П'ята частина розкриває устрій православного храму, облачення священнослужителів, добове, тижневе та річне коло богослужінь, Божественну Літургію, здійснення таїнств, церковні свята та дзвоніння.
Богослужінням взагалі називається богошанування або догодження Богу добрими думками, словами і ділами, тобто виконання волі Божої.
Богослужіння почалося на землі з часу створення перших людей — у раю. Богослужіння перших людей у раю полягало у вільному славленні Бога, Його премудрості, благості, всемогутності та інших Божих досконалостей, явлених під час створення світу і в промислі про нього.
Після свого гріхопадіння люди повинні були ще більше молитися Богу, благаючи Його про своє спасіння. В богослужінні людей, після гріхопадіння, крім молитви, Господь установив жертвоприношення. Жертва виражає думку, що все, що маємо, не наше, а Боже. Поєднання молитов з жертвоприношеннями повинно було нагадувати людям, що Бог приймає їхні молитви заради тієї жертви, яку згодом приніс за всіх людей Син Божий, Спаситель, Який прийшов на землю.
Спочатку богослужіння проводилися просто неба. Не було ні святих храмів, ні священних осіб. Люди приносили жертву Богу, де хотіли, і молилися такими словами (молитвами), які підказували їм власне почуття і настрій.
За повелінням Божим, у часи пророка Мойсея була споруджена скинія (перший старозавітний храм єдиному істинному Богу), були обрані священні особи (первосвященик, священики і левити), були визначені жертви на різні випадки і були встановлені свята (Пасха, П’ятдесятниця, Новий рік, день очищення тощо).
Прийшовши на землю, Господь Ісус Христос навчав поклонятися Небесному Отцю у будь-якому місці. І все ж таки Він часто відвідував старозавітний єрусалимський храм як місце особливої благодатної присутності Божої, піклувався про порядок у храмі і проповідував у ньому. Так само чинили і святі апостоли Його, доки не почалися відкриті гоніння на християн з боку юдеїв.
У часи апостолів, як видно з книги Діянь апостольських, були особливі місця для зібрань віруючих і для здійснення Таїнства причастя, які називалися церквами, де богослужіння проводилося поставленими на те через рукопокладання (у Таїнстві священства) єпископами, пресвітерами (священиками) та дияконами.
Остаточне упорядкування християнського богослужіння було зроблено наступниками апостольськими, під керівництвом Духа Святого і за даною їм від апостолів заповіддю: «Все повинно бути благопристойним і за чином» (1 Кор. 14, 40). Цей установлений порядок богослужіння строго зберігається у нашій святій православній Церкві Христовій.
Православним церковним богослужінням називається служіння чи служба Богу, яка складається з читання і співання молитов, читання Слова Божого і священнодій (обрядів), здійснюваних за визначеним чином, тобто порядком, на чолі з священнослужителем (єпископом або священиком).
Від домашньої молитви церковне богослужіння відрізняється тим, що воно проводиться священнослужителями, законно поставленими для цього через Таїнство священства святою православною Церквою, і проводиться переважно у храмі.
Церковне православно-громадське богослужіння має на меті, для повчання віруючих, у читанні та піснеспівах викласти істинне вчення Христове і налаштувати їх на молитву та покаяння, а в образах і в діях зобразити найважливіші події із священної історії, які відбулися для нашого спасіння, як до Різдва Христового, так і після Різдва Христового. При цьому мається на увазі викликати у віруючих вдячність Богу за всі одержані благодіяння, посилити молитву за наступні милості до нас від Нього й отримати спокій нашій душі.
А головне, через богослужіння православні християни входять у таємниче спілкування (єднання) з Богом, через здійснення таїнств при богослужінні, а особливо Таїнства св. причастя, і отримують від Бога благодатні сили для праведного життя.
Сам Господь дав людям ще у Старому Завіті через пророка Мойсея вказівки, яким повинен бути храм для богослужіння; новозавітний православний храм упорядковано за зразком старозавітного.
Як старозавітний храм (спочатку — скинія) ділився на три частини: святе святих, святилище і двір, так і православний християнський храм ділиться на три частини: вівтар, середня частина храму і притвор.
Як святе святих тоді означало, так і тепер вівтар означає — Царство Небесне.
У Старому Завіті у святе святих ніхто не міг входити. Тільки первосвященик міг входити, один раз на рік, і то лише з кров’ю очисної жертви. Адже Царство Небесне після гріхопадіння було закрите для людини. Первосвященик був прообразом Христа, і ця дія його знаменувала людям, що настане час, коли Христос, через пролиття Своєї крові, стражданнями на хресті відкриє Царство Небесне для всіх. Ось чому, коли Христос помер на хресті, завіса у храмі, яка закривала святе святих, розірвалася навпіл: з цього моменту Христос відкрив врата Царства Небесного для всіх, хто з вірою приходить до Нього.
Святилищу відповідає у нашому православному храмі середня частина храму. У святилище старозавітного храму ніхто з народу не мав права входити, крім священиків. У нашому ж храмі стоять усі віруючі християни, бо тепер ні для кого не закрите Царство Боже.
Двору старозавітного храму, де знаходився увесь народ, відповідає у православному храмі притвор, який тепер суттєвого значення не має. Раніше тут стояли оголошені (оглашенні), які, готуючись стати християнами, ще не сподобилися Таїнства хрещення. Тепер же іноді тих, хто тяжко згрішив, і відступників від Церкви тимчасово посилають стояти у притворі, для виправлення.
Православні храми будуються вівтарем на схід — у бік світла, де сходить сонце: Господь Ісус Христос є для нас «Схід», від Нього засяяло нам вічне Божественне Світло. В церковних молитвах ми називаємо Ісуса Христа: «Сонце правди», «з висоти Сходу» (тобто «Схід звище», згори); «Схід — ім’я Йому».
Кожен храм присвячується Богу, носячи ім’я в пам’ять тієї чи іншої священної події, або угодника Божого, наприклад, Троїцький храм, Преображенський, Вознесенський, Благовіщенський, Покровський, Михайло-Архангельський, Миколаївський та ін. Якщо у храмі влаштовують кілька вівтарів, кожен з них освячується у пам’ять особливої події чи святого. Тоді всі вівтарі, крім головного, називаються приділами (тобто прибудованими, додатковими).
Храм Божий за своїм зовнішнім виглядом відрізняється від інших будівель. Здебільшого храм у своїй основі будується у вигляді хреста. Це означає, що храм присвячено розіп’ятому за нас на хресті Господу і що хрестом Господь Ісус Христос визволив нас від влади диявола. Часто храм будується у вигляді довгого корабля; це означає, що Церква, подібно до корабля, за образом Ноєвого ковчега, веде нас по морю життя до тихої пристані у Царстві Небесному. Іноді храм зводиться у вигляді кола, нагадуючи цим нам вічність Церкви Христової. Храм будується й у вигляді восьмикутника, немов зірки, означаючи, що Церква, подібно до дороговказної зірки, сяє у цьому світі.
Будівля храму, як правило, завершується вгорі куполом, який зображає собою небо. А купол закінчується вгорі главою, на якій ставиться хрест, на славу глави Церкви — Ісуса Христа. Часто на храмі зводять не одну, а кілька глав, тоді: дві глави означають дві природи (Божественну і людську) в Ісусі Христі; три глави — три Лиця Св. Тройці; п’ять глав — Ісуса Христа і чотирьох євангелістів, сім глав — сім таїнств і сім Вселенських Соборів; дев’ять глав — дев’ять чинів ангельських, тринадцять глав — Ісуса Христа і дванадцять апостолів, а іноді будують і більшу кількість глав.
Над входом у храм, а іноді поряд з храмом, будується дзвіниця, тобто вежа, на якій висять дзвони.
Церковний дзвін використовується для того, щоб скликати віруючих на молитву, на богослужіння, а також, щоб сповіщати про найважливіші частини здійснюваної у храмі служби. Удари в один дзвін називаються «благовістом» (блага, радісна звістка про богослужіння). Удари в усі дзвони означають християнську радість з приводу урочистого свята тощо, називаються «дзвонінням». Удари у дзвони з приводу сумної події називаються «перебір» («передзвін»). Звуки дзвонів нагадують нам про вищий, небесний світ.
Найголовніша частина храму — вівтар. У вівтарі священнослужителями відправляється богослужіння і знаходиться найсвятіше місце в усьому храмі — святий престіл, на якому звершується Таїнство святого причастя (св. євхаристія). Вівтар влаштовується на підвищенні. Воно вище за інші частини храму, щоб усім було чути богослужіння і видно, що відбувається у вівтарі. Саме слово «вівтар» означає підвищений жертовник.
Престолом називається особливо освячений чотирикутний стіл, який знаходиться посередині вівтаря і прикрашений двома одіяннями: спіднім — білим, з полотна, і верхнім — з більш дорогої тканини, переважно з парчі. На престолі таємно, невидимо присутній Сам Господь, як Цар і Владика Церкви. Торкатися престолу і цілувати його можуть лише священнослужителі.
На престолі знаходяться: антимінс, Євангеліє, хрест, дарохранильниця і дароносиця.
Антимінсом називається освячений архиєреєм шовковий плат (хустка), із зображенням на ньому покладання Ісуса Христа у гріб, і, обов’язково, із зашитою на другому його боці частинкою мощей якогось святого мученика, бо в перші віки християнства літургія завжди звершувалася на гробницях мучеників. Без антимінса не можна здійснити Божественної літургії (слово «антимінс» грецьке, означає «замість престолу»).
Для кращого зберігання антимінс загортається в інший шовковий плат, який називається ілітоном. Він нагадує нам хустину, якою була огорнута голова Спасителя у гробі.
На самому антимінсі лежить губка для збирання частинок св. дарів.
Євангеліє — це Слово Боже, вчення Господа нашого Ісуса Христа.
Хрест — це меч Божий, яким Господь переміг диявола і смерть.
Дарохранильницею називається ковчег (скринька), у якому зберігаються святі дари на випадок причастя хворих. Як правило, дарохранильницю виготовляють у вигляді невеличкої церкви.
Дароносицею називається невеличкий ковчежець (скринька), в якому священик носить святі дари для причастя хворих удома.
За престолом стоїть семисвічник, тобто підсвічник на сім свічок, а за ним запрестольний хрест. Місце за престолом біля східної стіни вівтаря називається горнім (високим) місцем; воно зазвичай робиться підвищеним.
Ліворуч від престолу, в північній частині вівтаря, стоїть інший невеликий стіл, також прикрашений з усіх боків одіянням. Цей стіл називається жертовником. На ньому готуються дари для Таїнства св. причастя.
На жертовнику знаходяться священні сосуди, а саме:
Чаша, або потир, куди перед літургією вливається вино з водою, які перетворюються потім, під час літургії, на кров Христову.
Дискос — невелике кругле блюдо на підставці. На нього кладеться хліб для освячення на Божественній літургії, для перетворення його на тіло Христове. Дискос символізує собою одночасно і ясла, і гріб Спасителя.
Звіздиця складається з двох металевих невеликих дуг, скріплених посередині гвинтом так, щоб їх можна було чи скласти, чи розсунути хрестоподібно. Вона ставиться на дискосі для того, щоб покрівець не торкався вийнятих з проскур частинок. Звіздиця символізує собою зірку, яка з’явилася при народженні Спасителя.
Копіє — ніж, подібний до списа, для виймання агнця і частинок з проскур. Воно символізує той спис, яким воїн проколов ребра Христу Спасителю на Хресті.
Лжиця — ложечка, яка використовується для причастя віруючих.
Губка чи плат — для витирання сосудів.
Малі покрівці, якими покриваються окремо чаша і дискос, так і називаються покрівцями. Більший же покрівець, який покриває і чашу і дискос разом, називається воздухом, символізуючи собою той повітряний простір, над яким з’явилася зірка, що привела волхвів до ясел Спасителя. Усі ж разом покрівці зображують пелени, якими Ісус Христос був сповитий при народженні, а так само і Його поховальні пелени (плащаницю).
До всіх цих священних предметів нікому не можна доторкатися, крім єпископів, священиків і дияконів.
На жертовнику ще знаходиться ківш, в якому подається, на початку проскомидії, вино з водою для вливання у святу чашу; потім, перед причастям, у ньому подається теплота (гаряча вода), і в ньому ж виноситься запивка після причастя.
У вівтарі ще знаходиться кадильниця чи кадило, яке використовується для кадіння фіміамом (ладаном). Кадіння встановлено ще у старозавітній Церкві Самим Богом.
Кадіння перед св. престолом та іконами виражає нашу пошану та благоговіння перед ними. Кадіння, звернене до віруючих, що моляться, виражає пошану до людини як образу Божого, а також побажання, щоб молитва їхня була щирою та благоговійною і легко підносилася б до неба, подібно до кадильного диму, і щоб благодать Божа так осіняла віруючих, як огортає їх дим кадильний. На кадіння віруючі повинні відповідати поклоном.
У вівтарі також зберігаються дикирій та трикирій, які використовуються архиєреєм для благословення народу, і рипіди.
Дикирієм називається підсвічник з двома свічами, які символізують дві природи в Ісусі Христі — Божественну і людську.
Трикирієм називається підсвічник з трьома свічами, які символізують нашу віру у Пресвяту Тройцю.
Рипідами або опахалами називаються прикріплені до руків’їв металеві круги із зображенням на них херувимів. Рипідами диякони віють над дарами при освяченні їх. Раніше вони робилися з павиного пір’я і використовувалися для оберігання св. дарів від комах. Тепер віяння рипід має символічне значення, воно зображує присутність Небесних Сил при здійсненні Таїнства св. причастя.
З правого боку вівтаря влаштовується ризниця. Так називається приміщення, де зберігаються ризи, тобто священний одяг, який використовується при богослужінні, а також церковні сосуди та книги, за якими проводяться богослужіння.
Вівтар відокремлюється від середньої частини храму особливою перегородкою, яка обставлена іконами і називається іконостасом.
В іконостасі є троє дверей, чи троє врат. Найбільші врата розміщуються в самій середині іконостасу і називаються Царськими вратами, бо через них Сам Господь Ісус Христос, Цар Слави, невидимо проходить у святих дарах. Через Царські врата нікому не дозволяється проходити, крім священнослужителів. За Царськими вратами, з боку вівтаря, висить завіса, яка, зважаючи на хід богослужіння, відкривається чи закривається. Царські врата прикрашаються зображеними на них іконами: Благовіщення Пресвятої Богородиці і чотирьох євангелістів, тобто апостолів, які написали Євангеліє: Матфея, Марка, Луки та Іоана. Над Царськими вратами розміщується ікона Тайної вечері.
Праворуч від Царських врат завжди розміщується ікона Спасителя, а ліворуч від Царських врат — ікона Божої Матері.
Праворуч від ікони Спасителя знаходяться південні двері, а ліворуч від ікони Божої Матері — північні двері. На цих бокових дверях зображаються архангели Михаїл і Гавриїл, або перші диякони Стефан і Филип, або первосвященик Аарон і пророк Мойсей. Бокові двері називаються ще дияконськими вратами, бо через них найчастіше проходять диякони.
Далі, за боковими дверима іконостасу, розміщуються ікони особливо шанованих святих. Першою іконою праворуч від ікони Спасителя (не рахуючи південних дверей) повинна бути завжди храмова ікона, тобто зображення того свята чи того святого, на честь якого освячено храм.
На самому верху іконостаса встановлюється хрест із зображенням на ньому розіп’ятого Господа нашого Ісуса Христа.
Якщо іконостаси встановлюються в кілька ярусів, тобто рядів, тоді зазвичай у другому ярусі розміщують ікони дванадесятих свят, у третьому — ікони апостолів, в четвертому — ікони пророків, на самому ж верху завжди розміщується хрест.
Крім іконостасу, ікони розміщуються на стінах храму, у великих кіотах, тобто в особливих великих рамах, а також розташовуються на аналоях, тобто на особливих високих вузьких столиках з похилою поверхнею.
Підвищення, на якому стоять вівтар та іконостас, виступає значно вперед, у середню частину храму. Це підвищення перед іконостасом називається солеєю.
Середина солеї, навпроти Царських врат, називається амвоном, тобто сходженням. На амвоні диякон виголошує єктенії та читає Євангеліє. На амвоні ж дається віруючим і святе причастя.
На краях солеї, біля стін храму, влаштовуються криласи для читців і співців.
Біля криласів стоять хоругви, тобто ікони на тканині або металі, прикріплені до довгих древків, у вигляді знамен. Їх носять під час хресних ходів як церковні знамена.
У храмі є ще канонник — низенький столик, на якому стоїть зображення розп’яття і встановлена підставка для свічок. Перед канонником служаться панахиди, тобто заупокійні богослужіння.
Перед іконами та аналоями стоять підсвічники, на які віруючі ставлять свічки.
Посередині храму, вгорі на стелі, висить панікадило, тобто великий підсвічник з багатьма свічками. Панікадило запалюється в урочисті моменти богослужіння.
За прикладом старозавітної Церкви, де були первосвященик, священики і левити, святі апостоли встановили і в новозавітній християнській Церкві три ступені священства: єпископів (архиєреїв), пресвітерів (тобто священиків) та дияконів.
Усі вони називаються священнослужителями, бо через Таїнство священства вони одержують благодать Святого Духа для священного служіння Церкві Христовій: відправляти богослужіння, вчити людей християнської віри і доброго життя (благочестя) і управляти церковними справами.
Єпископи становлять вищий чин у Церкві. Вони отримують найвищий ступінь благодаті. Єпископи називаються ще архиєреями, тобто начальниками ієреїв (священиків). Єпископи можуть звершувати усі таїнства і всі церковні служби. Це означає, що єпископам належить право не тільки здійснювати звичайне богослужіння, але й посвячувати (рукопокладати) у священнослужителі, а так само освячувати миро й антимінси, що не дано священикам.
За ступенем священства всі єпископи між собою рівні, але найстарші та найбільш заслужені з єпископів називаються архиєпископами, столичні ж єпископи називаються митрополитами, адже столиця по-грецьки називається митрополією. Єпископи давніх столиць, як-то: Єрусалима, Константинополя (Царгорода), Рима, Олександрії, Антиохії, а також Предстоятелі помісних Церков називаються патріархами.
На допомогу єпископові іноді дається другий єпископ, який, у такому випадку, називається вікарієм, тобто намісником.
Священики (ієреї, пресвітери) становлять другий священний чин після єпископів. Священики можуть здійснювати, з благословення єпископа, усі таїнства і церковні служби, крім тих, які належить чинити тільки єпископу, тобто крім Таїнства священства і освячення мира та антимінсів.
Християнська громада, підпорядкована священику, називається його парафією.
Більш достойним і заслуженим священикам дається звання протоієрея, тобто головного ієрея, або першого священика, а головному серед них — звання протопресвітера.
Якщо священик є водночас і ченцем, то він називається ієромонахом, тобто священномонахом. Ієромонахам, після призначення їх настоятелями монастирів, а іноді й незалежно від цього, як почесна відзнака, дається звання ігумена або ще вище звання архимандрита. Особливо достойні з архимандритів обираються у єпископи.
Диякони становлять третій, нижчий, священний чин. «Диякон» — слово грецьке й означає: служитель.
Диякони служать єпископу чи священику при богослужінні і здійсненні таїнств, але самі здійснювати їх не можуть.
Участь диякона в богослужінні не обов’язкова, а тому у багатьох церквах служба відправляється без диякона.
Деякі диякони удостоюються звання протодиякона, тобто першодиякона.
Чернець, отримавши сан диякона, називається ієродияконом, а старший ієродиякон — архидияконом.
Крім трьох священних чинів, у Церкві існують ще нижчі службові посади: іподиякони, псаломщики (дячки) і паламарі. Вони, належачи до числа церковнослужителів, призначаються на свою посаду не через Таїнство священства, а тільки за архиєрейським благословенням.
Паламарі мають за свій обов’язок скликати віруючих до богослужіння, б’ючи у дзвони, а також запалювати свічки у храмі, подавати кадило, допомагати псаломщикам у читанні, у співанні тощо.
Іподиякони беруть участь тільки в архиєрейському служінні. Вони облачають архиєрея у священні ризи, тримають світильники (трикирій і дикирій) і подають їх архиєреєві для благословення ними віруючих.
Священнослужителі для здійснення богослужінь повинні облачатися в особливі священні одежі. Їх виготовляють з парчі чи якоїсь іншої придатної для цього тканини і прикрашають хрестами.
Ризи диякона складають: стихар, орар і поручі.
Стихар — це довгий одяг без розрізу спереду і ззаду, з отвором для голови і з широкими рукавами. Стихар покладається і на іподияконів. Право носіння стихаря можна давати і псаломщикам, і мирянам-прислужникам. Стихар знаменує чистоту душі, яку повинні мати особи священного сану.
Орар — довга широка стрічка з тієї ж тканини, що і стихар. Вона носиться дияконом на лівому плечі, поверх стихаря. Орар знаменує благодать Божу, яку диякон отримав у Таїнстві священства.
Поручами називаються вузькі нарукавники, які стягуються шнурками. Поручі нагадують священнослужителям, що вони, здійснюючи таїнства чи беручи участь у здійсненні таїнств віри Христової, виконують це не власними силами, а силою і благодаттю Божою. Поручі нагадують також узи (мотузки) на руках Спасителя під час Його страждань.
Облачення священика складають: підризник, єпитрахиль, пояс, поручі і фелонь, або риза.
Підризник — це стихар у дещо зміненому вигляді. Відрізняється він від стихаря тим, що виготовляється з тонкої білої тканини, і рукави у нього вузькі, з шнурками на краях, якими вони затягуються на руках. Білий колір підризника нагадує священикові, що він повинен завжди мати чисту душу і провадити непорочне життя. Крім того, підризник нагадує собою ще і той хітон (нижній одяг), в якому ходив на землі Сам Господь наш Ісус Христос і в якому Він здійснив діло нашого спасіння.
Єпитрахиль — той самий орар, але тільки складений удвоє так, що, огинаючи шию, він спускається спереду вниз двома кінцями, які для зручності зшиті або чимось з’єднані між собою. Єпитрахиль знаменує особливу, подвійну, порівняно з дияконом, благодать, яка подається священикові для здійснення таїнств. Без єпитрахилі священик не може здійснювати жодної служби, як і диякон — без ораря.
Пояс надівається поверх єпитрахилі та підризника і знаменує готовність служити Господу. Пояс знаменує також Божественну силу, яка зміцнює священнослужителів під час проходження ними служіння. Пояс нагадує і той рушник, яким підперезався Спаситель при омовінні ніг ученикам Своїм на Тайній вечері.
