Митрополит Іларіон (Огієнко) писав: «Кожна слов’янська церква вимовляє богослужбовий текст по-своєму, для чого iснують рiзнi вимови богослужбового тексту: болгарська, сербська, українська, росiйська. Маємо багато записiв богослужб ХVI–ХVIII вiкiв латиною, i вони й показують, як вимовляли тодi богослужбовий текст» [1]. Дійсно, існує безліч згадок про українську вимови церковнослов’янської. У 1842 році фiлолог Михайло Максимович зазначав: «Що малороси, йдучи за своєю власною вимовою, букву ѣ вимовляють як гостре i в тому легко пересвiдчитися: досить послухати сiльського дяка, який читає церковну книгу: в книзi написано „во вёки вэк0въ“, а вiн читає „во вiки вiков“... Живо пам’ятаю, як мене, ще шестирiчного хлопчика, привезли iз Згарi до Золотонiського жiночого монастиря на вчення книжне; коли в той же день учителька моя, черниця Варсанофiя... почала повторювати менi аз, буки, вiди... живiте, зiло, а не вєдi, живєтє, зєло» [2].

Ганна Куземська у своїй книзі «Якою мовою молилася давня Україна…» наводить слова російського письменника О. Сумарокова (1717-1777): «... а потому, что все школы ими (українцями. — Г. К.) были наполнены, так сие провинцияльное произношение и вкоренилося, яко... „теби“ (свiдчення того, що ѣ українцi вимовляли як i. — Г. К.), „мья“ (пiдтвердження вживання апострофа пiсля губних. — Г. К.) и протчия малороссийския испорченныя выговоры; а особливо певчия многое преобразили... малороссиянцы вместо „Тебе, Господи“ — „Теби, Господы“ и вместо „Господи, помилуй“ поют... „Господы, помылуй“ и так даляе». «Знатнейшия наши духовныя (тобто архiєпископи, митрополити. — Г. К.) были ко стыду нашему только одни малороссиянцы... от чего все духовныя слепо следуя их неправильному и провинцияльному наречию, вместо „во вѣки“ и протч. говорили „во вики“ и так даляе». Сумароков засвiдчує, що українцi «всегда ѣ как i произносят» .

________________________________

[1] — Огiєнко I. I. Українська Церква, с. 79.
[2] — Цит. за: Нiмчук В. В. Українська мова — священна мова, с. 32.
[3] — Г. Куземська, Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів. — К. 2012, с. 14 з посиланням на О Правописанiи // Полное собранiе всѣх сочиненiй въ стихахъ и прозѣ... Александра Петровича Сумарокова. Часть Х. Разные проза-
ическiя сочиненiя и переводы. — Москва, 1782, с. 25-28.

Стародавні Євангелія XIст.

Свідчення української вимови в Архангельському Євангелії 1092р. (написане ймовірно в Києві):

- палаталізована (пом'якшена) Ц: О-ць (Отець), О-цю, О-цѧ (також вживається і О-ца), агньць, пьшеницѧ;
- палаталізована Т у дієсловах теперішнього і майбутнього часу (рекуть, с-титьсѧ, будеть, придеть);
- тверда Ы (єри) в кінці таких слів як вѣкы, дълъгы;
- іноді зустрічається йотована а (Ꙗ) в словах мꙖ (м'я), имꙖ (ім'я), хоча слово тѧ (тя) завжди з малим юсом (ѧ).

(Також цс. слова тебѣ і себѣ пишуться як тобѣ і собѣ).

Архангельське Євангеліє, Мф. 6:6

Архангельське Євангеліє, Мф. 6:9-13

Але окрема українська вимова церковнослов’янської — це не лише те, що залишилося в минулих століттях. Це жива традиція, яка досі збереглася в богослужінні на Галичині та Закарпатті. На Буковині ще живі свідки церковного використання української вимови, але, як і в решті регіонів України, вона була штучно витіснена вимовою російською і залишилася лише в деяких селах. На Волині, Поділлі та ін. можна почути українську вимову церковнослов’янської від звичайних парафіян та священників, які ніколи не чули про Київський ізвод (як у значенні редакції церковнослов’янських текстів, так і у більш новітньому значенні цього терміну — української вимови) і навчалися в радянських семінаріях, де вимова, звісно, була лише російська. Але в силу того, що в побуті вони спілкуються лише українською, їхній мовленнєвий апарат сформований так, що вони природним чином читають церковнослов’янську на український лад: «Во ім’я Отця…», «сущую Богородицю», «Господи, помилуй», «Вірую…» тощо.

Різницю у вимовах інших слов’янських народів продемонструємо на прикладі деяких церковнослов’янських слів.

Наприклад, ни1нэ, херувjми, па1мzть читається

по-російськи: нинє, хєрувіми, память,

по-сербськи: нин’є, хєрувiмi, пам’ят,

по-болгарськи: нiне, хєрувiмi, памят;

трbцэ трист7yю пёснь припэвaюще:

по-російськи: Троіце трісвятую пєснь пріпевающє,

по-сербськи: Троїце трiсв’ятую п’єсн прип’єваюшче,

по-болгарськи: Тройце трiсвятую песн прiпеваюште,

по-словацьки: Тройцi трiсв’ятую пiсн прiпiваюшче [4].

