Митрополит Іларіон (Огієнко) писав: «Кожна слов’янська церква вимовляє богослужбовий текст по-своєму, для чого iснують рiзнi вимови богослужбового тексту: болгарська, сербська, українська, росiйська. Маємо багато записiв богослужб ХVI–ХVIII вiкiв латиною, i вони й показують, як вимовляли тодi богослужбовий текст» [1]. Дійсно, існує безліч згадок про українську вимови церковнослов’янської. У 1842 році фiлолог Михайло Максимович зазначав: «Що малороси, йдучи за своєю власною вимовою, букву ѣ вимовляють як гостре i в тому легко пересвiдчитися: досить послухати сiльського дяка, який читає церковну книгу: в книзi написано „во вёки вэк0въ“, а вiн читає „во вiки вiков“... Живо пам’ятаю, як мене, ще шестирiчного хлопчика, привезли iз Згарi до Золотонiського жiночого монастиря на вчення книжне; коли в той же день учителька моя, черниця Варсанофiя... почала повторювати менi аз, буки, вiди... живiте, зiло, а не вєдi, живєтє, зєло» [2].

Ганна Куземська у своїй книзі «Якою мовою молилася давня Україна…» наводить слова російського письменника О. Сумарокова (1717-1777): «... а потому, что все школы ими (українцями. — Г. К.) были наполнены, так сие провинцияльное произношение и вкоренилося, яко... „теби“ (свiдчення того, що ѣ українцi вимовляли як i. — Г. К.), „мья“ (пiдтвердження вживання апострофа пiсля губних. — Г. К.) и протчия малороссийския испорченныя выговоры; а особливо певчия многое преобразили... малороссиянцы вместо „Тебе, Господи“ — „Теби, Господы“ и вместо „Господи, помилуй“ поют... „Господы, помылуй“ и так даляе». «Знатнейшия наши духовныя (тобто архiєпископи, митрополити. — Г. К.) были ко стыду нашему только одни малороссиянцы... от чего все духовныя слепо следуя их неправильному и провинцияльному наречию, вместо „во вѣки“ и протч. говорили „во вики“ и так даляе». Сумароков засвiдчує, що українцi «всегда ѣ как i произносят» .

________________________________

[1] — Огiєнко I. I. Українська Церква, с. 79.
[2] — Цит. за: Нiмчук В. В. Українська мова — священна мова, с. 32.
[3] — Г. Куземська, Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів. — К. 2012, с. 14 з посиланням на О Правописанiи // Полное собранiе всѣх сочиненiй въ стихахъ и прозѣ... Александра Петровича Сумарокова. Часть Х. Разные проза-
ическiя сочиненiя и переводы. — Москва, 1782, с. 25-28.

Стародавні Євангелія XIст.

Свідчення української вимови в Архангельському Євангелії 1092р. (написане ймовірно в Києві):

- палаталізована (пом'якшена) Ц: О-ць (Отець), О-цю, О-цѧ (також вживається і О-ца), агньць, пьшеницѧ;
- палаталізована Т у дієсловах теперішнього і майбутнього часу (рекуть, с-титьсѧ, будеть, придеть);
- тверда Ы (єри) в кінці таких слів як вѣкы, дълъгы;
- іноді зустрічається йотована а (Ꙗ) в словах мꙖ (м'я), имꙖ (ім'я), хоча слово тѧ (тя) завжди з малим юсом (ѧ).

(Також цс. слова тебѣ і себѣ пишуться як тобѣ і собѣ).

Архангельське Євангеліє, Мф. 6:6

Архангельське Євангеліє, Мф. 6:9-13

Але окрема українська вимова церковнослов’янської — це не лише те, що залишилося в минулих століттях. Це жива традиція, яка досі збереглася в богослужінні на Галичині та Закарпатті. На Буковині ще живі свідки церковного використання української вимови, але, як і в решті регіонів України, вона була штучно витіснена вимовою російською і залишилася лише в деяких селах. На Волині, Поділлі та ін. можна почути українську вимову церковнослов’янської від звичайних парафіян та священників, які ніколи не чули про Київський ізвод (як у значенні редакції церковнослов’янських текстів, так і у більш новітньому значенні цього терміну — української вимови) і навчалися в радянських семінаріях, де вимова, звісно, була лише російська. Але в силу того, що в побуті вони спілкуються лише українською, їхній мовленнєвий апарат сформований так, що вони природним чином читають церковнослов’янську на український лад: «Во ім’я Отця…», «сущую Богородицю», «Господи, помилуй», «Вірую…» тощо.

