Вказуючи на постіль свою, промовляй:

Владико Чоловіколюбче, невже ця постіль буде мені домовиною чи ще окаянну мою душу освітиш світлом дня? Ось бо домовина стоїть переді мною, ось смерть чекає на мене. Суду Твого, Господи, я боюся і нескінченної муки, зло ж робити не перестаю і завжди прогнівляю Тебе, Господа мого, й Пречисту Твою Матір, і всі Небесні Сили, святого Ангела-Охоронителя мого. Знаю, Господи, що я недостойний чоловіколюбства Твого, але достойний осудження і муки. Та, Господи, хочу чи не хочу спаси мене. Якщо праведника спасаєш, то тут немає нічого дивного, і якщо чистого помилуєш, то тут нема нічого дивного, бо вони достойні Твоєї милости, але вияви дивну Твою милість на мені грішному й у ньому яви чоловіколюбство Твоє, і нехай не перевершить моє зло Твою невимовну благість і милосердя, і, як тільки хочеш, так і вчини діло мого спасіння.

Влады́ко Человеколю́бче, неуже́ли мне одр сей гроб бу́дет, или́ еще́ окая́нную мою́ ду́шу просвети́ши днем? Се ми гроб предлежи́т, се ми смерть предстои́т. Суда́ Твоего́, Го́споди, бою́ся и му́ки безконе́чныя, зло́е же творя́ не престаю́: Тебе́ Го́спода Бо́га моего́ всегда́ прогневля́ю, и Пречи́стую Твою́ Ма́терь, и вся́ Небе́сныя си́лы, и свята́го А́нгела храни́теля моего́. Вем у́бо, Го́споди, я́ко недосто́ин есмь человеколю́бия Твоего́, но досто́ин есмь вся́каго осужде́ния и му́ки. Но, Го́споди, или́ хощу́, или́ не хощу́, спаси́ мя. А́ще бо пра́ведника спасе́ши, ничто́же ве́лие; и а́ще чи́стаго поми́луеши, ничто́же ди́вно: досто́йни бо суть ми́лости Твоея́. Но на мне гре́шнем удиви́ ми́лость Твою́: о сем яви́ человеколю́бие Твое́, да не одоле́ет моя́ зло́ба Твое́й неизглаго́ланней бла́гости и милосе́рдию: и я́коже хо́щеши, устро́й о мне вещь.