Осінь 28 р. – весна 29 р.
Якщо не враховувати коротких подорожей до Юдеї, Ісус протягом року не залишав Генісаретської області, проповідуючи у селищах на північно-західному боці озера. У Тиверіаді, столиці Ірода Антипи, де жили переважно погани, Він не з’являвся. Біля Гадари Його зустріли вороже. Єдиним містом на східному березі, де Він учив без перешкод, була Вифсаїда. Проте вже від самого початку Христос почав готувати учнів до думки щодо ширшої проповіді євангелія. «Зведіть очі ваші, – говорив Він, – і погляньте на ниви, як вони пополовіли і готові до жнив… Жниво велике, а женців мало» (Ін. 4:35; Лк. 10:2). Із відданих слухачів учні мали стати «ловцями людей», діяльними сподвижниками свого Учителя. Саме для цієї мети й були обрані Дванадцять.
У старозавітній Церкві були «шелухім» – посланці, грецькою мовою – апостоли. Вони представляли общини, розвозили листи, вирішували суперечливі питання, збирали пожертви, сповіщали про дні свят. Посланці парами ходили з міста до міста, налагоджуючи взаємини між розсіяними осередками Ізраїлю. Новозаповітній Церкві теж належало мати таких апостолів.
Напередодні їх обрання Ісус молився всю ніч, усамітнившись на горі, а вранці зібрав учнів, щоб поіменно назвати Дванадцять і розтлумачити їм їхню місію. Він говорив про Царство Боже, про нове життя, яке воно несе, про блаженство покликаних. Того дня справді було закладено Церкву-благовісницю. Вона мала оправдати сподівання світу.
Євангеліст Матфей пише, що незадовго до покликання Дванадцяти Ісус, сповнений співчуттям, дивився на юрби, які «були зморені й розпорошені, як вівці, що не мають пастиря» (Мф. 9:36).
Апостоли підуть до цих спраглих, несучи їм духовне і тілесне зцілення. Кожен їх день і кожен крок віднині належав лише Богові і людям. Вони стануть вільними мандрівниками, і житимуть, як птахи небесні, ні про що не піклуючись. Їм не треба брати із собою ані грошей, ані запасів, ані зайвого одягу. Притулок і хліб їм дасть той, хто прийме посланців, «бо той, хто трудиться, достойний нагороди своєї» (Мф. 10:10).
Місіонерський похід апостоли мали почати з народу Господнього. Час для навернення світу ще попереду; а поки що Ісус заповідає: «На путь до язичників не ходіть і в місто самарянське не входьте; а йдіть краще до овець загиблих дому Ізраїлевого» (Мф. 10:5-6).
Навіть Себе Він обмежує. Ізраїльтянам першим був даний Завіт через Мойсея та пророків, тому вони перші мали стати перед вибором: прийняти благовіщення чи відкинути його?
Учням не слід думати, що їм доручили легку справу. Багато хто з радістю зустріне їх, але ще більше буде у них противників.
«Ось Я посилаю вас, як овець поміж вовків: отже, будьте мудрі, як змії, і лагідні, як голуби. Остерігайтеся ж людей: бо вони видаватимуть вас на судилища і в своїх синагогах битимуть вас, і поведуть вас до правителів і царів заради Мене на свідчення їм та язичникам. Коли ж видаватимуть вас, не турбуйтеся, як або що говорити; бо в той час дано буде вам, що сказати, бо не ви будете говорити, а Дух Отця вашого говоритиме у вас. Видасть же брат брата на смерть і батько сина; і повстануть діти на батьків і уб’ють їх; і будуть вас ненавидіти всі за ім’я Моє; а хто витерпить до кінця, той спасенний буде….
І не бійтеся тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити; але бійтесь більше Того, Хто може і душу, і тіло погубити в геєні. Чи не дві малі пташки продаються за один асарій? І жодна з них не впаде на землю без волі Отця вашого; у вас же і волосся на голові все полічено; не бійтеся ж: ви дорожчі за багатьох малих пташок» (Мф. 10:16-22,28-31).
Ті, що довірилися Ісусові, визволяються з рабства «цього світу». Господь завжди з ними, Він зробив їх Своїми «друзями» відтоді, як вони пішли за Ним. Царство, яке вони мають провіщати, є Царством Сина Людського. Вірити Богові – означає вірити Христові.
«Отже, кожного, хто визнає Мене перед людьми, того визнаю і Я перед Отцем Моїм Небесним. А хто зречеться Мене перед людьми, зречуся того і Я перед Отцем Моїм Небесним» (Мф. 10:32,33).
Нерідко буває справедливою приповідка: «Вороги чоловікові – домашні його!». Нехай навіть найближчі люди відвертатимуть апостолів від їхнього служіння, вони завжди мають пам’ятати, що знайшли інше, вище поріднення і йому, насамперед, повинні бути вірні. «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене; і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10:37). Ці суворі слова змусили здригнутися навіть наймужніших з апостолів, але вони спромоглися збагнути їх суть, зрозуміти, що Учитель говорить лише про те, наскільки повним і остаточним має бути їхній вибір.