Різницю у вимовах інших слов’янських народів продемонструємо на прикладі деяких церковнослов’янських слів.

Наприклад, ни1нэ, херувjми, па1мzть читається

по-російськи: нинє, хєрувіми, память,

по-сербськи: нин’є, хєрувiмi, пам’ят,

по-болгарськи: нiне, хєрувiмi, памят;

трbцэ трист7yю пёснь припэвaюще:

по-російськи: Троіце трісвятую пєснь пріпевающє,

по-сербськи: Троїце трiсв’ятую п’єсн прип’єваюшче,

по-болгарськи: Тройце трiсвятую песн прiпеваюште,

по-словацьки: Тройцi трiсв’ятую пiсн прiпiваюшче [4].

А це приклад словацької транслітерації Символу Віри:

«Viruju vo jedinaho Boha Otca, Vsederžiteľa, Tvorca nebu i zemli, vidimym že vsim i nevidimym. I vo jedinaho Hospoda Iisusa Christa, Syna Božija, jedinorodnaho, iže ot Otca roždennaho prežde vsich vik: Svita ot Svita, Boha istinna ot Boha istinna, roždenna, ne sotvorenna, jedinosuščna Otcu, imže vsja Byša. Nas radi čelovik i našeho radi spasenija, sšedšaho s nebes, i voplotivšahosja ot Ducha Svjata i Mariji Divy, i vočelovičšasja… »

Як бачимо, вимова церковнослов’янської кожного слов’янського народу  не відбувається «буква в букву».

_____________________

[4] — Г. Куземська, Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів. — К. 2012, с. 13.
[5] — https://sk.wikipedia.org/wiki/Nicejsko-carihradsk%C3%A9_vyznanie_viery

Ось приклади російської вимови, коли деякі приголосні пом’якшені, хоча після них іде літера ы, а деякі навпаки вимовляються твердо, хоча їм слідують голосні и чи z:

борю1щыz – борющія (а не борющия);

дyшы нaшz – души наша (а не нашя);

ісaіа – Ісаія (а не Ісаіа);

вLчцэ нaшей бцdэ – Владичіце нашей Богородіце (а не Владичіцє нашєй Богородіцє );

руцЁ – руце (а не руцє);

б9е – Боже (а не Божє);

сн7е б9ій – Синє Божий (а не Божій).

Але також варто зазначити, що самі церковнослов’янські тексти змінювалися спеціально під російську вимову. Так, у порівнянні з Полууставом Петра Могили (1643р.), Острозькою Біблієї (1581р.) та іншими старовинними богослужбовими текстами, бачимо наступні зміни в синодальній редакції:

Пріидёте, возмёте [6], поклонёмсz [7] — Пріиди1те, возми1те, поклони1мсz;

съкр0вище бlгhхъ [8] — сокр0вище бlги1хъ тощо.

____________________________

[6] — Острозька Бiблiя 1581 р., Опрацював та пiдготував до друку єрмнх. архiмандрит др. Рафаїл (Роман Торконяк) — Львiв: Українське Бiблiйне Товариство, Благодiйний Фонд «Книга», 2006, Мф. 11:28-29, ст. 1550.
[7] — П. Могила, Полуустав или правило истиннаго християнскаго житія, друкарня Лаври — К. 1643, Полунощница, ст. 316.
[8] — П. Могила, Полуустав, Послѣдованіє От сна воставши, ст. 310.

Також можемо спостерігати зміну самого синодального ізводу. Так, в Єлизаветинській Біблії (1751р.) зустрічаємо тма2 (Пс. 90:6), свидётелство (Ін. 1:7), натомість в сучасній богослужбовій літературі УПЦ ці слова пишуться з м’яким знаком відповідно до сучасної вимови: тьма2 [12], свидётельство [13].

_____________________

[12] — Псалтир, Свято-Успенська Почаєвська Лавра, 2014.
[13] — Святоє Євангеліє, з благословення Митрополита Онуфрія, 2017.

Більшість правил співпадають із правилами описаними в книзі "Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів", тому деякі подаємо без змін, як у цій книзі (можливі скорочення), а деякі намагаємося розширити та обґрунтувати.

Відмінності окремо виділяємо синім і коментуємо. Вони стосуються вимови і (i), ы, и, ъ та пом'якшення приголосних т, с і ц.

