Весна-літо 29 р.

Тоді як над маленькою общиною вперше нависла реальна загроза від влади, проповідь Ісуса здобула найвищий успіх. Його постійно супроводжували мешканці Галилеї і Декаполіса (Десятиграддя), Юдеї і Йорданського округу, навіть Фінікії. Чутка про Нього «пройшла по всій Сирії». Ніколи раніше такі юрби не сходилися до Учителя. Хоча не відомо, скільки з цих людей згодом увійшло до першої Церкви, але та весна, поза сумнівом, принесла євангелію рясні жнива.

Коли Ісус зник із Капернауму, люди почали шукати Його.

Незважаючи на наближення Пасхи, чимало галилеян замість того, щоб збиратися до Єрусалиму, пішли в обхід озера до Вифсаїди, сподіваючись зустріти там Учителя. І знову Ісус побачив «овець дому Ізраїлевого», які брели, мов отара без пастуха. Серед пустельних пагорбів Він видався їм новим Мойсеєм, який поведе їх шляхом свободи. «Зглянувшись над ними», Ісус довго розмовляв з людьми і зціляв хворих, яких привели до Нього…

Непомітно смерклося, от-от ніч мала оповити узбережжя. Учні стривожилися:

– Місце тут безлюдне, а час уже пізній, – сказали вони Ісусові. – Відпусти їх, щоб вони пішли у навколишні селища та села і купили собі хліба; бо їм нічого їсти.

– Ви дайте їм їсти, – відповів Він.

–  Чи ми маємо піти купити хліба динаріїв на двісті і дати їм їсти? – запитав один з апостолів, адже община мала свої заощадження, а дехто з прочан, мабуть, узяв зі собою гроші. Проте Филип засумнівався, чи буде цього достатньо. Тоді Ісус запитав:

– Скільки у вас є хлібів? Підіть і подивіться.

– Тут є один юнак, – сказав Андрій, – який має п’ять хлібів ячмінних і дві рибини; але що то на таку безліч? (Мк. 6:35-38; Ін. 6:9).

Замість відповіді Ісус звелів їм розсадити людей рядами на зеленій весняній траві і, узявши хліби, промовив над ними молитву вдячності. Урочистим рухом Він переламав їх і роздав учням. Зніяковілі, вони почали розносити по рядах скромне частування, але на подив, швидко переконалися, що вистачає всім…

Спочатку може видатися, що Христос у цьому випадку ніби поступився спокусникові, який колись пропонував Йому перетворити каміння на хліб. Але насправді в тому, що Він зробив, не було компромісу. Слова «не хлібом єдиним житиме людина» (Лк. 4:4) не втрачали сили. Учитель хотів, щоб люди йшли до Нього насамперед за духовною їжею. Якщо люди шукатимуть Царства Божого, «все це додасться вам» (Мф. 6:33). Передання зберегло знаменні слова Христові: «Просіть про велике – і Бог дасть вам понад те ще й мале».

Ми ніколи не дізнаємося, як саме сталося помноження хлібів, але не це важливо. Нагодувавши людей, Ісус вказав, що справжня жива віра і єднання душ у благодаті можуть стати запорукою не тільки небесного, а й земного благословення.

Не випадково ця подія описана в усіх чотирьох євангелістів, а ранні християни любили зображувати її на стінах катакомб. Містерія святкового частування братів стала провіщенням Євхаристії – таїнства подяки, яке Син Людський зробив осередком Своєї Церкви.

Тієї вечірньої пори околиці Вифсаїди стали свідками перших кроків до відкритого визнання Царства. Віра, хоча й ненадовго, здавалося, перемогла. На думку богословів, лжепророка і святотатця, небезпечного підбурювача черні в очах політиків – Ісуса захоплено зустріли тисячі людей, які провели з Ним передпасхальні дні і взяли участь у священному Ламанні хліба.

Коли споночіло і вогні багать запалали в долині, людям було важко заснути. Усіх охопило радісне збудження. «Це воістину Той Пророк, Який має прийти у світ» (Ін. 6:14) – чулися вигуки. Хоча Ісус не жадав для Себе царських почестей, галилеяни вже були готові забрати Його силою і проголосити своїм повелителем. Їхні думки набрали звичного спрямування. Світло Царства, євхаристійний «знак» богоспілкування знову закрили ілюзії, що ожили…

Ентузіазм натовпу міг передатися учням, що було небезпечніше від усіх переслідувань Ірода. І знову треба було переховуватися, тікати. Ісус не гає ні хвилини. Він наказує Дванадцятьом сісти в човен Симона і плисти вздовж берега до Вифсаїди. Не розуміючи причини поспіху, вони мовчки скоряються, а Він, ніким не помічений, у нічній пітьмі сам іде на гору, звідки в місячному сяйві бачить човен, який бореться із зустрічним вітром.

