Практичний посібник з молитви

Віра, тобто живий зв'язок душі з Богом, не є чимось незмінним, набувним у готовому вигляді. Як і будь-які стосунки, вона має динаміку, може слабшати чи навпаки – рости та зміцнюватися. Зародження віри в людині пов'язане і з її волею, її розумом, її почуттями. Зростання віри не може бути відокремленим від трьох основних шляхів наближення до Бога: нравственних зусиль, спрямованих на добро, боротьби з внутрішніми ворогами людини (аскези) і, нарешті, молитви, якій і присвячені пропоновані сторінки.

«Почнімо справу молитви, — каже преподобний Марк Подвижник, — і, преуспіваючи поступово, виявимо, що не тільки надія на Бога, але й тверда віра і нелицемірна любов, і незлопам'ятство, і любов до братії, і утримання, і терпіння, і відання внутрішнє, і звільнення від спокус, благодатні обдарування, щире слізне каяття – через молитву отримують вірні» [3]. Зі слів святого випливає те, наскільки великим є значення молитви для християнина і як багато аспектів його життя вона охоплює. Молитва пов'язує наш дух із самим Джерелом життя. Її не можуть замінити ні богословські теорії, ні виключне служіння добру. І перші, і друге оживлюються молитвою, яка береже нашу віру від ухилів у відстороненість чи моралізаторство.

Стародавня приказка стверджує: «Молитва — труд нелегкий». Для людини невипробуваної це може здатися дивним; тимчасом той, хто зробив хоча би перші кроки в духовному житті, знає, як багато перешкод перед охочим здобути молитовний дар.

Бог відкритий до всіх, але надто часто промені Його благодатної сили наштовхуються на глухі віконниці та замкнені двері наших душ. Як їх розверзнути? Як підготувати себе до зустрічі з Неісповідимим?

Про це нам розповідали святі та подвижники, люди багатого духовного досвіду, які вважали за необхідне ділитися з іншими пізнаним ними на шляху молитовного «ділання». Проте їхня спадщина надто обсяжна, і до того ж часто твори подвижників пов'язані з умовами життя, далекими від тих, у яких ми перебуваємо нині. Виділити з цих праць ті, що можуть стати конкретним посібником для сучасної людини, і є метою цієї книжки.

Вона зорієнтована на тих, що вже пройшли початкові щаблі християнського життя і прагнуть це життя поглибити. «Посібник» передбачає у читача знайомство зі Святим Письмом та основами церковного віровчення, а також регулярну участь у богослужіннях та таїнствах.

Про молитву взагалі є чимало прекрасних книг, звернених до наших сучасників (наприклад, праці митрополита Антонія Сурозького). Ми ж тут зупинимося переважно на практичному боці молитовного життя, на тому, що сприяє йому, і на тому, що йому перешкоджає. Тому «Посібник» не варто розглядати як «книжку для читання». Він передбачає неспішне, уважне вивчення та практичне застосування вміщених у ньому вказівок. Саме з огляду на це він складений стисло, конспективно і схематично, тобто найсприятливішим методом для засвоєння та запам'ятовування. Побудова книжки двояке. З одного боку, розділи розташовані за зростанням складности, з іншого – вони розраховані те, щоб читач постійно повертався до прочитаного, оскільки між багатьма темами є паралелі.

По суті, автор нічого не каже від себе. Майже весь текст книги скомпоновано за працями Отців Церкви, подвижників і духовних письменників Сходу та Заходу. З авторства останніх найбільше використані праці сучасного вчителя молитви ієромонаха А. Каффареля. (Каноник Каффарель, що нині живе у Франції, керує духовним життям багатьох людей у різних країнах. У листі до автора він висловив велику радість з приводу того, що і в нас не згасає молитовний дух і прагнення до поглибленої молитви. Він надав нам свої книги, головна з яких — «Уроки розумної молитви» [4]. Тут наведено багато сторінок з неї, та зважаючи на те, що переказ досить вільний, ми нічого не брали в лапки.

Приношу щиру вдячність усім, хто допоміг з'явитися цій книзі.

Нехай зміцнить Бог кожного, хто вступає на нелегкий, але благословенний шлях молитви.

Кожна людина проживає миті, в які її єство мимоволі направляється вгору в молитовному пориві. Трагічні переломи життя, щем душі, коли вона охоплена творчим піднесенням або зіткнулася з красою, - все це може пробудити ту силу, яка підносить нас до Бога в благанні, подяці, радості. Але тут ми розглянемо головним чином систематичну молитву, яка входить до життя як постійна супутниця і натхненниця.