э

Літера э зазвичай стоїть між приголосними і транслітерується як і: вёрую (вірую), крёпкій (кріпкий), грэхи2 (гріхи). Хоча в Архангельському Євангелії зустрічаємо цю літеру на початку слова: эдzть (їдять). У такому випадку э траслітерується як ї.

Обгрунтування:

1) усі наявні молитовники та богослужбові тексти українською транслітерацією передають э як і, зокрема:

а) Молитовник для молодіжі отців Василіян, Жовква, 1907р.
б) Молитовник для всіх, о. Петро Дзедик, Перемишль, 1939р.

2) в «Граматиці» (1619р.) Мелетія Смотрицького автор констатує наявність різних традицій прочитання в руських діалектах, тому він закликає не писати "о вмѣсто w, и наоборотъ... е вмѣсто э, и наоборот, э вмѣсто и, и наоборотъ". Тобто люди робили помилки в написанні відповідно до своєї вимови. Як пояснює П. Житецький у своєму "Нарисі літературної історії української мови XVIIст." (1941р.), плутали "ѣ" з "є" на землях сучасної Білорусі, а "ѣ" з "и" — на території сучасної України [14].

4) Свідчення в публіцистичній та художній літературі.

а) Феофан Прокопович і після п’ятнадцятирічного перебування в Санкт-Петербурзі не відучився вимовляти “ѣ” як “і”, про що свідчать рими в епітафії на могилі Іскри і Кочубея на території Києво-Печерської лаври: владычни — вѣчный (бо “владичні” і “вєчний” не римуються), зритель-добродѣтелъ; лики-вѣки; дружины-перемѣны [15].
б) О. Сумароков засвiдчує, що українцi «всегда ѣ как i произносят». «Малороссиянцы вместо „Тебе, Господи“ — „Теби, Господы“… поют», тобто вимовляють ТебЁ, гDи як «Тебі, Господи» [16].

г) Церковнослов'янські слова достойнопѣтая та вонми у Кобзарі 1876-го року писалися так: достойно-пітая, воньми. У 2003-му уже ми бачимо цілком московську транслітерацію: достойно пєтая, вонми. [18].

5) Г. Куземська, Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів. — К. 2012, с. 28.

6) жива вимова, яку можна почути, зайшовши до православного чи греко-католицького храму Буковини, Галичини, Закарпаття, а подекуди Волині, чи знайти безліч відео із записами Богослужінь чи піснеспівів, де почуєте "і" на місці "ѣ".

_____________________

[14] — Житецький П. I. Нарис лiтературної iсторiї української мови... с. 19.
[15] — Цит. за: Нiмчук В. В. Українська мова — священна мова.
[16] — О Правописанiи // Полное собранiе всѣх сочиненiй въ стихахъ и прозѣ... Александра Петровича Сумарокова. Часть Х. Разные прозаическiя сочиненiя и переводы. — Москва, 1782, с. 25-28.
[17] — Цит. за: Нiмчук В. В. Українська мова — священна мова, с. 32.
[18] — Шевченко Т.Г., Кобзар. — Прага, 1876.

є, е

Літери є, е транслітерують як є та е.

• Літери є, е звучать як є:

а) на початку слова або після голосної літери: єси1 /єси/, сп7сeніе /спасеніє/, помышлє1ніе /помишленіє/, воздыха1ніе моE /воздиханіє моє/, wмы1еши /омиєши/, тощо;

Виняток — деякі слова давньоєврейського, грецького та латинського походження: еммануи1лъ, емма1усъ, елла1да, елеме1нтъ /Еммануїл, Еммаус, Еллада, елемент/ тощо.

б) після префіксів: неtе1млемо /неот’ємлемо/;

в) там, де нині вимовляємо є: гд7не /Господнє/.

• У всіх інших випадках літери є, е вимовляють як е: сте1лz /стеля/, селє1ніz /селенія/, велерёчеваша /велерічеваша/ тощо.

ъ, ь

• Літеру ъ у давніх текстах відкидаємо або замінюємо на о чи и згідно із сучасною вимовою: сътворилъ /створил/, въскресъ /воскрес/, възъпи /возопи/, възъва /взиваю/, а також у сполучниках въ і къ в залежності від зручності вимови. Ми намагалися робити мінімум відмінностей від наявних транслітерацій, тому пишемо во і ко лише в таких випадках: въ вёк /во вік/, къ кр0ву /ко крову/. У піснеспівах допускається писати во і ко в будь-яких випадках.

