Пам'ятка православного християнина

Про деякі основи та правила церковного життя

Християнство — не просто теорія, світогляд і не лише моральне вчення, а нове життя, що охоплює всі аспекти людського буття: розумове, нравственне та духовне. Неможливо бути християнином, якщо немає внутрішньої впевненості в істинності Христового вчення. Неможливо також бути ним, коли не ставиш своїм завданням виконання нравственних заповідей Євангелія. Проте переконаність і мораль є, радше, лише засобом для досягнення головної мети християнського життя – духовного Богоспілкування, набуття Духа Божого. Тут від нас вимагається невпинна праця, що не може бути припиненою аж до кінця нашого земного шляху. Подібно до того, як камінь, кинутий вгору, якщо зупиниться у польоті, – почне падати, так і душа, якщо припиняє духовне «ділання», не перебуває на місці, але рухається назад. Заклик Христа бути досконалим, як досконалим є Отець Небесний [див. Мф. 5:48], означає, що внутрішнє зростання людини не має кордонів і меж. Церква заснована Боголюдиною на землі для того, щоб вести людей цією дорогою. У догматах вона виражає засади християнського вчення, через настанови вказує нам моральний орієнтир, але основне її покликання – прилучення людини до благодатного життя. Цьому служать насамперед таїнства, молитва і храмове дійство (богослужіння).

Пропоновані правила є дуже простими, але водночас необхідними для кожного, хто сповнений бажання жити церковним життям.

Є слова Святого Письма та молитви, які православному християнину треба знати напам'ять або дуже близько до тексту.

1. «Отче наш», молитву Господню.
2. Десять Заповідей Божих (Вих. 20:1-17).
3. Заповіді блаженства (Мф. 5:3-11).
4. Символ віри («Вірую»).
5. Ранішні та вечірні молитви за стислим Молитовником [Молитовник повністю можна знайти тут].

Необхідно також пам'ятати число та значення таїнств. Їх в Апостольській Церкві сім.

1. Хрещення. Символ вступу людини до Церкви та містичного залучення її до єдности у Христі (до Тіла Христового). Здійснюється за вірою охрещуваної людину (дорослої) або за вірою батьків немовляти. Хрещений батьком є особа, яка зобов'язується допомагати вихованню новохрещеного в дусі Церкви. Це єдине таїнство, яке може здійснити не лише священник, але (у разі необхідности) будь-який мирянин. Хрещення звершується водою (символ омивання духу), але в ситуації її відсутности можуть бути використаними сніг або пісок.

2. Євхаристія, або причастя. Участь у вічно здійснюваній Таємній Вечері Христовій. Євхаристія є втіленням Христа у вигляді хліба й вина, споживання яких означає причастя спокутної тайни.

3. Миропомазання. Таїнство сходження Духа Божого на новохрещеного члена Церкви. Зазвичай здійснюється відразу після хрещення.

4. Священство, або рукопокладання [хіротонія]. Таїнство передачі апостольської благодаті від єпископа до єпископа та права на священнодійство від єпископа до священика. Існує три ступені священства: єпископ, священник, диякон. Перший здійснює всі сім таїнств, другий — усі, крім рукопокладання. Диякон лише допомагає при звершенні таїнств. Патріарх, митрополит, архієпископ — це не різновиди сану, а лише різні форми єпископського служіння.

5. Покаяння. Таїнство примирення грішника з Богом через сповідь і розрішення, що надається священником (див. нижче).

6. Шлюб [вінчання]. Таїнство освячення подружнього життя.

7. Єлеосвячення, або соборування. Таїнство, що звершують над хворими заради їхнього зцілення.

Храм – це не лише споруда для молитви. Це місце особливої присутности Христа, Який перебуває у Святих Дарах на престолі у вівтарі. Тому входити до церкви, виходити з неї і стояти в ній слід із благоговінням. Входячи, ми маємо осінити себе хресним знаменням. Чоловіки входять до храму з непокритою головою, жінки – з покритою. Для жінок це правило не має природи суворого зобов'язання і не скрізь виконується, проте його слід дотримуватися, щоб не бентежити тих, хто до нього звик (недотримання цього правила часто призводить до зайвих розмов та суперечок, що порушують як наш благоговійний настрій, так і злагодженість самого богослужіння).