Учні надіялися, що Ісус невдовзі спуститься на берег, але Він не покидав Свого притулку. До третьої години ночі їх віднесло майже на середину озера. Тепер доводилося думати лише про те, щоб човен не перекинувся. Раптом апостоли побачили таке, що змусило їх скрикнути. Серед хвиль рухалася людська постать, яка, так видалося, хотіла пройти повз них. Рибалки кинули весла. Усі жахи народних забобонів пригадалися їм. Чи ця прикмета не віщує швидку загибель? В цю мить із пітьми почувся знайомий голос: «Це Я, не бійтеся!» (Ін. 6:20)

Вони ще не знали, радіти їм чи жахатися, коли поривчастий Петро, вдивляючись в імлу, гукнув: «Господи! Якщо це Ти, звели мені прийти до Тебе по воді»

Що оволоділо ним? Чи дитяча цікавість? Чи бажання, торкнувшись Учителя, позбутися страху? Мабуть, рибалка не усвідомлював своїх намірів, коли почувши: «Прийди», сміливо ступив крок за борт. І сталося неймовірне. Декілька хвилин сила віри справді утримувала Петра на воді. Але потім він, відчувши хвилі під ногами, з жахом усвідомив, що діється, і почав тонути.

– Господи, спаси мене! – закричав у відчаї Симон.

– Маловіре! Чого ти засумнівався? – сказав Ісус, простягаючи йому руку (Мф. 14:28-31).

Учні лежали на дні човна, не насмілюючись ворухнутися. Тепер вони остаточно зрозуміли: доля пов’язала їх з Кимсь нетутешнім. Ніхто з них не зауважив, коли човен торкнувся прибережного каміння…

Тим часом зранку народ, дізнавшись, що Дванадцятеро відплили самі, без Учителя, почав губитися в здогадах і ваганнях: куди Він міг зникнути? Група галилеян розгублено ходила вздовж берега. Окремі вийшли в море на човнах і перегукувалися з рибалками Тиверіади. Врешті, комусь спало на думку рушити до «Його міста».

І справді, вони знайшли Назарянина у Капернаумі. Які причини спонукали Його повернутися в тетрархію Антипи? Чи Він мав намір ще раз спробувати знайти там розуміння? Це найімовірніше припущення. Ісус ніби загороджував від самого Себе прийдешнє. У цьому полягала незбагненна для нас трагічність Його життя. Нехай насіння євангелія часто падали на неродючий ґрунт, Сіяч продовжував працю – «для спасіння багатьох».

Тим часом до капернаумської синагоги прийшли книжники з Єрусалиму. Цього разу вони звинувачували Ісуса не в чаклунстві, а в неповазі до «передання старців». Як може Він, що претендує на роль наставника, так легко ставитися до недотримання заповіданих обрядів? Адже всі бачили, що, сідаючи до столу, Його учні не робили ритуального омовіння. Ісус не виправдовувався перед ними. «Добре пророкував Ісая про вас, лицемірів, – зауважив Він, – як і написано: люди ці шанують Мене устами, серце ж їхнє далеко від Мене. Марно ж шанують Мене, навчаючи вчень, заповідей людських. Бо ви, залишивши заповідь Божу, дотримуєтесь передання людського» (Мк. 7:6-8). Чи велика ціна обрядів, коли головне в Законі забуте? Учитель одразу навів приклад фальшивого благочестя. Нерідко люди, що заповіли своє майно храму, на цій підставі відмовляли в допомозі батькам. Зображуючи набожність, вони впадали в гріх проти однієї з перших заповідей Мойсея.

Суперечку перервали галилеяни, що надійшли з околиць Вифсаїди. Вони оточили Учителя, схвильовані і здивовані:

– Учителю, коли Ти прибув сюди?

Але Христос вже не зрадів зустрічі з ними:

– Істинно, істинно кажу вам: ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситились. Дбайте не про їжу тлінну, а про їжу, яка залишається на життя вічне, яку дасть вам Син Людський, бо назнаменував Його Отець, Бог.

У їхніх душах «знамення» дивної Богоприсутності, що сталася за частуванням, потьмарилося порівняно з тим, що Ісус зміг нагодувати їх у пустельному місці. Але галилеяни усе ж спробували з’ясувати, чого чекає і жадає від них Учитель.