Риза, або фелонь, надівається священиком поверх іншого одягу. Одяг цей довгий, широкий, без рукавів, з отвором для голови зверху і з великою вирізкою попереду для вільних дій руками. Своїм виглядом риза нагадує ту багряницю, в яку був одягнутий Спаситель під час своїх страждань. Стрічки, нашиті на ризі, нагадують потоки крові, які текли по Його одягу. Разом з тим риза нагадує священикам і про одежу правди, в яку вони повинні бути одягнутими як служителі Христові.
Поверх ризи на грудях священика знаходиться наперсний хрест.
За ревну, тривалу службу священикам даються у нагороду набедреник, тобто чотирикутний плат, що підвішується на стрічці через плече за два кути на правому стегні, який знаменує собою меч духовний, рівно з цим і головні убори — скуфія і камилавка.
Єпископ (архиєрей) облачається у весь одяг священика: підризник, єпитрахиль, пояс, поручі, тільки риза у нього замінюється сакосом, а набедреник палицею. Крім того, єпископ надіває омофор і митру.
Сакос — верхній священний одяг єпископа, схожий на вкорочений знизу і в рукавах дияконський стихар, так що з-під сакоса у єпископа видно і підризник, і єпитрахиль. Сакос, як і риза у священика, знаменує собою багряницю Спасителя.
Палиця — це чотирикутний плат, що підвішується за один кут, зверху сакоса на правому стегні. В нагороду за старанну службу право носити палицю іноді отримують від правлячого архиєрея і заслужені протоієреї, носячи її теж з правого боку, а набедреник у такому випадку розміщується на лівому. В архимандритів, як і в архиєреїв, палиця є необхідною приналежністю їхнього облачення.
Палиця, як і набедреник, означає духовний меч, тобто слово Боже, яким повинні бути озброєні духовні особи для боротьби з невір’ям і нечестям.
На плечах, поверх сакоса єпископи носять омофор. Омофор — довгий широкий і стрічкоподібний плат, прикрашений хрестами. Він покладається на плечі єпископа так, що, охоплюючи навколо шию, одним кінцем спускається (спадає) спереду, іншим ззаду. Омофор — слово грецьке і означає наплічник. Омофор винятково належить єпископам. Без омофору єпископ, як священик без єпитрахилі, не може проводити ніякої служби. Омофор нагадує єпископу, що він повинен турбуватися про спасіння заблуд лих, подібно до євангельського доброго пастиря, який, відшукавши заблукалу вівцю, несе її додому на своїх плечах.
На грудях, поверх сакоса, крім хреста, у єпископа є панагія, що означає «всесвята». Це — невеликий круглий образ Спасителя або Божої Матері, оздоблений кольоровими каменями.
На голову єпископові надівається митра, оздоблена невеличкими іконками і кольоровими каменями. Митра знаменує собою терновий вінець, який був покладений на голову страдника Спасителя. Митру мають також і архимандрити. У виняткових випадках правлячий архиєрей дає право найбільш заслуженим протоієреям під час богослужінь надівати митру замість камилавки.
При богослужінні єпископи використовують жезл, або посох, як знак вищої пастирської влади. Посох дається також архимандритам та ігуменам як начальникам монастирів.
Під час богослужіння під ноги єпископу стеляться орлеці. Це — невеликі круглі килимки із зображеннями орла, що летить над містом. Орлеці означають, що єпископ повинен, подібно орлові, підноситися від земного до небесного.
Домашній одяг єпископа, священика і диякона складається з підрясника і ряси. Поверх ряси, на грудях єпископ носить хрест і панагію, а священик — хрест.
Усі церковні богослужіння діляться на три кола: добове, тижневе і річне.
Добовим колом богослужінь називаються ті богослужіння, які здійснюються св. православною Церквою протягом доби. Добових богослужінь є дев’ять: вечірня, повечір’я, полуношниця, рання, перший час, третій час, шостий час, дев’ятий час і Божественна літургія.
За прикладом Мойсея, який, описуючи сотворіння Богом світу, починає «день» з вечора, так і в православній Церкві день починається з вечора — вечірнею.
Вечірня — служба, яка здійснюється в кінці дня, ввечері. Цією службою ми дякуємо Богу за минулий день.
Повечір’я — служба, яка складається з читання ряду молитов, в яких ми просимо у Господа Бога прощення гріхів і щоб Він дав нам, що йдемо на сон, спокій тілу та душі й зберіг нас від підступів диявола під час сну.
Полуношниця — служба, яка здійснюється опівночі, на спомин про нічну молитву Спасителя у Гефсиманському саду. Ця служба закликає віруючих бути завжди готовими до дня Страшного Суду, який прийде раптово, мов «жених опівночі», згідно з притчею про десять дів.
Рання — служба, яка здійснюється вранці, до сходу сонця. Цією службою ми дякуємо Богу за минулу ніч і просимо у Нього милостей на день, що вже настав.
Перший час, що відповідає нашій сьомій годині ранку, освячує молитвою день, який уже настав.
На третьому часі, який відповідає нашій дев’ятій годині ранку, згадується зішесття Святого Духа на апостолів.
На шостому часі, о дванадцятій годині дня, згадується розіп’яття Господа нашого Ісуса Христа.
На дев’ятому часі, що відповідає п’ятнадцятій годині, згадуємо хресну смерть Господа нашого Ісуса Христа.
Божественна літургія — найголовніше богослужіння. На ній згадується усе земне життя Спасителя і здійснюється Таїнство св. причастя (св. євхаристія), установлене Самим Спасителем на Тайній вечері. Літургія служиться вранці, перед обідом.
Усі ці служби у давнину в монастирях і у пустельників проводились окремо, у визначений для цього час. Але згодом, для зручності віруючих, вони були з’єднані в три богослужіння: вечірнє, ранкове і денне.
Вечірнє богослужіння складається з дев’ятого часу, вечірні і повечір’я.
Ранкове — з полуношниці, ранньої та першого часу.
Денне — з третього і шостого часів та літургії.
Напередодні великих свят і недільних днів відправляється вечірня служба, в якій з’єднуються: вечірня, рання і перший час. Таке богослужіння називається всенічним бдінням (всенічною), тому що у давніх християн воно тривало усю ніч. Слово бдіння означає пильнування, неспання.
Вечір
Ранок
День
Тижневим, або седмичним, колом богослужінь називається порядок служб протягом семи днів тижня. Кожен день тижня присвячено якійсь важливій події або особливо шанованому святому.
У неділю Церква згадує і прославляє Воскресіння Христове. У понеділок (перший день після неділі) прославляються безтілесні сили — ангели, створені перше людини, найближчі слуги Божі.
У вівторок прославляється святий Іоан Хреститель як найбільший з усіх пророків і праведників.
У середу згадується зрада Господа Іудою і, в зв’язку з цим, проводиться служба в пам’ять Хреста Господнього (день пісний).
У четвер прославляються св. апостоли і св. Миколай Чудотворець.
Уп’ятницю згадуються хресні страждання і смерть Спасителя і відправляється служба на честь Хреста Господнього (день пісний).
У суботу — день спокою — прославляється Божа Матір, яка ублажається і щоденно; праотці, пророки, апостоли, мученики, преподобні, праведні і всі святі, які досягли упокоєння у Господі. Також поминаються всі спочилі в істинній вірі і надії на воскресіння та життя вічне.
Річним колом богослужінь називається порядок служб протягом усього року. Кожен день у році присвячується пам’яті тих чи інших святих, а також і особливим священним подіям — святам і постам.
З усіх свят у році найбільше — свято Світлого Христового Воскресіння (Пасха, Великдень). Це є «свято свят і торжество з торжеств». Пасха буває не раніше 22 березня (4-го квітня н. ст.) і не пізніше 25 квітня (8 травня н. ст.), у першу неділю після весняного повного місяця.
Ще буває в році дванадцять великих свят, встановлених на честь Господа нашого Ісуса Христа і Божої Матері, які називаються дванадесятими.
Є свята і на честь великих святих і на честь безтілесних Сил Небесних — ангелів.
Тому всі річні свята за своїм значенням поділяються на Господні, Богородичні і святих.
За часом святкування (відзначення) свята поділяються на постійні, які бувають щороку в одні й ті самі числа місяця, і перехідні, які хоча й бувають в одні і ті самі дні тижня, але припадають на різні числа місяця у відповідності до часу святкування Пасхи.
За врочистістю церковної служби свята поділяються на великі, середні і малі.
Великі свята завжди мають всенічне бдіння; середні ж — не завжди.
Богослужбовий церковний рік починається 1-го вересня за ст. ст., а все річне коло богослужінь будується з уваги на свято Пасхи.
Перше місце серед богослужбових книг посідають Євангеліє, Апостол і Псалтир. Ці книги взяті зі Святого Письма — Біблії, — тому називаються священно-богослужбовими.
Потім ідуть книги. Служебник, Часослов, Требник, Книга молебних співів, Октоїх, Мінея місячна, Мінея загальна, Мінея святкова, Тріодь постова, Тріодь квітна, Типікон або Устав, Ірмологій і Канонник. Ці книги укладені на основі Св. Писання і Св. Передання отцями і вчителями Церкви і називаються церковно-богослужбовими
Євангеліє — це Слово Боже. Воно складається з чотирьох перших книг Нового Завіту, які написані євангелістами Матфеєм, Марком, Лукою та Іоаном. Євангеліє містить у собі оповідання про земне життя Господа нашого Ісуса Христа: Його вчення, чудеса, хресні страждання, смерть, славне воскресіння і вознесіння Його на небо. Богослужбове Євангеліє має ту особливість, що, крім звичайного поділу на глави і стихи, ділиться ще на особливі частини, названі «зачалами». В кінці книги розміщується покажчик: коли читати те чи інше зачало.
Апостол — так називається книга, яка містить такі книги Нового Завіту: Діяння святих апостолів, соборні послання і послання апостола Павла (крім книги Апокаліпсис, або Одкровення). Книга Апостол так само, як і Євангеліє, розділена, крім розділів і стихів, на «зачала», з вказівкою в кінці книги, коли і яке зачало читати.
Псалтир — книга пророка і царя Давида. Так називається вона тому, що більшість псалмів у ній написані св. пр. Давидом. У цих псалмах св. пророк відкриває перед Богом свою душу, всі свої радощі, печалі, кається у скоєних гріхах, прославляє безкінечні Божі чесноти, дякує Йому за всі Його милості, благодіяння, просить допомоги у всіх своїх справах… Ось чому Псалтир і використовується при богослужінні частіше за всі інші богослужбові книги.
Книга Псалтир для використання при богослужінні поділена на двадцять частин, названих «кафизмами», а кожна кафизма поділяється ще на три підчастини, названі «славами».
Крім простого Псалтиря, є ще Псалтир «слідуваний». Він відрізняється тим, що містить у собі три додатки: 1) Часослов, 2) тропарі і кондаки, вибрані з усіх богослужбових книг і 3) всі молитвослів’я, які повинні читатися тими, хто приступає до св. Таїнства причастя.
Служебник — книга для священика і диякона. Вона містить у собі порядок вечірні, ранної і літургії. У кінці служебника вміщені: відпусти, прокимни, величання, і місяцеслов, тобто список святих, щоденно згадуваних Церквою.
Архиєрейський служебник (або «Архиєрейський чиновник») відрізняється тим, що містить у собі ще чин освячення антимінса і чини посвячення у читця, диякона, священика та ін.
Часослов — книга для читців і співців на криласі. Часослов містить у собі порядок усіх щоденних служб, крім літургії.
Требники — книги, які мають у собі чинопослідування св. Таїнств (крім Таїнств св. причастя і священства) та інших треб — чин відспівування і поховання спочилих, чин освячення води, молитви після народження немовляти, при нареченні немовляти і воцерковленні його та ін.
Книга молебних співів містить чинопослідування молебнів (молебних співів) на різні випадки життя.
Октоїх, або Восьмигласник, має у собі піснеспіви (тропарі, кондаки, канони та ін.), поділені на вісім наспівів чи «гласів». Кожен «глас», у свою чергу, містить у собі піснеспіви на всю седмицю, отже, служби Октоїха повторюються раз на вісім тижнів. Поділ церковного співу на гласи було здійснено знаменитим піснеспівцем грецької Церкви св. Іоаном Дамаскином (VIII ст.). Йому приписується й укладання Октоїха, хоча зауважимо, що в цій справі брали участь св. Митрофан, єпископ Смирнський, св. Йосиф та ін.
Мінея місячна містить у собі молитви на честь святих на кожен день року й урочисті служби на свята Господні та Богородичні, що припадають на певний день місяця. За числом 12 місяців вона поділяється на 12 окремих книг.
Під час богослужіння ми часто чуємо ряд молитовних прохань, які промовляються протяжно, повільно. Їх виголошує диякон чи священик від лиця всіх віруючих. Після кожного прохання хор співає: «Господи, помилуй!» або «Подай, Господи». Це так звані єктенії. Єктенія — слово грецьке й означає «старанне моління».
Найбільш уживаних єктеній п’ять:
Кожна єктенія закінчується виголосом священика, який прославляє Пресвяту Тройцю.
Всенічним бдінням, або всенічною, називається таке богослужіння, яке проводиться ввечері напередодні особливо шанованих святкових днів. Воно складається з вечірні, ранньої і першого часу, причому як вечірня, так і рання відправляються більш урочисто і при більшому освітленні храму, ніж в інші дні.
Це богослужіння називається всенічним, бо в давнину воно починалося пізно увечері і тривало всю ніч до світанку.
Потім, зважаючи на неміч віруючих, стали проводити це богослужіння дещо раніше і робити скорочення у читанні та співанні, а тому воно і закінчується тепер не так пізно. Попередня ж назва — всенічне бдіння — збереглася.
Вечірня за своїм складом нагадує і зображує старозавітні часи: створення світу, гріхопадіння перших людей, вигнання їх з раю, покаяння і їхню молитву про спасіння, потім надію людей, згідно з обітницею Бога, на Спасителя і, нарешті, виконання цієї обітниці.
Вечірня, при всенічному бдінні, починається відкриттям Царських врат. Священик і диякон мовчки кадять престіл і весь вівтар, і клуби кадильного диму наповнюють глибину вівтаря.
Це безмовне кадіння знаменує початок творіння світу. «На початку створив Бог небо і землю». Земля ж була безвидна і порожня. І Дух Божий носився над первозданною речовиною землі, вдихаючи в неї живоносну силу. Але ще не пролунало творчого слова Божого.
Та ось священик, ставши перед престолом, першим виголосом прославляє Творця світу — Пресвяту Тройцю: «Слава святій і єдиносущній і животворчій і нероздільній Тройці, завжди, нині, і повсякчас, і навіки віків». Потім він тричі закликає віруючих: «Прийдіть, поклонімось Цареві нашому Богу. Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога. Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого. Прийдіть, поклонімось і припадімо до Нього». Бо «все через Нього сталось (тобто існування, життя) і без Нього ніщо не сталося, що сталося» (Ін. 1:3).
У відповідь на цей виголос хор урочисто співає 103-й псалом про створення світу, прославляючи премудрість Божу: «Благослови, душе моя, Господа! Господи Боже мій, як звеличився Ти дивно…»
Під час цього співу священик виходить з вівтаря, проходить між людьми і звершує кадіння усього храму і віруючих, а диякон іде попереду зі світильником у руці.
Це священнодійство нагадує віруючим не тільки про створення світу, але й про першопочаткове, блаженне, райське життя перших людей, коли Сам Бог ходив поміж — людьми у раю. Відкриті Царські врата знаменують, що тоді райські двері були відкриті для всіх людей.
Та ось люди, спокушені дияволом, порушили волю Божу, згрішили. Своїм гріхопадінням люди позбулися блаженного райського життя. Вони були вигнані з раю — і двері райські для них зачинилися. На знак цього, після завершення кадіння в храмі та після закінчення псалмоспіву, Царські врата зачиняються.
Диякон виходить з вівтаря і стає перед зачиненими Царськими вратами, як колись Адам — перед дверима раю, які замкнулися перед ним, і виголошує велику єктенію: В мирі Господу помолимось. За мир з неба і спасіння душ наших Господу помолимось…
Після великої єктенії й виголосу священика співаються вибрані вірші з перших трьох псалмів:
Блажен муж, що не йде на раду нечестивих…
Бо знає Господь путь праведних, і путь нечестивих загине…
Потім диякон виголошує малу єктенію: «Ще і ще в мирі Господу помолимось».
Після малої єктенії хор стихами з псалмів взиває: Господи, взиваю до Тебе, вислухай мене… Нехай піднесеться молитва моя, наче кадило перед Тобою… Вислухай мене, Господи…
Під час співу цих стихів диякон звершує кадіння храму.
Цей момент богослужіння, починаючи від закриття Царських врат, у благаннях великої єктенії та у співі псалмів, зображує нужденне становище, у якому опинився рід людський після гріхопадіння праотців, коли разом із гріховністю з’явилися всілякі біди, хвороби та страждання. Ми взиваємо до Бога: «Господи, помилуй!» Просимо миру і спасіння для душ наших. Сумуємо через те, що послухали ради диявольської. Благаємо у Бога відпущення гріхів і визволення від усяких бід, і всю свою надію покладаємо на милість Божу. Дияконське кадіння в цей час означає ті жертви, які приносились у Старому Завіті, а так само і наші молитви, які ми підносимо до Бога.
До співання старозавітних стихів: «Господи, взиваю до Тебе…» приєднуються стихири, тобто піснеспіви новозавітні, на честь свята.
Остання стихира називається богородичний, або догматик, бо ця стихира співається на честь Божої Матері, і в ній викладається догмат (головне у вченні про віру) про втілення Сина Божого від Діви Марії. У дванадесяті свята замість богородичного догматика співається особлива стихира на честь свята.
При співанні богородичного (догматика), Царські врата відчиняються і здійснюється вечірній вхід: з вівтаря північними дверима виходить свічконосець, за ним диякон з кадилом, а потім священик. Священик стає на амвоні лицем до Царських врат, благословляє хрестоподібно вхід і, після слів диякона «Премудрість! Станьмо побожно!» (тобто слухайте премудрість Господню, стійте прямо, зосереджено) входить разом з дияконом через Царські врата у вівтар і стає на горньому місці.
Хор у цей час співає пісню Сину Божому, Господу нашому Ісусу Христу: «Світло тихе святої слави Безсмертного Отця Небесного, Святого, Блаженного, Ісусе Христе! Прийшовши на захід сонця, бачивши світло вечірнє, оспівуєм Отця, Сина і Святого Духа — Бога. Достойний єси в усі часи оспіваним бути голосами преподобними, Сину Божий, що життя даєш; тому світ Тебе славить».
Вечірній вхід нагадує віруючим про те, як старозавітні праведники, згідно з обітницею Божою, прообразами і пророцтвами, чекали пришестя Спасителя світу і як Він явився у світ для спасіння роду людського.
Кадило з фіміамом, при вечірньому вході, означає, що молитви наші посередництвом Господа Спасителя, як фіміам, підносяться до Бога, а також означає і присутність у храмі Духа Святого.
Хрестоподібне благословення входу означає, що через хрест Господній знову відчиняються нам двері раю.
Після пісні: «Світло тихе…» співається прокимен, тобто короткий вірш зі Святого Писання. У недільну вечірню співається: «Господь воцарився, у красу зодягнувся», а в інші дні співаються інші стихи.
Після закінчення співання прокимна у великі свята читають паремії. Пареміями називаються вибрані місця зі Святого Писання, в яких містяться пророцтва чи вказуються прообрази, які стосуються до подій, що святкуються, або даються настанови, ніби від лиця тих святих угодників, чию пам’ять ми святкуємо.
Після прокимна і паремій диякон виголошує сугубу (тобто посилену) єктенію: «Промовмо всі з усієї душі і з усього розуміння нашого промовмо…»
Потім читається молитва: «Сподоби, Господи, у вечір цей без гріха зберегтися нам…»
Після цієї молитви диякон виголошує благальну єктенію: «Доповнімо вечірню молитву нашу Господеві…»
У великі свята після благальної єктенії здійснюється літія і благословення хлібів.
Літія — слово грецьке, означає спільне моління. Літія відправляється у західній частині храму, біля вхідних західних дверей. Це моління у стародавній Церкві проводилось у притворі, з тією метою, щоб дати можливість оголошеним, які стоять тут, і тим, що каються, взяти участь у спільній молитві з нагоди великого свята.
За літією бувають благословення й освячення п’яти хлібів, пшениці, вина та єлею, в пам’ять також давнього звичаю роздавати їжу богомольцям, які приходили іноді здалеку, щоб вони могли підкріпитися під час тривалого богослужіння. П’ять хлібів благословллються на згадку про нагодування Спасителем п’яти тисяч п’ятьма хлібами. Освяченим єлеєм священик згодом, під час ранньої, після цілування святкової ікони, помазує віруючих.
Після літії, а якщо вона не проводиться, то після благальної єктенії, співаються стихири на стиховні. Так називаються особливі стихи, написані в пам’ять згадуваної події.
Вечірня закінчується читанням молитви св. Симеона Богоприємця: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм з миром, бо побачили очі мої спасіння Твоє, що Ти приготував перед лицем всіх людей, світло на одкровення народам, і славу людей Твоїх, Ізраїля». Потім — читання «Трисвятого» і молитва Господня: «Отче наш…», співання ангельського вітання Богородиці: «Богородице Діво, радуйся…» або тропаря свята. І, нарешті, після триразового співання молитви праведного Іова: «Нехай буде благословенне ім’я Господнє віднині і довіку…» — завершальне благословення священика: «Благословення Господнє на вас, Його благодаттю і чоловіколюбством завжди, нині й повсякчас, і на віки вічні».
Кінець вечірні — молитва св. Симеона Богоприємця і ангельське привітання Богородиці — вказують на виконання обітниці Божої про Спасителя.
Одразу ж після закінчення вечірні, за всенічним бдінням, починається рання читанням шестипсалмія.
Друга частина всенічного бдіння — рання — нагадує нам часи новозавітні: явлення Господа нашого Ісуса Христа у світ, для нашого спасіння, і Його славне Воскресіння. Початок ранньої прямо вказує нам на Різдво Христове. Вона починається славослів’ям ангелів, які з’явилися вифлеємським пастухам: «Слава у вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління».
Потім читається шестипсалміє, тобто шість вибраних псалмів царя Давида (3, 37, 62, 87, 102 і 142), в яких зображається гріховний стан людей, сповнений бід і напастей, і висловлюється палка надія людей на милість Божу. Віруючі слухають шестипсалміє з особливою увагою та побожністю.
Після шестилсалмія диякон виголошує велику єктенію.