А це приклад словацької транслітерації Символу Віри:

«Viruju vo jedinaho Boha Otca, Vsederžiteľa, Tvorca nebu i zemli, vidimym že vsim i nevidimym. I vo jedinaho Hospoda Iisusa Christa, Syna Božija, jedinorodnaho, iže ot Otca roždennaho prežde vsich vik: Svita ot Svita, Boha istinna ot Boha istinna, roždenna, ne sotvorenna, jedinosuščna Otcu, imže vsja Byša. Nas radi čelovik i našeho radi spasenija, sšedšaho s nebes, i voplotivšahosja ot Ducha Svjata i Mariji Divy, i vočelovičšasja… »

Як бачимо, вимова церковнослов’янської кожного слов’янського народу  не відбувається «буква в букву».

_____________________

[4] — Г. Куземська, Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів. — К. 2012, с. 13.
[5] — https://sk.wikipedia.org/wiki/Nicejsko-carihradsk%C3%A9_vyznanie_viery

Ось приклади російської вимови, коли деякі приголосні пом’якшені, хоча після них іде літера ы, а деякі навпаки вимовляються твердо, хоча їм слідують голосні и чи z:

борю1щыz – борющія (а не борющия);

дyшы нaшz – души наша (а не нашя);

ісaіа – Ісаія (а не Ісаіа);

вLчцэ нaшей бцdэ – Владичіце нашей Богородіце (а не Владичіцє нашєй Богородіцє );

руцЁ – руце (а не руцє);

б9е – Боже (а не Божє);

сн7е б9ій – Синє Божий (а не Божій).

Ганна Куземська стверджує [6], що самі церковнослов’янські тексти змінювалися спеціально під російську вимову. Так, у порівнянні з Полууставом Петра Могили (1643р.), Острозькою Біблієї (1581р.) та іншими старовинними богослужбовими текстами, бачимо наступні зміни в синодальній редакції:

Пріидёте, возмёте [7], поклонёмсz [8] — Пріиди1те, возми1те, поклони1мсz;

съкр0вище бlгhхъ [9] — сокр0вище бlги1хъ тощо.

____________________________

[6] — Г. Куземська, Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів. — К. 2012, с. 15.
[7] — Острозька Бiблiя 1581 р., Опрацював та пiдготував до друку єрмнх. архiмандрит др. Рафаїл (Роман Торконяк) — Львiв: Українське Бiблiйне Товариство, Благодiйний Фонд «Книга», 2006, Мф. 11:28-29, ст. 1550.
[8] — П. Могила, Полуустав или правило истиннаго християнскаго житія, друкарня Лаври — К. 1643, Полунощница, ст. 316. Варто зауважити, що тут поклонёмсz і поклони1мсz вживаються поряд, що свідчить про однакову вимову цих слів.
[9] — П. Могила, Полуустав, Послѣдованіє От сна воставши, ст. 310.

Також можемо спостерігати зміну самого синодального ізводу. Так, в Єлизаветинській Біблії (1751р.) зустрічаємо тма2 (Пс. 90:6), свидётелство (Ін. 1:7), натомість в сучасній богослужбовій літературі УПЦ ці слова пишуться з м’яким знаком відповідно до сучасної вимови: тьма2 [12], свидётельство [13].

_____________________

[12] — Псалтир, Свято-Успенська Почаєвська Лавра, 2014.
[13] — Святоє Євангеліє, з благословення Митрополита Онуфрія, 2017.

Більшість правил співпадають із правилами описаними в книзі "Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів", тому деякі подаємо без змін, як у цій книзі (можливі скорочення), а деякі намагаємося розширити та обґрунтувати.

Відмінності окремо виділяємо синім і коментуємо. Вони стосуються вимови і (i), ы, и, ъ та пом'якшення приголосних т, с і ц.

э

Літера э зазвичай стоїть між приголосними і транслітерується як і: вёрую (вірую), крёпкій (кріпкий), грэхи2 (гріхи). Хоча в Архангельському Євангелії зустрічаємо цю літеру на початку слова: эдzть (їдять). У такому випадку э траслітерується як ї.

Обгрунтування:

1) усі наявні молитовники та богослужбові тексти українською транслітерацією передають э як і, зокрема:

а) Молитовник для молодіжі отців Василіян, Жовква, 1907р.
б) Молитовник для всіх, о. Петро Дзедик, Перемишль, 1939р.

2) в «Граматиці» (1619р.) Мелетія Смотрицького автор констатує наявність різних традицій прочитання в руських діалектах, тому він закликає не писати "о вмѣсто w, и наоборотъ... е вмѣсто э, и наоборот, э вмѣсто и, и наоборотъ". Тобто люди робили помилки в написанні відповідно до своєї вимови. Як пояснює П. Житецький у своєму "Нарисі літературної історії української мови XVIIст." (1941р.), плутали "ѣ" з "є" на землях сучасної Білорусі, а "ѣ" з "и" — на території сучасної України [14].