Початковою та необхідною формою молитви є молитвослів'я. Так називають вичитування «правила», що компоноване вранішніми та вечірніми молитвами і призначене на щодень. Цей ритм необхідний: інакше душа легко випадає з молитовного життя, ніби лише час від часу прокидаючись. У молитві ж, як і у всякій великій і важкій справі, суто «натхнення», «настрою» та імпровізації недостатньо.

Подібно до того, як людина, дивлячись на картину чи ікону, слухаючи музику чи вірші, долучається до внутрішнього світу їх авторів, так і читання молитов пов'язує нас з їх творцями: псалмоспівцями та подвижниками. Це допомагає нам набути духовного настрою, спорідненого з полум'яністю їхніх сердець. «У тому, щоб молитися нам «чужими» молитвами, — каже о. А. Єльчанінов, - (...) приклад нам Христос. Його молитовні вигуки на хресті – «цитати» з псалмів (...) (Пс. 21, 2; 30, 6) »[5].

Існує три основні «правила»:

1. повне - яке розраховане на людей, що мають більший, ніж інші, часу; воно міститься у повних ієрейських молитовниках;

2. коротке правило, розраховане на всіх; вранці: «Царю Небесний», «Трисвятоє», «Отче наш», «От сна возставши», «Помилуй м'я, Боже», «Вірую», «Боже, очисти», «К Тебі, Владико», «Святий Ангеле», «Пресвятая Владичице», прикликання святих, по молитві за живих та померлих; увечері: «Царю Небесний», «Трисвятоє», «Отче наш», «Помилуй нас, Господи», «Боже вічний», «Благаго Царя», «Ангеле Христов», від «Взбранной Воєводі» до «Достойно єсть». Ці молитви наявні в будь-якому молитовнику; І, врешті решт:

3. мінімальне правило преподобного Серафима (тричі «Отче наш», тричі «Богородице Діво» і один раз «Вірую») — у ті дні та за тих обставин, коли людина перебуває у надмірній втомі або не має достатньо часу.

Зовсім не читати «правило» - небезпечно. Втома і неуважність не мають породжувати в нас сумнівів (див. про це у роз. III). Навіть якщо «правило» читається без належної уваги, слова молитов, проникаючи в підсвідомість, чинять свою освячувальну дію.

Базові молитви незле знати напам'ять, аби вони глибше проникали в серце, і щоб їх можна було повторювати за будь-яких обставин. Написані молитви церковнослов'янською мовою, тому у зміст молитов потрібно вникнути заздалегідь, знайти переклад або перекласти самим, щоб слова не звучали безглуздо. «Потрудись, — радить преподобний Никодим Святогорець, — не в молитовну годину, а в інший вільний час обмірковувати та відчути належні молитви. Зробивши це, під час молитвослів'я не зіткнешся з жодними труднощами відтворення в собі всього змісту читаної молитви» [6].

Дуже важливо, аби той, хто приступає до молитви, вигнав зі свого серця обра́зи, роздратування, гіркоту. «Перед молитвою, — каже святитель Тихон Задонський, — потрібно (...) ні на кого не гніватися, ні злостивитись, а будь-яку образу полишити, щоб і нам самим Бог відпустив гріхи» [7].

Без зусиль, спрямованих на боротьбу з гріхом, на служіння людям, на встановлення контролю над тілом та душевним життям, молитва не може стати тим, чим вона призначена бути — внутрішнім стрижнем нашого життя (див. про аскезу у роз. II). Чималу роль у вихованні молитовного духу відіграє читання, особливо читання Євангелій (див. роз. IV), а також таїнства сповіді та Євхаристії.

Причащання Святих Тайн вносить всю людину в сокровенний потік благодатного життя. Йдучи до причастя рідко, ми завдаємо собі чималої шкоди, бо позбавляємося благодатної допомоги. У минулому склалася практика нечастого причастя, засуджувана святими Отцями. «У нас нині говорять навіть, що гріх часто причащається, — писав єпископ Феофан, — інші наполягають, що не можна причащатися частіше, ніж раз на шість тижнів. Можливо, крім цих є й інші дотичні хибні міркування. Не звертай уваги на ці тлумачення  – причащайся так часто, як на те відчуєш потребу, нічтоже сумняшеся [анітрохи не вагаючись]. Намагайтеся тільки всіляко належним чином готуватися і приступати зі страхом і трепетом, з вірою, і сокрушенням, і відчуттям розкаяности. А як хто промовами надокучатиме, дайте їм відповідь: «Так я ж... на св. причастя щоразу маю дозвіл від духовного отця мого» [8]. [Частота причащання — досить суперечливе питання, і навіть серед святих є прихильники різних точок зору. Тому було б некоректно піддавати остракізму опонентів у цьому питанні].