Потім гучно і радісно співається коротка, зі стихами, пісня про явлення Ісуса Христа в світ людям: «Бог Господь і з’явився нам. Благословен, Хто йде в ім’я Господнє!», тобто Бог — Господь з’явився до нас, і достойний прославлення, хто йде для слави Господа.
Після цього співається тропар, тобто пісня на честь свята чи святого, і читаються кафизми, тобто окремі частини Псалтиря, які складаються з кількох послідовних псалмів. Читання кафизм, як і читання шестипсалмія, закликає нас замислитися над нашим нужденним і гріховним станом і покласти всю надію на милість і допомогу Божу. «Кафизма» означає сидіння, бо під час читання кафизм можна сидіти.
Після закінчення кафизм диякон виголошує малу єктенію, а потім звершується полієлей. Полієлей — слово грецьке, і означає «багатоєлейність» чи «багато освітлення».
Полієлей — найурочистіша частина всенічної й означає прославлення милості Божої, явленої нам у пришесті Сина Божого на землю й у здійсненні Ним діла нашого спасіння від влади диявола і смерті.
Полієлей починається урочистим співанням хвалебних стихів:
«Хваліте ім’я Господнє, хваліте, раби, Господа. Алилуя!
Благословен Господь від Сиону, що живе в Єрусалимі. Алилуя!
Сповідайтеся Господеві, бо Він благий, бо повіки милість Його. Сповідайтеся Богу Небесному, бо повіки милість Його».
При співанні цих стихів у храмі запалюються всі світильники, Царські врата відчиняються, і священик з дияконом, що йде попереду зі свічкою у руці, виходить з вівтаря і здійснює кадіння всього храму, на знак благоговіння перед Богом і святими Його.
Після співання цих стихів виконуються у недільні дні особливі тропарі, тобто радісні пісні на честь Воскресіння Христового, в яких говориться, як ангели явилися мироносицям, що прийшли до гробу Спасителя, і сповістили їм про воскресіння Ісуса Христа.
В інші ж великі свята, замість недільних тропарів, співається перед іконою свята величання, тобто короткий хвалебний вірш на честь свята чи святого.
Після недільних тропарів, чи після величання, диякон виголошує малу єктенію, потім прокимен, і священик читає Євангеліє.
На недільній службі читається Євангеліє про Воскресіння Христа і про явлення воскреслого Христа Його ученикам, а в інші свята читається Євангеліє, яке стосується до відзначуваної події чи прославлення святого.
Після прочитання Євангелія у воскресній службі співається урочиста пісня на честь воскреслого Господа: «Воскресіння Христове бачивши, поклонімося святому Господу Ісусу…»
Євангеліє виноситься на середину храму, і віруючі прикладаються до нього. В інші свята віруючі прикладаються до святкової ікони. Священик помазує їх благословенним єлеєм і роздає освячений хліб.
Після співу: «Воскресіння Христове» співається ще кілька коротких молитвословів. Потім диякон читає молитву: «Спаси, Господи, людей Твоїх…» і після виголосу священика: «Милістю і щедротами…» починається співання канону.
Каноном на ранній називається зібрання пісень, складене за певним правилом. «Канон» — слово грецьке і означає «правило».
Канон ділиться на дев’ять частин (пісень). Перший стих кожної пісні, яка співається, називається ірмос, тобто «зв’язок». Цими ірмосами ніби зв’язується весь склад канону в одне ціле. Інші стихи кожної частини (пісні) читаються і називаються тропарями. Друга пісня канону, як покаянна, виконується тільки під час Великого посту.
У складанні цих пісень особливо попрацювали: св. Іоан Дамаскин, Косьма Маюмський, Андрій Критський (великий покаянний канон) та багато інших. При цьому вони незмінно керувалися певними піснеспівами і молитвами святих, а саме: пророка Мойсея (для 1-го і 2-го ірмосів), пророчиці Анни, матері Самуїла (для 3-го ірмосу), пророка Аввакума (для 4-го ірмосу), пророка Ісаї (для 5-го ірмосу), пророка Іони (для 6-го ірмосу), трьох отроків (для 7-го і 8-го ірмосів) і священика Захарії, отця Іоана Предтечі (для 9-го ірмосу).
Перед дев’ятим ірмосом диякон виголошує: «Богородицю і Матір Світла у піснях звеличимо!» і здійснює кадіння храму.
Хор у цей час співає пісню Богородиці: «Величає душа Моя Господа, і зрадів дух Мій у Бозі, Спасі Моїм…» До кожного стиха приєднується приспів: «Чеснішу від херувимів і незрівнянно славнішу від серафимів, що без істління Бога Слово породила, сущу Богородицю, Тебе величаємо».
Після закінчення пісні Богородиці хор продовжує співання канону (9-ї пісні).
Про загальний зміст канону можна сказати таке. Ірмоси нагадують віруючим про старозавітні часи і про події з історії нашого спасіння і поступово наближають нашу думку до події Різдва Христового. Тропарі ж канону присвячені новозавітним подіям і являють собою ряд стихів, або піснеспівів, на славу Господа і Божої Матері, а також на честь відзначуваної події або ж святого, що прославляється у цей день.
Після канону співаються хвалебні псалми — стихири на хваліте — в яких усі творіння Божі закликаються до прославлення Господа: «Все, що дише, нехай хвалить Господа…»
Після співання хвалебних псалмів іде велике славослів’я. Царські врата відчиняються при співанні останньої стихири (у неділю — богородичний) і священик виголошує: «Слава Тобі, що показав нам світло» (В давнину цьому виголосу передувала поява ранішньої зорі).
Хор співає велике славослів’я, яке починається словами: «Слава у вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління. Хвалимо Тебе, благословляємо Тебе, поклоняємося Тобі, прославляємо Тебе, дякуємо Тобі задля великої слави Твоєї…»
У великому славослів’ї ми дякуємо Богу за денне світло і за дарування духовного Світла, тобто Христа Спасителя, Який просвітив людей Своїм ученням — світлом істини.
«Велике славослів’я» закінчується співанням Трисвятого «Святий Боже…» і тропарем свята.
Після цього диякон виголошує дві єктенії: посилену і благальну.
Рання на всенічному бдінні закінчується відпустом — священик, звертаючись до віруючих, каже: «Христос, істинний Бог наш (а в недільну службу: «Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш…»), молитвами пречистої Своєї Матері, святих славних всехвальних апостолів… і всіх святих, помилує і спасе нас, бо Він благий і Чоловіколюбець».
На закінчення хор співає молитву, щоб Господь зберіг на многії літа православне єпископство, правлячого архиєрея і всіх православних християн.
Одразу ж після цього починається остання частина всенічного бдіння — перший час.
Служба першого часу складається з читання псалмів та молитов, у яких ми просимо Бога, щоб Він уранці почув голос наш і настановив нас на день прийдешній. Закінчується служба першого????
Про загальний зміст канону можна сказати таке. Ірмоси нагадують віруючим про старозавітні часи і про події з історії нашого спасіння і поступово наближають нашу думку до події Різдва Христового. Тропарі ж канону присвячені новозавітним подіям і являють собою ряд стихів, або піснеспівів, на славу Господа і Божої Матері, а також на честь відзначуваної події або ж святого, що прославляється у цей день.
Після канону співаються хвалебні псалми — стихири на хваліте — в яких усі творіння Божі закликаються до прославлення Господа: «Все, що дише, нехай хвалить Господа…»
Після співання хвалебних псалмів іде велике славослів’я. Царські врата відчиняються при співанні останньої стихири (у неділю — богородичний) і священик виголошує: «Слава Тобі, що показав нам світло» (В давнину цьому виголосу передувала поява ранішньої зорі).
Хор співає велике славослів’я, яке починається словами: «Слава у вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління. Хвалимо Тебе, благословляємо Тебе, поклоняємося Тобі, прославляємо Тебе, дякуємо Тобі задля великої слави Твоєї…»
У великому славослів’ї ми дякуємо Богу за денне світло і за дарування духовного Світла, тобто Христа Спасителя, Який просвітив людей Своїм ученням — світлом істини.
«Велике славослів’я» закінчується співанням Трисвятого «Святий Боже…» і тропарем свята.
Після цього диякон виголошує дві єктенії: посилену і благальну.
Рання на всенічному бдінні закінчується відпустом — священик, звертаючись до віруючих, каже: «Христос, істинний Бог наш (а в недільну службу: «Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш…»), молитвами пречистої Своєї Матері, святих славних всехвальних апостолів… і всіх святих, помилує і спасе нас, бо Він благий і Чоловіколюбець».
На закінчення хор співає молитву, щоб Господь зберіг на многії літа православне єпископство, правлячого архиєрея і всіх православних християн.
Одразу ж після цього починається остання частина всенічного бдіння — перший час.
Служба першого часу складається з читання псалмів та молитов, у яких ми просимо Бога, щоб Він уранці почув голос наш і настановив нас на день прийдешній. Закінчується служба першого часу переможною піснею на честь Божої Матері: «Непереможній Воєводі…» У цій пісні Божу Матір ми називаємо непереможною Воєводою проти зла. Потім священик виголошує відпуст першого часу. На цьому закінчується всенічне бдіння.
Літургія — найважливіше богослужіння, під час якого здійснюється святе Таїнство причастя (св. євхаристія), встановлене Господом нашим Ісусом Христом у четвер увечері, напередодні хресних Його страждань. Умивши ноги Своїм апостолам, щоб показати їм приклад смирення, Господь воздав хвалу Богу Отцю, взяв хліб, благословив його, переломив і дав апостолам, промовляючи: «Прийміть, споживайте: це є тіло Моє, що за вас ламається»; потім Він узяв чашу з виноградним вином, також благословив її і подав апостолам, промовляючи: «Пийте з неї всі: це є кров Моя Нового Завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів»; причастивши їх, Господь дав заповідь завжди чинити це таїнство: «Це чиніть на спомин про Мене» (Див.: Мф. 26:26-28; Лк. 22:19; 1Кор. 11:24).
Апостоли здійснювали св. причастя за заповіддю і за прикладом Ісуса Христа і навчили християн здійснювати це велике і спасительне Таїнство. В перші часи порядок і спосіб здійснення літургії передавалися усно, і всі молитви і священні піснеспіви вивчалися напам’ять. Потім з’явився і письмовий виклад апостольської літургії. З часом літургія поповнювалася новими молитвами, піснеспівами і священними дійствами, що порушувало в різних Церквах однаковість її звершення. Виникла необхідність об’єднати всі існуючі чини літургій, виробити єдиний спільний варіант. Це і було зроблено в четвертому столітті, коли припинилися гоніння на християн, і християнська Церква отримала можливість взятися за упорядкування свого внутрішнього життя (Вселенські Собори). В цей час св. Василій Великий записав і запропонував для загального використання складений ним чин літургії. Св. Іоан Золотоустий дещо скоротив цей чин. В основу цього чину була покладена найдавніша літургія св. апостола Якова, першого єпископа Єрусалимського.
Св. Василій Великий був архиєпископом Кесарії Каппадокійської (у Малій Азії). «Великим» його називають за великі подвиги на користь Церкви. Він залишив після себе багато церковних писань, багато молитов і церковних правил. Помер у 379 р.
Св. Іоан Золотоустий був архиєпископом Константинопольським. «Золотоустим» його прозвали за особливу красномовність, з якою він проповідував Слово Боже. Він також залишив після себе багато церковних творів. Він трохи (у молитвах, які читали священики таємно) скоротив чин літургії св. Василія Великого, але суттєвих змін не допустив. Помер у 402 р. на засланні.
Літургія має різні назви. Перша назва «літургія» — грецька, означає «спільна служба» і вказує на те, що Таїнство святого причастя є спасительна жертва Богу за гріхи всієї громади віруючих — живих і померлих. Оскільки Таїнство св. причастя по-грецьки називається євхаристією, що означає «подячна жертва», то й літургія називається «євхаристією». Літургію називають ще «обіднею», бо її належить звершувати в обідній час, і тіло і кров Христові, пропоновані у Таїнстві св. причастя, у Слові Божому називаються «трапезою» і «вечерею» Господньою (Див.: 1Кор. 10:21,11:20). В апостольський час літургія називалася ще «ламанням хліба» (Див.: Діян. 2:46). У літургії згадується земне життя і вчення Ісуса Христа від народження і до воскресіння та вознесіння Його на небо і принесені Ним на землю спасительні блага.
Порядок літургії такий: спочатку готується речовина для таїнства, потім віруючі готуються до таїнства і, нарешті, здійснюється саме таїнство, і віруючі причащаються. Літургія, таким чином, поділяється на три частини: 1) проскомидію; 2) літургію оголошених; 3) літургію вірних.
«Проскомидія» — слово грецьке і означає принесення. Так називається перша частина літургії від звичаю давніх християн приносити хліб, вино і все необхідне для звершення літургії; тому і сам хліб, споживаний на ній, називається проскурою, тобто приношенням. Хліб (проскура) повинен бути квасним, чистим і пшеничним. Сам Господь Ісус Христос для звершення Таїнства св. причастя взяв квасний, а не прісний хліб. Проскура повинна бути круглою і складатися з двох частин за образом двох природ Ісуса Христа — Божественної і людської; на верхній частині є печатка із зображенням хреста і по кутах — початкові літери імені Христа Спасителя: ІС. ХР. та грецьке слово: НІ-КА; тобто Ісус Христос — Переможець. Вино для таїнства має бути виноградним, червоним, бо червоний колір нагадує колір крові. Вино змішується з водою на згадку того, що з проколотого ребра Спасителя на хресті витекли кров і вода. Для проскомидії використовується п’ять проскур на спомин про чудесне нагодування Христом п’ятьма хлібами п’яти тисяч чоловік, обставина, яка дала Ісусу Христу привід навчати людей про духовне насичення і про нетлінну духовну їжу, яку дає Таїнство св. причастя (Див.: Ін. б, 22-58). Але власне для причастя використовується одна проскура (агнець), за словом апостола: «Один хліб, і нас багато — одне тіло; бо всі причащаємось від одного хліба» (Див.: 1 Кор. 10, 17), а тому за своїм розміром ця проскура має відповідати кількості причасників.
Приготувавшись, за церковним уставом, до звершення літургії, священик і диякон читають перед зачиненими Царськими вратами так звані «вхідні» молитви й у вівтарі облачаються у священні ризи. Потім, підійшовши до жертовника, священик благословляє початок проскомидії, бере першу (агнецеву) проскуру і копієм робить на ній тричі зображення хреста, промовляючи: «На спомин Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа». Це означає: проскомидія проводиться згідно із заповіддю Ісуса Христа. З цієї проскури священик копієм вирізає середину, у формі куба, промовляючи слова прор. Ісаї: «Як агнця на заколення ведено Його. І як агнець непорочний перед тим, що стриже його, — мовчить, так і Він не відкриває уст своїх. У смиренні Його суд над ним відбувся; але про рід Його хто оповість? Бо візьметься від землі життя Його» (Іс. 53:7-8). Ця кубічна частина проскури називається агнцем (Див.: Ін. 1:29) і покладається на дискос. Потім священик хрестоподібно надрізує з нижнього боку агнця, промовляючи слова: «Приноситься в жертву Агнець Божий, що бере гріх світу ради життя світу і спасіння», і пробиває правий бік Агнця копієм, промовляючи слова євангеліста: «Один із воїнів списом проколов Йому ребра, і зараз витекла кров і вода. І той, що бачив, засвідчив, і свідчення його правдиве» (Ін. 19, 34). З цими ж словами у чашу (потир) вливається вино, змішане з водою. З другої проскури, «богородичної», священик виймає одну частку на честь Божої Матері і покладає її з правого боку від агнця, на дискос. З третьої проскури, що називається «дев’ятичинною», виймається дев’ять часток на честь святих: Іоана Хрестителя, пророків, апостолів, святителів, мучеників, преподобних, безсрібників, богоотців Іоакима та Анни і того святителя, в чию пам’ять звершується літургія; ці частки кладуться ліворуч від Агнця на дискосі; з четвертої проскури виймаються частки за живих і кладуться нижче Агнця на дискосі; з п’ятої — за померлих, і кладуться нижче вийнятих за живих. Насамкінець виймаються частини з проскур, поданих віруючими; одночасно читаються «поминання» за здоров’я і спасіння живих і за спокій спочилих рабів Божих; частки з цих проскур кладуться разом з частками, вийнятими з четвертої і п’ятої проскур.
У кінці проскомидії священик благословляє кадило з фіміамом і, покадивши звіздицю, ставить її на дискос над Агнцем і частинками, щоб зберегти їх у належному порядку, покриває дискос і потир двома невеликими покрівцями і поверх них — ще одним, трохи більшим за розмірами, воздухом, кадить перед дарами і молить Господа благословити запропоновані дари, пом’янути тих, хто приніс ці дари, і тих, за кого вони принесені, самого ж його зробити достойним для священнодійства Божественних таїн.
Священні предмети, що використовуються на проскомидії, і дії, що здійснюються, мають символічне значення: дискос знаменує і вифлеємську печеру, і Голгофу, звіздиця — вифлеємську зірку і хрест, покрівці — пелени різдвяні, плащаницю, яка була у гробі Спасителя, потир — ту чашу, в якій священнодіяв Ісус Христос, приготування Агнця — суд, страждання і смерть Ісуса Христа, а проколення його копієм — проколювання, вчинене одним з воїнів на тілі Спасителя. З’єднання всіх часток у певному порядку на дискосі означає всю Церкву Божу, членами якої є: Божа Матір, ангели, всі святі угодники Божі, усі віруючі християни — живі і померлі, а Главою є Сам Господь наш Спаситель. Кадіння знаменує осінення Св. Духа, благодать Якого передається у Таїнстві св. причастя.
Проскомидія проводиться священиком на жертовнику при зачиненому вівтарі упівголоса. Завершується вона, коли на криласі читаються 3-й і 6-й (а іноді і 9-й) часи із Часослова.
Друга частина літургії називається літургією «оголошених» тому, що при її звершенні можуть бути присутніми й оголошені, тобто ті, хто готується до прийняття св. хрещення, а також ті, хто розкаюється, хто відлучений за тяжкі гріхи від св. причастя.
Диякон, отримавши благословення від священика, виходить з вівтаря на амвон (місце навпроти Царських врат) і голосно промовляє: «Благослови, владико!», тобто благослови розпочати службу і віруючим, які зібралися, взяти участь у молитовному прославленні Бога. Священик у першому своєму виголосі прославляє Святу Тройцю: «Благословенне (тобто достойне прославлення) Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків». Хор співає: «Амінь» (справді так). Потім диякон виголошує велику єктенію, в якій перелічуються різні християнські потреби і наші прохання до Бога, а священик у вівтарі таємно молиться, щоб Господь звернув увагу на цей храм і на тих, хто молиться в ньому, і виконав їхні прохання. Велика єктенія починається нагадуванням, що молитися Господу треба в «мирі», тобто примирившись з усіма, не маючи ні проти кого гніву чи ворожнечі; за вченням Спасителя, ми не можемо приносити Богові дари, якщо маємо «щось проти ближнього» (Мф. 5:23-24). Вище благо, за яке слід молитися, це — душевний мир і спасіння душі: про небесний мир і спасіння душ наших; цей мир є той спокій совісті, те радісне почуття, яким ми наповнюємося, наприклад, коли щиро висповідались і достойно причастились св. Таїн, або співчутливо поставились до долі ближнього, або коли вчинили якесь добре діло; цей мир Спаситель подав апостолам у прощальній бесіді на Тайній вечері (Див.: Ін. 14:27). «За мир у всьому світі» — щоб не було чвар і ворожнечі між народами і державами у всьому світі. «За добрий стан святих Божих церков» — щоб православні Церкви у всіх державах твердо і непохитно, на основі Слова Божого і правил Вселенської Церкви, сповідували святу православну віру. «За з’єднання всіх» віруючих у єдине стадо Христове (Див.: Ін. 10:16). Молимося «за святий храм цей», який є головною святинею парафії і має бути предметом особливої турботи кожного парафіянина, щоб Господь уберіг його від пожежі, злодіїв та іншої біди, і за тих, хто входить у нього з щирою вірою, побожністю і страхом Божим. Молимось за патріархів, митрополитів, архиєпископів і єпископів, бо їм належить головний нагляд за чистотою християнської віри та моралі; за благовірних правителів, які охороняють свободу православної віри і законний порядок для мирного життя усіх громадян, «за місто це» (чи село), в якому ми живемо і трудимося, «за всяке місто, країну і тих, хто з вірою живе у них», молимося також з почуття християнської любові за всі інші міста та села і за всіх віруючих, які живуть там. «За добре поліття, за врожай плодів земних, і за мирні часи»: молимося, щоб була добра погода, щоб земля давала достатньо плодів, щоб було на спожиток усім жителям країни; і за час мирний, щоб серед громадян не було ворожнечі і боротьби, що відволікає від мирної і чесної праці. «За тих, хто у морі, подорожніх, недужих (хворих), знеможених (у кого багато горя і скорботи на душі), поневолених і за спасіння їх» — усі ці особи більше, ніж інші, потребують Божої допомоги і нашої молитви. Молимося: «Щоб визволитися нам від усякої скорботи, гніву і недолі». Потім просимо Господа, щоб Він заступив і охоронив нас не за ділами нашими чи за заслуги наші, яких у нас немає, а тільки з Своєї милості (благодаті): «Заступи, спаси, помилуй, охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю». В останніх словах єктенії, прикликавши на поміч Божу Матір і всіх святих, ми віддаємо, доручаємо Христові себе й один одного, щоб Він керував нами Своєю премудрою волею. Священик закінчує велику єктенію виголосом: «Бо Тобі належить усяка слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині, і повсякчас, і на віки віків». Після великої єктенії співаються псалми 102-й: «Благослови, душе моя, Господа…» і 145-й: «Хвали, душе моя, Господа…», які розділяються малою єктенією: «Ще і ще в мирі Господу помолімось…» У зазначених псалмах зображені благодіяння Божі роду людському: серце (душа) християнина повинно прославляти (благословляти) Господа, Який очищає і зціляє наші немочі, виконує благі наші жадання, визволяє від істління життя наше, — і не забувати всіх Його благодіянь; Господь — щедрий, милостивий і довготерпеливий; Він зберігає істину навіки, творить суд ображеним, дає їжу голодним, визволяє ув’язнених, любить праведників, приймає сиріт і вдів і карає грішників… Псалми ці називаються зображальними, а через те, що співати їх треба на двох криласах поперемінно, то по-грецьки вони називаються також «антифонами». В дванадесяті Господні свята зображальні псалми (антифони) не співаються: замість них співаються особливі стихи з інших псалмів, які відповідають події, що святкується. За кожним стихом першого святкового антифону співається приспів: «Молитвами Богородиці, Спасе, спаси нас!» А за кожним стихом другого антифону, з уваги на свято: «Спаси нас, Сину Божий, що народився від Діви», на Різдво Христове, або «що у Йордані хрестився», на Хрещення Господнє, або «що воскрес із мертвих», на Пасху тощо… «співаючи Тобі: алилуя!» (хваліть Бога). Після закінчення другого антифону завжди співається пісня: «Єдинородний Сину і Слово Боже, Безсмертний Ти, і зволив ради нашого спасіння тіло прийняти від святої Богородиці і Приснодіви Марії, непреложно ставши чоловіком; розіп’ятий був, Христе Боже, і смертю смерть подолав; Ти один у Святій Тройці, співпрославлюваний з Отцем і Святим Духом, спаси нас». У цій пісні викладено православне вчення про другу Особу Св. Тройці — Сина Божого, Ісуса Христа; Єдинородний (єдиний за природою) Син і Слово Боже, Христос Бог, будучи безсмертним, став людиною, не перестаючи бути Богом, не змінившись, став чоловіком, прийнявши людську плоть (тіло) від Святої Богородиці і Приснодіви Марії; і, будучи розіп’ятим, Він Своєю смертю переміг нашу смерть, «смертю смерть подолав», одна з Трьох Осіб Св. Тройці, що прославляється нарівні з Отцем і Св. Духом.