• Після префіксів перед йотованими голосними ъ заміняємо на апостроф: подъе1млю /под’ємлю/, предъzвлz1ю /пред’являю/.

• У кінці слів:

а)* в усіх іменниках однини та множини, що закінчуються на цъ, замінюємо на ь: оте1цъ /Отець/, пэвє1цъ /півець/, телє1цъ /телець/, а1гнецъ /агнець/, творе1цъ /Творець/, вэне1цъ /вінець/, ове1цъ /овець/, пти1цъ /птиць/ тощо.

б)* в усіх дієсловах, що закінчуються на тъ і на тсz, крім минулого часу, замінюємо на ь: лю1битъ /любить/, пріи1детъ /прийдеть/, бyдетъ /будеть/, але вэнeцъ пріsтъ /вінець прият/.

Така вимова не лише природна для нас, а й історично виправдана 700-літньою традицією. Якщо сучасні болгари, серби чи словаки вимовляють: памят, Господ, мудрост, песн, печал, змінюючи м’який знак на твердий, — так само виправдана зміна твердого знака на м’який в українській вимові, коли це відновлює нашу багатовікову богослужбову традицію. 1917 року в Україні 75-тисячним накладом вийшов ц.-сл. молитовник з паралельним українським перекладом, де упорядник — відомий громадський і культурний діяч Полтавщини священик Андрій Геращенко (1870–1920) — у вступній статті подає стислі правила української транслітерації: "Закінчення ТЪ в 3 особі одиничного і многого чисел вимовляється мягко — ТЬ. (Напр.: да воскреснеть Бог і расточаться вразі Його). Таке вимовляння йде ще, з ХІІ ст.". Також пом'якшену літеру т знаходимо в класичній українській літературі (Пам'ятуй, що у отченаші читаєш: да будеть воля твоя, ізбави нас од лукавого! — Григорій Квітка-Основ'яненко, "Маруся”; Отче наш… да будеть воля твоя… — молився хтось із притиском, із чуттям — Михайло Коцюбинський, “Дорогою ціною”). Таку форму також зустрічаємо у посланнях митрополита Андрея Шептицького (...які щиро кожної днини повторяють слова Отченашу: «Да святиться ім'я Твоє, да прийдеть царствіє Твоє» — “Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства”), а також в українських колядках: "Сам смири ся, приобщи ся нам во всем і во всем прибиваєть Бог".

В Архангельському та Остромисловому Євангеліях написаних у Києві в ХІ ст. теж зустрічаємо ТЬ уже в оригінальному церковнослов'янському тексті:

да ст҃итьсѧ имѧ твоѥ.
да придеть црс҃твиѥ твоѥ.
да бѫдеть волꙗ твоꙗ.

* У книзі "Якою мовою молилася давня Україна..." пункти а) та б) допускається лише "у приватній чи церковній молитві" і пункт б) лише у дієвідмінах 3-ї особи.

в) у решті випадків ъ відкидаємо: сто1лпъ /столп/, насъ /нас/, всёхъ /всіх/ тощо.

• Літеру ь відкидаємо тільки після шиплячих і губних приголосних (ж, ч, ш, щ; б, п, в, м, ф) та літери р: ме1чь /меч/, по1мощь /помощ/, це1рковь /церков/, го1лубь /голуб/, ца1рь /цар/, ве1щь го1рьку /вещ горку/ тощо.

• У всіх інших випадках ь зберігаємо: гDcь /Господь/, хва1льний /хвальний/, а1нгельскими /ангельскими/.

• Слова чинми2, вонми2, вонме1мъ, возме1мъ пишемо з м’яким знаком: чиньми, воньми, воньмем, возьмем. “Достойно — пітая! благаю! Царице неба і землі! воньми їх стону...” — Тарас Шевченко, поема “Марія”. е4смь пишемо без м'якого знаку в кінці і пом'якшуємо с: єсьм через те, що в українській вимові губна приголосна м завжди тверда у таких випадках, а попередня с навпаки пом'якшується. “Його мисль в моїм слові чути: я єсьм, тому й Він мусить бути” — писав Іван Франко у вірші “Говорить дурень в серці своїм”.

Літеру а транслітерують як а та я.

• Після голосних літера а транслітерується згідно із сучасною вимовою: авраа1м /Авраам/, патріа1рхъ /патріарх/, хрістіа1не /християне/, діaконъ /диякон/, марjа /Марія/, іуде1а /іудея/, еле1а /єлея/, єvстра1тіа /Євстратія/, євре1аныни /євреянині/.