Увійшовши до храму, ми підходимо до ікони, що стоїть на столику – аналої – посеред храму, знову покладаємо на себе хресне знамення і прикладаємося до ікони. Це так звана святкова ікона. Вона зображує подію зі Священної Історії чи святого, пам'ять яких цього дня відзначають. За бажання, ми можемо ставити свічки до ікони свята або до будь-якої іншої ікони у храмі. Свічки є можливість купити за прилавком біля самого входу, що називається «свічковим ящиком». Це наша «лепта», мала жертва Церкві. Проходячи по церкві, повз церкву, повз Царські врата, ми зупиняємося і осіняємо себе хресним знаменням. Під час служби у православних храмах люди, як заведено, стоять. Але для хворих і літніх існує виняток, і з цією метою у храмах розташовують поодинокі лавки.

Стояти у храмі слід обличчям до вівтаря. Винятки бувають під час молебню чи відспівування, коли через обставини нам доводиться стояти до вівтаря боком.

На словах священника «Мир всім», а також при прийнятті благословення ми складаємо руки долонями вгору – праву поверх лівої – і схиляємо голову.

Також слід схиляти голову, коли священник чи диякон кадить у наш бік або коли у храмі йде читання Євангелія. Звичай цілувати руку священника після прийняття благословення нагадує нам, що ця рука тримала Св. Чашу за Євхаристії.

Найважливіша служба з усіх, звершуваних у храмі, – літургія (у просторіччі «обідня»), а найважливіший момент у ній — таїнство Євхаристії, під час якого відбувається пресуществлення Святих Дарів. Є благочестивий звичай приходити на літургію натщесерце, навіть якщо ми цього дня не причащаємось. Якщо людина спізнюється на обідню або йде до її закінчення, вона виявляє неповагу до таїнства.

Ясна річ, не гріх простояти обідню не до кінця у випадках крайньої потреби, наприклад, коли треба наглядати за хворими, маленькими дітьми чи бути на роботі. У таких випадках можна піти до завершення служби, але не під час читання Євангелія, Св. Євхаристії, співу «Отче наш» та причастя. Якщо ви змушені піти, треба зробити це раніше за зазначені моменти або перечекати їх.

Євхаристія (українською «подяка») починається урочистим виголосом «Станем добре, станем со страхом» і закінчується причастям. На цей час повинні припинятися всякі, навіть потрібні, розмови та ходіння храмом.

Євхаристія звершується при закритих Царських вратах: брама прочиняється тільки у Святий (Великодній) тиждень, під час служіння єпископа і протоієрея, який отримав на це право.

Є звичай бити земні поклони під час обідні:

1. Коли починається спів «Тебі поєм...»;

2. Коли священник чи диякон виносить перед кінцем обідні Св. Чашу для причастя вірних;

3. Коли Св. Чаша після причастя переноситься священиком на жертовник із виголосом: «Всегда, нині і присно і во віки віков. Амінь!»

За бажання, можна бити земні поклони і в моменти крім зазначених. Під час Великого Посту ще б'ють земні поклони під час молитви «Господи і Владико живота моєго...»

У дні пасхальні (до свята Св. Трійці), а також у різдвяні (святки) скасовується падання на коліна. Не заведено ставати навколішки під час недільних служб, але у нині цей звичай відмирає. Після літургії (обідні) всі підходять і прикладаються до хреста, який тримає священик.

Виходячи з храму, ми знову повертаємось обличчям до вівтаря і осіняємо себе хресним знаменням. За бажання, після закінчення служби (або до її початку) можна прикладатися до ікон. Під час служби цього робити не варто. Потрібно намагатися під час служби пам'ятати, що в храмі ми зібрані во ім'я Боже. Ця пам'ять допоможе нам утримати в серці відчуття миру та доброзичливости одне до одного. Слід також дбати про те, щоб не порушувати молитовного настрою один одного у храмі. Треба уникати, наскільки це можливо, штовханини під час проходження храмом, намагатися у тісняві пропустити вперед дітей, старих і немічних. Якщо ми бачимо, що хтось поводиться в храмі не так, як слід, не треба робити зауважень під час служби, щоб не породжувати суперечок і галасу, що порушують мир і благоговіння. У разі потреби такі зауваження можна зробити після служби. Не слід тим, хто не розуміє слів служби (а хоче зрозуміти) ставити багато запитань тим, хто стоять поруч під час служби. Ці запитання також можна відкласти до кінця богослужіння, щоб не порушувати його злагоджености та тиші.