В умовах сучасного життя з його завантаженістю та прискореними темпами нелегко відводити для молитви конкретний час. Однак найкраще ранкові молитви читати до початку будь-якої справи. В крайньому разі їх можна возносити дорогою з дому. Пізно ввечері часто буває важко зосередитися через втому, тому вчителі молитви рекомендують читати вечірні молитви у вільні хвилини до вечері чи ще раніше.

Якщо є можливість, під час молитви личить усамітнитися чи стати перед іконою. На питання про те, чи слід читати «правило» разом, усією сім'єю чи кожному окремо, неможливо дати однозначної відповіді. Це залежить від характеру людини та її взаємин із домашніми. Загальну молитву рекомендують напередовсім у святкові дні, перед святковою трапезою та в інших подібних випадках. Сімейна молитва є все ж таки різновид церковної («домашня церква») і тому не може замінити індивідуальну молитву, а суто доповнює її.

Перед початком молитвослів'я ми осіняємо себе хресним знаменням і намагаємось, відкинувши повсякденні турботи, налаштуватися на внутрішню розмову з Богом. «Постій мовчки, допоки стихнуть почуття, постав себе в присутність Божу, до свідомості і чуття Його, з благоговійним страхом, і впусти у серце живу віру, що Бог чує і бачить тебе» (з Молитвослова). (Про положення тіла при молитві див. у розд. II.)

Початківцю необхідно вимовляти молитви вголос або впівголоса. Це допомагає зосередитись.

Якщо під час читання «правила» проривається молитва своїми словами, то, як каже преподобний Никодим, «не дай цьому випадку пройти швидкоплинно, а зупинися на ньому» [9]. Цю думку ми знаходимо в єпископа Феофана. «Коли найде, – каже він, – сильне молитовне почуття і руйнує читання молитов, покидай це читання і давай простір цьому почуттю» [10].

Багатьом людям здається, що молитва завжди мусить нести «духовну насолоду». Вони забувають про її «трудницький» характер. «Не шукай у молитві насолод, – каже єпископ Ігнатій Брянчанінов, – вони аж ніяк не властиві грішникові. Бажання грішника відчути насолоду є вже самообман (...) Не шукай передчасно високих духовних станів і молитовних за́хватів»[11]. Зауважимо, що пошуки постійної духовної насолоди є прихованим видом егоїзму та прагнення до духовного комфорту. Трудність молитви – нерідко є ознакою її справжньої дієвости.

Про труднощі в молитві ми говоритимемо нижче (розд. ІІІ).

Молитва за інших людей є невід'ємною частиною молитвослів'я. Предстояння перед Богом не віддаляє людину від ближніх, але пов'язує її з ними ще тіснішими узами. Про це дуже добре писав поет А. К. Толстой: «Просити з вірою у Бога, щоб Він усунув нещастя від любої людини — не є справою даремною, як те стверджують деякі філософи, що визнають молитву лише способом поклонятися Богу, спілкуватися з Ним і відчувати Його присутність. Насамперед молитва чинить пряму і сильну дію на душу людини, за яку молишся, оскільки чим більше ви наближаєтеся до Бога, тим повнішу ви здобуваєте незалежність від вашого тіла. І тому ваша душа менш стиснута простором і матерією, що відділяють її від тієї душі, за яку вона молиться. Я майже переконаний, що дві людини, які б молилися одночасно з однаково сильною вірою одна за одну, могли б спілкуватися між собою, без будь-якої допомоги матеріальної і всупереч віддаленню (...). Як ми можемо знати, наскільки зумовлені заздалегідь події в житті дорогої людини? І якщо вони були надані будь-яким впливам, який вплив може бути сильнішим, ніж вплив душі, що наближається до Бога з гарячим бажанням, аби усі обставини сприяли щастю душі друга?» [12]

Не слід обмежуватись лише молитвою за близьких і дорогих нам людей. Молитва за тих, хто завдав нам прикрощів, вносить до душі мир, впливає на цих людей, і наша молитва стає жертовною.