• Після ц* як я: nц7A /Отця/, сeрдца /сердця/, мLнца /младенця/, в конца1хъ, до конца1 /в концях, до конця/ тощо.

• У решті випадків — як а: безсме1ртнаго /Безсмертнаго/, одjющагосz /одіющагося/, падо1ша /падоша/ тощо.

* У книзі "Якою мовою молилася давня Україна..." пом'якшення ц лише допускається, але не є правилом.

Літери z, я завжди транслітерують як я, крім слів на1шz, ва1шz — тут літеру z транслітерують як а: наша, ваша.

Літера і (j) може вимовлятись як і та и. Зазвичай перед голосними читається як і, а між приголосними - и.

• і (j) звучить як и:

1) між двома приголосними, крім й: віно2 /вино/, мjръ /мир/, херувjмъ /херувим/, єхjдна /єхидна/, ліва1нъ /Ливан/, кіда1рскими /кидарськими/, фарісє1и /фарисеї/, хріст0съ /Христос/, сіна1й /Синай/ тощо.

Винятки: деякі слова неслов'янського походження та власні назви, в яких традиційно і вимовляється як і.

Обґрунтування:

а) У сучасній українській мові в питомих словах (спільнослов’янського походження) голосні і та и в позиції між двома нейотованими приголосними відбивають різні праслов’янські голосні.

Голосний і в цій позиції зазвичай є:

- рефлексом праслов’янського ě (ѣ); або
- результатом звуження о, е в нових закритих складах (о, е + наступний слабкий редукований), тобто так званого «нового ятя».

Голосний и між двома приголосними у словах того ж типу навпаки, як правило походить не від ѣ і не від «нового ятя», а від інших праслов’янських фонем (y, i, ъ, ь тощо). [19, 20]

Якщо говорити простіше в контексті транслітерації церковнослов'янської мови, то в українській мові, а отже і вимові, і стоїть між приголосними там, де в спільних словах в церковнослов'янській э або о/w: гріх - грёхъ, хліб - хлёбъ, вік - вёкъ, сік - с0къ, піт - п0тъ. Тому, наприклад, транслітероване слово мір відповідає лише церковнослов'янському мёръ, що є формою множини Родового відмінку слова мёра, але не слову мjръ: И# дадE соломHнъ хірaму двaдесzть тhсzщъ мёръ пшени1цы... (3 Цар. 5:11).

б) Граматика української мови, Василь Сімович, 1919р., розділ "Як читати церковні книги", с. 91: "мїръ читай: мир".

в) Молитвеник, Бухарест, 1976р., виданий Румунською ПЦ, розділ "Свята Літургія Івана Золотоустого": "О мирі всего мира...".

Щоденні молитви: "Чеснішую Херувим і славнішую без сравненія Серафим".

Схоже, що греко-католицьке духовенство з часом вирішило вимовляти церковнослов'янське і як українське і, хоча хрістосъ транслітерується як Христос у всіх згаданих нами молитовниках.

д) до кінця XVI ст. в богослужбових текстах, написаних на території сучасної України та Московії, церковнослов'янське слово, що українською означає світ, майже завжди писалося як миръ: починаючи з Остромирового і Архангельського Євангелій XI ст. і завершуючи Острозькою Біблією XVI ст. А мjръ почали писати, щоб розрізняти омоніми на письмі. Євагеліє від Іоанна 1:9-10, Остромирове Євангеліє:

Отже попри штучне введення написання мjръ, читалось це слово так само, як ми1ръ. Аналогічно до XVII ст. писалось вино, а не вjно, херувимъ, серафимъ тощо.

є) церковнослов'янське слово мир у значенні світу увійшло і в українську мову. Такі слова як мирський, миряни пишуться через и. Малорусько-німецький словник (Желехівський Є.І.; Недільський С., 1886р.), який досить чутливий до відтінків вимови (див. "желехівка"), теж подає це слово церез и: мир.

2) після подвійних приголосних пр, вр та хр: пріе1млите /приємлите/, пріими1, воспріими1, пріz1ти /прийми, восприйми, прияти/, гавріи1л /Гавриїл;

3) перед а, яка йотується згідно української вимови: хрістіа1не /християне/, хрістіа1н /християн/, діaконъ /диякон/. Виняток: патріaрхъ /патріарх/.