Далі йде мала єктенія та співання блаженств євангельських (Мф. 5:3-12), в яких вказується, що християнин, благаючи милості у Бога, повинен мати смирення духу (духовну убогість), сумувати через свої гріхи, бути лагідним (незлобивим), чинити за правдою Божою, мати чистоту в серці, бути милосердним до ближнього, примиряти ворогуючих, бути терпеливим у всіх випробуваннях, готовим перенести ганьбу, вигнання («коли гнатимуть») і смерть за Христа, тобто бути сповідником Його, за що на нього чекає велика нагорода на небесах. На великі Господні свята замість євангельських блаженств співається кілька разів відповідний тропар зі стихами. Під час співу євангельських блаженств Царські врата відкриваються для малого входу. В кінці «блаженств» священик бере з престолу св. Євангеліє, передає його дияконові та виходить у супроводі диякона (що йде попереду), несучи св. Євангеліє, північними дверима на амвон. Цей вихід священнослужителів зі св. Євангелієм називається малим входом, на відміну від наступного великого входу, і нагадує віруючим перший вихід Ісуса Христа на всесвітню проповідь. Одержавши благословення від священика, диякон зупиняється у Царських вратах і, підносячи вгору св. Євангеліє, голосно виголошує: «Премудрість! Станьмо побожно!» Диякон входить у вівтар і кладе св. Євангеліє на престіл. Виголос: «Премудрість! Станьмо побожно!» нагадує віруючим, що вони повинні стояти прямо, тобто бути уважними, зосередженими в думках. Дивлячись на св. Євангеліє як на Самого Ісуса Христа, що йде на проповідь, віруючі співають: «Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа. Спаси нас, Сину Божий, що воскрес із мертвих (чи: Молитвами Богородиці, або: Дивний у святих, співаємо Тобі: алилуя!» Після цього співається тропар (воскресний, чи святковий, чи святого) та інші піснеспіви, а священик у цей час в таємній молитві просить Отця Небесного, Якого оспівують херувими і славословлять серафими, прийняти і від нас ангельську (трисвяту) пісню, простити гріхи, освятити і дати нам силу праведно служити Йому; кінець цієї молитви: «Бо Ти Святий єси, Боже наш…» він вимовляє вголос.
Далі співається «Трисвяте»: «Святий Боже…» На Різдво Христове, Хрещення Господнє, Пасху (весь тиждень) і день Св. Тройці, а також у суботи — Лазареву і Велику замість «Трисвятого» співається. «Ті, що у Христа хрестилися, в Христа зодягнулися, алилуя», бо в давній Церкві оголошені переважно в ці свята приймали святе хрещення. На свято Воздвиження Хреста Господнього (14-го вересня ст. ст., 27 вересня н. ст.) і в третю неділю Великого посту, коли відбувається поклоніння Хресту, замість «Трисвятого» співають: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і Святе Воскресіння Твоє славимо».
Після закінчення «Трисвятого» читається черговий Апостол (апостольське читання з книги Діянь св. апостолів, семи соборних апостольських послань і чотирнадцяти послань св. Павла — за особливою вказівкою). До уважного читання Апостола віруючі готуються виголосами: «Будьмо уважні!», «Мир усім! Премудрість!» і співанням прокимна — особливого короткого вірша. Під час читання звершується кадіння на знак тієї благодаті Св. Духа, з якою апостоли проповідували всьому світу вчення Ісуса Христа. На кадіння, а також на виголос священика: «Мир усім!» потрібно відповідати простим поклоном (без хресного знамення). Далі співається «Алилуя» тричі з виголошенням особливих стихів і читається чергове Євангеліє (теж за особливою вказівкою), з попереднім і супровідним співом радісної пісні: «Слава Тобі, Господи, слава Тобі!», бо для віруючого християнина не може бути більш радісної звістки, як благовістя (Євангеліє) про життя, вчення та чудеса Господа Ісуса Христа. Апостол і Євангеліє треба вислуховувати з особливою увагою, з нахиленою головою, проте добре роблять ті, що попередньо ознайомлюються з цими читаннями вдома. Перед початком читання Апостола і Євангелія слід перехреститися, а після закінчення зробити хресне знамення, з поклоном, тричі.
Після Євангелія виголошується посилена (потрійна) єктенія, на початку якої віруючі запрошуються помолитися Господу Богу від чистого серця, усіма силами душі: «Промовмо всі з усієї душі і з усього розуміння нашого промовмо…» Далі в двох благаннях ми посилено просимо Господа почути нашу молитву і помилувати нас: «Господи, Вседержителю, Боже отців наших, молимось Тобі, вислухай і помилуй…», «Помилуй нас, Боже…» Виголошуються потрійні прохання: за патріархів, митрополитів, архиєпископів, єпископів, архиєрея, який править, і за все в «Христі братство наше» (за всіх віруючих християн); за благовірних правителів; за священиків, за ченців, за тих, хто має священний сан, і за всіх служителів Христової Церкви; за блаженних і приснопам’ятних (повік незабутніх, вікопомних) святійших патріархів православних, за будівничих храму і за всіх спочилих християн, отців і братів, тут і скрізь похованих. Потрібно молитися за померлих з почуття християнської любові до них, яка не повинна вичерпуватися, враховуючи, що для померлих за гробом нема покаяння, а тільки воздаяння (відплата), блаженне життя або вічні муки. Християнська ж молитва за них, добрі діла, здійснювані в їх пам’ять, і особливо принесення безкровної жертви, можуть ублагати правосуддя Боже і полегшити муки грішників. Ще посилено молимося за милість (щоб Господь змилосердився над нами), за життя, мир, здоров’я, спасіння, відвідання (щоб відвідав, не позбавив нас своїх милостей), прощення, відпущення гріхів, рабів Божих, братію храму цього (тобто парафіян). В останньому благанні потрійної єктенії говориться про тих, хто дари приносить і добро діє у храмі цьому, хто працює, співає, і про присутніх людей, що сподіваються від Бога великої і багатої милості. Під тими, хто дари приносить і добро діє для храму, розуміються віруючі, які приносять у храм усе необхідне для богослужіння (єлей, ладан, проскури тощо), жертвують на потреби храму і парафії грішми та речами (на оздоблення храму, на утримання тих, хто працює там, — співців, служителів, на користь бідних парафіян та інші загальнопарафіяльні релігійно-моральні потреби).
За потрійною єктенією йде особлива єктенія за спочилих, у якій ми молимося за всіх спочилих батьків і братів наших, просимо Христа, безсмертного Царя і Бога нашого, простити їм усі провини вільні та невільні, оселити їх там, де праведні спочивають, і, визнаючи, що немає людини, яка б не згрішила у своєму житті, благаємо праведного Суддю дарувати їм Царство Небесне, де всі праведні спочивають.
Далі виголошуються єктенії за оголошених, щоб Господь помилував їх, настановив їх у св. вірі («щоб відкрив їм Євангеліє правди») і сподобив св. хрещення («щоб приєднав їх до святої Своєї… Церкви»). Під час цієї єктенії священик розгортає на престолі антимінс, а єктенію закінчує виголосом: «щоб і вони з нами славили…», тобто щоб і вони (оголошені) разом з нами (віруючими) прославляли пречесне і величне ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Далі оголошені запрошуються вийти з храму: «Усі оголошені, вийдіть…» Оголошені існують і тепер; це язичники, які готуються до хрещення, магометани та євреї в різних країнах світу. Всі вони потребують милосердя Божого, і тому ми зобов’язані молитися за них. Що стосується повеління оголошеним вийти з храму, то ці слова повинні бути попередженням і нам, якщо навіть і нема серед нас «оголошених». Ми, хрещені, часто грішимо і без покаяння присутні в храмі, без належної побожності, або маємо в душі ворожнечу і ненависть проти ближнього. А тому при грізних словах: «оголошені, вийдіть» ми, як недостойні, повинні заглибитись у самих себе, замислитись над своєю негідністю, простити своїх особистих ворогів, іноді уявних, і просити у Господа Бога прощення своїх гріхів з твердою рішучістю зробитися кращими.
Словами. «Щоб ніхто з оголошених не залишився, тільки вірні. Ще і ще в мирі Господеві помолимось» починається літургія вірних.
Так називається третя частина літургії тому, що на ній можуть бути присутніми тільки вірні, тобто хрещені. Її можна поділити на такі частини. 1) перенесення чесних дарів з жертовника на престіл; 2) приготування віруючих до освячення дарів; 3) освячення (переосутнення) дарів; 4) приготування віруючих до причастя; 5) причастя і 6) подяка за причастя і відпуст.
Після запрошення оголошеним вийти з храму виголошуються дві короткі єктенії та співається херувимська пісня: «Ми, що херувимів тайно уявляємо і Животворчій Тройці Трисвятую пісню співаємо, відкладімо нині всякі житейські піклування. Щоб підняти Царя всіх, Якого в славі невидимо проводять ангельські чини. Алилуя» (тричі).
Херувимська пісня нагадує віруючим, щоб вони залишили усяку думку про житейське, уявляли собі, що вони, подібно до херувимів, знаходяться поблизу від Бога, на небі, і ніби з ними співають Йому трисвяту пісню — хвалу Богу. Перед херувимською піснею відчиняються Царські врата, і диякон звершує кадіння, а священик у таємній молитві просить Господа очистити його душу і серце від лукавого і силою Св. Духа сподобити його принести Богу приготовані дари. Потім священик із дияконом упівголоса тричі промовляють херувимську пісню, й обидва відходять до жертовника для перенесення чесних дарів з жертовника на престіл. Диякон, маючи на лівому плечі воздух (великий покрівець), несе на голові дискос, а священик у руках — св. чашу.
Вийшовши з вівтаря північними дверима (співання херувимської пісні у цей час переривається на словах: «відкладімо нині всякі житейські піклування»), вони зупиняються на амвоні і, повернувшись обличчям до віруючих, моляться за патріархів, за митрополитів, за архиєпископів, за правлячого архиєрея, за священство, за чернецтво, за будівничих храму, за присутніх православних християн і повертаються через Царські врата у вівтар. Чесні дари ставляться на престіл на розгорнутому антимінсі і покриваються «воздухом», після чого Царські врата зачиняються і закриваються завісою; співці ж тим часом закінчують херувимську пісню. Перенесення дарів з жертовника на престіл називається великим входом і знаменує собою урочисте шестя Ісуса Христа на вільні страждання і хресну смерть. Віруючі у цей час повинні стояти з нахиленою головою і молити Господа пом’янути їх і всіх близьких у Царстві Його; при словах священика: «Вас і всіх православних християн нехай пом’яне Господь Бог…» потрібно впівголоса сказати: «І священство твоє нехай пом’яне Господь Бог у Царстві Своїм завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків».
Після великого входу йде приготування віруючих до достойної присутності при освяченні приготованих дарів. Воно починається благальною єктенією: «Доповнімо молитву нашу Господеві» за «принесені чесні дари», щоб вони були угодні Господу, про що в той же час таємно молиться священик, і щоб Господь освятив їх Своєю благодаттю. Далі ми просимо у Господа допомогти провести весь день у досконалості, тобто свято, мирно і без гріха, послати нам ангела-охоронителя, який настановляє на путь істини і добра й охороняє нас від усякого зла; просимо простити і забути наші випадкові гріхи, що часто повторюються; дарувати нам усе добре і корисне для душі (а не те, що усолоджує наші згубні пристрасті і чого ми часто жадаємо), і щоб усі люди жили і трудились у мирі між собою (а не у ворожнечі і боротьбі), і щоб ми провели останок життя свого у мирі з ближніми і зі своїм сумлінням і в покаянні за звершені гріхи сподобилися християнської кончини, тобто сповідавшись і прийнявши св. таїни Христові. Ми просимо кінця життя безболісного, бездоганного, адже бувають випадки смерті ганебної для християнина, наприклад, від пияцтва, самогубства, бійки (дуелі) та ін. Ми просимо кінця життя мирного, тобто в душевному мирі, спокої і примиренні з ближніми. І щоб Господь сподобив нас дати добру безбоязну відповідь на Страшному Суді Його. Для гідної присутності при звершенні св. Таїнства необхідні: спокій душевний, взаємна любов та істинна православна віра, яка об’єднує всіх. Тому після благальної єктенії священик, благословляючи народ, промовляє: «Мир усім!» Віруючі висловлюють таке саме побажання і його душі: «І духові твоєму». Потім виголошується: «Полюбімо один одного, щоб однодумно сповідувати», після чого хор співає: «Отця, і Сина, і Святого Духа, Тройцю Єдиносущну і Нероздільну». Цим засвідчується, Кого слід так однодушно (однодумно) сповідувати. За наступним виголосом: «Двері, двері! В премудрості будьмо уважні!» співається (або читається) Символ віри, в якому коротко, але вичерпно точно викладається віра у Св. Тройцю та інші головні істини православної Церкви. При цьому завіса на Царських вратах відкривається і «воздух» з чесних Дарів знімається. Слова: «Двері, двері!» в давнину нагадували воротарям, щоб краще пильнували за дверима храму і не впускати в нього оголошених і невіруючих; тепер цими словами нагадується віруючим закрити двері своєї душі для побічних думок, а словами: «В премудрості будьмо уважні!» вказується, щоб ми були уважні до премудрих істин православної віри, викладених у Символі віри.
З цієї хвилини віруючі не повинні виходити з храму до закінчення літургії. Наскільки негоже порушувати цю вимогу, видно з 9-го апостольського правила: «Всіх вірних, які входять у церкву… і не перебувають на молитві до кінця, як таких, що безчиння у церкві чинять, слід відлучати від спілкування церковного». Після Символу віри виголосом: «Станьмо побожно, станьмо зі страхом. Будьмо уважні, щоб у мирі святу жертву приносити» звертається увага віруючих на те, що настав час «приносити святу жертву», тобто здійснювати св. Таїнство євхаристії, і з цього моменту належить стояти з особливим благоговінням. У відповідь на цей виголос співається: «Милість миру, жертву хваління», тобто будемо приносити з вдячністю за даровану нам згори милість небесного миру єдино доступну нам жертву хвали. Священик благословляє віруючих словами: «Благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зо всіма вами», і, закликаючи до побожного стояння, виголошує: «До неба піднесімо серця», тобто будемо мати серця, піднесені угору — до Бога. На це хор від лиця віруючих побожно відповідає: «Піднесли до Господа», тобто ми маємо вже серця, піднесені до Бога.
Здійснення св. Таїнства причастя становить найголовнішу частину літургії. Воно починається словами священика: «Дякуємо Господеві!» Віруючі висловлюють свою подяку Господу за Його милості поклонінням Йому, а хор співає: «Достойно і праведно є поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духові, Тройці Єдиносущній і Нероздільній». Священик в цей час у таємній молитві, званій євхаристійною (подячною), прославляє безкінечні досконалості Божі, дякує Господу за створення і визволення людини і за всі Його милості, відомі нам і невідомі, і за те, що Він сподобляє приймати від нас безкровну жертву, хоча перед Ним стоять вищі сили — архангели, ангели, херувими і серафими, «пісню перемоги співають, виголошують, викликують і промовляють». Останні слова священик промовляє голосно, а хор доповнює, співаючи пісню, яку викликують ангели: «Свят, Свят, Свят Господь Саваоф (Господь Сил Небесних), повне небо і земля Слави Твоєї». До цієї пісні, званої «серафимською», співці додають викликування, якими народ вітав Господній вхід у Єрусалим: «Осанна (єврейське благожадання: спаси, допоможи Боже!) в вишніх (на небесах) Благословен, Хто йде в ім’я Господнє! осанна в вишніх!» Слова «пісню перемоги співають…» взяті з видіння пророка Єзекиїля (1, 4-24) і ап. Іоана Богослова (Див.: 4, 6-8): вони в одкровенні бачили Престіл Божий, оточений ангелами в образі орла (що співають), тельця (що виголошують), лева (що викликують) і людини (що промовляють), які безперестанно взивають: «Свят, Свят, Свят Господь Бог».
Священик таємно продовжує євхаристійну молитву, прославляючи благодіяння Божі, безмежну любов Божу, явлену в пришесті на землю Сина Божого, і, згадуючи Тайну вечерю, коли Господь встановив святе Таїнство причастя; потім виголошує голосно слова Спасителя, сказані Ним при встановленні св. Таїнства: «Прийміть, споживайте — це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів» і «Пийте з неї всі — це є кров Моя Нового Завіту, що за вас і за многих проливається на відпущення гріхів». Після цього священик у таємній молитві коротко нагадує заповідь Спасителя про встановлення причастя, прославляє страждання Його, смерть, воскресіння, вознесіння і друге Його пришестя і виголошує: «Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все» (за всіх членів Церкви і за всі благодіяння Божі).
Хор протяжно співає: «Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи, і молимось Тобі, Боже наш», а священик у таємній молитві просить Господа послати Духа Святого на присутніх людей і на принесені Дари, щоб Він освятив їх. Потім упівголоса він читає тропар третього часу: «Господи, Ти, що Пресвятого Твого Духа в третю годину на апостолів Твоїх послав, Того, Благий, не відніми від нас, але обнови нас, що молимось Тобі». Диякон виголошує 12 ст. 50-го пс: «Серце чисте сотвори в мені, Боже, і духа праведного віднови в нутрі моєму». Священик знову читає тропар третього часу, диякон виголошує 13 ст. 50-го пс: «Не відкинь мене від Лиця Твого і Духа Твого Святого не відніми від мене». Священик утретє читає тропар третього часу. Благословляючи св. агнця (на дискосі), він промовляє: «І сотвори хліб цей — чесним тілом христа Твого». Благословляючи вино (у св. чаші), він каже: «А те, що в чаші цій, — чесною кров’ю Христа Твого». Диякон за кожним виголосом каже: «Амінь». На закінчення, благословляючи хліб і вино разом, священик говорить: «Перетворивши Духом Твоїм Святим». Диякон же тричі виголошує: «Амінь, амінь, амінь». У ці великі і святі хвилини хліб і вино переосутнюються в істинне тіло та істинну кров Христову. Священик чинить перед св. дарами доземний поклін, як Самому Цареві і Богу. Це — найважливіший момент літургії.
Після освячення св. дарів священик у таємній молитві просить Господа, щоб причасникам св. дари послужили для бадьорості духа (тобто для укріплення на всяку добру справу), на відпущення гріхів, на з’єднання зі Св. Духом, на здобуття (отримання) Царства Небесного, на право звертатися до Господа зі своїми потребами, не в суд і не в осуд, і згадує тих, за кого принесено цю жертву: св. дари приносяться Господу Богу як подячна жертва за всіх святих. Особливо ж священик згадує Пресвяту Діву Марію, а після цього виголошує: «Особливо за Пресвяту, Пречисту, Пре-благословенну, Славну Владичицю нашу Богородицю і Приснодіву Марію», на що віруючі відповідають хвалебною піснею на честь Божої Матері: «Достойно є…» (У св. Пасху і в усі дванадесяті свята замість «Достойно є»… співається на честь Божої Матері задостойник, тобто 9-й ірмос святкового канону з відповідним приспівом). Священик тим часом таємно молиться за спочилих і, переходячи до молитви за живих, виголошує: «Найперше пом’яни, Господи, святійших патріархів православних…», поминаючи вищу церковну ієрархію. Віруючі відповідають: «І всіх і все», тобто пом’яни, Господи, всіх віруючих. Молитва за живих закінчується виголосом священика: «І дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пречесне і величне ім’я Твоє: Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків», і благословенням його, на всіх присутніх у храмі: «Нехай же будуть милості великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа з усіма вами».
Далі йде наступна частина літургії вірних.
Причастя починається благальною єктенією «Всіх святих пом’янувши, ще й ще у мирі Господеві помолимось», тобто, пом’янувши всіх святих, знову і знову помолімось Господу «за принесені й освячені чесні дари», щоб Чоловіколюбець Бог наш, прийнявши їх у святий пренебесний і духовний (мисленний) Свій жертовник, як духовні пахощі, як приємну Йому жертву, послав нам Божественну благодать і дар Св. Духа. Далі йдуть звичайні прохання благальної єктенії, яка закінчується виголосом священика: «І сподоби нас, Владико, безбоязно, неосудно насмілитись призивати Тебе, Небесного Бога Отця, і промовляти». Співається молитва Господня: «Отче наш…» Добре роблять священики, коли всіх присутніх запрошують співати цю молитву. Далі йдуть подання мира і схилення голів, під час якого священик молить Господа освятити віруючих і сподобити їх неосудно причаститися св. Таїн. У цей час диякон, стоячи на амвоні, хрестоподібно оперізується орарем для того, щоб, по-перше, безперешкодно служити священикові під час причастя, і, по-друге, виразити своє благоговіння перед св. дарами, в наслідування серафимам, які, оточуючи Престіл Божий, закривали лиця свої крилами (Див.: Іс. 6:2-3). Під час виголосу диякона: «Будьмо уважні!» — завіса закривається, і священик, піднімаючи над дискосом святий агнець, виголошує: «Святее — святим!» Це означає: св. дари можуть бути подані тільки «святим», тобто віруючим, які освятили себе молитвою, постом, Таїнством покаяння (сповіді). Усвідомлюючи своє недостоїнство, хор від лиця віруючих викликує: «Єдин Свят, Єдин Господь, Ісус Христос, на славу Бога Отця».