Добре закінчити молитвослів'я подякою Богові за дароване спілкування і скорботою за свою неуважність. «Не відразу поринай у рутину, — вчить преподобний Никодим, — і ніколи не думай, що, здійснивши своє молитовне правило, ти все скінчив у ставленні до Бога» [13].

Приступаючи до справ, треба подумати про те, що нам доведеться говорити, робити, бачити протягом дня, і виблагати у Бога благословіння і сили для дотримання Його волі. Іноді добре зберегти в гущі трудового дня одне слово або коротку молитву, яка допоможе і в повсякденних справах знаходити Господа (див. розд. V).

Ми також повинні подумки звертатися до Бога перед початком будь-якої справи та перед їдою.

Молитва, як і взагалі духовне життя, не має залишатися ізольованим куточком нашого буття. Людина покликана бути цілісною і гармонійною, і тому, кажучи про молитовне діяння, ми повинні мати на увазі участь у ньому всіх аспектів нашого єства. Звідси – необхідність правильного розуміння структури людини. «Встановивши здорові поняття у тому, як влаштована людина, — пише єпископ Феофан, — отримаємо найбільш правильну інструкцію з того, як їй слід жити» [14].

Складові людини єпископ Феофан ділить, згідно з поширеною традицією, на три основні сфери: тіло, душу і дух. Тіло і душа (психіка) утворюють те, що біблійною мовою йменується «плоттю». Дух же – богоподібний осередок особистости, в якому проявляються самосвідомість, воля, свобода, творчість і совість.

За своєю природою дух покликаний панувати над «плоттю». Дух – найвище начало в людині, що відрізняє її від решти творіння. Однак це не означає, що психофізичний рівень становить для нас лише непотрібну, обтяжливу «оболонку». Цей рівень тісно пов'язаний із духом. Як найпростіші почуття переростають у високі переживання, що підносяться у сферу духу, і елементи мислення (властиві і тваринам) піднімаються до духовного рівня, пов'язуючи «нижчий розум» з «розумом вищим». Зона думки впливає на почуття і навпаки. Почуття ж тісно сплетені з тілесним життям. Можна сміливо сказати, що в особі людини (яку називають «мікрокосмом», малим світом) вся природа входить у глибочезне єднання з царством духу. Це становище помежів'я людини у світах робить її уособленням всесвіту, істотою, через яку природне буття восходить до Бога.

Тому, коли ми розбудовуємо своє духовне життя, маємо враховувати свою ієрархічну структуру і прагнути включити все наше єство в «ходіння перед Богом».

«Тіло, — каже митрополит Антоній, — помітним чи непомітним чином бере участь у кожному русі душі: чи то почуття, чи то абстрактна думка, або бажання, чи надчуттєвий досвід» [15]. Відповідно, тіло відіграє важливу роль у молитві. Ті, хто забуває про це, неминуче наштовхуються на багато труднощів. Потрібно відкинути язичницьке уявлення про плоть як про щось, гідне лише зневаги, як про «в'язницю душі». Тіло людини є дивовижним сотворінням Божим, найдосконалішим з усього, що є в природі. Людина не просто «ув'язнена» в ньому, але живе ним, виявляючи з його допомогою всі свої прагнення. Таємниця Боговтілення є великим свідченням супроти тих, хто волів би розглядати тіло з погляду нехристиянського дуалізму та спіритуалізму. Такі погляди — спадщина давньосхідних вірувань і вчення Платона, а аж ніяк не щось притаманне Біблії, християнству. Однак настільки ж неправильно було б ставити тіло на неналежне йому місце, у всьому підкоряючись його вимогам. Усе наше єство, яке несе на собі печать первородного гріха, заплямоване порушенням гармонії духу та плоті. Тому багато природних інстинктів чинять опір духовному життю (з цим пов'язані новозавітні та святоотцівські вказівки на загрози, що йдуть з боку плоті; нагадаємо, що під «плоттю» Писання розуміє всю психофізичну природу людини). Святий Василій Великий порівнює тіло з конем, що потребує вуздечки. Як погано керований кінь здатен скинути вершника, так і плоть, залишена свавільною, поневолює дух. І навпаки, тіло, поставлене на своє місце, здатне допомагати духовному життю та молитві (а не тільки не перешкоджати їм). Нехтування тілом, так само як і відведення йому надто великого місця, може призвести до жорстокої помсти з його боку та порушити життя душі та духу. Мистецтво контролювати тіло, керувати «плоттю», називається аскезою (див. розділ 3 цієї глави).

