Про внутрішній крок

Кожен з вас має свої – зовнішні і внутрішні – причини накопиченої втоми. Надії на те, що ситуація якимось чином — після початку відпустки, скажімо, — радикально зміниться, марні, бо ми вже неодноразово були у відпустках, і, настільки ж згорблені, кульгали далі.

Ми всі молоді – принаймні ви. Наше століття — дивовижне, по-своєму щасливе, я не шкодую, що живу в цьому сторіччі, але все-таки воно для homo sapiens — тяжке випробування. Ба більше: ми живемо у великому місті. Отже, на нас каменем лежить напруга. Ну, що тут вдіяти?

Є всілякі рекомендації – автотренінг та інше. Я вивчав їх і практично, і теоретично. Я з'ясував, що тільки той, хто має надлишок вільного часу, може працювати з цими речами — по суті, вельми непоганими. Чинники, чий вплив ми відчуваємо, можуть бути невідомими для нас. Ми знаємо, який відсоток вродженої спадковости, який відсоток нескінченних зіткнень на роботі та вдома: загалом – важко. І для нас природні шляхи регенерації, відродження працюють слабко чи майже не працюють. Тому я просто хочу вам нагадати те, про що ви чудово знаєте і без мене: є шляхи надприродні. Тільки важелем духу можна, зрештою, отримати додаткову силу, можна здолати душевну млявість, душевну слабкість.

Для цього не потрібно, на відмінну від автотренінгу, особливих методів концентрації, якогось тривалого часу, а треба – я просто нагадую загальновідомі речі – не менше 6-10 хвилин на день (я беру зараз усе мінімально) для молитви: у будь-якому стані: просто читаєш, читаєш; не менше часу для Євангелія і взагалі Святого Писання; також потрібні Євхаристія та молитовне спілкування. Чотири речі. Це не теорія, це перевірено практично.

Чимало людей, що приходять до мене з такою недугою — нашою спільною – потім кажуть: «А я цього не робив». Я не знаю у цей момент, що їм сказати. Це відбувається подібно до того, якби лікар людині сказав: «У тебе хвора печінка, ти не повинен їсти жирне, солоне» — тощо; а він приходить і каже: «Лікарю, я щодня наминаю сало і їм щодня оселедця». Лікар розводить руками...

Існують певні методи. Вони дають певні результати. Це практика, причому вікова, тисячолітня, двохтисячолітня і глибше. Та головне — тримати усі чотири моменти. [...] Тим не менш, ми повинні собі нагадувати, що дар Божий, і благодать, і благословення Боже не є панацеєю чи ліками якимись, оскільки в такому разі наш егоцентризм, наша вимога до Бога посідатиме перше місце. Ми не хочемо бути чимось для Нього, а хочемо, щоб Він став чимось для нас, — службовим чимось. Отже, з такою установкою виходить погано. Тут є необхідним величезний внутрішній крок.

В одній трагедії Байрон описує потоп. Стоїть людина на скелі і веде монолог. Вона настільки довіряє Богові, що нехай навіть усе потоне, вона все одно помре з повним упованням. Це добре сказано. Якщо ви відчуєте, що в нас немає безперечних відомостей про безсмертя, але є воля Божа, що спрямовує все (як — ми не знаємо), і що ми лише тому маємо сенс, що вона спрямовує це все, і що ми маємо в цьому потопі значення суто тому, що до Нього ми причетні, тобто Його таємниця на першому місці, вона — головна. А не тому що «у мене болить голова, і я хочу помолитись, аби біль минув». Буває так, що й минає. Проте така установка хибна.

Я розпочав з того, наскільки це потрібно, надзвичайно потрібно, але хочу це скоригувати: такий егоцентричний, споживацький підхід не може бути цілком правильним. Тут треба ще дещо сприйняти, шукати не виключно для себе. Але це вже подальший крок.

Ще одне. У нас є три головні молитви: прохання (найбільш улюблена наша молитва), покаяння та подяка. Прохання благословенне і заповідане. І в «Отче наш» є прохання. Проте зауважте, що починається молитва «Отче наш» не з прохання, а з іншого — з прийняття, зі згоди: «Да будеть воля Твоя, да прийдеть Царствіє Твоє», а вже потім сказано: «Хліб наш насущний даждь нам днесь». Розумієте, в цьому є внутрішня розкутість. Ми невільні, і ми повинні починати зі звільнення від усього, з розправлення своїх душевних «плечей», згорблених під тягарем. Не пам'ятаю, хто сказав, що при дотриманні (хоча б половинчасто) Нагірної проповіді всі комплекси зникають. Це справді так. Нас постійно щось спонукає до гризоти. Повсякчасна гризота. Це перетворюється вже на невроз: це треба робити, те треба робити — все треба робити. І потім стає не допомогою, а завадою, тому що перетворюється в нав'язливу ідею, у важке тло заклопотаности. І ось тут згадайте, що ми смертні, і що життя коротке, і що Господь сказав: не піклуйтеся про те, що їсти завтра, що пити [див. Мф. 6:25; Лк 12:22]. Він сказав саме в такому розумінні: очі бояться – руки роблять. Сьогодні роблять. Навіть якщо ми складаємо плани на майбутнє, вони мусять бути вільним ескізом, а гнітючою такою річчю, яка перетворює тебе на раба.