4) Свідчення в публіцистичній та художній літературі.

а) Феофан Прокопович і після п’ятнадцятирічного перебування в Санкт-Петербурзі не відучився вимовляти “ѣ” як “і”, про що свідчать рими в епітафії на могилі Іскри і Кочубея на території Києво-Печерської лаври: владычни — вѣчный (бо “владичні” і “вєчний” не римуються), зритель-добродѣтелъ; лики-вѣки; дружины-перемѣны [15].
б) О. Сумароков засвiдчує, що українцi «всегда ѣ как i произносят». «Малороссиянцы вместо „Тебе, Господи“ — „Теби, Господы“… поют», тобто вимовляють ТебЁ, гDи як «Тебі, Господи» [16].

г) Церковнослов'янські слова достойнопѣтая та вонми у Кобзарі 1876-го року писалися так: достойно-пітая, воньми. У 2003-му уже ми бачимо цілком московську транслітерацію: достойно пєтая, вонми. [18].

5) Г. Куземська, Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів. — К. 2012, с. 28.

6) жива вимова, яку можна почути, зайшовши до православного чи греко-католицького храму Буковини, Галичини, Закарпаття, а подекуди Волині, чи знайти безліч відео із записами Богослужінь чи піснеспівів, де почуєте "і" на місці "ѣ".

7) Молитовник. Ц.-славянський та український тексти (з поясненням). 1917 р., свящ. А. Герщенко: "Букву Ҍ треба скрізь вимовляти як І (вірю, Утішитель, кріпкий, сідохом). Ця буква ще XI–XI вв., можна гадати, вимовлялась як двуголосівка ІЕ, з часом, під впливом місцевих говірок, в цій двутолосівці пануючою зявляється то перша, то друга частина її; так, Ѣ в Українців стало вимовляться як І, а у Москвинів як Е; таким чином, де в церковній книзі стояло Ҍ, там в живому вимовлянню у нас було І".

_____________________

[14] — Житецький П. I. Нарис лiтературної iсторiї української мови... с. 19.
[15] — Цит. за: Нiмчук В. В. Українська мова — священна мова.
[16] — О Правописанiи // Полное собранiе всѣх сочиненiй въ стихахъ и прозѣ... Александра Петровича Сумарокова. Часть Х. Разные прозаическiя сочиненiя и переводы. — Москва, 1782, с. 25-28.
[17] — Цит. за: Нiмчук В. В. Українська мова — священна мова, с. 32.
[18] — Шевченко Т.Г., Кобзар. — Прага, 1876.

є, е

Літери є, е транслітерують як є та е.

• Літери є, е звучать як є:

а) на початку слова або після голосної літери: єси1 /єси/, сп7сeніе /спасеніє/, помышлє1ніе /помишленіє/, воздыха1ніе моE /воздиханіє моє/, wмы1еши /омиєши/, тощо;

Виняток — деякі слова давньоєврейського, грецького та латинського походження: еммануи1лъ, емма1усъ, елла1да, елеме1нтъ /Еммануїл, Еммаус, Еллада, елемент/ тощо.

б) після префіксів: неtе1млемо /неот’ємлемо/;

в) там, де нині вимовляємо є: гд7не /Господнє/.

• У всіх інших випадках літери є, е вимовляють як е: сте1лz /стеля/, селє1ніz /селенія/, велерёчеваша /велерічеваша/ тощо.

ъ, ь

• Літеру ъ у давніх текстах відкидаємо або замінюємо на о чи и згідно із сучасною вимовою: сътворилъ /створил/, въскресъ /воскрес/, възъпи /возопи/, възъва /взиваю/, а також у сполучниках въ і къ в залежності від зручності вимови. Ми намагалися робити мінімум відмінностей від наявних транслітерацій, тому пишемо во і ко лише в таких випадках: въ вёк /во вік/, къ кр0ву /ко крову/. У піснеспівах допускається писати во і ко в будь-яких випадках.

• Після префіксів перед йотованими голосними ъ заміняємо на апостроф: подъе1млю /под’ємлю/, предъzвлz1ю /пред’являю/.

• У кінці слів:

а)* в усіх іменниках однини та множини, що закінчуються на цъ, замінюємо на ь: оте1цъ /Отець/, пэвє1цъ /півець/, телє1цъ /телець/, а1гнецъ /агнець/, творе1цъ /Творець/, вэне1цъ /вінець/, ове1цъ /овець/, пти1цъ /птиць/ тощо.

б)* в усіх дієсловах, що закінчуються на тъ і на тсz, крім минулого часу, замінюємо на ь: лю1битъ /любить/, пріи1детъ /прийдеть/, бyдетъ /будеть/, але вэнeцъ пріsтъ /вінець прият/.