У суботу та напередодні свят увечері буває всенічна, компонована з вечірні та утрені (церковний день починається напередодні ввечері).

У суботу після читання Євангелія співаємо «Воскресеніє Христово видівше...» і прикладаємося до Євангелія, винесеного на середину храму, а потім підходимо під благословіння священника. Під час урочистих всенічних і під неділю відбувається помазання єлеєм. (Не слід плутати його, як це часто роблять, з миропомазанням – таїнством, якому передує хрещення. Єлей – олія, освячена священником. Миро – особливо приготована суміш з рідин та східних пахощів, освячувана єпископом.)

Сповідь зазвичай відбувається до початку літургії, в той час, коли у храмі читають часи або служать утреню. Якщо у храмі не менше двох священників, сповідь може проходити на початку обідні – один служить, інший сповідає. Коли у храмі багато народу, допускається спільна сповідь. Священник перераховує гріхи, а ми подумки каємось у них перед Богом; якщо на душі є якийсь гріх, священником не названий, треба підійти після всіх, щоб не затримувати інших, і сказати про свій гріх. Необхідно пам'ятати, що обмежуватися лише загальними [спільними] сповідями не можна. Вони обов'язково мають перетинатися із приватними. Коли ми хочемо сповідатися, треба прийти в храм завчасно і відразу стати біля того кліроса, де відбуватиметься сповідь (там уже зазвичай приготований аналой), щоб під час служби не переходити з місця на місце. Сповідь складається з таких частин:

1. Молитов священника;

2. Слова священника до тих, хто кається;

3. Сповідання гріхів перед хрестом та Євангелієм, розсташованих на аналої;

4. Порад і вказівок священника або, коли він вважає за потрібне, єпитимії;

5. Відпускної молитви.

Коли священик читає відпускну молитву, то накриває голову сповідника єпитрахиллю, а той низько схиляє голову, затим прикладається до Євангелія і хреста. При цьому він згадує, що в Євангелії міститься Закон Божий, ним порушений, а хрестом Христовим згладжуються гріхи того, хто кається. Відпускаючи сповіднику гріхи, священник використовує не власну владу, а владу Христову, дану йому в таїнстві священства. Труд священника на сповіді Св. Церква порівнює з працею лікаря: ми приходимо в духовну лікарню, і для того, щоб не піти невилікуваними, ми повинні вчитися точно називати свої гріхи, аби духовний лікар міг призначити нам правильне лікування. Готуватися до сповіді слід заздалегідь, вдома, перевіряючи своє сумління за десятьма Заповідями блаженства. Якщо ми приховуємо щось на сповіді, то ми грішимо не проти людини-священика, а проти Самого Христа. І в такому разі відпущення священником і саме причастя — «в суд і осужденіє».

Коли, долаючи сором і збентеження, ми говоримо духівнику про свої гріхи, ми здійснюємо той малий «подвиг», без якого щире покаяння буде неповним. Сповідник мусить остерігатися думки, нібито, розповідаючи духовному отцеві про свої погані вчинки та помисли, він щось втрачає в очах того.

Ця спокусна думка заважає справжньому, щирому покаянню. Слід пам'ятати, що благодать священства дозволяє духівнику не втрачати доброго ставлення до сповідника, навіть коли той вчинив тяжкий гріх. Сповідь і розмова зі священником поза сповіддю – два різновиди спілкування; поза сповіддю священник може говорити просто як людина, друг, помічник; при хресті та Євангелії він є звершувачем таїнства.

Людина, що причащається лише зрідка, завдає чималої шкоди своєму духовному життю. Святі Отці закликали християн причащатися при кожному відвідуванні літургії (св. Василій Великий. Творіння; преп. Максим Сповідник [1]). Якщо в наші дні ця практика облишена, то приступати до Св. Чаші слід не рідше одного разу на 40 днів і неодмінно – в день свого ангела. Преподобний Серафим заповідував нам причащатися не рідше 16-ти разів на рік [варто також зазначити, що в Церкві існує протилежна точка зору, але навіть противники частого причастя стверджують, що причащатися потрібно не рідше чотирьох разів на рік, під час кожного з багатоденних постів].