Здорове чи хворе, втішене життям чи стражденне, тіло наше має бути скарбницею душі, знаряддям її вираження, спрямованим до вищого життя. Тому апостол Павло називає тіло «храмом Духа Святаго» [див. 1 Кор. 6, 19], тому мощі, останки святих, благоговійно шануються Церквою. «Прославіте убо Бога в тілесіх ваших», — заповідає апостол (1 Кор. 6, 20).

«Коли в келії своїй, — каже авва Ісая, — встанеш, щоб сотворити молитву свою, не недбальствуй у нераденії, не притуляйся до стіни і ніг своїх не жалій, стоячи на одній і послаблюючи іншу, як (роблять) нерозумні »[16]. Це не випадково. Є особливі психофізичні механізми, які встановлюють зворотній зв'язок між положенням тіла та станом душі та духу. Якщо, з одного боку, важко молитися, розвалившись у кріслі, з іншого – бувають пози та жести, що сприяють молитві та допомагають внутрішній зосередженості. Серед цих жестів на чільному місці – хресне знамення, накреслення на нашому тілі знаку Хреста Христового. З давніх-давен велике значення приділяли поклонам (земним і поясним). Ці положення тіла сприяють посиленню почуттів благоговіння, смиренности, преклоніння.

Молитва стоячи

1. Це типове положення тіла при молитві. Воно виражає бодрствування, зібраність, готовність сприймати.

2. Стоячи на молитві, слід прагнути до рівноваги, стійкости та невимушености пози, а для цього будемо стежити за правильною поставою різних частин тіла. Ступні повинні бути притиснутими до землі та одна до іншої (або злегка розставлені), не слід напружувати верхні частини ніг. Правильне положення спини теж необхідне для рівноваги та стійкости. Корпус слід випрямити, але без напруги, щоб не порушувати його природного вигину. Плечі мають бути опущеними та розслабленими. Не варто довго тримати голову схиленою або навпаки піднятою догори.

3. Положення рук теж є важливим. Воно – зовнішнє вираження нашої внутрішньої налаштованости. За звичаєм останніх століть, під час богослужіння у храмі підносить руки лише священик. Однак цей древній жест може бути використовуваним у домашній молитві. Про нього постійно говорить Писання (див., наприклад, Плач. 3:41; 1 Тим. 2:8).

4. Погляд не повинен блукати. Необхідно зосередити його на іконі або заплющити очі. За інших умов легко втратити уважність.

Молитва на колінах

Можна молитися стоячи або сидячи навколішки. Такий стан тіла символізує покаяння, смиренність і благання. Однак довго перебувати в такому положенні важко. «Краще, — говорив митрополит Філарет, — сидіти і думати про Бога, ніж стояти і думати про ноги» [17].

Молитва сидячи

Це положення не рекомендоване при читанні «правила» (виняток лише хворим або вкрай стомленим). Однак воно цілком підходить для молитовного роздуму та поглибленої молитви (див. гл. IV). У цій позі необхідно стежити за природною прямотою корпусу і природною посадкою голови. В іншому разі тіло затікатиме і може початися запаморочення.

Приймаючи те чи інше положення тіла, потрібно впевнитись:

1. у правильності цієї пози;

2. у тому, що м'язова та нервова напруга відсутня;

3. у правильності дихання;

4. у внутрішній тиші.

Спочатку більшість цих положень вимагають постійного відточування навичок, завжди гнучкого, ніколи не надмірного; їх не треба зберігати надто довго. Хороше самопочуття, стійкість і невимушеність - ознаки того, що поза правильна та вдало обрана. Якщо після кількох дослідів поза призводить до поганого самопочуття, варто утриматися від неї.

Положення тіла має відповідати тій чи іншій внутрішній установці, яка ним виражається; водночас внутрішня установка підтримує та одушевлює позу.

Ніколи не слід різко виходити з пози. Спочатку можна потерти руки, розплющити і заплющити очі, поворушити ногами, розпрямити коліна, потім стати в перехідну позу (наприклад, якщо тіло розпростерте на землі, перед тим, як піднятися, треба стати на коліна).

Про зв'язок дихання з молитвою постійно мовлять православні подвижники [18].

Досягаючи своєї природної і здорової динаміки, дихання поступово заспокоює тіло, умиротворює почуття і укріплює розум. Тим самим воно готує всю людину до молитви.

Існують спеціальні вправи, щоб налагодити дихання. Якщо немає змоги виконати всі ці вправи, добре перед початком молитви зробити два-три глибоких вдихів та видихів, а потім, давши подиху повернутися до звичайного ритму, забути про нього.