Така вимова не лише природна для нас, а й історично виправдана 700-літньою традицією. Якщо сучасні болгари, серби чи словаки вимовляють: памят, Господ, мудрост, песн, печал, змінюючи м’який знак на твердий, — так само виправдана зміна твердого знака на м’який в українській вимові, коли це відновлює нашу багатовікову богослужбову традицію. 1917 року в Україні 75-тисячним накладом вийшов ц.-сл. молитовник з паралельним українським перекладом, де упорядник — відомий громадський і культурний діяч Полтавщини священик Андрій Геращенко (1870–1920) — у вступній статті подає стислі правила української транслітерації: "Закінчення ТЪ в 3 особі одиничного і многого чисел вимовляється мягко — ТЬ. (Напр.: да воскреснеть Бог і расточаться вразі Його). Таке вимовляння йде ще, з ХІІ ст.". Також пом'якшену літеру т знаходимо в класичній українській літературі (Пам'ятуй, що у отченаші читаєш: да будеть воля твоя, ізбави нас од лукавого! — Григорій Квітка-Основ'яненко, "Маруся”; Отче наш… да будеть воля твоя… — молився хтось із притиском, із чуттям — Михайло Коцюбинський, “Дорогою ціною”). Таку форму також зустрічаємо у посланнях митрополита Андрея Шептицького (...які щиро кожної днини повторяють слова Отченашу: «Да святиться ім'я Твоє, да прийдеть царствіє Твоє» — “Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства”), а також в українських колядках: "Сам смири ся, приобщи ся нам во всем і во всем прибиваєть Бог".

В Архангельському та Остромисловому Євангеліях написаних у Києві в ХІ ст. теж зустрічаємо ТЬ уже в оригінальному церковнослов'янському тексті:

да ст҃итьсѧ имѧ твоѥ.
да придеть црс҃твиѥ твоѥ.
да бѫдеть волꙗ твоꙗ.

* У книзі "Якою мовою молилася давня Україна..." пункти а) та б) допускається лише "у приватній чи церковній молитві" і пункт б) лише у дієвідмінах 3-ї особи.

в) у решті випадків ъ відкидаємо: сто1лпъ /столп/, насъ /нас/, всёхъ /всіх/ тощо.

• Літеру ь відкидаємо тільки після шиплячих і губних приголосних (ж, ч, ш, щ; б, п, в, м, ф) та літери р: ме1чь /меч/, по1мощь /помощ/, це1рковь /церков/, го1лубь /голуб/, ца1рь /цар/, ве1щь го1рьку /вещ горку/ тощо.

• У всіх інших випадках ь зберігаємо: гDcь /Господь/, хва1льний /хвальний/, а1нгельскими /ангельскими/.

• Слова чинми2, вонми2, вонме1мъ, возме1мъ пишемо з м’яким знаком: чиньми, воньми, воньмем, возьмем. “Достойно — пітая! благаю! Царице неба і землі! воньми їх стону...” — Тарас Шевченко, поема “Марія”. е4смь пишемо без м'якого знаку в кінці і пом'якшуємо с: єсьм через те, що в українській вимові губна приголосна м завжди тверда у таких випадках, а попередня с навпаки пом'якшується. “Його мисль в моїм слові чути: я єсьм, тому й Він мусить бути” — писав Іван Франко у вірші “Говорить дурень в серці своїм”. Так само: сeдмь /седьм/, седми1ца /седьмиця/.

Літеру а транслітерують як а та я.

• Після голосних літера а транслітерується згідно із сучасною вимовою: авраа1м /Авраам/, патріа1рхъ /патріарх/, хрістіа1не /християне/, діaконъ /диякон/, марjа /Марія/, іуде1а /іудея/, еле1а /єлея/, єvстра1тіа /Євстратія/, євре1аныни /євреянині/.

• Після ц* як я: nц7A /Отця/, сeрдца /сердця/, мLнца /младенця/, в конца1хъ, до конца1 /в концях, до конця/ тощо.

• У решті випадків — як а: безсме1ртнаго /Безсмертнаго/, одjющагосz /одіющагося/, падо1ша /падоша/ тощо.

* У книзі "Якою мовою молилася давня Україна..." пом'якшення ц лише допускається, але не є правилом.

Літери z, я завжди транслітерують як я, крім слів на1шz, ва1шz — тут літеру z транслітерують як а: наша, ваша.

Літера і (j) може вимовлятись як і та и. Зазвичай перед голосними читається як і, а між приголосними - и.

• і (j) звучить як и:

1) між двома приголосними, крім й: віно2 /вино/, мjръ /мир/, херувjмъ /херувим/, єхjдна /єхидна/, ліва1нъ /Ливан/, кіда1рскими /кидарськими/, фарісє1и /фарисеї/, хріст0съ /Христос/, сіна1й /Синай/ тощо.

Винятки: деякі слова неслов'янського походження та власні назви, в яких традиційно і вимовляється як і.

Обґрунтування:

а) У сучасній українській мові в питомих словах (спільнослов’янського походження) голосні і та и в позиції між двома нейотованими приголосними відбивають різні праслов’янські голосні.

