє її до поверхні). Але як міг Учитель визначити потрібне місце крізь товщу води? Симон був так вражений, що попросив Ісуса дозволу вийти з його човна. Він почувався грішником, не гідним того, щоб перебувати поруч з Господом…

Іншим разом, наприкінці дня, Ісус з учнями перепливав через озеро. Втомлений Ісус сів у човен «у чому був», залишивши на березі плащ і, розташувавшись на кормі, відразу заснув. Тим часом раптово налетів шквал. Але ні шум хвиль, ні хитавиця не розбудили Учителя. Тоді перелякані рибалки самі перервали Його сон: «Учителю, невже Тобі байдуже, що ми гинемо?» І, вставши, Він заборонив вітрові і сказав морю: умовкни, перестань. Усі відразу відчули, що вітер слабшає. Коли буря вщухла, Христос з докором запитав учнів: «Чого ви такі боязкі? Чому не маєте віри?» Але тепер їх лякала тиша, що настала: «Хто ж Цей, що і вітер, і море слухають Його?» (Мк. 4:38-41).

Однак найчастіше сила Ісуса проявлялася у впливі на людей. Його чудеса були актами милосердя. Тілесні хвороби і божевілля Він називав проявами влади диявола, яку Він має подолати. Людство, яке скорилося злу – це хворий, який чекає на зцілення. Зцілювати – означає йти проти диявольських сил. І у Своїх послідовниках Ісус хотів бачити співучасників великої битви, які простягають руку світові, що страждає. «Істинно, істинно кажу вам: хто вірує в Мене, діла, які творю Я, і він створить, і більше цих створить» (Ін. 14:12). Коли учні не спромоглися допомогти хворому, Він у глибокій скорботі назвав їх «родом невірним». Ісус нерідко вказував на тісний зв’язок між станом душі і тіла. Зціливши паралізованого, Він попередив його: «Ось ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не сталося чого гіршого» (Ін. 5:14).

Для Учителя однією з провідних умов одужання була віра хворого. Маловір’я перешкоджає перемозі над хворобою. Наочно переконатися в цьому учні змогли після того, як Ісус побував у Себе на батьківщині, у Назареті. Деякий час він уникав з’являтися в містечку, «де був вихований», але тепер, мабуть, вирішив, що настав час випробувати назарян.

Була субота, і до молитовного будинку прийшло майже все населення Назарету. Коли, за звичаєм, настав час читати Біблію, Ісус піднявся на амвон – Йому простягли згорток Письма. Він розгорнув його і прочитав рядки з Книги Ісаї: «Дух Господній на Мені; бо Він помазав Мене благовістити убогим, і послав Мене зціляти розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпустити замучених на волю, проповідувати літо Господнє сприятливе. І, згорнувши книгу і віддавши служителю, сів, і очі всіх у синагозі були звернені до Нього. І Він почав говорити їм: нині справдилося писання, яке ви почули» (Лк. 4:18-21).

Гомін пішов серед односельців. Коли це Він, який ще вчора виконував їхні замовлення, встиг стати учителем, рабином? Деякі зверхньо зводили брови: «Хіба не тесля Він, син Марії, брат Якова, Іосії, Іуди і Симона? Чи не тут, між нами, Його сестри» (Мк. 6:3).

Були й такі, що бажали перевірити чутки, які дійшли до Капернауму і запропонували Йому здійснити якесь чудо. Вони навіть привели хворих. Але зцілення не сталося. Сила Ісусова натрапила на глуху стіну невір’я. Він сам був вражений безнадійною черствістю цих людей.

«Не буває пророка без пошани, хіба тільки на батьківщині своїй, і серед родичів, і в домі своїм» (Мк. 6:4), – сказав Він, покидаючи Назарет.

Іноді при зціленнях Ісус вдавався до зовнішніх дій: накладав руки на хворе місце або мастив його зволоженою землею, а потім посилав людину змити її. У деяких випадках Він бажав залишитися наодинці зі зцілюваним. Але все це робив для того, щоб допомогти людям зміцнити їх віру. «Твоя віра спасла тебе. Не лякайся, тільки віруй!» – говорив Учитель.

Іноді було достатньо навіть слабких проблисків віри. Скажімо, батько хлопчика-епілептика мучився сумнівами, але з усіх сил волів подолати їх. «Вірую, Господи! – стогнав він. – Допоможи моєму невірству» (Мк. 9:24). І його відчайдушний зойк був почутий. Це свідчить, що довіра близьких могла ніби заступити віру самого хворого. Якось у Капернаумі рідня принесла до Учителя людину, розбиту паралічем, але через юрбу не змогла проштовхатися в дім. Тоді вони розібрали пласку покрівлю і спустили ноші просто до ніг Ісуса. І чудо сталося, тому що, як свідчить євангеліст Марк, Господь «побачив їхню віру». А на прохання римського центуріона і одного з царедворців Антипи Христос зцілив їхніх слуг, навіть не бачачи хворих.