Потім іде причастя священнослужителів у вівтарі. Священик роздробляє святий агнець на чотири частки, причащається сам і подає св. Таїни дияконові. Частки для причастя мирян, після причастя священнослужителів, опускаються в чашу. Під час причащання священнослужителів співається стих, який називається «причасним», а потім співається який-небудь піснеспів або читаються молитви перед причастям. Відчиняються Царські врата для причащання віруючих мирян, і диякон, маючи в руках св. чашу, виголошує: «Зі страхом Божим і вірою приступіть». Відкриття Царських врат у цей час нагадує відкриття гробу Спасителя, а винесення св. дарів — явлення Ісуса Христа після воскресіння. Схиляючись перед св. чашею, як перед Самим воскреслим Спасителем, хор від лиця віруючих співає: «Благословен, Хто йде в ім’я Господнє. Бог Господь і з’явився нам». Причасники-миряни, зі страхом Божим і вірою приступаючи до св. чаші, попередньо поклонившись, повторюють упівголоса за священиком молитву перед причастям: «Вірую, Господи, і визнаю…», в якій визнають свою віру в Ісуса Христа як Сина Божого, Спасителя грішних, віру в Таїнство причастя, в якому у вигляді хліба і вина приймають істинне тіло та істинну кров Христову, як запоруку вічного життя й таємного спілкування з Ним, і просять Його сподобити їх неосудно причаститися св. Таїн на відпущення гріхів, обіцяючи не тільки не зраджувати Христа, не бути Іудою-зрадником, але й у життєвих стражданнях, подібно до благорозумного розбійника, твердо і сміливо визнавати свою віру. Зробивши доземний поклін, віруючі для прийняття св. Таїн піднімаються на амвон. Раніше цього часу, для порядку та побожності до Святині, не слід рушати зі свого місця, і зовсім неприпустимо при цьому відтискати інших з бажанням причаститися першому; кожен мусить пам’ятати, що він перший є тільки грішник. Хрестоподібно склавши руки на грудях, причасники підходять до Царських врат, не роблячи хресного знамення перед св. чашею, яку, причастившись, цілують, також не хрестячись, щоб не зачепити св. чаші.
За вірою батьків і вихователів і за словами Спасителя «не бороніть дітям приходити до Мене» і «пийте з неї всі» в цей час причащаються і діти (без сповіді до семилітнього віку).
Після причастя віруючі приймають теплоту, тобто церковне вино, змішане з водою, щоб у роті не залишилась бодай найменша частинка св. дарів. Після причастя мирян священик опускає у св. чашу всі частки, які були вийняті із службових і принесених проскур, з молитвою, щоб Господь Своєю кров’ю і молитвами святих очистив гріхи усіх, за кого були вийняті частки. Далі він благословляє віруючих словами: «Спаси, Боже, людей Твоїх, і благослови насліддя Твоє» (власність Твою, Церкву Христову). У відповідь на це співають: «Ми бачили Світло істинне, прийняли Духа Небесного, знайшли віру істинну. Нероздільній Тройці поклоняємось, бо Вона спасла нас». Зміст цієї пісні: ми побачили істинне світло, оскільки, омивши гріхи свої у Таїнстві хрещення, називаємося вже Синами Божими з благодаті (милості), синами світла, отримали Св. Духа через св. миропомазання, визнаємо істинну (православну) віру, поклоняємося Нероздільній Тройці, бо Вона спасла нас. Диякон, узявши з рук священика дискос, переносить його на жертовник, а священик, взявши св. чашу і благословляючи нею віруючих, виголошує: «Завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків», і відносить її на жертовник. Це останнє явлення св. дарів віруючим, перенесення їх на жертовник та виголос священика нагадують нам вознесіння Господа Ісуса Христа на небо і обіцянку Його перебувати у Церкві «у всі дні до кінця віку» (Див.: Мф. 28:20).
Вклонившись св. дарам востаннє, як Самому Господу Ісусу Христу, віруючі дякують Господу за причастя св. Таїн. Хор співає подячну пісню: «Нехай повні будуть уста наші похвалою Тобі, Господи, щоб ми оспівували славу Твою, бо Ти сподобив єси нас причаститися святих Твоїх Божественних, Безсмертних і Животворчих Таїн. Збережи нас у Твоїй святині, ввесь день навчатися правди Твоєї. Алилуя, алилуя, алилуя». Після цього диякон виголошує коротку єктенію: «Станьмо побожно, прийнявши Божественні, Святі, Пречисті, Безсмертні, Небесні і Животворчі Страшні Христові Тайни, подякуймо Господеві». Виблагавши Його допомоги провести цей день свято, мирно, безгрішно, він запрошує віддати себе і життя своє за Христа. Священик, склавши антимінс і покладаючи на нього Євангеліє, виголошує: «Бо Ти єси освячення наше, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків». І додає: «З миром вийдімо», цим вказуючи, що літургія закінчується і що з храму слід виходити у спокої, мирі з усіма. Співці від імені усіх співають: «З іменем Господнім», тобто вийдімо з благословенням Господнім. Священик виходить до тих, хто молиться, за амвон і читає заамвонну молитву, в якій ще раз просить Господа спасти людей Своїх, і благословити насліддя Своє, освятити тих, хто любить красу храму, не залишити Своїми милостями тих, хто надіється на Нього, дарувати спокій світу, священикам, вірним правителям і всім людям. Ця молитва являє собою скорочення всіх єктеній, що виголошуються за Божественною літургією. Після закінчення заамвонної молитви віруючі віддають себе волі Божій молитвою праведного Іова: «Нехай буде благословенне ім’я Господнє віднині і довіку». Найчастіше саме в цей час для духовного просвічення і наставлення виголошується пастирська проповідь, в основу якої кладеться Слово Боже. Потім священик, востаннє благословляючи віруючих, виголошує: «Благословення Господнє на вас, Його благодаттю і чоловіколюбством, завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків», і складає подяку Богу: Слава Тобі, Христе Боже, надія наша, слава Тобі! Повертаючись до народу і маючи у руці напрестольний св. хрест, осінивши себе хресним знаменням, що повинні робити усі віруючі, священик виголошує відпуст: «Христос, істинний Бог наш…» У відпусті священик, згадуючи молитви за нас Божої Матері, апостолів, храмового святого, святих, пам’ять яких відзначається у цей день, праведних богоотців Іоакима та Анни (батьків Божої Матері) і всіх святих, висловлює надію, що Христос, істинний Бог наш, помилує і спасе нас, бо Він благий і Чоловіколюбець; тут же він дає св. хрест для цілування. Кожен віруючий, не поспішаючи і не штовхаючись, у порядку черги повинен поцілувати св. хрест, щоб хресним цілуванням засвідчити свою відданість Спасителеві, на спомин Якого була проведена Божественна літургія. Хор у цей час співає молитву про збереження на многії літа святійших православних патріархів, правлячого архиєрея, парафіян храму і всіх православних християн.
Молитва церковнослов'янською
Переклад українською мовою
Вірую, Господи, і визнаю, що Ти єси воістину Христос, Син Бога живого, що прийшов у світ грішників спасти, з яких перший я. Ще вірую, що це саме є найчистіше Тіло Твоє і це сама є дорогоцінна Кров Твоя. Молюся отже Тобі: помилуй мене і прости мені провини мої, вільні й невільні, чи то словом, чи ділом, свідомі й несвідомі, і сподоби мене неосудно причаститися Пречистих Твоїх Таїн на відпущення гріхів і на життя вічне.
Вечері Твоєї тайної сьогодні, Сину Божий, причасником мене прийми, бо ворогам Твоїм тайни не розповім, і поцілунку не дам Тобі, як Юда, але як розбійник сповідаю Тебе: пом'яни мене, Господи, у Царстві Твоїм.
Не на суд і не на осуд нехай буде мені причастя Святих Твоїх Таїн, Господи, а на зцілення душі й тіла. Амінь.
Пояснення слів
Іспові́дую — відкрито визнаю, сповідую; прише́дий — Який прийшов; от ни́хже пе́рвий єсьм аз — з яких перший (найбільший) є я; у́бо — отже; мі — мені; ві́дінієм і неві́дінієм — свідомі й несвідомі; Ве́чері Твоєя́ та́йния — Тайної Вечері Твоєї; днесь — сьогодні; прича́стника — причасником, учасником; не бо враго́м Твої́м та́йну пові́м — бо не викажу таємниці ворогам Твоїм; лобза́нія Ті дам — поцілунку Тобі не дам; во оставле́ніє — на відпущення; во ісціле́ніє — на зцілення, оздоровлення.
Пояснення молитви
Вечері Твоєї Тайної, Сину Божий, причасником (причасницею) мене сьогодні прийми, бо ворогам Твоїм тайни не розповім і цілуванням не дам Тобі, як Іуда, але, як розбійник, визнаю Тебе: пом’яни мене, Господи, у Царстві Твоїм.
Нехай не на суд і не в осуд буде мені причастя святих Твоїх Таїн, Господи, а на зцілення душі й тіла. Амінь.
Літургія св. Василія Великого за своїм змістом і порядком однакова з літургією св. Іоана Золотоустого. Відмінність її від останньої полягає лише ось у чому:
Крім того, на літургії св. Василія Великого, яка проводиться у Великий четвер, замість «Ми, що херувимів…» співається: «Вечері Твоєї Тайної, Сину Божий…», а у Великодну суботу — «Нехай мовчить усяка плоть людська…»
Літургія св. Василія Великого проводиться тільки десять разів на рік: у навечір’я (напередодні) свят Різдва Христового і Хрещення Господнього (або у дні цих свят, якщо вони припадають на неділю чи понеділок), 1 січня — день пам’яті св. Василія Великого, у п’ять недільних днів Великого посту (крім Вербної неділі), у Великий четвер і у Велику суботу Страсного тижня.
Головна особливість літургії Ранішосвячених Дарів полягає у тому, що на ній не здійснюється Таїнство євхаристії, а віруючі причащаються Ранішосвяченими Дарами, тобто освяченими раніше, на попередній літургії св. Василія Великого або св. Іоана Золотоустого.
Літургія Ранішосвячених Дарів бере початок від перших віків християнства. Перші християни дуже часто причащалися св. Христових Таїн, дехто навіть і в будень. Було також визнано незручним у дні суворого посту, як у дні скорботи і сумувань за гріхи свої, проводити повну літургію, яка є найурочистішою з усіх церковних служб. Але, щоб дати можливість віруючому причащатися і серед тижня у дні посту, було встановлено, не порушуючи характеру великопісного богослужіння, в деякі дні причащати віруючих раніше освяченими дарами. Для цього і була введена у служби Великого посту літургія Ранішосвячених Дарів. Остаточне ж укладення чину цієї літургії і письмовий текст її було зроблено св. Григорієм Двоєсловом, Папою Римським, у VІ ст.
Літургія Ранішосвячених Дарів звершується по середах і п’ятницях у перші шість тижнів Великого посту; у четвер п’ятого тижня Великого посту, коли поминається преп. Марія Єгипетська; інколи 9 березня — у свято сорока севастійських мучеників (якщо цей день припадає у піст і не в суботу чи неділю) і в перші три дні Страсного тижня (Великий понеділок, Великий вівторок, Велика середа).
Літургія Ранішосвячених Дарів звершується після великопісних часів і складається з вечірні і літургії вірних, але тільки без найважливішої частини — освячення дарів.
Часи звершуються великопісні (третій, шостий і дев’ятий часи), на яких, крім звичайних псалмів, читаються кафизми.
Після кафизм з вівтаря виходить священик і перед Царськими вратами читає тропар кожного часа, з відповідними стихами, роблячи доземний поклін, а співці тричі співають цей тропар.
У тропарі Третього часа ми просимо Господа, Який послав ученикам Святого Духа, не позбавити Його і нас.
У тропарі Шостого часа ми молимо Господа Ісуса Христа, Який добровільно прийняв за нас, грішних, розп’яття на хресті, простити наші гріхи.
У тропарі Дев’ятого часа ми просимо Христа, померлого за нас, умертвити гріховні почуття нашого тіла.
Наприкінці кожного часу читається з колінопреклонінням молитва св. Єфрема Сиріна: «Господи і Владико життя мого…» На Шостому часі буває читання паремії з пророка Ісаї. Після Дев’ятого часа — «зображальні»: співається дев’ять євангельських заповідей блаженств з доданою молитвою розкаяного розбійника на хресті: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє», потім читається кілька молитов, з молитвою Єфрема Сиріна, і відпуст.
Після цього, одразу ж, починається вечірня літургійним виголосом: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків».
Вечірня до малого входу проводиться у звичайному порядку. Після входу і співу: «Світло тихе…» читець посередині храму читає дві паремії: одну — з книги Буття, де розповідається про падіння Адамове та його нещасливі наслідки; другу — з притч Соломонових, які спонукають любити і шукати Божественної премудрості. Між цими пареміями Царські врата відчиняються, і священик, тримаючи в руках запалену свічку і кадило, після слів: «Премудрість, станьмо побожно!» — благословляє ними віруючих і викликує: «Світло Христове просвічує всіх».
У цей час віруючі, визнаючи своє недостоїнство і благоговіючи перед Христом, як перед вічним Світлом, Який дає світло і освячує людину, схиляються до землі, стоячи на колінах.
Після другої паремії Царські врата знову відчиняються і посередині храму співці (один чи три) повільно співають вірші з псалма: «Нехай піднесеться молитва моя, наче кадило перед Тобою, підношення рук моїх — жертва вечірня».
Під час співу цих стихів віруючі стають на коліна, а священик, стоячи поред престолом, звершує кадіння.
Потім, одразу після цього, вечірня закінчується молитвою св. Єфрема Сиріна: «Господи і Владико життя мого…» і починається головна частина літургії Ранішосвячених Дарів
У перші три дні (понеділок, вівторок і середу) Страсного тижня після цієї молитви читається Євангеліє, а в інші дні одразу виголошуються єктенії: потрійна, за оголошених та за вірних (дві малі єктенії), як і на звичайній літургії.
Після завершення цих єктеній, тобто під час великого входу, замість «Ми таємно херувимів…» хор співає: «Нині Сили Небесні з нами невидимо служать…»
Під час співу цієї пісні Царські врата відчиняються. Звершується кадіння вівтаря.
Після закінчення першої половини цієї пісні після слів: «…ось жертва таємна звершена невидимо дориноситься», звершується перенесення раніше освячених дарів з жертовника на престіл (великий вхід): попереду диякон з кадилом і свічкою, а за ним — священик з дискосом на голові і чашею в руці виходять на солею і, нічого не промовляючи, мовчки вносять їх у вівтар і ставлять на антимінсі, заздалегідь розкритому на престолі. Після цього Царські врата зачиняються, а хор закінчує перерваний спів. Оскільки св. дари вже освячено (тобто це є тіло і кров Христові), то віруючі під час перенесення їх стають на коліна.
З уваги на те, що на цій літургії не буває освячення дарів, пропускається все, що має відношення до цього священнодійства. Тому після великого входу і виголосу священиком молитви: «Господи і Владико життя мого…» звершуються тільки три останні частини літургії вірних: а) приготування віруючих до причастя; б) причащення священнослужителів і мирян; в) подяка за причастя з відпустом. Все це відбувається так само, як і на повній літургії, з деякими змінами, зважаючи на значення літургії Ранішосвячених Дарів.
Заамвонна молитва читається інша. В цій молитві священик від імені віруючих дякує Богу, що сподобив їх дожити до днів посту для очищення душі і тіла, і просить, щоб Він допоміг вчинити добрий подвиг посту, зберегти незмінною православну віру, стати переможцем над гріхом і неосудно дожити, щоб поклонитися святому Христовому Воскресінню.
Владико Вседержителю, Ти все творіння премудро сотворив і невимовним промислом та многою благістю привів нас до цих священних днів на очищення душ і тіл, на втихомирення пристрастей, у надії воскресіння. Ти в сороковий день вручив угодникові Твоєму Мойсеєві скрижалі, Богом писаний Закон. Дай і нам, Милостивий, подвигом добрим трудитися, час посту закінчити, у вірі єдність зберегти, голови невидимих зміїв сокрушити і переможцями над гріхом стати, і щоб могли ми неосудно поклонитися і Святому Воскресінню. Бо благословенне і прославлене всехвальне і величне ім’я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на вікі віків. Амінь.
Молитва церковнослов'янською
Переклад українською мовою
Господи і Владико життя мого! Духа лінивства, безнадійності, владолюбства і пустомовства не дай мені! (поклін великий)
Духа ж ціломудрості, смиренномудрості, терпеливості й любові даруй мені, рабу Твоєму. (поклін великий)
Так, Господи Царю, дай мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословен єси на віки віків. Амінь. (поклін великий)
Пояснення слів
Живота́ моєго́ — життя мого; пра́здности — лінощів, бездіяльності; уни́нія — безнадійності, зневіри, журби; любонача́лія — владолюбства (бажання керувати іншими); праздносло́вія — марнослів'я, пустих розмов; не даждь мі — не дай мені; цілому́дрія — чистоти думок, поміркованості, цнотливості; смиренному́дрія — смирення, пам'яті про власні гріхи; зрі́ти — бачити.
Пояснення молитви
Так, Господи Царю, даруй мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословенний на віки віків. Амінь.
Про внутрішню силу та значення таїнств сказано вище, в поясненні десятого члена Символу віри.
Перед звершенням Таїнства хрещення буває наречення імені, яке дається людині на честь якогось зі святих православної Церкви. При цьому священик тричі осіняє хресним знаменням і благає Бога бути милостивим до цієї людини і, після приєднання через хрещення до святої Церкви, зробити її учасником вічного блаженства. Коли ж настане час хрещення, священик молить Господа вигнати з цієї людини всякого лукавого і нечистого духа, що ховається і гніздиться в її серці, і зробити її членом Церкви і спадкоємцем вічного блаженства; охрещуваний же відрікається від диявола, дає обіцянку служити не йому, а Христові, і читанням Символу віри підтверджує свою віру в Христа, як Царя і Бога.
Коли ж хрестять немовля, то зречення диявола і всіх діл його, а так само і Символ віри промовляють від його імені куми, тобто хрещений батько і хрещена мати, які є поручителями за віру охрещуваного і беруть на себе обов’язок навчити його віри, коли він виросте, і турботу про те, щоб він жив по-християнськи. Далі священик молить Господа освятити воду в купелі і, відігнавши від неї диявола, зробити її для того, кого хрестять, джерелом нового і святого життя і при цьому тричі робить у воді знамення хреста, спочатку своєю рукою, а потім освяченим єлеєм, яким він помазує також і охрещуваного на знак милості Божої до нього.
Відтак священик тричі занурює його у воду, промовляючи: «Охрещується раб Божий (називаючи його ім’я) в ім’я Отця, амінь; і Сина, амінь; і Святого Духа, амінь». На хрещеного покладаються білий одяг та хрест.
Білий одяг служить знаком чистоти душі після хрещення і нагадує йому, щоб він і надалі зберігав цю чистоту, а хрест служить видимим знаком його віри в Ісуса Христа.
Одразу ж після цього звершується Таїнство миропомазання. Священик помазує охрещуваного св. миром, роблячи ним знак хреста на різних частинах тіла, з промовлянням слова «печать (тобто знак) дару Духа Святого». В цей час невидимо подаються охрещеному дари Святого Духа, з допомогою яких він зростає і зміцнюється в житті духовному. Чоло помазується миром для освячення розуму; очі, ніздрі, вуста, вуха — для освячення почуттів; груди — для освячення серця; руки і ноги — для освячення діл (вчинків) і всієї поведінки.
Потім триразове обходження священика з новоохрещеним і його хрещеними батьками навколо купелі є знак торжества і радості духовної. Запалені свічки в їхніх руках служать знаком духовного просвічення, а хрестообразний постриг волосся на голові хрещеного робиться на знак його посвячення Господу.
Людина, приступаючи до цих Таїнств, спочатку поститься протягом кількох днів і відвідує служби церковні, згадуючи свої гріхи, сумує і молить Господа про помилування її. Потім у призначений час вона приходить до священика, що здійснює сповідь біля аналоя, на якому лежать хрест і Євангеліє, і кається у гріхах. Священик, бачачи чистосердечие покаяння того, хто сповідається, покладає кінець єпитрахилі на його схилену голову і читає відпускну молитву, прощаючи гріхи від імені Самого Ісуса Христа та осіняючи його хресним знаменням. Поцілувавши хрест, сповідник відходить із заспокоєним сумлінням і благає Господа сподобити його причаститися св. Таїн. Таїнство причастя здійснюється під час літургії. Всі сповідники повторюють за священиком молитву перед причастям і роблять доземний поклін, а потім благоговійно підходять до св. чаші і причащаються св. таїн, споживаючи у вигляді хліба і вина істинне тіло Христове й істинну кров Христову.
Після причастя, крім подяки, що возноситься за літургією, читаються ще від імені причасників особливі подячні молитви. Хворих же священик причащає в їхніх домівках, спочатку їх сповідавши.
Це Таїнство здійснюється у вівтарі біля престолу, при архиєрейському служінні літургії. У диякони і священики посвячує один єпископ, а посвячення у єпископи здійснюється собором єпископів. Посвячення в диякони буває на літургії після освячення дарів, чим показується, що диякон не одержує права звершувати таїнства; у священики посвячують на літургії вірних після великого входу, щоб посвячений, як той, що одержав належну благодать, взяв участь в освяченні дарів; у єпископи ж посвячують під час літургії оголошених, після малого входу, чим показується, що єпископові дається право посвячувати інших в різні священні сани. Найважливішою дією при посвяченні є архиєрейське покладання рук з призиванням на посвячуваного благодаті Святого Духа, і тому посвячення називається інакше — рукопокладанням. Той, кого рукопокладають у диякони чи у священики, вводиться через Царські врата до вівтаря. Після триразового обходження навколо престолу і цілування його кутів, він схиляється (на колінах) перед ним. Архиєрей покриває його голову кінцем свого омофору, тричі осіняє її хресним знаменням і, поклавши на неї свою руку, виголошує, що цю людину «Божественна благодать… проручествує (тобто чинить через рукопокладання) у диякона (чи в пресвітера); помолімось за нього, нехай зійде на нього благодать Всесвятого Духа». На криласі співають грецькою: «Киріє, елеісон», тобто «Господи, помилуй». При покладанні на рукоположеного священних одеж, відповідних до його сану, архиєрей виголошує: «аксіос!», тобто «достойний», і це «аксіос» повторюють усі священнослужителі та хор. Після облачення священнослужителі того ступеня, до якого належить рукоположений, цілують його як свого співбрата, і він разом з ними бере участь у службі. Майже так само відбувається посвячення в єпископи, з тією лише різницею, що посвячуваний перед початком літургії посередині церкви вголос промовляє Символ віри та обіцянку як слід, за законом, проходити своє служіння, а після малого входу під час співу «Трисвятого» приводиться у вівтар і стає на коліна перед престолом; коли ж предстоятель читає молитву посвячення, то всі архиєреї, крім покладання на посвячуваного своїх правих рук, тримають ще над його головою відкрите Євангеліє письменами вниз.