Голосний і в цій позиції зазвичай є:

- рефлексом праслов’янського ě (ѣ); або
- результатом звуження о, е в нових закритих складах (о, е + наступний слабкий редукований), тобто так званого «нового ятя».

Голосний и між двома приголосними у словах того ж типу навпаки, як правило походить не від ѣ і не від «нового ятя», а від інших праслов’янських фонем (y, i, ъ, ь тощо). [19, 20]

Якщо говорити простіше в контексті транслітерації церковнослов'янської мови, то в українській мові, а отже і вимові, і стоїть між приголосними там, де в спільних словах в церковнослов'янській э або о/w: гріх - грёхъ, хліб - хлёбъ, вік - вёкъ, сік - с0къ, піт - п0тъ. Тому, наприклад, транслітероване слово мір відповідає лише церковнослов'янському мёръ, що є формою множини Родового відмінку слова мёра, але не слову мjръ: И# дадE соломHнъ хірaму двaдесzть тhсzщъ мёръ пшени1цы... (3 Цар. 5:11).

б) Церковнослов'янські і та и історично не позначали двох різних фонем, обидві могли передавати звук /і/ [21, 22]. У давній кириличній писемності і, зокрема, використовувалося як вузький графічний варіант и для економії місця наприкінці рядка [23]. Позиційне правило і перед голосними було вторинною орфографічною нормою, що утвердилося пізніше [24].

в) Граматика української мови, Василь Сімович, 1919р., розділ "Як читати церковні книги", с. 91: "мїръ читай: мир", а закінчення -ій в прикметиках другjй, ти1хій тощо автор пропонує читати як -ий: другий, тихий.

г) Молитвеник, Бухарест, 1976р., виданий Румунською ПЦ, розділ "Свята Літургія Івана Золотоустого": "О мирі всего мира...".

Щоденні молитви: "Чеснішую Херувим і славнішую без сравненія Серафим".

д) попри те, що в греко-католицьких молитовниках починаючи з 60-х років ми бачимо написання херувім та мір (у значенні світу), "Молитвословець для молодїжи" отців Василіян, виданий в Жовкві в 1907р., передає більш живу народну вимову, зокрема написання Херувим та Серафим.

Написання мир у значенні церковнослов’янського міръ («світ») засвідчене, зокрема, в "Молитовнику Христіянської Родини", виданому в Жовкві Печатнею оо. Василіян 1918 року: у тропарі святим рівноапостольним Кирилу й Мефодію на с. 656 читаємо «умирити мир». На це видання посилається митрополит Андрей (Метюк) у праці "Римська унія не для українців: Експерименти Риму над українською душею" (Вінніпег: Видання Місійного відділу при Консисторії УГПЦ в Канаді, 1984, с. 39), зіставляючи його з новим канадським виданням Молитовника Христіянської Родини 1959 року, де в тому самому тропарі вже надруковано «умирити мір».

Схоже, що греко-католицьке духовенство з часом вирішило вимовляти церковнослов'янське і як українське і, хоча хрістосъ транслітерується як Христос у всіх згаданих нами молитовниках.

д) до кінця XVI ст. в богослужбових текстах, написаних на території сучасної України та Московії, церковнослов'янське слово, що українською означає світ, майже завжди писалося як миръ: починаючи з Остромирового і Архангельського Євангелій XI ст. і завершуючи Острозькою Біблією XVI ст. А мjръ почали писати, щоб розрізняти омоніми на письмі. Євагеліє від Іоанна 1:9-10, Остромирове Євангеліє:

Отже попри штучне введення написання мjръ, читалось це слово так само, як ми1ръ. Аналогічно до XVII ст. писалось вино, а не вjно, херувимъ, серафимъ тощо.

Також миръ у значенні світу пишеться у Львівському ірмолої 1700р. не як виняток, а як правило.

Львівський ірмолой 1700р.

є) Найкрасномовнішим свідченням української вимови і між приголосними є "Ecphonemata Liturgiey Greckiey" — Богослужбова пам'ятка, видана в Почаєві в 1784р. У ній читаємо латинськими літерами передано церковнословянський текст: "O myri vſeho myra".

ж) церковнослов'янське слово мир у значенні світу увійшло і в українську мову. Такі слова як мирський, миряни пишуться через и. Малорусько-німецький словник (Желехівський Є.І.; Недільський С., 1886р.), який досить чутливий до відтінків вимови (див. "желехівка"), теж подає це слово церез и: мир.

Тому читання церковнослов'янської і як української і виникло уже на початку XX ст. після того, як в українських правописах за літерою і закріпився звук /і/.

2) після подвійних приголосних пр, вр та хр: пріе1млите /приємлите/, пріими1, воспріими1, пріz1ти /прийми, восприйми, прияти/, гавріи1л /Гавриїл;

3) перед а, яка йотується згідно української вимови: хрістіа1не /християне/, хрістіа1н /християн/, діaконъ /диякон/. Виняток: патріaрхъ /патріарх/.

4) в наказовому способі дієслів другої особи: не u6бjй /не убий/, и3спjй /іспий/ тощо.