Не слід, однак, думати, що Ісус завжди зцілював з легкістю. Свій земний шлях Він долав, ще не маючи «усякої влади на небі і на землі», до того ж чималою перепоною ставали самі люди, їх малодушність і сумніви. Ми читаємо, як Він «з важким зітханням», обернувши лице до неба, ніби долаючи перешкоду, виганяє хворобу. Ісус майже фізично відчув силу, що йшла від Нього. Якось він ішов серед великої юрби, а одна жінка, що мала кровотечу, потайки торкнулася до китиць Його плаща. Швидко озирнувшись, Ісус спитав:

– Хто доторкнувся до Мене?

– Наставнику, – здивувався Петро, – народ оточує Тебе і тисне, – а Ти говориш: хто доторкнувся до Мене?

– Хтось доторкнувся до Мене, – заперечив Ісус, – бо Я відчув, як сила вийшла з Мене.

Тоді жінка впала до ніг Учителя і призналася, що це вона.

– Дерзай, дочко! – сказав Він, – Віра твоя спасла тебе, іди з миром! (Лк. 8:46-48).

Тієї бурхливої переламної пори широко поширилися психічні захворювання. Якщо Старий Завіт майже не знає їх, то Євангелія наводять на думку про якусь епідемію душевних хвороб. Особливо страшним був загадковий вид божевілля – одержимість, або біснуватість[*].

Людина, яка страждала, відчувала болісне роздвоєння особистості: здавалося, у ній оселився хтось чужий і ворожий. Хворий кричав неприродним голосом, промовляв від імені нечистої сили, що жила в ньому, іноді запевняючи, що в ньому живе ціла армія демонів. Багато біснуватих страждали під припадків лише час від часу, інші ж зовсім не поверталися до свідомості і тікали з населених місць в дикі пустелі. Вони, бувало, жили в покинутих гробницях, і люди з жахом слухали по ночах їх виття та регіт.

Христос лише Своєю присутністю цілюще впливав на цих нещасних; іноді вистачало одного Його владного слова чи дотику, і душа визволялася з полону темних сил.

Повертаючи зцілених до нового життя, Ісус вимагав від них повної внутрішньої перебудови. Демони паразитують на гріхах. Якщо в подальшому дух нового життя не сповнить людину, біснуватість повернеться з подвоєною силою.

Сучасники Христа уявляли собі демонів натуралістично, як злих істот, що живуть у пустелі. Тому, аби його зрозуміли, Учитель висловив Свою думку у такій притчі: «Коли ж нечистий дух вийде з людини, то блукає безводними місцями, шукаючи спокою, і не знаходить. Тоді каже: повернуся в дім мій, звідки я вийшов. І, прийшовши, знаходить його порожнім, заметеним і прибраним. Тоді йде і бере з собою сім інших духів, лютіших за себе, і вони, ввійшовши, живуть там; і буде для тієї людини останнє гірше від першого» (Мф. 12:43-45).

[*] Чітко визначити межу, яка відділяє звичайне душевне захворювання від демонічного божевілля, важко. Але, коли думають, що всі зцілені Христом «біснуваті» були суто душевнохворими, не беруть до уваги, що причина більшості психічних патологій багато в чому залишається загадкою. У них найчастіше виявляється гіпертрофія гріха (самолюбства, пихи, замкненості в собі), й зцілення тісно пов’язане і духовним і моральним життям хворого, як зазначав винахідник інсулінового лікування Дж. Фергюсон. Важливо також пам’ятати, що Євангеліє будь-яку недугу пояснює проявом руйнівних сил усесвіту див.: Лк. 13:11-16.

Чутка про зцілення в Галилеї від самого початку тривожила єрусалимських охоронців Закону. Щойно припинилися підозрілі збіговиська на Йордані, і от знову треба вживати заходів для охорони правовірності і приборкання невігласів. Уже не вперше Галилея завдавала клопотів столиці. Дехто добре пам’ятав партизанів Юди Гавлонита. Темний народ на півночі завжди готовий вірити лжепророкам і шарлатанам.

Але, прибувши до Капернауму, книжники зрозуміли, що їм важко заперечити реальність чудес, які сталися. Тому вони почали вишукувати зручні пояснення, адже не могли вірити, як Никодим, що Бог діє через зневаженого ними Назарянина. Одні з них вирішили, що Ісус навчився магії в Єгипті, інші намагалися переконати людей, що Він виганяє демонів, уклавши угоду з їхнім «князем» Вельзевулом (Баал-Зебул, тобто Володар палацу, був древнім поганським божеством. Пізніше так почали називати главу злих духів). Але Ісус відразу ж загнав у глухий кут вигадників цих хитромудрих гіпотез. Він запитав у книжників: як може демон виганяти демона, чи не буде це схоже на міжусобну війну, згубну для усього царства демонів? Він звинуватив Своїх супротивників у зневазі Духа Божого, силою Якого діються чудесні справи милосердя. Як можуть вони видавати себе за служителів віри, коли не здатні відрізнити добро від зла? «Або визнайте дерево добрим і плід його добрим; або визнайте дерево поганим і плід його поганим, бо дерево пізнається з плоду. Поріддя єхиднове, як можете добре говорити, злими будучи? Від повноти бо серця говорять уста» (Мф. 12:33-34).