Аскеза (від грецького слова «аскезис» – вправа) - це те зусилля, якого ми повинні докласти, щоб зробити себе відкритими для впливу на нас Духа Божого. Вона повинна охоплювати все наше життя, вона необхідна, щоб благодать направила до Бога всю нашу діяльність. Аскеза, таким чином, втілюється в наших основних справах — відпочинку, їжі, стосунках з людьми.

У нас живуть егоїзм та тяжіння до недоброго. Необхідно умертвити у собі егоїзм, витісняючи його любов'ю, треба прагнути контролювати спонтанні пориви «плоті».

Аскеза передбачає систематичні та продумані дії. При цьому потрібно смиренно уникати будь-якої надмірности, слід бути дуже обережним. Насилля може призвести до порушень у житті тіла, душі, а затим і духу.

Критерієм для перевірки дієвости аскези має слугувати наше ставлення до людей. Якщо воно не змінюється на краще, жодні «подвиги» не мають значення і ми стоїмо перед небезпекою впасти у лжемістику («прелесть»).

Аскеза – зовсім не придушення природи людини, а введення її в справді здоровий ритм. Хаос думок, почуттів та бажань – це аномалія. Проти аномалії і бореться аскеза.

Піст

Із сивої давнини було помічено, що тваринна (м'ясна) їжа певною мірою чинить небажаний вплив на людину. Тому у східних релігіях було встановлено принцип вегетаріанства. Біблія, зважаючи на людську неміч, не забороняє тваринної їжі (Бут 9:3). Одначе Церква обмежує її вживання, запроваджуючи пости та пісні дні [19]. (Див. також «Пам'ятку...» про Пости.) Мета їх трояка: 1) тимчасове усунення тваринної їжі; 2) гартування волі шляхом послуху Церкві; 3) зв'язок повсякденної трапези із церковним роком. Очевидно, є обставини, які вимагають послаблення чи скасування посту (перебування в дорозі, хвороба, протест членів сім'ї, особливі умови життя та ін.). У таких ситуаціях утримання від скоромної їжі може бути замінене будь-яким іншим видом утримання. Слід уникати двох крайнощів: робити з посту щось абсолютне і незаперечне або нехтувати ним.

Утримання від певної їжі може бути і шкідливим для душі в тому випадку, якщо людина робить з неї «культ» і переймається усвідомленням своєї переваги. «Піст, — каже преподобний Марк Подвижник, — як приносить користь тим, що розумно приступають до нього, так і шкодить кожному, хто почне його нерозумно. Тому ті, хто переймається користю посту, повинні берегтися від його можливої шкоди, тобто марнославства»[20]. «Якщо хтось, дотримуючись посту, — кажуть преподобні Варсануфій та Іоанн, — домішує щось до нього за своєю волею, або поститься, шукаючи людської слави та набутків з неї, то піст його буває мерзенний Богові» [21].

Піст полягає не тільки в тілесній помірності, але є часом посилення боротьби з пристрастями. «Піст — це насамперед рух, активність духу, боротьба з інертністю, лінощами, зніженістю, розслабленням волі та тіла. Це боротьба за життя, за свободу духу від звичного рабства» (митрополит Антоній) [22].

До тілесної аскези належить загальна дисципліна побуту, турбота про врівноважений спосіб життя (робота — розрядка), про правильний сон (уникати нічних розмов та ін.), про нервову систему (не зловживати збуджувальними тонізувальними засобами).

Аскетичні обмеження найчастіше допомагають встановити владу над невпорядкованими бажаннями тіла. Потрібно привчати себе до фізичних зусиль, певної фізичної суворості: зайвий комфорт жодним чином не сприяє духовному життю.

Робота над сферою почуттів, бажань та думок

Почуття, бажання та думки тісно пов'язані з тілом. Тому слід стежити за цими «вікнами душі», зокрема, подібно до Йова, варто укласти «завіт з очима своїми» (Іов 31:1).

Втім, є різниця між поганими бажаннями, яких зовсім не можна задовільняти, та природними бажаннями, які добре просто обмежувати для того, щоб навчитися керувати ними чи утримувати їх у визначених межах. Протягом дня виникає тисяча можливостей вправлятися в керуванні своїми устремліннями: прийти на допомогу ближнім, припинити збудливе читання, благодушно сприйняти критику, вчитися слухати.