5) іменники множини в родовому відімінку та чоловічі імена із закінченням на -ій: днjй /дній/, согрэшeній /согрішеній/, назарій /Назарій/, пахо1мій /Пахомій/, єvге1ній /Євгеній/ тощо, а також похідні від слів, що в називному відмінку мають букву і/і перед голосною: аравjйска /аравійська/, сирjйска /сирійська/.

6) У прикметникових закінченнях із м’якою основою та в закінченнях іменників між приголосними пишемо та вимовляємо і: ве1лій /велій/, ви1шній /вишній/, стрегjй /стрегій/, жре1бій /жребій/, ле1вій /левій/, моле1ній /моленій/, согрэше1ній /согрішеній/, дарова1ній /дарованій/ тощо. А в закінченнях із твердою основою пишемо та вимовляємо и: благjй, благjми /благий, благими/, вели1кій /великий/, а1гг7льскій /ангельський/, морскjй /морський/, всz1кій /всякий/, крёпкій /кріпкий/ (у руських і староболгарських текстах ці слова писали через ы: вели1кый, а1гг7льскыми, благы1хъ тощо).

Це правило легко запам’ятати так: літеру и чи і в таких закінченнях пишемо згідно із сучасною вимовою.

7) у прикметникових закінченнях однини із твердою та мішаною основою перед z пишемо и: t всsкіz сквeрны /от всякия скверни/, мірскjz ѕлhz вeщи /мирськия злия вещі/, мн0гіz рaди твоеS бlгости /многия ради Твоєя благости/, сн7а б9іz /Сина Божия/, м™и б9іz /Мати Божия/, бyдущіz жи1зни /бyдущия жизні/, t стрэлы2 летsщіz /от стріли летящия/, а в множині пишемо через і: стёны їеrли6мскіz /стіни Ієрусалимськія/, человёческіz жи1зни /человічеськія жизні/, б9іz повелBніz /Божія повелінія/ тощо.

8) у прикметникових закінченнях однини після ж в називному і родовому відмінках ставимо и: сн7е б9ій /Сине Божий/, сн7а б9іz /Сина Божия/, м™и б9іz /Мати Божия/, Сл0во б9іе /Слово Божиє/, а в давальному жіночого роду — і: къ б9іей м™ри /к Божієй Матері/.

9) У назві міста кjевъ /Києв/ —згідно традиції вимови і написання в давніх літописах кыевъ.

• Сполуку іа після голосної транслітерують як я: іса1іа /ісая/, каіа1фа /Каяфа/, аллилyіа /аллилуя/. У музичних творах за потребою зберігають усі голосні.

• У всіх інших випадках i (і) транслітеруємо як і: піе1т /пієть/, ісповёданіе /ісповіданіє/, пра1віи /правії/, го1рдіи /гордії/, преподо1бніи /преподобнії/, nрyжіе /оружіє/, великодyшіе /великодушіє/ тощо.

_____________________

[19] — Історія української мови. Історична фонетика. Історична граматика. О. І. Крижанівська, 2010р.

[20] — Історична фонетика української мови. І.В. Дудко, Ю.С. Макарець, Київ, 2013р.

[21] —Горшков А. И. Старославянский (древнецерковнославянский) язык: учебное пособие. — Москва: АСТ; Астрель, 2002. — 141 с. — С. 23.

[22] — Изотов А. И. Старославянский и церковнославянский языки: грамматика, упражнения, тексты. — Москва: Филоматис, 2007. — 240 с. — С. 20.

[23] — Карский Е. Ф. Славянская кирилловская палеография. — Москва: Наука, 1979. — С. 193.

[24] — Кусмауль С. М. Книжная справа 40-х годов XVII века // Slověne. International Journal of Slavic Studies. — 2014. — Vol. 3, № 1. — С. 72–101; конкретно с. 87.

Літеру и транслітерують як и, і, ї та й.
• и звучить як і:
а) коли и є сполучником: ны1нэ и3 при1снw и3 во вёки
вэкw1въ /нині, і присно, і во віки віков/;
б) на початку слів: и4мz /ім’я/, и3збавле1ніе /ізбавленіє/,
и4мутъ /імуть/ тощо;
в) в означальному займенникові вси, а також у кінці прикметників, іменників родового, давального та місцевого відмінків

і множини там, де за сучасним правописом має бути і: о4чи, стези2 /очі, стезі/, часть ча1ши /часть чаші/, бл7гослове1ни /благословенні/, на нб7си1 и3 на земли1 /на небесі і на землі/, во i6и7ли /во Ізраїлі/, дни2 на дни2 цр7е1ви приложи1 /дні на дні цареві приложи/ тощо;

Виняток. В іменниках жіночого роду ІІІ відміни на -ть за другим приголосним: милости, чести, благости тощо, і як винятки: любови, Руси.

г) у множині іменників, основа яких в однині закінчується на г/х: дрyзи /друзі/, врази1 /вразі/, патріaрси /патріарсі/.