– Що нам робити, щоб чинити діла Божі? – запитали вони.

– Ось діло Боже, – була відповідь, – щоб ви увірували в Того, Кого Він послав.

Та хіба ж вони не вірили? Хіба не хотіли зробити Його царем за те, що Він, як Мойсей, дав їм нову небесну манну?

– Не Мойсей, – заперечив Христос, – дав вам хліб з неба, але Отець Мій дає вам істинний хліб з небес. Бо хліб Божий є той, який сходить з небес і дає життя світові.

– Господи! Завжди давай нам хліб цей, – знову не збагнули вони. Як і жінка зі Самарії, люди сприйняли Христові слова буквально, хоча деякі з них могли знати, що книжники називали «хлібом» Премудрість Божу. І тоді Ісус промовив слова, які викликали серед присутніх повне збентеження:

– Я є хліб життя; хто приходить до Мене, не відчуватиме голоду, і хто вірує в Мене, ніколи не матиме спраги… Батьки ваші їли манну в пустелі – й померли. Це ж є хліб, який сходить з небес, той, хто його їсть, не помре. Хліб же, який Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу… Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому. (Ін. 6:25-56).

Хліб, вода, вино символізують їжу, необхідну, щоб підтримати життя тіла. Трапеза ж з Сином Людським є їжею духа. Через Нього, Істоту з тіла і крови, здійснюється причастя божественному буттю, досягається повнота Завіту, і єднання Творця і людини.

У день помноження хлібів народ був свідком і учасником цього знамення, але не встояв перед земною спокусою. Тепер піднесення тієї незвичайної ночі, коли Ісуса хотіли проголосити царем, минуло. Людям видалося, що вони прокинулися і опритомніли. «Чи це не Ісус, син Йосифів, батька і матір Якого ми знаємо? – Із сумнівом запитували одні. – Як же говорить Він: Я зійшов з небес?» Інші вважали себе обманеними: «Як Він може дати нам Плоть Свою їсти?» (Ін. 6:42,52).

Навіть Його учнів все сказане безмежно збентежило. Деякі ремствували: «Жорстоке це слово! Хто може це слухати?» Ісус намагався пояснити їм, що Його слова слід сприймати в духовному значенні. «Дух оживляє; плоть аніскільки не допомагає. Але є між вами деякі, що не вірують» (Ін. 6:60-63). Євангеліст Іван пояснює, що під «невіруючими» Господь мав на увазі Юду. І, справді, цілком можливо, що ця честолюбна людина, переконавшись, що Ісус не бажає бути царем, саме тоді пережила розчарування своїх надій. А як він сприймав те, що сталося вночі на озері? Сумнів завжди знайде відповідь: сон, чари, омана хворобливої уяви. Віра в Ісуса надламалася, однак не лише Юдина. Той же євангеліст сповіщає, що «відтоді багато з учеників Його відійшли від Нього і вже з Ним не ходили» (Ін. 6:66).

– Чи не хочете відійти і ви? – запитав Ісус у Дванадцятьох.

Усі мовчали, тільки Петро спромігся висловити загальні почуття:

– Господи, до кого нам іти? Ти маєш слова життя вічного…

Збентежені тим, що бачили і чули, учні ніби переживали страждання другого народження. Багато чого вони ще не могли сприйняти. Але, врешті-решт, на кого могли покладатися, крім Учителя? А Він сумно дивився на Своїх послідовників, що юрмилися купкою:

– Чи не дванадцять Я обрав вас? Але один з вас є диявол. (Ін. 6:67-70).

Якщо Юда і здригнувся від цих слів, то не виказав, що вони стосуються його: інші ж завмерли з жаху. Їм було нелегко, але ще важче було самому Ісусові. Він мав духовно переродити людей, які поділяли багато забобонів свого середовища. Вибрані апостолами Царства, вони все ж залишалися безмежно далекими від Христа. Почувши Його застереження: «Пильнуйте і стережіться закваски фарисейської та саддукейської» (Мф. 16:6), вони вирішили, що Учитель забороняє їм у разі потреби приймати хліб від Його ворогів. «Як не розумієте, що не про хліб сказав Я вам?» (Мф. 16:11) – засмутився Ісус.

Однак Він не застосовував Своєї влади, не забажав насильства над душами. Знову й знову Він наставлятиме їх, стежитиме за їхніми сумнівами, чекатиме з невичерпним терпінням. Їм треба буде пережити навернення, ще раз пізнати Месію у рабі Єшуа, але не Месію зелотів і метушливої юрби, а Того, хто є духовною поживою світу – Хлібом, що дарований небом…