Таїнство шлюбу здійснюється посеред церкви перед аналоєм, на якому знаходяться хрест і Євангеліє, і при цьому бувають спочатку заручини, а слідом за цим вінчання. Заручини здійснюються так. Наречений стає праворуч, наречена — ліворуч. Священик тричі благословляє їх запаленими свічками і дає їм у руки ці свічки як знаки подружньої любові, благословенної Господом. Після молитви до Бога про дарування усяких благ і милостей зарученим і щоб Він благословив їхні заручини, з’єднав і зберіг їх у мирі та однодумності, священик благословляє й заручує їх обручками (кільцями), заздалегідь покладеними на престіл для освячення. Наречені беруть ці обручки як священну запоруку та знак непорушності того подружнього союзу, в який вони хочуть вступити. За заручинами йде вінчання. При цьому священик молить Господа благословити шлюб і послати на тих, що вступають у нього, Свою небесну благодать. Як видимий знак цієї благодаті, він покладає на них вінці, а потім тричі благословляє їх обох разом, промовляючи: «Господи, Боже наш, славою і честю вінчай їх». У посланні апостола Павла, яке читається, говориться про важливість Таїнства шлюбу і про взаємні обов’язки чоловіка й жінки, а в Євангелії — про присутність Самого Господа на шлюбі у місті Кані. Поєднуючись шлюбом, вони п’ють вино з однієї поданої їм чаші, на знак того, що віднині вони повинні жити однодушно, поділяючи радість і горе. Триразове ж обходження їх за священиком навколо аналоя служить знаком духовної радості і торжества.
Це Таїнство інакше називається соборуванням і звершується над хворими для зцілення їх від немочей душевних і тілесних. Для здійснення його збирається семеро священиків, хоча в разі потреби звершувати його може й один священик. У посудині з пшеницею ставлять невелику скляночку з єлеєм, як знак милості Божої, а до єлею додається червоне вино, як наслідування «милосердного самарянина» і на спомин за пролиту на хресті кров Христову; навколо ж є лея ставлять у пшеницю запалені воскові свічки і між ними сім паличок, обгорнутих з одного кінця ватою, які служать для семиразового помазання хворого. Всім присутнім роздаються запалені свічки. Після молитви за освячення єлею і за те, щоб він, за благодаттю Божою, послужив хворому на зцілення немочей душевних і тілесних, читаються сім вибраних місць з книг апостольських і сім євангельських оповідей. Після прочитання кожного Євангелія священик хрестовидо помазує у хворого чоло, щоки, груди, руки, промовляючи в той же час молитву до Господа, щоб Він як лікар душ і тіл зцілив Свого хворого раба (або рабу Свою) від тілесної і душевної немочі. Після сьомого помазання священик розкриває Євангеліє і, тримаючи його письменами вниз, покладає — немов цілющу руку Самого Спасителя, — на голову хворого і при цьому молить Господа про відпущення всіх його гріхів. Потім хворий цілує Євангеліє і хрест, і цим закінчується звершення Таїнства єлеєосвячення.
Молебнями називаються короткі служби, у яких віруючі, за своїми особистими потребами чи обставинами, звертаються з молитвою до Господа Бога, Божої Матері та святих.
Звичайні молебні, за своїм складом, подібні до ранньої, але на практиці вони значно скорочуються і складаються: з початкових молитов, співання тропаря і приспівів (Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі… Пресвята Богородице, спаси нас… Святителю отче Миколаю, моли Бога за нас) та інших, читання Євангелія, посиленої та малої єктеній, і заключної, зважаючи на предмет моління, молитви до Господа Бога, чи Божої Матері, чи святому, якому здійснюється молебний спів. Інколи такі молебні з’єднуються з акафістом або з малим освяченням води. Акафіст читається після малої єктенії перед Євангелієм, а освячення води звершується після читання Євангелія.
Крім загального благального молебня, бувають особливі молебні, приурочені до якоїсь події, наприклад: подячний молебень за одержані від Бога милості, молебень за зцілення хворого, молебні з приводу засухи, повені, війни. Особливий молебень слід чинити в день Нового року, перед навчанням, у неділю Православ’я.
Після смерті християнина тіло його обмивають, одягають у чистий, якщо можливо, новий одяг і загортають у біле покривало на знак того, що померлий при своєму хрещенні дав обіцянку провадити життя в чистоті і святості, або одягають в одяг за званням померлого, вказуючи цим, що він іде до Господа Бога, щоб скласти звіт про виконання своїх обов’язків. На чоло померлого кладеться вінчик із зображенням Христа, Богоматері та Іоана Предтечі з написом «Святий Боже…» на знак того, що померлий, як християнин, вів на землі боротьбу за правду Божу і вмер з надією заступництвом Божої Матері та Іоана Предтечі отримати вінець на небесах. У руки його вкладається хрест чи якась іконка на знак віри померлого у Христа, Божу Матір і святих угодників Божих. Тіло померлого кладеться у домовину і наполовину вкривається священним покровом на знак того, що померлий перебував під покровом православної Церкви. Труну зазвичай ставлять посередині кімнати перед домашніми іконами (в передньому кутку), повертаючи лице померлого до виходу. Навколо гробу запалюють свічки на знак того, що померлий перейшов у область світла — в краще загробне життя. Потім біля гробу починається читання Псалтиря, з додаванням молитов за упокоєння померлого, і с лужаться панахиди (до поховання належить особливе чинопослідування за вихід душі, поміщене у кінці Псалтиря). Псалми читаються заради втішення тих, хто сумує за померлим.
Панахидами називаються короткі служби, які складаються з молитов про відпущення гріхів спочилого і спокій його у Царстві Небесному. Під час панахиди родичі і знайомі померлого стоять із запаленими свічками на знак того, що і вони вірять у світле майбутнє життя; у кінці панахиди (коли читається молитва Господня) свічки ці гасяться на знак того, що земне життя наше, як палаюча свічка, мусить згаснути, найчастіше не догорівши до кінця, який ми для себе передбачаємо.
До поховання тіло для відспівування переноситься у храм; перед винесенням проводиться коротка заупокійна служба (літія), а під час перенесення співають «Святий Боже…»
У храмі труну з тілом померлого ставлять посередині церкви обличчям до вівтаря і на чотирьох сторонах гробу запалюють світильники. Служба відспівування складається з піснеспівів, у яких коротко зображується уся доля людини: за переступ заповіді вона знову повертається у землю, з якої взята; але, незважаючи на безліч гріхів, людина не перестає бути «образом слави Божої», створеним за образом і подобою Божою, а тому Св. Церква молить Владику й Господа, з Його невимовної милості, простити (відпустити) спочилому гріхи і сподобити його Царства Небесного. Після читання Апостола та Євангелія, в яких говориться про майбутнє воскресіння мертвих, священик читає відпускну молитву. Цією молитвою відпускаються заборони і гріхи, які були на померлому, в яких він покаявся і які при покаянні він не міг згадати, і померлий у спокої відпускається у загробне життя; текст цієї молитви кладеться в руки померлого. Потім рідні та знайомі востаннє цілують його, прощаються з ним, після чого тіло померлого закривається і священик посипає його хрестоподібно землею, промовляючи: «Господня земля, і все, що наповнює її, вселенна, і всі, що живуть у ній». Гріб закривають віком (кришкою) і співають «Вічная пам’ять».
Після відспівування гріб з тілом померлого переносять на кладовище й опускають у могилу, лицем на схід; при цьому звершується коротка заупокійна літія.
На могилі християнина ставиться св. хрест як символ перемоги Христової над смертю і пеклом, як величне і багатолистяне дерево, в холодку якого спочиває християнин, як подорожній після тривалих мандрів.
Маючи істинну віру у безсмертя людської душі, загальне майбутнє воскресіння померлих, Страшний Суд Христів і останню відплату кожному за його ділами, св. православна Церква не залишає своїх померлих чад без молитви, особливо у перші дні після їхньої смерті та в дні загального поминання спочилих. Вона молиться за них на третій, дев’ятий і сороковий дні після їхньої смерті.
На третій день після смерті спочилого св. Церква, поминаючи триденне Воскресіння Ісуса Христа, молить Його воскресити померлого для блаженного майбутнього життя.
На дев’ятий день св. Церква молить Господа, щоб Він зачислив померлого до собору угодників Божих, розділених, як і ангели, на дев’ять чинів.
На сороковий день звершується молитва, щоб Ісус Христос, вознісшись на небо, возніс у небесні оселі і спочилого.
Іноді поминання померлого, за ревністю і вірою його рідних, здійснюється щоденно, протягом усіх сорока днів, із служінням заупокійної літургії та панахиди; це поминання називається сорокоустом.
Нарешті, в роковину смерті померлого моляться за нього близькі йому рідні й вірні друзі, висловлюючи цим віру, що день смерті людини не є днем знищення, а нового народження для вічного життя; день переходу безсмертної душі людської в інші умови життя, де вже немає місця земним хворобам, печалям і смутку.
На землі після створення світу Бог освятив для богослужінь сьомий день (Див.: Бут. 2:3). Потім законом, даним Мойсеєві на Синаї, це служіння поширив на всі дні, повелівши щоденно освячувати ранок і вечір принесенням жертви Богу (Див.: Чис. 28).
Ісус Христос, прийшовши на землю виконувати волю Отця Небесного, і св. апостоли, обрані ученики Господа, своїм прикладом і вченням показали віруючим високу важливість і необхідність встановлення і збереження днів для спільного (громадського) богослужіння.
З часів апостольських православна Церква зі щоденним богослужінням з’єднала різні священні спомини на славу Божу, від чого виникли різні дні богослужіння впродовж року.
Кожного дня у році св. Церква, поза тижневим циклом, відзначає пам’ять одного чи кількох святих угодників Божих. Певні дні року присвячуються або споминам про важливі події з життя Господа нашого Ісуса Христа, Божої Матері, з історії Церкви Христової, або на честь різних святих. Крім того, протягом року встановлені одноденні чи багатоденні пости і кілька днів призначено для поминання спочилих. Відповідно до цих днів складені особливі піснеспіви і молитви й установлені обряди, які додаються до молитов і піснеспівів тижня. Особливо великі зміни в богослужінні бувають у дні великих свят і постів.
Дні загального поминання спочилих такі: субота перед масницею, суботи другого, третього і четвертого тижнів Великого посту, субота перед святом Св. Тройці і вівторок Фоминого тижня.
Крім того, у православній Церкві встановлено поминання православних воїнів на полі битви полеглих: у суботу перед днем св. Дмитра Солунського (26 жовтня ст. ст.) і в день Усікновення глави св. Іоана Предтечі (29 серпня ст. ст.).
Великий піст є найважливішим і найдавнішим з усіх багатоденних постів. Він нагадує нам про сорокаденний піст Спасителя у пустелі; він же вводить нас у Страсний тиждень, а потім — до радості свята свят — Світлого Христового Воскресіння.
Св. Великий піст — час молитви і покаяння, коли кожен з нас повинен виблагати у Господа відпущення своїх гріхів (говінням і сповіддю) і достойно причаститися св. Христових таїн, згідно з заповіддю Христовою (Див.: Ін. 6:53-56).
Ще у Старому Завіті Господь повелів синам Ізраїлевим щороку давати десятину (тобто десяту частину) з усього, що вони придбали, і, роблячи так, вони мали благословення в усіх ділах своїх. Знаючи це, св. апостоли установили і для нашої користі десяту частину року, тобто час Великого посту (св. Чотиридесятницю), присвячувати Богові, щоб і ми благословлені були в усіх ділах наших, щорічно очищаючи себе від гріхів своїх, вчинених протягом цілого року.
Таким чином, Великий піст — св. Чотиридесятниця — є Богом визначена десятина кожного року (за приблизним підрахунком 36 днів, не рахуючи недільних днів), яку ми, залишаючи на цей час життєві розваги й усілякі веселощі, присвячуємо переважно служінню Богу — на спасіння своєї душі.
Великий піст має три підготовчі тижні.
Перший підготовчий тиждень до Великого посту називається Тижнем митаря і фарисея. На літургії у цю неділю читається притча з Євангелія про митаря і фарисея, з метою показати, що тільки слізна молитва і смирення, як у митаря, а не перелік своїх чеснот, як у фарисея, можуть здобути нам милосердя Боже. З цієї неділі до п’ятої неділі Великого посту за всенічною після читання Євангелія співається покаянна молитва: «Покаяння двері відкрий мені, Життєдавче…»
Другий підготовчий тиждень до Великого посту називається Тиждень про блудного сина. У зворушливій притчі про блудного сина, яку ми чуємо на літургії у Євангельському читанні, св. Церква навчає нас надіятися на милосердя Боже, якщо ми щиро покаємося у своїх гріхах. У цей тиждень, а також і в наступні два тижні на всенічній після полієлея співається псалом: «На ріках Вавилонських, там ми сиділи і плакали, коли згадували Сион наш…» Цей 136-й псалом оповідає про страждання євреїв у полоні Вавилонському і про тугу їхню за батьківщиною. Слова цього псалма навіюють нам думку про наш духовний полон гріховний і про те, що ми повинні прагнути до своєї духовної батьківщини, до Небесного Царства.
Багатьох бентежить останній стих псалма, де говориться: «Блаженний той, хто візьме і розіб’є дітей твоїх (вавилонських) об камінь!» Звичайно, ця думка у буквальному сенсі слова жорстока і зовсім неприйнятна для християнина, бо Сам Господь навчав любити і благословляти ворогів своїх: і поклонятися Богові в «дусі та істині». Саме ця думка стає чистою і величною у духовно-християнському значенні, бо це значить — блаженний той, хто має тверду рішучість розбивати об камінь віри погані думки і бажання тоді, коли вони ледь-ледь зародилися (тобто перебувають немов у стані немовляти), перш ніж вони виростуть у злі діла і звички.
Третій підготовчий тиждень до Великого посту називається М’ясопусним, або Сирним, а в народі він ще називається «Масницею», бо із скоромної їжі у цей тиждень дозволяється їсти тільки сир, молоко, масло і яйця. Сама неділя М’ясопусного тижня називається Неділею про Страшний Суд, бо на літургії читається Євангеліє про Страшний Суд і про останню відплату, чим св. Церква бажає спонукати грішників до покаяння. У піснеспівах Сирного тижня згадується гріхопадіння Адама та Єви, яке сталося внаслідок нестриманості, і складається похвала посту з його спасительними плодами.
Остання неділя перед Великим постом називається Сиропусною, бо нею закінчується споживання сиру, масла і яєць. На літургії читається Євангеліє (Див.: Мф. 6:14-21) про прощення образ ближнім, без чого ми не можемо одержати відпущення гріхів від Отця Небесного. Відповідно до цього Євангельського читання християни мають благочестивий звичай просити у цей день одне в одного прощення гріхів, свідомих і несвідомих, і робити усе, аби примиритися з ворогуючими. Тому цю неділю прийнято називати Прощеною неділею, після якої і настає Великий піст (св. Чотиридесятниця)
Великопосні богослужіння мають певні особливості: служба більш тривала, зменшується урочистість, а саме: піснеспівів буває мало, більше читаються псалми і молитви, які настроюють душу на покаяння. На кожній службі промовляється із доземними поклонами покаянна молитва Єфрема Сиріна: «Господи і Владико життя мого…»
Вранці проводяться рання, часи з деякими вставними частинами і вечірня.
Увечері замість вечірні відправляється велике повечір’я.
У середу і п’ятницю звершується літургія Ранішосвячених Дарів.
По суботах Великого посту буває літургія Іоана Золотоустого, а в перші п’ять неділь — літургія Василія Великого, яка звершується й у Великий четвер та у Велику суботу Страсного тижня.
У Великому посту кожен тиждень присвячений згадці про яку-небудь особливу подію чи особу, яка закликала грішну душу до покаяння і надії на милосердя Боже.
Перший тиждень Великого посту відзначається особливою суворістю, а богослужіння — особливою тривалістю. В перші чотири дні (понеділок, вівторок, середу і четвер) на великому повечір’ї читається канон св. Андрія Критського з приспівами до стиха: «Помилуй мене, Боже, помилуй мене».
У п’ятницю першого тижня Великого посту на літургії після заамвонної молитви здійснюється освячення «колива», тобто відвареної пшениці з медом, в пам’ять св. великомученика Феодора Тирона, який надав благотворну допомогу християнам для збереження посту. Візантійський імператор Юліан Відступник у 362 р. наказав у місті Антиохії таємно окропити кров’ю ідоложертовних тварин усі харчі. Але св. великомученик Феодор Тирон, спалений у 306 році за визнання Христової віри, явився уві сні антиохійському єпископу Євдоксію, відкрив йому таємне розпорядження Юліана і повелів упродовж усього тижня нічого не купувати на ринку, а харчуватися коливом.
У першу неділю Великого посту звершується так зване «Торжество православ’я», встановлене царицею Феодорою у 842 р. в пам’ять відновлення шанування св. ікон. У кінці літургії священнослужителі чинять молебний спів посередині храму перед іконами Спасителя і Божої Матері, молячись Господу про утвердження у вірі православних християн і про навернення на шлях істини усіх, хто відступився від Церкви. Потім диякон голосно читає Символ віри і виголошує «вічну пам’ять» усім спочилим оборонцям віри православної, і «довгі літа» (многії літа) — живим.
У Другу неділю Великого посту звершується пам’ять св. Григорія Палами, який жив у XIV ст. Згідно з православною вірою він навчав, що за подвиг посту і молитви Господь осяває віруючих благодатним Своїм світлом, яким сяяв Господь на Фаворі. З тієї причини, що св. Григорій розкрив учення про силу посту та молитви, й установлено святкувати його пам’ять у другу неділю Великого посту.
У третю неділю Великого посту за всенічною виноситься після великого славослів’я св. хрест і пропонується для поклоніння віруючим. При поклонінні хресту Церква співає: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святе воскресіння Твоє славимо». Ця пісня співається і на літургії замість «Трисвятого». Церква виставляє в середині Чотиридесятниці віруючим хрест для того, щоб на гадуванням про страждання і смерть Господні надихнути та зміцнити тих, хто поститься, на продовження подвигу посту. Св. хрест залишається для поклоніння впродовж тижня, до п’ятниці, коли він після часів, перед літургією вноситься назад у вівтар. Тому третя неділя і четвертий тиждень Великого посту називаються хрестопоклонними.
У четверту неділю святкується пам’ять святого Іоана Ліствичника, який написав твір, де показав сходинки добрих діянь (у вигляді східців, або ліствиці), які ведуть нас до Престолу Божого. У четвер на п’ятому тижні відбувається так зване «стояння св. Марії Єгипетської». Життя св. Марії Єгипетської, раніше великої грішниці, повинно служити для всіх прикладом істинного покаяння і переконати всіх у невимовному милосерді Божому. На ранній у цей день читаються житіє св. Марії Єгипетської і канон св. Андрія Критського, той самий, який читається у перші чотири дні Великого посту. В суботу на п’ятому тижні звершується «Похвала Пресвятій Богородиці». Читається урочистий акафіст Богородиці. Ця служба встановлена у Греції в подяку Богородиці за неодноразове визволення Нею Царгорода від ворогів. У нас акафіст «Похвала Богородиці» читається для зміцнення у віруючих надії на небесну Заступницю, Яка, визволяючи від ворогів видимих, тим більш готова нам допомогти у боротьбі з ворогами невидимими.
У п’яту неділю Великого посту звершується богослужіння в пам’ять преподобної Марії Єгипетської. Церква дає в особі Марії Єгипетської взірець справжнього покаяння і, для підбадьорення духовних подвижників, показує на ній приклад невимовного милосердя Божого до грішників, що каються.
Шостий тиждень присвячений підготуванню тих, хто постить, до гідної зустрічі Господа з віттям чеснот і до згадувань страстей Господніх.
У суботу на 6-му тижні на ранній і літургії згадується воскрешення Ісусом Христом Лазаря. Цей день називається Лазаревою суботою. На ранній у цей день співаються воскресні тропарі після «Непорочних»: «Благословен єси, Господи, навчи мене заповітів Твоїх…», а на літургії замість «Святий Боже…» співається: «Всі, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися. Алилуя».
Шоста неділя Великого посту є велике дванадесяте свято, в яке згадується урочистий вхід Господній у Єрусалим на вільні страждання. Це свято інакше називається Вербною (Квітною) неділею, Неділя ваїй. На всенічній після читання Євангелія не співається «Воскресіння Христове…», а читається безпосередньо 50-й псалом і освячуються, молитвою й окропленням св. води, розбруньковане віття верби (ваїй) чи інших рослин. Освячене віття роздається віруючим, з яким при запалених свічках вони стоять до кінця служби, знаменуючи перемогу життя над смертю (воскресіння).
З вечірні у Вербну неділю відпуст починається словами: «Господь, що йде на вільні страждання ради нашого спасіння, Христос істинний Бог наш…»
Страсним тижнем називається останній тиждень перед Пасхою. Таку назву цей тиждень має тому, що він присвячений споминам про останні дні земного життя Спасителя: Його страждання, хресну смерть і погребіння.
Понеділок, вівторок і середа цього тижня присвячені споминові про останні бесіди Господа Ісуса Христа з народом та учениками.
Особливості богослужіння перших трьох днів Страсного тижня такі: на ранній, після шестипсалмія та «Алилуя», співається тропар: «Ось жених гряде опівночі…», а після канону співається пісня: «Чертог Твій бачу, Спасе мій…» Всі три дні проводиться літургія Ранішосвячених Дарів, з читанням Євангелія. Євангеліє читається і на ранній.
За величчю згадуваних подій усі дні Страсного тижня називаються Великими. Особливо зворушливі споминами, молитвами і піснеспівами останні три дні.
Служба Великого четверга присвячена споминам про омовіння Ісусом Христом ніг ученикам, Тайну вечерю, молитву Ісуса Христа в саду Гефсиманському і зраду Його Іудою.
На ранній після шестипсалмія та «Алилуя» співається тропар: «Коли славні ученики умиванням ніг на вечері просвіщалися…»
Звершується літургія св. Василія Великого і з’єднується з вечірнею в пам’ять того, що Господь установив увечері Таїнство причастя. Замість херувимської пісні, причасного стиха та пісні «Нехай повні будуть уста наші…» співається одна і та сама пісня: «Вечері Твоєї Тайної, Сину Божий, причасником мене сьогодні прийми…»
У Києво-Печерській лаврі за літургією у цей день звершувалось освячення мира, що використовується для здійснення Таїнства миропомазання, а також при освяченні храмів та антимінсів.