Напередодні причастя дотримуються посту і читають «Послідування до Святого Причастя» з молитовника. Перед причастям зранку нічого не їдять і не п'ють до кінця літургії (з благоговіння до Священної Трапези). Курці повинні утримуватися від куріння. Підходять до Св. Чаші лише після сповіді.

Сповідь і причастя — два окремі таїнства. Практика нашої Церкви тісно пов'язує їх з тієї причини, що ми не повинні приступати до Св. Чаші, не примирившись із Богом через таїнство покаяння. Іноді, якщо людина не готова до причастя, вона може тільки посповідатися.

Причастя відбувається наприкінці обідні, після того, як проспіваємо «Отче наш» і наступний,«запричасний» стих. При виносі Чаші ми подумки повторюємо за священником молитву «Вірую, Господи, і ісповідую...»

Опісля, зберігаючи тишу та з благоговінням, підходимо до Св. Чаші, склавши руки на грудях хрестоподібно, праву поверх лівої (при Чаші хреститися не можна!), і називаємо своє повне ім'я. Причастившись Святих Тайн, цілуємо нижній край Чаші та підходимо до столика, де запиваємо Їх «теплотою» та споживаємо частину проскури. Це спогад братських трапез перших християн.

Православ'я визнає дійсність таїнства Євхаристії, що здійснюється чинно висвяченим інославним священником (католицьким чи старообрядницьким). Те, що ми не причащаємося разом, не означає, що ми не визнаємо справжности іншої літургії, а випливає з поняття про неї як про «трапезу любови». Спільне причастя можливе лише після досягнення єдности та припинення поділів. До того часу спільне причастя було б нещирим і, отже, негідним. Але в разі потреби, відповідно до ухваленої у 1969 р. постанови Св. Синоду Руської Православної Церкви, старообрядці та католики можуть сповідатися та причащатися в православних.

Якщо ми бажаємо, щоб Церква молилася разом з нами за дорогих нам близьких (живих і спочилих) людей, ми пишемо їхні імена на записці з написами «за здоров'я» та «за упокій» відповідно, і передаємо разом із проскурою, яку купуємо у церковній касі, у вівтар. Зробити це потрібно до початку літургії; якщо ж служба вже розпочалася, то всі розмови, пов'язані з купівлею проскур, передачею записок чи свічок слід вести пошепки, щоб не заважати проведенню служби. Подані записки священик читає перед початком літургії (на проскомідії) і під час служби, як виймає з проскур частинки й молиться за здоров'я і за упокій записаних. Наприкінці літургії ці частинки отець відправляє до Чаші на знак спокутної дії св. Євхаристії. Священник у цей час молиться: «Омой їх гріхи кровію Твоєю...»

Після обідні проскури виносять з вівтаря і зазвичай ставлять при церковній касі, звідки ті, хто подавав із ними записки, їх розбирають. Проскуру можна за своїм бажанням або з'їсти відразу, або розподілити на кілька днів, або віддати її тому, за кого ми її «виймали».

Проскури, по вашій волі, можна роздавати в храмі з проханням молитися за тих, за кого з них вийняті частинки, але це слід робити не під час служби, а після того, як усі підійдуть до хреста.

Окрім поминання за літургією в церкві звершуються й інші види молитов за живих та покійних:

1. Молитва за живих, або молебень, до якого на прохання вірян може бути доданим освячення води або читання акафіста. Охочі служити молебень звертаються за у церковну лавку до служби (або, у крайньому разі, після неї).

2. Молитва за спочилих має назву панахида. Її служать перед спеціальним столиком для свічок (панахидником). З давніх-давен існував звичай влаштовувати трапезу на згадку про померлих. Її розділяли і злидарі, яких просили молитися за померлих. І нині молильники за них приносять до церкви їжу, аби роздати «для поминання» після панахиди. Це роблять і в особливі поминальні («батьківські») дні.

3. Молитви, співані й і читані при похованні, називають відспівуванням.

Коли покійник відспіваний, ікону, що лежала на його грудях, ставлять на панахидник [за іншою традицією залишають у труні], де та перебуває упродовж 40 днів, після чого рідні можуть її забрати.