* Для займенників давального відмінка ти (тобі), ми (мені) винятку не робимо: вопію1 ти: не да1ждь ми2 уснyти /вопію Ті: не даждь мі уснути/. Приклади такої вимови знаходимо як у східних, так і в західних діалектах України. Також так радив вимовляти митрополит Іларіон (Іван Огієнко) у своїй брошурі "Українська вимова церковно-слов'янського богослужбового тексту", 1921р.

д) у наказовому способі дієслів другої особи у множині на останньому складі з и: возвели1чите, воскли1кните /возвеличіте, воскликніте/, вкуси1те и ви1дите /вкусіте і видіте/, помози1те /помозіте/, возми1те /возьміте/, tложи1м /отложім/, приступи1те /приступіте/, вкуси1те и ви1дите /вкусіте і видіте/, пріиди1те поклони1мсz /прийдіте поклонімся/ (донедавна писалося взагалі пріидёте, але було змінене через незручність для московської вимови);

е) після префіксів з голосною на кінці та на стику складних слів: вои1стину /воістину/, преиспо1днzz /преісподняя/, многоимени1тий /многоіменитий/, мимои1детъ /мимоідеть/;

Примітка. Після префіксів з кінцевою приголосною пишемо и: под8и1мемъ /подимем/, пред8и1детъ /предидеть/, tи1детъ /отидеть/, взи1детъ /взидеть/, wби1мемъ /обимем/ тощо.

є) у слові ами1нь /амінь/.

ж) у заперечному сполучнику ни і в словах, де він виступає в ролі префіксу: ни /ні/, николи1же /ніколиже/, ничт0же /нічтоже/ тощо.

• и вимовляють як й після префікса прі та у префіксі наи: пріи1детъ /прийдеть/, пріи1мутъ /приймуть/, наипа1че /найпаче/.

Для музичних творів, де має звучати кожна голосна літера, ці слова транслітерують через і: приiдет, приiмут, наiпаче.

• и транслітерують як ї:

а) після голосних: твои1, мои1хъ, свои1хъ /твої, моїх, своїх/, не uбои1тсz /не убоїтся/, не uтаи1шасz /не утаїшася/, краи1 /краї/, фарісє1и /фарисеї/, хранz1щіи /хранящії/, тощо;

б) у займенниках и5 /ї/ (його), и4хъ /їх/, и4хже /їхже/, и4мъ /їм/. Утім займенники и4мже, и4миже транслітерують через і: імже, імиже.

• У всіх інших випадках літеру и пишуть і вимовляють як и: уще1дри, возста1ви, сп7си2 /ущедри, возстави, спаси/, ли, и3ли2 /ли, іли/.

В тому числі і в наказовому способі дієслів 1-ї особи множини з ненаголошеною и пишемо и: гDу пом0лимсz /Господу помо́лимся/, ў гDа пр0симъ /у Господа про́сим/. Якщо у церковнослов'янському тексті, який транслітеруємо, наголос на и (як у Полууставі Петра Могили), то пишемо і: помолі́мся, просі́м.

Після спонукальної частки "да" дієслово ніколи не має наказового способу, тому и транслітеруєтсья як и.

Ім’я ї}съ за традицією транслітерують без и: Ісус. Крім того, що це жива природна вимова, засвідчена в богослужбових текстах до XVII століття, така транслітерація зустрічається в джерелах, де йдеться саме про транслітерацію синодальної редакції церковнослов'янських текстів:

а) Православний Молитвослов, виданий з благословення Митрополита Київського і Галицького Філарета і Патріарха Московського Алексія, Київ, 1968р. (перевиданий в 1990р.).

в) Молитовник для всіх, о. Петро Дзедик, Перемишль, 1939р.

г) Молитвеник, Бухарест, 1976р., виданий Румунською ПЦ.

д) Г. Куземська, Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів. — К. 2012, с. 27.

Буква ы зазвичай передається як и крім наступних випадків:

а) у словах дш\ы /душі/, трц7ы /Тройці/, бцdы /Богородиці/ (крім того, що це відповідає українській вимові, написання букви ы в кінці цих слів було введене в Москві у 2-й пол. ХVіі ст.,), ты1сzщы /тисящі/.

б) в іменниках множини на -цы, що в називному відмінку однини при транслітерації закінчуються на пом'якшену ц: nтцы2 /отці/, тельцы2 /тельці/, стaрцы /старці/, вдови6цы /вдовиці/ тощо. (До того ж в стародавніх літописах зустрічаємо написання отци1). В іменниках множини на -цы, що в називному відмінку закінчуються не на ц, букву ы пишемо як и: првdницы /праведници/, человёцы /человіци/, kзhцы /язици/ тощо.

* Літера с пом'якшується в прикметникових закінченнях, що містять ск: всsчєскаz /всячеськая/, хrтіанскагw /християнськаго/ тощо.

Прикметникові суфікси -ск-, -цк- транслітеруємо з пом'якшеними приголосними с, ц та з як -ськ-, -цьк-.

ґпcльскую - апо́стольськую, мірскaгw - мирська́го, рyсскій - ру́ський (подвоєння сс скорочуємо до одного с), гaлицкаz - га́лицькая.