Служба Великої п’ятниці присвячена спомину про хресні страждання Спасителя, Його смерть і погребіння.
На ранній (яка служиться ввечері у Великий четвер) посеред храму читаються дванадцять Євангельських читань, вибраних з усіх чотирьох Євангелій, де розповідається про страждання Спасителя, починаючи з останньої бесіди Його з учениками на Тайній вечері і закінчуючи похованням Його у саду Йосифа Аримафейського і приставленням воїнської сторожі до Його гробу. Під час читання Євангелія віруючі стоять із запаленими свічками, показуючи цим, з одного боку, що слава і велич не покинули Господа і під час Його страждань, а з іншого боку — гарячу любов до свого Спасителя.
У Велику п’ятницю літургії не буває, бо в цей день Сам Господь приніс Себе у жертву, а чиняться Царські часи.
Вечірня відправляється о третій годині дня, в годину смерті Ісуса Христа на хресті, на спомин про зняття з хреста тіла Христового і поховання Його.
На вечірні, при співанні тропаря «Благообразний Йосиф, з древа знявши пречисте Тіло Твоє…», священнослужителі піднімають Плащаницю (тобто зображення Христа, який лежить у гробі) з престолу, немов з Голгофи, і виносять її з вівтаря на середину храму в переднесенні світильників і при кадінні фіміамом. Плащаниця кладеться на особливо приготованому столі (гробниці). Потім священнослужителі й усі віруючі поклоняються св. Плащаниці і цілують рани зображеного на ній Господа — пробиті ребра, руки і ноги Його.
Богослужіння Великої суботи присвячено спомину про перебування Ісуса Христа «у гробі тілом, у пеклі душею, як Бог, у раю ж з розбійником, і на Престолі був Ти, Христе, з Отцем і Духом, все наповняючи, Неописанний», і, нарешті, про воскресіння Спасителя з гробу.
На ранній Великої суботи, після великого славослів’я, Плащаниця зі співом «Святий Боже…» виноситься священнослужителями з храму, на спомин про зішестя Ісуса Христа в пекло і перемогу Його над пеклом і смертю. Після внесення Плащаниці у храм, вона підноситься до відчинених Царських врат, на знак того, що Спаситель нерозлучно перебуває з Богом Отцем і що Він Своїми стражданнями і смертю знову відкрив нам двері раю. Хор у цей час співає: «Благообразний Йосиф…».
Коли Плащаницю покладуть на місце посередині храму, тоді виголошується єктенія і читаються: паремії з книги прор. Єзекиїля про воскресіння мертвих; Апостол, який навчає віруючих, що Ісус Христос є істинна Пасха за всіх нас; Євангеліє, де розповідається, як первосвященики з дозволу Пилата поставили охорону біля гробу Господнього і приклали до каменя печатку. Після закінчення ранньої» віруючих запрошують прославляти церковною піснею Йосифа Аримафейського: «Прийдіть, вшануймо Йосифа приснопам’ятного...».
Божественна літургія в цей день буває пізніше, ніж у всі інші дні року, і з’єднується з вечірнею.
Після малого входу і співу «Світло тихе…» починається читання 15 паремій, в яких зібрані найважливіші старозавітні прообрази і пророцтва про спасіння людей через страждання та Воскресіння Ісуса Христа.
Після паремій і Апостола починається свято Воскресіння Христового. На криласі повільно співають: «Воскресни, Боже, суди землю, бо насліддя Твоє — усі народи…», а у вівтарі в цей час чорні одіяння престолу і священнослужителів змінюються на світлі, так само і в самому храмі чорні облачення замінюються світлими. Це — зображення події, коли мироносиці рано-вранці, як ще було темно, бачили при гробі Христовому ангела у світлих ризах і чули від нього радісну звістку про Воскресіння Христове.
Після цього співу диякон у світлих ризах, подібно до ангела, виходить на середину храму і, ставши перед Плащаницею, читанням Євангелія сповіщає людям про Воскресіння Христове.
Далі літургія Василія Великого продовжується, як звичайно. Замість херувимської пісні співається пісня: «Нехай мовчить всяка плоть людська…» Замість «Достойно є» співається: «Не ридай по Мені, Мати, бачачи у гробі Сина…» Запричасний стих: «І став, наче від сну, Господь, і воскрес Спаситель наш…»
Після закінчення літургії буває благословення хлібів та вина для зміцнення сил віруючих. Після цього починається читання книги Діянь апостольських і триває до початку полуношниці.
О дванадцятій годині ночі звершується полуношниця, на якій співається канон Великої суботи. В кінці полуношниці священнослужителі мовчки переносять Плащаницю із середини храму у вівтар Царськими вратами і кладуть її на престіл, де вона і залишається до свята Вознесіння Господнього, в пам’ять сорокаденного перебування Ісуса Христа на землі після Воскресіння Його із мертвих.
Після цього віруючі побожно чекають настання півночі, коли починається світла пасхальна радість найбільшого свята Воскресіння Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа.
Пасхальна (Великодня) радість — є свята радість, рівної якій нема і не може бути на землі. Це нескінченна вічна радість вічного життя і блаженства. Вона і є саме та радість, про яку сказав Сам Господь: «І зрадіє серце ваше, і радості вашої ніхто не відбере від вас» (Ін. 16:22).
Слово «Пасха» означає в перекладі з єврейської «пройшов мимо, визволення». Євреї, святкуючи старозавітну Пасху, згадували про визволення предків своїх від рабства єгипетського. Християни ж, святкуючи Пасху новозавітну, радіють визволенню через Христа усього людства від рабства диявола і даруванню нам життя та вічного блаженства. За важливістю благодіянь, одержаних нами через Воскресіння Христове, Пасха є свято свят і торжество з торжеств, тому й богослужіння цього свята відрізняється від інших величністю та незвичайною урочистістю.
Задовго до півночі віруючі, у світлому одязі, сходяться у храм і побожно чекають початку пасхального торжества. Священнослужителі облачаються у найсвітліші ризи. Близько півночі урочистий благовіст сповіщає, що настає велика хвилина — світлоносне свято Воскресіння Христового. Священнослужителі з хрестом, світильниками і кадилом виходять з вівтаря і разом з народом, подібно до мироносиць, які ходили дуже рано до гробу, обходять навколо церкви, співаючи: «Воскресіння Твоє, Христе Спасе, ангели співають на небесах, і нас на землі сподоби чистим серцем Тебе славити». В цей час з дзвіниці, немов з небес, линуть радісні пасхальні звуки дзвонів. Усі віруючі йдуть із запаленими свічками, виражаючи цим духовну радість світлоносного свята.
Хресний хід зупиняється біля зачинених західних дверей храму, немов біля дверей гробу Христового. І тут, після звичайного виголосу, священик, подібно до ангела, який сповістив мироносицям біля гробу про воскресіння Христове, першим виголошує радісну пісню: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував». Ця пісня тричі повторюється священнослужителем і хором.
Після цього предстоятель виголошує стихи давнього пророцтва св. царя Давида: «Нехай воскресне Бог, — і розвіються вороги Його…», а всі люди (хор) у відповідь на кожен стих співають: «Христос воскрес із мертвих…»
Нарешті предстоятель, тримаючи у руках хрест і трисвічник, накреслює ними знамення хреста на зачинених дверях храму; вони відчиняються, і радісний сонм, як колись мироносиці до апостолів, входить до церкви, залитої світлом від усіх запалених світильників і лампад, співаючи радісну пісню: «Христос воскрес із мертвих…»
Наступне богослужіння пасхальної ранньої складається переважно зі співу канону, складеного св. Іоаном Дамаскиним. Усі пісні цього канону розділяються багаторазовим: «Христос воскрес із мертвих!» Під час співу канону священнослужителі з хрестом і кадилом, у передшесті світильників, обходять усю церкву, наповнюючи її фіміамом, і радісно вітають усіх словами: «Христос воскрес!» Неодноразові виходи священнослужителів з вівтаря нагадують про часті явлення Господа ученикам Своїм після воскресіння.
У кінці ранньої, після співу: «Один одного обіймімо, скажімо: браття! І тим, що ненавидять нас, простімо все заради воскресіння», всі віруючі починають вітатись одне з одним, промовляючи: «Христос воскрес!» і відповідаючи: «Воістину воскрес!» Це вітання вони засвідчують цілуванням і даруванням пасхальних яєць, які служать знаменним символом повстання з гробу, — воскресіння життя в самих надрах його, силою всемогутності Божої.
Потім читається слово Іоана Золотоустого, яке починається словами: «І хто благочестивий і боголюбний, нехай насолодиться цим добрим і світлим торжеством…» Св. Іоан Золотоустий закликає радіти усіх: «Багаті й убогі, радійте один з одним. Стримані і ліниві, вшануйте день. Ті, хто постив і не постив, веселіться сьогодні…»
«Ніхто нехай не плаче над гріхами своїми, бо відпущення від гробу засяяло. Нехай ніхто не боїться смерті, бо нас визволила Спасова смерть…»
І, нарешті, урочисто проголошується вічна перемога Христова над смертю і пеклом: «Смерте, де твоє жало? Пекло, де твоя перемога? Воскрес Христос, і ти впало додолу. Воскрес Христос, і впали демони. Воскрес Христос, і радіють ангели. Воскрес Христос, і життя живе. Воскрес Христос, і немає мертвих у гробі (бо тепер смерть не є знищення, а тільки тимчасовий стан), бо Христос повстав із мертвих і став початком для померлих. Йому слава і держава на віки віків. Амінь».
Після ранньої одразу відправляються часи і літургія, при відчинених Царських вратах, які відкриті з початку ранньої і не зачиняються цілий тиждень на знак того, що Ісус Христос назавжди відкрив нам врата Небесного Царства. На літургії читається перше зачало Євангелія Іоана Богослова (яке починається словами: Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог…), в якому зображується божественність нашого Визволителя. Якщо літургія звершується собором священиків, то Євангеліє читається різними мовами, на знак того, що всім народам на землі буде проповідано про Господа.
Наприкінці літургії освячується пасхальний хліб — артос, який у Світлу суботу після літургії роздається віруючим як пасхальне благословення.
Після пасхальної літургії (іноді між ранньою і літургією), здійснюється освячення пасок, яєць, м’яса для пасхальної трапези віруючих.
У наступні дні Пасхи, після літургії, під звуки дзвонів, відбуваються хресні ходи навколо церкви, на яких, як переможний трофей, носять хрест Христів. Цим віруючі виявляють свою радість і торжество від перемог Ісуса Христа над смертю й пеклом.
Вечірню в перший день Пасхи настоятель звершує, облачившись у священні ризи. Після вечірнього входу з Євангелієм читається Євангеліє про явлення Воскреслого Ісуса Христа апостолам увечері в перший день Свого Воскресіння із мертвих (Див.: Ін 29, 19-25). Євангеліє читає настоятель, повернувшись обличчям до народу. Відпуст виголошує з хрестом.
Увесь світлий пасхальний тиждень дзвонять в усі дзвони.
Починаючи з першого дня Пасхи і до вечірні свята Св. Тройці колінопреклонінь і доземних поклонів робити не заведено.
У перший вівторок після пасхального тижня св. Церква, розділяючи радість Воскресіння Христового з померлими, у надії всезагального воскресіння, по-особливому поминає спочилих, тому і день цей називається «Проводами». Після літургії відправляється вселенська панахида. Здавна існує звичай у цей день відвідувати могили своїх близьких родичів.
Пасхальні піснеспіви співаються у церкві до свята Вознесіння Господнього, яке відзначається на сороковий день після першого дня Пасхи.
Свято Святої Тройці називається П’ятдесятницею тому, що зішестя Св. Духа на апостолів відбулося на п’ятдесятий день після Воскресіння Христового. Свято християнської П’ятдесятниці містить у собі подвійне торжество: і на славу Пресвятої Тройці, і на славу Пресвятого Духа, який видимо зійшов на апостолів і уклав новий вічний завіт Бога з людьми.
Перший день П’ятдесятниці, тобто неділю, Церква присвячує переважно на славу Пресвятої Тройці; і цей день у народі називається Троїциним днем, а другий, тобто понеділок, — на славу Духа Святого, від чого називається Духовим днем.
Святкування дня Святого Духа Церква починає, як правило, вечірнім богослужінням у день Тройці. На цьому богослужінні з колінопреклонінням читаються благальні молитви Василія Великого, в яких ми сповідуємо гріхи наші перед Отцем Небесним і, ради великої жертви Сина Його, благаємо помилування; просимо також Господа Ісуса Христа дарувати нам Божественного Духа, на просвічення і зміцнення душ наших, і, нарешті, молимося за спочилих батьків і братів наших, щоб упокоїв їх Господь у місці світлому, квітучому і спокійному.
У свято П’ятдесятниці заведено прикрашати храм і свої житла зеленню — гілками з дерев, квітами і самим стояти з квітами в храмі. Прикрашення храмів і осель в цей день зеленню і квітами є, по-перше, сповіданням живлющої сили Животворчого Духа, а по-друге, — належним присвяченням Йому паростків весни.
Богослужіння цього дня має ту особливість, що на всенічній, після великого славослів’я, при співанні трисвятої пісні «Святий Боже…», настоятель бере з престолу св. хрест, покладає його на голову і виходить зі світильниками, які несуть попереду, з вівтаря північними дверима до врат Царських і звідти, після виголосу: «Премудрість, станьмо побожно!» виносить хрест на середину храму і тут покладає його на аналой, прикрашений квітами.
Співається тропар хресту: «Спаси, Господи, людей Твоїх…», а настоятель з дияконом здійснюють триразове кадіння хреста. Слідом за священнослужителями підходять до хреста, поклоняються і цілують його всі віруючі. В цей час хор співає стихири, в яких висловлюються побожні християнські почуття при спомині про розп’яття Христове.
На літургії цього дня замість «Трисвятого» співають пісню: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико…», з Апостола читається про слово хресне, яке для тих, хто гине, — юродство є, а для тих, хто спасається, — Сила Божа; а Євангелія — про розп’яття Ісуса Христа. Ради спомину про страждання і смерть Господа в цей день дотримуються суворого посту.
Це свято відзначається в пам’ять знайдення Чесного і Животворчого Древа Хреста Господнього рівноапостольною царицею Єленою (326р.), а з VII ст. з цим днем стали поєднувати спомин про повернення Животворчого Хреста з Персії грецьким імператором Іраклієм (629 р.). Коли його було привезено, патріарх, щоб дати можливість усім, хто зібрався, бачити святиню, воздвигав (піднімав) Хрест, повертаючи його на всі чотири сторони, причому кожного разу народ побожно поклонявся, взиваючи: «Господи, помилуй!»
Богослужіння в це свято має ту особливість, що після закінчення літургії благословляються й освячуються принесені віруючими у храм виноград та плоди дерев: яблука, груші, сливи тощо.
Свято Преображення обрано для благословення плодів, бо в Єрусалимі (звідки запозичено наш Устав) саме в ту пору дозрівав виноград, який, власне, і прийнято освячувати в цей день. Церква, благословляючи принесені плоди, утверджує думку про те, що в ній, як у суспільстві священному, все — від людини до рослини — повинно бути присвячене Богу як Його творіння.
Християнська Церква щороку святкує велику подію Різдва Христового 25 грудня (ст. ст.). Для того, щоб гідно відзначити його, віруючі готуються до нього сорокаденним постом, з 15 листопада по 24 грудня, відомим під назвою Різдвяного (або Пилипівки). Напередодні, в день навечір’я свята, буває особливий суворий піст. У цей день, згідно з Уставом церковним, належить вживати у їжу кутю, тобто пшеницю з медом.
У навечір’я, якщо тільки воно не випадає на суботу чи неділю, чиняться Царські часи, а потім, близько полудня, літургія Василія Великого з вечірнею. В саме ж свято здійснюється літургія Іоана Золотоустого.
Часи, здійснювані в навечір’я Різдва Христового, відрізняються тим, що на них читаються паремії, Апостол і Євангеліє. Тому, на відміну від звичайних часів, вони називаються Царськими. Цю назву вони носять ще й тому, що в Греції при їх проведенні зазвичай були присутні імператори.
Після літургії посеред церкви ставиться свічка і клірики співають тропар свята: «Різдво Твоє, Христе Боже наш, засвітило світові світло розуму: в ньому бо ті, що зіркам служили, від зірки навчилися поклонятися Тобі, Сонцю правди, і визнавати Тебе, що Ти є Схід з висоти. Господи, слава Тобі!» А потім кондак свята: «Діва сьогодні Пресущого народжує, і земля вертеп Неприступному приносить, ангели з пастирями славословлять, і волхви з зіркою подорожують. Нас бо ради народилося Немовля, Превічний Бог».
Якщо навечір’я буває у суботу і неділю, то Царські часи читаються у п’ятницю. Напередодні свята буває літургія св. Іоана Золотоустого, а після літургії — вечірня. Прославлення Христа відбувається вже після вечірні. Посту, за Уставом, у цей день не буває. Це означає, що після літургії до вечірні дозволяється споживати трохи хліба.
Всенічне бдіння починається великим повечір’ям, на якому співається урочиста пісня Ісаї: «З нами Бог, розумійте, народи, і підкорюйтесь, ось бо з нами Бог!» Часте повторення в цій пісні «З нами Бог!» свідчить про духовну радість віруючих, які усвідомлюють серед себе Бога — Еммануїла. Зміст решти пісень можна виразити початковою піснею канону: «Христос народжується, славіте; Христос з небес, зустрічайте: Христос на землі, возносьтеся! Нехай співає Господеві вся земля, нехай люди співають, бо Він прославився».
Це свято по-іншому ще називають Богоявленням, бо в цей день було явлення Пресвятої Тройці, особливо ж — явлення Божества Спасителя, Який урочисто приступив до Свого спасительного служіння.
Свято Хрещення Господнього відзначається так само, як і свято Різдва Христового. Напередодні відправляються Царські часи, літургія Василія Великого і всенічне бдіння, яке починається великим повечір’ям. Особливість цього свята складають два великі водоосвячення, так названі на відміну від малого, бо мале водоосвячення може здійснюватися в будь-який інший час.
Перше велике водоосвячення буває напередодні свята у храмі, а друге — в саме свято просто неба на річках, ставках, біля криниць. Перше, у давнину, звершувалося для хрещення оголошених і вже згодом було перетворено на спомин про хрещення Господнє: друге ж, мабуть, пішло від давнього звичаю єрусалимських християн у день Богоявлення виходити на річку Йордан і тут споминати хрещення Господнє. Тому й у нас Богоявленський хресний хід має найменування хресного ходу на Йордан.
У перші часи християнської Церкви майже всі віруючі вели чисте і святе життя, якого вимагає Євангеліє. Але знаходилося багато віруючих, які шукали вищого подвигу. Одні добровільно відмовлялися від майна і роздавали його бідним. Інші, за прикладом Божої Матері, св. Іоана Предтечі, апостолів Павла, Іоана та Якова, приймали на себе обітницю дівства, проводячи час у безперестанній молитві, пості, стриманості і праці, хоча й не відходили від світу, жили разом з усіма. Такі люди називались «аскетами».
З третього століття, коли, внаслідок швидкого поширення християнства, суворість життя серед християн стала послаблюватися, подвижники йшли в гори і пустелі, й там, далеко від світу та його спокус, провадили суворе подвижницьке життя. Такі подвижники, які віддалялися від світу, називалися пустельниками, або самітниками, або відлюдниками.
Так було покладено початок чернецтву, способу життя, віддаленому від спокус світу цього.
Чернече життя — доля небагатьох обраних, які мають «покликання», тобто непереборне внутрішнє прагнення до чернецтва, щоб цілковито присвятити себе служінню Богу. Як сказав про це Сам Господь: «Хто може вмістити, нехай вмістить» (Мф. 19:12).
Св. Афанасій каже: «Два чини і стани в житті: одне — звичайне і властиве людському життю, тобто подружнє (шлюбне) життя; інше — ангельське, вище якого бути не може, тобто дівство або чернечий стан».
Преп. Нил Сорський каже: «Чернець є ангел, а діло його є милість, мир і жертва хваління».
Ті, хто вступає на шлях чернечого життя, повинні мати тверде рішення «зректися світу», тобто відмовитися від усіх земних інтересів, розвивати в собі сили духовного життя, в усьому виконуючи волю своїх духовних наставників, відмовитися від свого майна і навіть від колишнього імені. Чернець бере на себе добровільне мучеництво: самозречення, життя вдалині від світу в трудах і нестатках.
Чернецтво саме по собі не є метою, але воно — наймогутніший засіб для досягнення вищого духовного життя. Метою чернецтва є набуття моральної духовної сили для спасіння душі. Чернецтво — найбільший подвиг духовного служіння світові; воно охороняє світ, молиться за світ, духовно живить його і заступається за нього, тобто чинить подвиг молитовного заступництва за світ.
Батьківщиною чернецтва вважається Єгипет, а отцем і засновником — преп. Антоній Великий. Преподобний Антоній був засновником поселень ченців-печерників, життя яких полягало у тому, що кожен чернець жив окремо один від одного у келії чи печері, віддаючись посту, молитві і трудам на користь свою й убогих (плели кошики, циновки тощо). Але всі вони знаходилися під керівництвом одного начальника чи наставника — авви (тобто «отця»).
Та ще при житті Антонія Великого з’явився інший спосіб чернечого життя. Подвижники збиралися в одну громаду, працювали кожен мірою своїх сил і здібностей на спільну користь і підкорялись одним правилам, одному порядку, так званому уставу. Такі громади називалися киновіями або монастирями. Авви монастирів стали називатись ігуменами та архимандритами. Засновником спільного чернечого життя вважається преп. Пахомій Великий.
З Єгипту чернецтво швидко поширилось в Азії — Палестині, Сирії, а згодом перейшло у Європу.
В Русі чернецтво з’явилося майже одночасно з прийняттям християнства. Засновниками чернецтва в Русі були преп. Антоній і преп. Феодосій, які жили у Києво-Печерському монастирі.
Великі монастирі, з кількома сотнями ченців, стали називатися лаврами. Кожен монастир має свій розпорядок життя, свої правила, тобто свій монастирський устав. Усі ченці повинні обов’язково виконувати різноманітні роботи, які за монастирським уставом називаються послухом.
Чернецтво можуть приймати не тільки чоловіки, але й жінки — з такими ж правилами, як у ченців. З давніх часів існують жіночі монастирі.
Ті, хто бажає вступити в чернече життя, повинні насамперед випробувати свої сили, пройти пробу, іспит, і тоді вже дати незворотну обітницю.