Якщо посланці проникнуться духом Ісусовим, Він сам діятиме через них і в них. «Хто вас приймає, той Мене приймає, а хто приймає Мене, приймає Того, Хто послав Мене» (Мф. 10:40). Апостоли Христові матимуть владу мирити душі з Богом.
«Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас… Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться… Що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі» (Ін. 20:21,23; Мф. 18:18).
За образом Сина Людського учні Його стануть сіячами слова і цілителями. Віднині їхнє життя віддане служінню, як життя їхнього Наставника і Господа. Згодом апостол Павло, хоч він і не був одним із Дванадцяти, засвідчив це таїнство «Преображення в Ісуса». «І живу вже не я живу, а живе в мені Христос, – говорив він. – Будьте моїми послідовниками, як і я Христа» (1Кор. 11:1; Гал. 2:20). І це були не слова прославлення, а заклик віддавати себе Богові і світові, як віддав себе Ісус Назарянин.
Коли Дванадцятеро, розділившись по двоє, рушили до навколишніх міст, Ісус залишився сам. А невдовзі Його сповістили про трагедію, що сталася в Махероні.
Це відбувалося в домі тетрарха Антипи та його дружини Іродіади. Перший раз вона була заміжня за його брата, якого Ірод Великий позбавив спадщини. Честолюбна жінка страждала від свого принизливого становища і мріяла про владу. Коли в 26 році Антипа гостював у домі брата, вона спромоглася причарувати тетрарха. Антипі було вже за п’ятдесят, але він закохався в родичку і вирішив одружитися з нею. Перешкод цьому було чимало. Він мав розлучитися з першою дружиною – дочкою союзника, набатійського царя Арети ІV. Дізнавшись про план Антипи, його дружина з допомогою вірних бедуїнів втекла до батька в Набатію. Це стало причиною дипломатичного розриву з Аретою. У самій Юдеї вчинок Антипи викликав одностайний осуд: Іродіада була його небогою і дружиною брата. Таким чином, тетрарх двічі переступив Закон. Але правителя ніщо не могло зупинити.
Іван Хреститель, ще будучи на волі, відверто висловився проти цього шлюбу. Він не переставав докоряти Іродові і після того, як той ув’язнив його у фортеці. Тому в’язень і далі був загрозливим для Іродіади. Вона шукала нагоди для розправи з ним, але побачила, що слабохарактерний чоловік навряд чи наважиться засудити і стратити Івана. Давноочікувана нагода все ж сталася…..
Ірод святкував свій день народження, і в махеронському палаці зібралося багато почесних гостей – воєначальників і старійшин Галилеї. У розпалі свята, на середину зали вибігла Саломія, донька Іродіади, і при невимовному захопленні всіх виконала запальний сирійський танець. «Проси в мене, що хочеш!» – волав п’яний тетрарх. Він закликав у свідки присутніх, що присягається виконати будь-яке бажання дівчини. Саломія, порадившись з матір’ю, повторила слова, які їй підказала Іродіада: «Дай мені тут на блюді голову Іоана Хрестителя» (Мф. 14:8)..
Обличчя Антипи спохмурніло. Пророк завжди вселяв йому повагу, до того ж він боявся народного гніву…. Та й римляни не любили позасудових розправ. Але Ірод, щоб не порушити слова, даного при шляхетних гостях, звелів стражникові піти до в’язниці. Згодом той повернувся із закривавленою головою Івана в руках. Її поклали на блюдо, а Саломея віднесла страшний дар матері… Так загинув «найбільший з народжених жінками». Йому було трохи більше за тридцять. Чи встиг він отримати відповідь Ісуса? Ми не знаємо. Але він вмер, як жив – нездоланним свідком правди Божої.
Тіло пророка віддали учням. Вони поховали його і вирушили до Галилеї, щоб розповісти Ісусові про те, що сталося. Учні Івана знали, що останнім часом думки їхнього наставника часто зверталися до Людини з Назарету.
Відтоді Антипу переслідував страх. Почувши про Ісуса, він запевняв оточення, що це воскрес страчений ним праведник. Коли Арета ІV напав на Ірода і захопив Махерон, люди говорили, що Бог покарав тетрарха за вбивство Івана.
Тим часом до Капернауму повернулися Дванадцятеро. Успіх надихнув їх, і вони захоплено описували Ісусові «усе, що зробили й чого навчили». Але радість їх була затьмарена сумною звісткою. Тетрарх міг перейти до ворожих дій і проти нових проповідників. Учитель мав зберегти Свою Церкву, що народжувалася. «Підіть, – сказав він апостолам, – підіть ви одні у безлюдне місце і трохи відпочиньте» (Мк. 6:31). А сам сів у човен і переплив на східний берег, до кордонів володінь Ірода Филипа.
Невдовзі за Ним рушили й учні.