Обґрунтування:

1) Пом'якшення приголосних с, ц та з у прикметникових суфіксах -ськ-, -цьк- та -зьк- є унікальною рисою української мови і, відповідно, вимови. Ні в російській, ні в білоруській, ні в польській чи інших слов'янських мовах такого пом'якшення не зустрічаємо, за винятком деяких діалектів. Навіть у галицькій та карпаторуській вимовах донедавна переважало вживання цих суфіксів з твердими с, ц та з. Цим фактом пояснюється написання -ск-, -цк- без ь в богослужбових текстах, адже орфографія церковнослов'янської мови завжди зазнавала південнослов'янського впливу, а вимова духовенства — польського та російського. Утім, коли ми говоримо саме про українську вимову, то не можемо відділити від неї таку її питому рису, як пом'якшену вимову згаданих суфіксів.

Варто зазначити, що написання суфікса без ь після свистячих приголосних у давніх текстах не обов’язково відображає тверду вимову. Правопис міг не позначати м’якості, наявної в живому мовленні. Зокрема Тетяна Видайчук відзначає таку невідповідність між письмом і вимовою прикметникового суфікса -ськ- у староукраїнських пам’ятках (Видайчук Т. Л. Варіативність орфографічних та фонетичних норм староукраїнської мови другої половини XVI ст. // Шостий міжнародний конгрес україністів. Кн. 5: Мовознавство. Київ; Донецьк, 2007. С. 215–222).

2) Попри стандарти орфографії усе-таки маємо свідчення написання суфікса -ськ- і в богослужбових текстах як помилки, що можуть свідчити про фактичну вимову переписувача чи друкаря. А саме:

- у Ярославському Часослові XIII ст. написано: искорени льсть идольськѹю. Як бачимо, слово идольськѹю написано з ь після с (арк. 116);

- в документах Київської Руси іноді писався суфікс -ськ-, наприклад, на печатці Новгородського єпископа, датованій між 1163 і 1165 роками, написано: ИЛИА ЕПИСКОПЪ НОВГОРОДСЬКИИ (Янин В. Л. Актовые печати Др. Руси. М., 1970. Т. 1. № 57). Також в Академічному списку «Руської Правди» середини XV ст., що входить до Новгородського першого літопису молодшого ізводу, засвідчено написання: "ПРАВДА РОСЬКАЯ", "Правда оуставлена Роуськои земли" (Руська Правда (Академічний список) / під редакцією Р. Лащенка. Випуск перший. Прага: наклад Українського правничого товариства в Ч. С. Р., 1927. С. 5–6. — (Пам’ятки українського права)).

3) митрополит Іларіон (Іван Огієнко) в своєму критичному коментарі до до православного молитовника, виданого в 1926р. в Вінніпезі, зазначає, що "в українській вимові прийнято -скій вимовляти як -ський: апостольський" («Богослужбова мова в слов’янських церквах», Варшава, 1931., С. 208).

Літера v, коли над нею поставлено дві крапки-риски, після приголосної звучить як и, а після голосної — як й: смmрна /смирна/, егmпетъ /Єгипет/, тmмпанъ /тимпан/, вавmлwнъ /Вавилон/, сmнод /Синод/, мwmсе1й /Мойсей (для співу допустимо: Моїсей)/;

• на початку слова v транслітерують як і чи гі, залежно від сучасної вимови: vпоста1сь /іпостась/, v3пакои1 /іпакої/, vссw1пъ /ісоп, гісоп/, v1дра /гідра/;

• Пишемо перед я, ю, є, ї після префіксів та губних приголосних (б, п, в, м) згідно із сучасним правописом: изъz1ти /із’яти/, wбъюро1дэти /об’юродіти/, подъёздный /под’їздний/, tе1млz /от’ємля/, и4мz /ім’я/, па1мzть /пам’ять/, розпz1тый /розп’ятий/, пzта2 /п’ята/, пz1дь /п’ядь/, бlгословsще /благослов'яще/, мz /м'я/ тощо.

• Виняток імперфект дієслова бути: бsхъ /бях/, бsху /бяху/ і т.д, а також вsщший /вящший/. У вимові допустимо вживати апостроф відповідно до місцевої традиції. Апостроф не пишуть після подвійних приголосних у корені (освятил, священник тощо).

Наголоси подаємо незмінно так, як у церковнослов'янському тексті, що транслітеруємо.

Бо́жия — однина, Бо́жія — множина; Бо́жиї — місцевий однини, Бо́жії — називний і кличний множини.

Показано однину та множину. Зверніть увагу на пом’якшення ц: оте́ць, отця́, отцю́, отці́, та на кличну форму о́тче. У множині знахідний може мати форми отце́в і отці́.

Показано повні прикметникові форми однини та множини. Родовий однини жіночого роду читаємо вели́кия, а відповідні форми множини — вели́кія. Середній рід множини має форму вели́кая. У чоловічому роді множини — вели́ції; в однині також бачимо вели́цій і вели́цім. Варіанти знахідного залежать від істотності означуваного іменника.