Під час літургії молитва звершується лише за членів Церкви або тих, хто готується до хрещення («оглашенних»). Однак вважається, що на молебні можуть бути згадані і нехрещені. Для відспівування католиків, старообрядців та інших інославних є особливий чин.

Духівником називається священник, до якого ми регулярно ходимо на сповідь. Як хворому краще лікуватися під наглядом одного лікаря, який добре знає його організм і хвороби, так і духовне лікування проходитиме більш успішно, якщо людина приноситиме свою сповідь постійному духівникові. Взаємини священника та мирянина мають базуватися на щирості, розумінні та довірі. Мирянину слід пам'ятати про такі п'ять правил:

1. Християнин не робить жодного важливого життєвого кроку, не отримавши благословіння духовника чи, принаймні, не порадившись із ним.

2. Християнин приймає від духівника вказівки щодо молитовного правила, постів та справ служіння людям.

3. Християнин зобов'язаний привести своє життя у відповідність до нравственних вимог Церкви у терміни, визначені духовником.

4. Те, наскільки часто приступати до таїнств сповіді та причастя, християнин повинен узгодити з духівником і твердо дотримуватися вказівок чи порад.

5. У разі розбіжності з духівником і при намірі перейти до іншого мирянин має повідомити про це свого духівника і просити благословення на перехід до іншого священника, конкретно вказаного (див. 1 Цар. 15:22; Євр. 13:7,17; Немоканон Іоанна Посника, Стоглав 40; Вопрошаніє Кирикове, 6, 17; Написання митр. Григорія, 4; Заповідь до сповідника, 27; Слово Боже про покаяння, 97) [ 2].

У святкові та недільні дні треба за можливості відкласти всю нетермінову роботу. Церковний річний цикл свят розділений на свята «перехідні» та «неперехідні»; дванадесяті та великі. Неперехідні святкують щороку в одне й те ж число місяця. Перехідні належать до Великоднього циклу і припадають щороку на інший день. Наводимо список перехідних, неперехідних та великих свят за «Православним церковним календарем».

Дванадесяті перехідні свята

Вхід Господній у Єрусалим – неділя;
Пасха Христова [Великдень] - неділя;
Вознесіння Господнє – четвер;
День Святої Трійці (П'ятидесятниця) – неділя.

Дванадесяті неперехідні свята

Хрещення Господнє – 6/19 січня;
Стрітення Господнє - 2/15 лютого;
Благовіщення Пресвятої Богородиці – 25 березня/7 квітня;
Преображення Господнє - 6/19 серпня;
Успіння Пресвятої Богородиці – 15/28 серпня;
Воздвиження Хреста Господнього – 14/27 вересня;
Введення в храм Пресвятої Богородиці - 21 листопада/4 грудня;
Різдво Христове - 25 грудня/7 січня.

Великі свята

Обрізання Господнє – 1/14 січня;
Різдво Іоанна Предтечі - 24 червня/7 липня;
Святих першоверховних апостолів Петра та Павла - 29 червня/12 липня;
Усікнення глави Іоанна Предтечі - 29 серпня/11 вересня;
Покров Пресвятої Богородиці – 1/14 жовтня.

Церковне літочислення заведено вести за старим стилем. Друга дата вказує на дату за новим стилем.

У нашій людській природі гармонія між духовним і плотським началами є порушеною; плоть прагне взяти гору над духом. Тому для людини, що веде духовне життя, є необхідними хоча б найпростіші методи аскези (самообмеження). До них належить піст – утримання від тваринної їжі, яке має подвійне значення.

З одного боку, піст приборкує стихію плоті, з іншого – через послух Церкві розвиває духовну стійкість та волю людини. Піст освячений Самим Христом, Який, постуючи, Своїм прикладом вказав Своїм учням на необхідність утримання.

Пости бувають різного ступеня. Приблизно їх можна схарактеризувати так:

I. Дуже суворий піст – сухоядіння. Їдять лише сиру рослинну їжу без олії.

ІІ. Суворий піст – їдять різну варену рослинну їжу з олією.

ІІІ. Звичайний піст — окрім того, що їдять під час суворого посту, можна ще рибу.

IV. Послаблений піст (для немічних, подорожніх та тих, що харчуються в їдальнях) — їдять усе, крім м'яса.

Скасування чи послаблення посту передбачені Церквою в особливих випадках (хвороба, перебування в дорозі тощо). Проте християнин не повинен на власний розсуд послаблювати або скасовувати піст (як і, навпаки, робити його суворішим), а має брати благословіння в духівника.