Боротьба з «помислами», які неодмінно вриваються у свідомість, має йти двобічно:

1. постійне виховання у собі розумового контролю;

2. спокійне відкидання їх як чогось чужорідного та нав'язаного темними силами. «Той, що береться відсікти змагаючі його і бентежливі помисли та рухи, — каже преподобний Феодор Едеський, — нехай чимбільше ополчить свояків і споборників і наблизить їх до себе на спільне протиборство, — такими є – смиренність душевна, праця тілесна і всяке інше подвижницьке самоумертвлення, та особливо – молитва»[23].

Не слід культивувати різномаїті потреби, що можуть оволодіти розумовою сферою. Треба уникати мрійливости та привчати розум повертатися до думок про Бога, «зводити розум у серце», як радять подвижники. Цей вислів означає перемогу над розколом людської істоти, відтворення її цілісности, коли і розум, і почуття спрямовані до єдиного Центру - Бога. Справжній образ «уваги і молитви (...) -- наступний: розум (...) нехай зберігає серце в той час, коли молиться, і всередині нього нехай обертається неполишно, і звідти, з глибини серця нехай посилає молитви до Бога» [24].

«Я» має жити цілком у моменті: повністю з'єднатися з волею Божою в цій миті. Необхідно намагатися якнайкраще виконати справу, над якою трудишся в цю хвилину, відкидаючи турботи про минуле чи майбутнє.

Хибна спрямованість духу

Людина повинна прагнути опанувати всі сили свого єства не заради горделивого усвідомлення влади над собою, а для підкорення Божій волі.

Дух також може виявитися хибно спрямованим. Прагнення до абсолютного, прекрасного, справедливого може бути егоїстичним. Слід перевіряти та, у разі потреби, виправляти наші наміри.

Найвища мета християнства завжди — Бог, взискуємий безкорисливо. На кожній молитві треба свідомо спрямовувати свою особистість та своє життя до Бога. У якусь мить у духові прокидається «туга за Богом» [25] (старець Силуан). Але навіть через неї може проникнути в серце спокуса егоїзму, наприклад, прагнення піти від усіх, цілком поринути у свій внутрішній світ. Ми повинні нагадувати собі, що служіння ближньому є служіння Христу (див. Мф. 25:40). Однак це служіння має чергуватись із самозаглибленням. Треба вміти постійно повертатися до свого духу, цього місця проживання Духа Божого, щоб віднаходити в ньому нові пориви віри, надії та любові, які зміцнять наш зв'язок з Богом в очікуванні того дня, коли невпинна молитва заговорить усередині нас.

Не слід впадати у відчай та зневіру від безміру перешкод, що виникають при молитві. Це неминуче і в якомусь сенсі може навіть виявитися корисним для душі. Старець Макарій Оптинський вчив, що «молитва без відволікання (неуважности) — справа досконалих... А якби завжди мали чисту молитву без відволікань, то... не уникли би пихатих і гордих помислів, ворогом завдаваних» [26].

Проте той самий старець вказує на важливість постійної боротьби зі спокусами, які порушують молитву.

Неуважність є головною перешкодою молитві.

Нерідко причиною неуважности [розгублености] вважають житейські справи. Це справедливо, та лише почасти. Неуважність настає, як каже єпископ Феофан, «не від природи житейських справ, а від нашої недбалости, за якою потураємо собі погрузнути і думками, і почуттями, і бажаннями, і турботами в суто житейському. Але ж цього може й не бути. Починайте все з молитви, продовжуйте з упованням, завершуйте подякою» [27].

Багато видів неуважности викривають небажану спрямованість нашої душі та її поневолення. Потрібно вияснити витоки наших прихованих прагнень, спрямовувати їх у потрібне русло чи брати під контроль.

Якщо неуважність не зникає, треба зуміти поставитися до неї як до випробування — терпеливо, без роздратування.

Поки незібраність не заволоділа нашим «Я», себто допоки воно свідомо звернене до Бога, а не до того, що нас відволікає, молитва ще тліє. Якщо ми страждаємо від появи сторонніх думок, — це чітка ознака того, що «Я» непереможене і чинить опір неуважності.

Як боротися проти сторонніх думок? Якщо ці думки хтиві чи блюзнірські, слід нагадати собі, що вони є демонічною спокусою, яка посягає на наш внутрішній світ. В інших випадках треба усвідомити, що помисли є виявом різних аспектів нашого єства, і боротися з їх безконтрольними поривами (приборкувати обжерливість, лінощі, чуттєвість, зайву гру уяви), зміцнювати свій дух, спрямовуючи його до Бога.