Стріла влучила в ціль. Пихатих богословів привселюдно присоромили. Вони були в безмежному гніві і, зібравшись таємно, вирішили, що треба покласти край спокусі, яку поширює Ісус.

Коли наступного разу, на свято, Учитель відвідав Єрусалим, Своїми вчинками і промовами Він викликав ще більше обурення. Цього разу Він відверто провістив, що Його чудеса – ознака Його вищого посланництва. Стаючи на двобій з державою пітьми, Він виконує волю Отця. Життя і благословення йдуть від Бога, тому й Той, кого Він послав на землю, покликаний зцілювати і давати життя.

«Отець Мій донині робить, і Я роблю… Істинно, істинно говорю вам: Син нічого не може творити Сам від Себе, якщо не побачить, як творить Отець… Хто не шанує Сина, той не шанує і Отця, Який послав Його. Істинно, істинно кажу вам: хто слово Моє слухає і вірить у Того, Хто послав Мене, той має вічне життя» (Ін. 5:17,19,23,24).

Цих промов правовірні уже не могли стерпіти. Мало того, що Назарянин порушує Закон, Він ще й називає Себе Сином Божим. Книжники оточили Його і зажадали, щоб Він дав таке «Знамення з неба», яке рішуче переконало б усіх. Але Ісус відхилив цю вимогу. «Рід цей лукавий – він знамення шукає, і знамення не дасться йому, крім знамення Іони пророка. Бо як Іона був знаменням ниневитянам, так буде і Син Людський родові цьому. Ниневитяни постануть на суд з родом цим і осудять його, бо вони покаялися після проповіді Іониної, а ось тут Більший від Іони» (Лк. 11:29-32).

Чи для того Син Людський у пустелі відкинув Спокусника, щоб тепер демонстративними чудесами доводити Свою владу? Навпаки, Він постійно приховував від юрби здійснені Ним зцілення. «Не кажи нікому», – часто просив Він людину, якій повернув здоров’я. І, звичайно, люди проти Його волі поширювали звістку про нечувані події. До того ж, не хотів Христос робити чудеса засобом пропаганди і таким чином змушувати ворогів слухати Його. Нехай вони судять про Нього як їм підказує совість. Тільки тим, хто повірив в Ісуса, тільки духовно зціленим, чудеса відкриватимуться як ознака входження Бога в світ.

«Знамення Царства» хвилювали не лише богословів. Була людина, чия душа страждала в ті дні, розриваючись між сумнівами і надією, яка думала про Ісуса і запитувала себе: хто ж Він?

У Махероні Хрестителя утримували у своєрідному почесному ув’язненні. Навіть Антипа бесідував з Іваном і терпляче вислуховував його викривальні промови. Іноді до фортеці пускали учнів Хрестителя. Вони приносили новини зі світу. Від них Іван почув про події в Галилеї, про проповіді і чудеса Людини з Назарету. Пророк пам’ятав видіння на Йордані і був певний, що Ісус – справжній Посланець Божий. Але чи треба саме Його вважати Месією, адже минуло багато місяців, а Назарянин усе ще живе в Капернаумі серед рибалок і простого люду? Де ж велич і слава Царства, проголошувачем і провісником якого був Іван?

Щоб позбутися сумнівів, Іван послав з Махерони двох своїх учнів до Ісуса. «Чи Ти Той, Хто має прийти, чи нам іншого чекати?» – запитував він (Мф. 11:3)[*].

Посланці пішли до Капернауму і знайшли Ісуса, як завжди, серед людей: «Підіть та розкажіть Іоанові, що чуєте і бачите: сліпі прозрівають і криві ходять, прокажені очищаються і глухі чують, мертві воскресають і убогі благовістять; і блаженний той, хто не спокуситься через Мене» (Мф. 11:4-6).

Коли учні Івана пішли, Ісус звернувся до людей і заговорив з ними про Хрестителя.

–  На що ж дивитися ходили ви? На пророка? Так, кажу вам, більш як пророка. Цей бо є той, про якого написано: ось Я посилаю ангела Мого перед лицем Твоїм, який приготує дорогу Твою перед Тобою. Істинно кажу вам: не було серед народжених жінками більшого за Іоана Хрестителя (Мф. 11:9-11) (Ці слова не стосуються Діви Марії, бо справжній текст має на увазі осіб чоловічої статі).

«Закон і пророки», Старий Завіт тягнуться до Івана. Віднині настає інша пора, коли людям відкрите Царство. Але Іван зупинився на межі двох Завітів і не переступив її. Тому «найменший у Царстві Небесному більший за нього» Мабуть, Ісус вважав, що уявлення Івана про Помазаника не були вільними від ідей земного месіанства. І тому Ісус не міг відповісти йому ствердно: «Так, Я – Той, кого ти чекав». Справжній Месія прийшов не володарювати, а служити, не карати, а зцілювати і проповідувати Добру Вість. Він – Спаситель, і Його справи є знаменням Царства.

[*] На думку багатьох давніх коментаторів, Іван хотів переконати лише своїх учнів у месіанстві Ісуса.