Піст – не лише час тілесного утримання; це і час посилення боротьби з гріхом, особливої молитовної зосереджености, частішого причащання.

Довготривалих постів у році налічується чотири. Крім них Церква впровадила пісні дні – середу та п'ятницю протягом усього року. На згадку про певні події встановлено також одноденні пости.

Багатоденні пости

Великий Піст – передпасхальний, загалом триває сім тижнів. Піст суворий. Особливо суворими є перший, четвертий (Хрестопоклонний) і сьомий (Страсний) тижні. На Страсному тижні пост припиняється після літургії у Страсну суботу. За звичаєм розговляються тільки після Великодньої заутрені, тобто в ніч на Св. Воскресіння.

Великий Піст пов'язаний із перехідним циклом свят і тому у різні роки припадає на різні числа, залежно від дня святкування Великодня.

Петрів піст — перед днем пам'яті святих апостолів Петра та Павла. Починається з Дня всіх святих (неділя після Трійці) та триває до 12 липня нового стилю. Цей піст змінює свою тривалість у різні роки, бо залежить від дня святкування Великодня. Цей піст – найменш суворий, звичайний.

Успенський піст – перед святом Успіння Божої Матері. Він завжди припадає на ті самі числа: 14-28 серпня нового стилю. Це суворий піст.

Різдвяний піст (пилипівка) – починається наступного дня після святкування апостола Пилипа, завжди припадає на ті самі дні: 28 листопада - 7 січня нового стилю.

Одноденні пости

Середа та п'ятниця – протягом усього року, крім загальниць (суцільних тижнів) та святок. Піст звичайний.

Водохрещенський (Щедрий) Святвечір – 5/18 січня. Піст дуже суворий (існує народний звичай цього дня не їсти до першої зірки).

Усічення глави Іоанна Хрестителя – 25 серпня/11 вересня. Піст суворий.

Воздвиження Хреста Господнього – 14/27 вересня. Піст суворий.

Молитви, що містяться у молитовнику, складені здебільшого святими та людьми з неабиякогим духовним досвідом. Читаючи ці молитви, ми долучаємося до їхнього духовного життя і вчимося молитися й самі. Молитва за книгою (молитвослів'я) не протирічить молитві своїми словами та молитовному предстояння Богові в мовчанні.

[Про щоденне правило див. "Практичний посібник..."]. Щоденним «правилом» називається збірник молитов, призначених для читання вранці, увечері та протягом дня. Пропускати це правило не слід навіть тоді, коли в душі нема молитовного настрою. Самі святі слова чинять позасвідомий вплив на душу. Однак треба завжди прагнути подолання неуважности і вдумливо сприймати слова молитов. Для випадків неймовірної втоми чи особливих обставин преп. Серафим залишив «мале правило».

У Великий піст до щоденного правила додається молитва св. Єфрема Сирина «Господи і Владико живота моєго...», а у великодній період — тропар свята («Христос воскресе із мертвих...»).

Будь-яку справу ми маємо розпочати молитвою. Для цього у молитовникові є особливі псалми та молитви.

Читати Писання слід щодня. Насамперед це стосується Нового Завіту. Його можна читати частинами або главами, на вибір, або відповідно до церковних читань того дня. До уривка з Євангелія доплюсовуємо читання з Послань. Зі Старого Завіту щоденно потрібно читати псалми. Інші книги Біблії варто читати з тлумаченнями, аби коректніше і глибше розуміти зміст старозавітних книг та їхнє співвідношення з Новим Завітом.

До читання Св. Писання рекомендовано додавати читання творів Св. Отців чи духовних письменників. Найкращими Отцівськими книгами для початківців можуть бути такі: «Псалтир» св. Єфрема Сирина, «Сповідь» бл. Августина, «Нравственні правила» св. Василя Великого. З дещо пізніших авторів – творіння Тихона Задонського, «Невидима брань» св. Никодима Святогорця [адміністрація віра.укр не рекомендує цю книгу мирянам], «Посібник з благочестивого життя» Франциска Сальського. Поміж доробку духовних письменників-сучасників – «Записи» о. О. Єльчанінова, книги митрополита Антонія Сурозького.