Ми вільні й ми щасливі, попри ту неміч, що гнуть нас, тому що ми причетні до Тайни благодаті Божої, нам відкривається багато дивовижного і розпрекрасного. Опріч того, у нас є брати та сестри. Вони є тут, вони є у храмі, вони є по всьому місту, вони є по всій землі. Ми задіяні у вічному Божественному.

І ще одна дивовижна річ. Ми можемо крізь Божественну призму розглядати все: наукові формули, будь-які феномени. Я сьогодні вранці увімкнув телевізор, побачив там восьминога. Божественне видовище, просто божественне видовище! І ці кілька секунд — фільм, на жаль, швидко добіг кінця — породили в мені цілковите захоплення. І будь-яка річ може викликати у нас зачарування. Ми мусимо не втрачати здатности свіжо поглянути на речі, на своїх близьких, на довколишній світ і намагатися бути легкими на поворотах, легше жити: вміти відштовхнути від себе при потребі гнітючі обставини, піднятися над ними і бути вільними мандрівниками. Ми ж мандрівники. Ми взагалі тут гості, чужинці. Апостол Павло говорить: усі ми на землі лише мандрівники, лише гості та чужинці [див. Євр. 11:13-14]. В одному апокрифічному Євангелії Господь Ісус каже, що світ – це міст, адже мостом переходять.

Ми говоримо про Отця, Який на небесах. А хто такий «Отець»? Це наша рідня, це Той, Хто нам споріднений найбільшою мірою. І що означає "на небесах"? В іншому вимірі буття — наша вітчизна. Під поняттям «вітчизни» я маю на увазі не країну земного народження чи якоїсь душевної прив'язаности – це справа зовсім інша, відмінна. Душевна прив'язаність може бути до твоєї вулиці, до твоєї домівки, до твоєї мови, до твого міста, до твоєї країни. Це природна властивість людини. А є дещо інше, що ми називаємо вітчизною. Важко це передати, але Лермонтов намагався – у відомому вірші про душу, яку янгол ніс на землю, коли вона мала народитися, і в ній назавжди залишилися звуки співів янгола. Тут це лише образ, проте образ дуже глибокий, бо ми маємо другу батьківщину. Нас щось пов'язує із світом духу — тому ми гості, тому нам іноді буває незатишно у цьому світі; і частково це правильно, оскільки світ сповнений грубої матерії, світ «у злі лежить» [пор. 1 Ін. 5:19], ми з ним стикаємося, і він ранить нас. Тим паче для нас важливо – розумієте? - призивати Дух. А Дух приходить, особливо коли ми разом. Тому ми збираємось у храмі, тому при змозі молимося разом.

І ось добігають кінця пасхальні дні, цей час закінчується, і ми неначебто знову все переживаємо. І вкотре воскреслий Господь приходить до нас, як в Еммаусі, коли Він прийшов до учнів. Він каже: «Мир вам» [Лк. 24:36; Ін. 20:19]. «Мир вам» – не просто давньоєврейське привітання. Звісно, Він і привітався з ними, але Він вкладав у це ще дещо напрочуд глибоке. Давньоєврейською мовою слово «шалом» («мир») означає не лише «без війни», а особливий стан благословення, особливий стан умиротворення душі, близькости до Бога — і ось цей мир ми й просимо в Нього. Мир із Богом, мир поміж собою. І так молитимемося, щоби зрозуміти, що Він і зараз з нами. І Слово Боже буде з нами, і ми його понесемо додому, і воно житиме в нас, і, зрештою, нумо жити по-світлому і з упованням. Ми — щасливці, які своїм щастям не користуються, і багатії, що своїм скарбом не розпоряджаються і не використовують його для себе. Тому сьогодні все змиємо — наші образи, наші прикрощі та смуток, наші тривоги та очікування, наші гріхи, наші тягарі. І проситимемо, щоб Господь укріпив нас. У цьому — найголовніше. А зараз помолімося...

Господи Ісусе Христе!

Посеред всіх страждань, і гріхів, і бід

Ти, що страждав і взяв на Себе
Язви  людського роду,
Бо возлюбив нас,
Ти, що прийшов сюди, будь з нами.

Господи, Ти ніс Хрест.
Навчи нас нести заради ближніх
Страждання та труд.

Господи Ісусе Христе!
Ти бачиш наші язви і наші немочі.
Влий у нас силу,
Зроби нас твердими, мужніми,
Гідними свідками
Твого Божественного Євангелія.

Пронести, як знамено, Твій Хрест.

Господи Ісусе Христе, допоможи нам.
Дякуємо Тобі за все дивовижне,
Що Ти даєш нам у природі, у храмі,
У Таїнстві, у Твоєму Святому Писанні,
В тому, що написали люди,
Натхненні Тобою,
В наших близьких, в наших любимих,
У всьому тому, що нас захоплює,
Хвилює, дивує.
За все вдячні Тобі, Господи.
Дай нам бути істинними носіями
Твого Імені.

Амінь.