Слід чинити активний опір неуважності, включати в молитовну сферу всі виміри свого єства (погляд спрямувати на ікону, уяву — на євангельські події, думки — на духовні предмети, які, у свою чергу, зміцнюють у нас любов і благоговіння). Якщо молитву порушує серйозне занепокоєння про щось або тривога про когось, то нехай ця турбота і тривога включаться в саму нашу молитву, аби завада перетворилася на фактор, що допомагає посилити молитву за тих людей та обставини, якими викликана наша занепокоєність.

Сухість серця відчувається особливо гостро за контрастом з благодатними моментами. Її може посилювати фізична або нервова перевтома. У цьому випадку треба подбати про те, щоб усунути (або послабити) її причину.

Сухість може бути результатом певного гріха або помилки. Тоді мусимо звернути на них увагу та принести щире покаяння. До сухости ж поставитися як до заслуженого нами випробування.

Нерідко буває, що неможливо знайти гріх, який спричинив сухість. Тоді, принісши узагальнене покаяння, слід терпляче чекати, коли цей стан мине. «Бог, — каже святий Франциск Сальський, — дає спочатку духовні радощі задля того, щоб відвернути людину від земних насолод і спонукати її прагнути духовної любови. Іноді Бог забирає потім ці втіхи, щоб навчити нас більш твердому благочестю серед випробувань і спокус» [28]. Таким чином, сухість може нам посилатися для вправляння в терпінні та для нашого вдосконалення. І справді, завдяки їй наша віра очищується («Блаженні ті, що не бачили й увірували» [пор. Ін. 20:29]). Очищується і любов, бо ми повинні шукати Самого Бога, а не радощів, які від Нього ісходять. Зміцнюється і надія, надія на повернення Бога в душу, яка нидіє від сухости.

Отже, якою б не була причина сухости та безпліддя духу, зрештою, цей важкий стан побічно може допомогти просунутися духовним шляхом. Не треба за цих умов зневірюватися, напружуватися — треба зберігати мир, пам'ятаючи, що Господь не залишить нас навіть у періоди нечуттєвости та немочі.

Іноді душевне закостеніння можна здолати вдумливим промовлянням «Отче наш», дворазовим чи триразовим читанням однієї з молитов чи повторенням молитви Ісусової за вервицею (одне коло).

Якщо ми постійно напружені, це позначається і на молитві. Буває навіть, що деякі люди, не напружуючись у житті, моляться натомість у напрузі. Напруга заважає молитві, а спокій їй сприяє.

Як будь-яка інша діяльність, перебіг молитви відбувається на тлі різних видів напружености: тіла, почуттів, розуму. Це нерідко спричиняє неуважність. Насправді, енергія, яку ця напруга концентрує, прагне захопити свідомість та відвернути увагу від Бога.

У декого молитва супроводжується нездоровим збудженням і духовним напруженням, які прямо протилежні молитві. Така напруга мимоволі відволікає людину до шкідливого для духовного життя стану. Ми ні на що не здатні без благодаті. Молитва – це набагато більшою мірою Божа дія на нас, аніж наші власні зусилля. Духовна напруга натомість спонукає нас шукати тільки осяянь, бажати відчутних проявів благодаті, досягнення певних душевних станів. При цьому ми забуваємо, що саме Бог є основною причиною нашої молитви.

Стан тиші та спокою – основна умова молитви. Необхідно заспокоїтися перед початком молитви, навіть якщо молільник і не користується спеціальними засобами досягнення внутрішньої тиші. До цих засобів належать зокрема такі: слухання відповідної музики, повільні рухи, молитовне положення тіла (див. гл. II). На противагу духовному напруженню, прагнути в молитві треба тільки до Бога і для Нього зрікатися своєї волі, намагатися не шукати в молитві ні пізнання, ні благодаті. Крім того, потрібно духом віри та смирення освячувати все своє життя.

І в той же час молитва сприяє встановленню тиші та спокою у всьому єстві. Звісно, молитва існує не для досягнення цього спокою, а лише для слави Божої. Тим не менш, тривалий спокій, пов'язаний із молитвою, зобов'язуючи нас до нерухомости та ритмічного дихання, є основним фізичним фактором зняття напруги.

Таким чином, бачимо, що молитва усуває і духовне і емоційне напруження. «І мир Божий, який перевищує всякий розум, збереже серця ваші й помисли ваші в Христі Ісусі.» (Флп. 4:7).

в процесі перекладу