Люди, які проходять попередні випробування, називаються послушниками. Якщо вони протягом тривалого послуху виявляться здатними стати ченцями, то їх одягають у неповний одяг ченця, з установленими молитвами, що називається рясофором, тобто право носіння ряси і камилавки, щоб в очікуванні повного чернецтва вони ще більше утверджувалися на шляху, який обрали. Послушник після цього називається рясофорним.
Саме чернецтво має два ступені — малий і великий (спосіб ангельського життя), які також називаються мала схима і велика схима.
При вступі в саме чернецтво над ченцем здійснюється чин малої схими, в якій чернець дає обітниці чернецтва, і йому дається нове ім’я. Коли настає момент постригу, послушник тричі дає ігумену ножиці, на утвердження свого рішення. Коли ігумен втретє приймає з рук того, хто приймає постриг, ножиці, то він з подякою Богу постригає йому хрестоподібно волосся, в ім’я Пресвятої Тройці, посвячуючи його цим всеціло на служіння Богу.
На того, хто прийняв малу схиму, надівають параманд (невеликий чотирикутний плат із зображенням хреста Господнього та знарядь Його страждань), підрясник і пояс, потім постриженик покривається мантією — довгим плащем без рукавів. На голову йому надівається клобук, так називається камилавка з довгим покривалом — наміткою. В руки даються чотки — шнурок з нанизаними на нього кульками для підрахунку молитов і поклонів. Весь цей одяг має символічне значення і нагадує ченцеві про його обітниці.
На завершення обряду в руки новопостриженого даються хрест і свічка, з якими він стоїть усю літургію до самого св. причастя.
Ченці, які приймають велику схиму, дають ще суворіші обітниці, їм ще раз змінюють ім’я. В облаченні також є зміни: замість параманда надівають аналав (особливий плат з хрестами), на голову замість клобука надівають куколь, який покриває голову і плечі.
У нас зазвичай заведено називати схимниками винятково тих ченців, які пострижені у велику схиму.
Якщо чернець висувається в ігумени, то йому дається жезл (посох). Жезл — знак влади над підлеглими, знак законного управління братією (ченцями). Коли ігумен підноситься в архимандрити, на нього надівають мантію зі скрижалями. Скрижалями називаються чотирикутники з тканини червоного або зеленого кольору, нашиті на мантію спереду, два зверху, два знизу. Вони означають, що архимандрит керує братією за заповідями Божими. Крім того, архимандрит отримує ще палицю і митру. Зазвичай з архимандритів возводять у вищий ступінь священства — у єпископи.
Багато хто з ченців були істинними ангелами у плоті, сяючи світильниками Церкви Христової.
Незважаючи на те, що ченці віддаляються із світу для досягнення вищої моральної досконалості, чернецтво має великий благотворний вплив на тих, хто живе у світі.
Допомагаючи ближнім у духовних потребах, ченці не відмовлялися, коли мали можливість, служити і тимчасовим їхнім потребам. Здобуваючи собі працею їжу, вони ділилися нею з бідними. При монастирях були будинки притулку, де ченці приймали, годували та оселяли прочан. З монастирів часто розсилалися милостині й в інші місця: в’язням, які знемагали у темницях, тим, хто бідував під час голоду та інших нещасть.
Та головна неоціненна заслуга ченців для суспільства полягає в безперестанній молитві за Церкву, батьківщину, живих і померлих, яку вони творять.
Святитель Феофан Затворник каже: «Ченці — це жертва Богу від суспільства, яке, віддаючи їх Богу, з них складає собі огорожу. В монастирях особливо процвітає священнослужіння чинне, найповніше, найтриваліше. Церква постає тут у всій красі свого облачення». Воістину, монастирі — невичерпне джерело наставлення для мирян.
У середні віки монастирі мали велике значення як центри наук і розповсюджувачі освіти.
Наявність у країні монастирів є виразом міцності і сили релігійно-морального духу народного.
Любов до монастирів і святих місць породила у православних людей звичай подорожування, або паломництва. Багато людей, чоловіків і жінок, літніх і молодих, з торбою за плечима, з посохом у руці і з молитвою на устах терпеливо в будь-яку пору року йшли з одного монастиря в інший. Вони часто несли туди своє горе, й у стінах обителі знаходили поміч, відраду й утіху. Багато хто ходив у Святу Землю — Палестину, до Києво-Печерської і Почаївської лавр.
Наші предки усвідомлювали, що монастирі є розсадниками віри і духовної освіти, що вони — оплот православ’я.
Православ’я, через Церкву, створило основи писемності, історичної науки, а також духовно-моральний закон.
До всього слід згадати ще про один подвиг християнського життя — це так зване юродство ради Христа.
Христа ради юродиві ставили собі за мету побороти в собі корінь усіх гріхів — гордість. Задля цього вони провадили незвичний спосіб життя, інколи видавалися немовби позбавленими глузду, викликаючи цим самим над собою насмішки людей. Разом з тим, вони в непрямій символічній формі викривали зло у світі, як словами, так і діями. Такий подвиг юродиві брали на себе, щоб усмирити себе і заразом більше подіяти на людей, бо до звичайної простої проповіді люди ставляться байдуже.
Подвиг юродства заради Христа був особливо поширеним у слов’янських країнах.
Дзвони є невід’ємною ознакою православного храму. В «чині благословення дзвону» сказано: «Нехай усі, хто чує звуки їх, чи вдень, чи вночі, почнуть славити ім’я Святе Твоє».
Церковні дзвони використовуються для того, щоб:
Крім того, дзвонами скликався народ на віче (народне зібрання). Дзвоном вказували шлях тим подорожнім, хто заблукав у негоду. Дзвоном сповіщалось про якусь небезпеку чи нещастя, наприклад, про пожежу. У трагічні для країни дні закликали дзвоном народ на захист рідної землі. Дзвоном повідомлялося народу про перемогу і віталося переможне повернення полків з поля битви (війни) тощо. Так удари у дзвони у багатьох випадках пов’язувалися з важливими подіями у житті нашого народу.
Дзвони підвішуються на особливій вежі, що іменується дзвіницею, яка будується над входом до храму чи поряд із храмом.
Але дзвони, як відомо, почали використовуватися християнами не відразу з появою християнства.
У старозавітній Церкві — в Єрусалимському храмі — віруючі скликалися на богослужіння не дзвонами, а звуками сурм.
У перші століття гонінь на християнство з боку язичників християни не мали можливості відкрито скликати віруючих до богослужіння. В той час віруючі скликалися на богослужіння таємно. Як правило, це робилося через дияконів чи особливих вісників, іноді ж сам єпископ після богослужіння оголошував про час і місце чергового богослужіння.
Коли припинилися гоніння (IV ст.), віруючих почали скликати в різні способи.
Більш загальний спосіб скликання віруючих на богослужіння визначився до VI ст., коли стали використовувати била і клепала. Била або кандії — це дерев’яні дошки, а клепала — залізні або мідні смуги, зігнуті в напівколо.
Нарешті, визначився найдосконаліший спосіб скликання віруючих на богослужіння — це удари у дзвони (дзвоніння).
Вперше дзвони, як відомо, з’явилися у Західній Європі. Існує переказ, за яким винайдення дзвонів приписується св. Павлину, єпископу Ноланському († 411), тобто наприкінці IV чи на початку V ст. Існує кілька переказів про це. Згідно з одним з них, св. Павлин у сні побачив польові квіти — дзвіночки, від яких лунали приємні звуки. Після свого сну єпископ звелів відлити дзвони, що мали форму цих квітів. Але, очевидно, св. Павлин не ввів дзвони у практику Церкви, тобто ні сам він у своїх творах, ні сучасні йому письменники не згадують про дзвони. Тільки на початку VII ст. Римському Папі Савиніану (наступнику св. Григорія Двоєслова) вдалося надати дзвонам християнського значення. З цього часу дзвони стали поступово використовуватися християнами, й упродовж VIII та IX ст. у Західній Європі дзвони міцно увійшли в практику християнського богослужіння.
На Сході, у Грецькій Церкві, дзвони стали впроваджуватися з другої половини IX ст., після того як у 865 р. венеціанський дож Урсус надіслав у дарунок імператорові Михайлу 12 великих дзвонів. Ці дзвони були вивішені на вежі при Софійському соборі. Але у греків дзвони не набули широкого використання.
В Русі дзвони з’явилися майже водночас з прийняттям християнства св. Володимиром (988 р.), тобто наприкінці X ст. Поряд з дзвонами використовувалися також била і клепала, які існували до останнього часу в деяких монастирях. Але, що дивно, Русь запозичила дзвони зовсім не з Греції, звідки прийняла православ’я, а із Західної Європи… Церковною мовою дзвін іменується «кампан» — від назви римської провінції Кампан’ї, де з міді було відлито перші дзвони. Спочатку дзвони були невеликі, по кілька сот фунтів. Було їх при храмах небагато: по 2-3 дзвони.
Але з XV ст., коли з’явилися власні заводи для відлиття дзвонів, то стали відливати дзвони великих розмірів.
Відзначаються такі дзвони звучністю і співучістю, що досягається в різні способи, як-от:
Билом називається ударна частина дзвона, що розміщується усередині його. Православний дзвін відрізняється від західноєвропейського насамперед тим, що сам дзвін укріплюється непорушно, а било підвішується всередині дзвона, вільно коливаючись, ударом якого і створюють звук.
У дні великих свят він нагадує нам про блаженство небесне. У дні святих Божих звук дзвонів говорить нам про вічний спокій святих небожителів, у дні Страсного тижня нагадує нам про наше примирення з Богом через Христа Спасителя, у дні Світлого Пасхального тижня сповіщає нам про перемогу життя над смертю і про вічну нескінченну радість майбутнього життя у Царстві Христовому
Хіба це не уста, що промовляють, коли дзвін дає нам знати про кожну годину, про плин часу, нагадуючи разом з тим і про вічність, коли «часу вже не буде» (Об. 10:6).
Благовістячи славу імені Христового, лунаючи вдень і вночі, і здебільшого з висоти — при храмах Божих, дзвін сам по собі нагадує нам слова Господа Вседержителя, сказані через старозавітного пророка Ісаю: «На мурах твоїх, Єрусалиме, Я поставив сторожу, яка не змовкатиме ні вдень, ні вночі… нагадуючи про Господа» (Іс. 62:6). Не випадково язичники, чуючи звуки дзвонів, часто говорили: «Це голос християнського Бога чується!»
Звуки одного церковного дзвона являють собою щось піднесене, урочисте, а якщо лунають звуки кількох узгоджених між собою дзвонів, то має місце ще величніша милозвучність.
Могутнє дзвоніння, діючи на наші внутрішні почуття, пробуджує наші душі від дрімоти духовної.
Якими сумними, прикрими, а найчастіше дратівливими тонами відгукуються звуки дзвонів у душі злого нечестивого відступника! Почуття неспокою, душевної знудьгованості викликають звуки дзвонів у душі постійного грішника.
Натомість у душі віруючого, що шукає миру з Господом Богом, церковний дзвін викликає світлий, радісний, і мирний настрій. Отже, людина за звуками дзвону може визначити стан своєї душі.
Можна навести приклади, коли людина, втомившись від боротьби з життєвими турботами, впавши у відчай і смуток, вдається до самогубства. Але ось до її вух долинають звуки церковних дзвонів, і, от-от маючи накласти на себе руки, людина мимоволі здригається, страхається самої себе, невільно боронить себе хресним знаменням, згадує про Отця Небесного, і в її душі виникають нові добрі почуття, — і мало не покінчивши, було, з собою, вона відроджується для життя. Так, в ударах церковного дзвона ховається дивна сила, що глибоко проникає в людські серця..
…Православне дзвоніння не тільки служить вказівкою про час богослужіння, але й є вираженням радості, суму, торжества тощо. З цієї причини з’явилися різні види дзвону, і кожен вид дзвону має своє значення і назву.
Церковний дзвін ділиться на два основних види:
Благовістом називаються розмірені удари в один великий дзвін. Ним віруючі скликаються у храм Божий на богослужіння. Благовістом цей дзвін називається тому, що ним сповіщається блага, добра звістка про початок богослужіння.
Здійснюється благовіст так: спочатку роблять три окремі, повільні і протяжні удари (доки не стихне звук), а потім ідуть розмірені удари. Якщо дзвін дуже великий, то ці розмірені удари робляться би лом в обидва краї дзвону. Якщо ж дзвін порівняно невеликий, то в такому разі било його притягується мотузкою доволі близько до його краю, на мотузку кладеться дошка і натискуванням ноги б’ють.
Благовіст у свою чергу ділиться на два види:
Якщо при храмі є кілька великих дзвонів, а це буває при кафедральних соборах, великих монастирях, лаврах, тоді великі дзвони, відповідно до свого призначення, поділяються на такі: 1) святковий; 2) недільний; 3) полієлейний; 4) буденний; 5) п’ятий, або малий, дзвін.
Дзвонінням називається биття одразу у кілька дзвонів або в усі. Биття в усі дзвони поділяють на:
Перед початком читання 3-го і 6-го часів звершується благовіст до літургії, а в кінці 6-го часу, перед самим початком літургії, — тридзвін.
Якщо служиться дві літургії (рання і пізня), то благовіст до ранньої літургії буває рідшим, повільнішим, ніж до пізньої літургії, і зазвичай б’ють не в найбільший дзвін.
При архиєрейському богослужінні благовіст до літургії починається у вказаний час. При наближенні архиєрея до храму слід бити тридзвін. Коли архиєрей увійде у храм, тридзвін припиняється і знову дзвониться благовіст до початку облачення архиєрея. В кінці ж 6-го часу — тридзвін.
Потім під час літургії б’ють благовіст на початку «Євхаристійного канону» — найважливішої частини літургії, для сповіщення про час освячення і перетворення Святих Дарів.
У прот. К. Нікольського в книзі «Устав Богослужіння» сказано, що благовіст до «Достойно» починається зі слів: «Достойно і праведно є поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духу…» і триває до співання: «Достойно і правдиво є славити Тебе, Богородицю…» На практиці ж благовіст до «Достойно» буває коротшим, складається з 12 ударів.
В Україні благовіст до «Достойно…», як правило, буває перед початком «Євхаристійного канону», під час співання Символу віри (12 ударів, один удар на кожен член Символу віри).
Після закінчення літургії в усі великі свята слід бити тридзвін.
Також після кожної літургії, проведеної архиєреєм, слід тридзвонити, для проводу архиєрея.
На свято Різдва Христового слід бити тридзвін увесь перший день свята від літургії до вечірні.
На свято Пасхи — Воскресіння Христового благовіст до Світлої ранньої починається перед полуношницею і триває до початку хресного ходу, а від початку хресного ходу і до кінця його, і навіть довше, дзвониться радісний урочистий тридзвін.
До Пасхальної літургії — благовіст і тридзвін.
А на самій пасхальній літургії, під час читання Євангелія, слід дзвонити частий передзвін, по 7 ударів у кожен дзвін (число «сім» означає повноту слави Божої). Цей урочистий передзвін означає проповідь Євангелія Христового всіма мовами. Передзвін цей після читання Євангелія закінчується радісним переможним тридзвоном.
Увесь світлий Пасхальний тиждень слід бити тридзвін щоденно, від кінця літургії до вечірні.
У всі воскресні дні, від Пасхи до Вознесіння, після закінчення літургії слід звершувати тридзвін.
На храмові свята:
Наприкінці літургії, перед початком молебня, слід бити короткий благовіст і тридзвін, а після закінчення — тридзвін.
Під час всіх хресних ходів належить бити тридзвін.
До Царських часів буває благовіст звичайний у великий дзвін, а до Великопісних часів — благовіст постовий у менший дзвін. Як на Царських, так і на Великопісних часах, перед кожним часом дзвін: перед 3-м часом вдаряють у дзвін тричі, перед 6-м — шість разів, перед 9-м — дев’ять разів. Перед зображальними і повечір’ям — 12 разів. Але якщо свято припаде на піст, то на часах у дзвін не б’ють окремо на кожному часі.
На ранній Великого посту, яка служиться увечері у Великий четвер і коли читається 12 Євангелій Страстей Господніх, то, крім звичайного благовісту і три дзвону на початку ранньої, звершується благовіст до кожного Євангелія: до 1-го Євангелія — 1 удар у великий дзвін, до 2-го Євангелія — 2 удари, до 3-го Євангелія — 3 удари, і так до 12-го Євангелія.
Після закінчення ранньої, коли віруючі несуть «вогонь чистого четверга» додому, слід бити тридзвін.
На вечірні Великої п’ятниці, перед винесенням Плащаниці, під час співання пісні «Тебе, що зодягаєшся у світло…» слід бити повільний передзвін по одному разу в кожен дзвін (від великого до малого); а після покладання Плащаниці посеред храму — одразу ж тридзвін.
На ранній Великої суботи, починаючи зі співу «великого славослів’я» і впродовж усього хресного ходу з Плащаницею навколо храму, слід дзвонити передзвін такий, як і при виносі Плащаниці, тобто повільний передзвін по одному разу у кожен дзвін від великого до малого. Коли ж внесуть Плащаницю у храм і дійдуть з нею до Царських врат — одразу ж тридзвін.
Повільний передзвін по одному разу в кожен дзвін, починаючи з найбільшого, потужного звуку, і доходячи поступово до найтоншого і високого звуку малого дзвону, символізує собою приниження Господа нашого Ісуса Христа заради нашого спасіння, як і співаємо ми, приміром, в ірмосі 4-ї пісні, 5-го гласу: «Божественне Твоє приниження відчувши… на спасіння людей Твоїх…»
За встановленою віками практикою православної Церкви такий передзвін має дзвонитися тільки двічі на рік: у Велику п’ятницю й у Велику суботу, в дні хресної смерті Господа і Його вільного погребіння. Досвідчені дзвонарі особливо пильнують за цим, і намагаються, щоб скорботний дзвін, який стосується Господа нашого Спасителя, не був однаковий з похоронним дзвоном по простих смертних і грішних людях.
На ранній у день Воздвиження Хреста Господнього, в Неділю хрестопоклонну і 1-го серпня, перед виносом хреста з вівтаря під час співання «великого славослів’я», буває передзвін, при якому повільно вдаряють по тричі (в деяких місцевостях по одному разу) у кожен дзвін від найбільшого до малого. А тоді, коли хрест буде винесено на середину храму і покладено на аналой, — тридзвін.
Подібний передзвін, але частий і швидкий, по 7 разів або по З — у кожен дзвін, буває перед малим освяченням води. При зануренні хреста у воду — тридзвін.
Такий самий, як перед водоосвяченням, буває передзвін перед посвяченням у сан єпископа. Взагалі частий передзвін по кілька разів у кожен дзвін є урочисте дзвоніння. У деяких місцевостях такий передзвін звершують перед початком літургії на храмові свята і в інших урочистих випадках, наприклад, як вже було сказано, при читанні пасхального Євангелія.
Перебір, або похоронний чи погребальний дзвін, виражає смуток і скорботу за померлим. Він дзвониться, як вже зазначалося, у зворотному порядку до передзвону, тобто повільно вдаряють по одному разу у кожен дзвін, від найменшого до найбільшого, а відтак б’ють одночасно в усі дзвони. Цей жалібний дзвін обов’язково закінчується коротким тридзвоном, який виражає радісну християнську віру у воскресіння спочилого.
З огляду на те, що в деяких посібниках інколи даються вказівки не бити тридзвону при відспівуванні спочилих, що не відповідає церковній практиці, то з цього приводу дамо деякі пояснення.
Повільний перебір дзвонів, від найменшого до найбільшого, символізує собою плин життя людини на землі, від віку немовляти до зрілості і змужніння, а одночасний удар дзвонів означає припинення земного життя людською смертю, коли усе, надбане людиною для життя цього, залишається. Як це і виражено в піснях при відспівуванні: «Вся людська марнота не лишається після смерті; не лишається багатство, не йде разом слава, бо коли приходить смерть, усе це минається. Тому взиваймо до безсмертного Христа: представленого від нас упокой в оселі, де всі радісні».
Друга частина пісні прямо вказує на радість в майбутньому житті з Христом. Ось вона і виражається, на закінчення скорботного перебору, тридзвоном.
За православним звичаєм чинити панахиди і відспівування слід у світлих облаченнях. Звичай робити це в чорних ризах прийшов до нас із Заходу і зовсім не властивий духу православ’я; але він широко розповсюдився у нас — настільки, що тепер нелегко його викорінити… Для істинного християнина смерть — це перехід до кращого життя: радість, а не скорбота, як чудово виражено це в найзворушливішій колінопреклонній молитві, яка читається на вечірні в день П’ятдесятниці: «Бо, Господи, немає рабам Твоїм смерті, яка походить від тіла; вони до Тебе, Бога нашого, приходять, преставляючись від печалей до солодкого (життя), на упокоєння і радість».
Тридзвін, нагадуючи про воскресіння, благодійно впливає на віруючу християнську душу, що журиться через розлуку з ближнім спочилим, і дає їй внутрішню втіху. Позбавляти християнина такої втіхи нема ніяких підстав, тим більше, що цей тридзвін міцно увійшов у побут православного народу і є вираженням його віри.
Таким чином, при несенні спочилого на відспівування у храм дзвониться скорботний перебір, а при внесенні його у храм — тридзвін. Після відспівування, при винесенні спочилого з храму, б’ють знову перебір, який закінчується тридзвоном.
При відспівуванні і похованні ієреїв, ієромонахів, архимандритів та архиєреїв дзвониться трохи інший перебір. Спочатку вдаряють у великий дзвін 12 разів, потім іде перебір, знову 12 разів у великий дзвін і знову перебір… При внесенні тіла у храм дзвониться тридзвін також після читання розрішальної молитви — тридзвін. Під час винесення тіла з храму знову вказаний перебір, а після опускання тіла у могилу буває тридзвін. В деяких же місцях дзвонять звичайним похоронним перебором.
Існує ще так званий красний (особливо урочистий) дзвін у всі дзвони.
Красний дзвін буває при кафедральних соборах, монастирях, лаврах, тобто там, де є багато дзвонів, у т. ч. великих.
Красний дзвін дзвониться кількома дзвонарями.
Красний дзвін буває у великі свята, при врочистих і радісних подіях у Церкві, а також для віддання пошани єпархіальному архиєреєві.
Крім того, слід ще згадати про «суцільний», чи «набатний», дзвін, який має суспільно-побутове значення.
Суцільний дзвін — безперервні, часті удари у великий дзвін. На сполох били під час тривоги, викликаної пожежею, повінню, бунтом, нашестям ворогів тощо.
Перемога над ворогом і повернення полків з поля битви сповіщалася радісним, урочистим тридзвоном у всі дзвони…