4) в наказовому способі дієслів другої особи: не u6бjй /не убий/, и3спjй /іспий/ тощо.

5) іменники множини в родовому відімінку та чоловічі імена із закінченням на -ій: днjй /дній/, согрэшeній /согрішеній/, назарій /Назарій/, пахо1мій /Пахомій/, єvге1ній /Євгеній/ тощо, а також похідні від слів, що в називному відмінку мають букву і/і перед голосною: аравjйска /аравійська/, сирjйска /сирійська/.

6) У прикметникових закінченнях із м’якою основою та в закінченнях іменників між приголосними пишемо та вимовляємо і: ве1лій /велій/, ви1шній /вишній/, стрегjй /стрегій/, жре1бій /жребій/, ле1вій /левій/, моле1ній /моленій/, согрэше1ній /согрішеній/, дарова1ній /дарованій/ тощо. А в закінченнях із твердою основою пишемо та вимовляємо и: благjй, благjми /благий, благими/, вели1кій /великий/, а1гг7льскій /ангельський/, морскjй /морський/, всz1кій /всякий/, крёпкій /кріпкий/ (у руських і староболгарських текстах ці слова писали через ы: вели1кый, а1гг7льскыми, благы1хъ тощо).

Це правило легко запам’ятати так: літеру и чи і в таких закінченнях пишемо згідно із сучасною вимовою.

7) у прикметникових закінченнях однини із твердою та мішаною основою перед z пишемо и: t всsкіz сквeрны /от всякия скверни/, мірскjz ѕлhz вeщи /мирськия злия вещі/, мн0гіz рaди твоеS бlгости /многия ради Твоєя благости/, сн7а б9іz /Сина Божия/, м™и б9іz /Мати Божия/, бyдущіz жи1зни /бyдущия жизні/, t стрэлы2 летsщіz /от стріли летящия/, а в множині пишемо через і: стёны їеrли6мскіz /стіни Ієрусалимськія/, человёческіz жи1зни /человічеськія жизні/, б9іz повелBніz /Божія повелінія/ тощо.

8) у прикметникових закінченнях однини після ж в називному і родовому відмінках ставимо и: сн7е б9ій /Сине Божий/, сн7а б9іz /Сина Божия/, м™и б9іz /Мати Божия/, Сл0во б9іе /Слово Божиє/, а в давальному жіночого роду — і: къ б9іей м™ри /к Божієй Матері/.

9) У назві міста кjевъ /Києв/ —згідно традиції вимови і написання в давніх літописах кыевъ.

• Сполуку іа після голосної транслітерують як я: іса1іа /ісая/, каіа1фа /Каяфа/, аллилyіа /аллилуя/. У музичних творах за потребою зберігають усі голосні.

• У всіх інших випадках i (і) транслітеруємо як і: піе1т /пієть/, ісповёданіе /ісповіданіє/, пра1віи /правії/, го1рдіи /гордії/, преподо1бніи /преподобнії/, nрyжіе /оружіє/, великодyшіе /великодушіє/ тощо.

_____________________

[19] — Історія української мови. Історична фонетика. Історична граматика. О. І. Крижанівська, 2010р.

[20] — Історична фонетика української мови. І.В. Дудко, Ю.С. Макарець, Київ, 2013р.

Літеру и транслітерують як и, і, ї та й.
• и звучить як і:
а) коли и є сполучником: ны1нэ и3 при1снw и3 во вёки
вэкw1въ /нині, і присно, і во віки віков/;
б) на початку слів: и4мz /ім’я/, и3збавле1ніе /ізбавленіє/,
и4мутъ /імуть/ тощо;
в) в означальному займенникові вси, а також у кінці прикметників, іменників родового, давального та місцевого відмінків

і множини там, де за сучасним правописом має бути і: о4чи, стези2 /очі, стезі/, часть ча1ши /часть чаші/, бл7гослове1ни /благословенні/, на нб7си1 и3 на земли1 /на небесі і на землі/, во i6и7ли /во Ізраїлі/, дни2 на дни2 цр7е1ви приложи1 /дні на дні цареві приложи/ тощо;

Виняток. В іменниках жіночого роду ІІІ відміни на -ть за другим приголосним: милости, чести, благости тощо, і як винятки: любови, Руси.

г) у множині іменників, основа яких в однині закінчується на г/х: дрyзи /друзі/, врази1 /вразі/, патріaрси /патріарсі/.

* Для займенників давального відмінка ти (тобі), ми (мені) винятку не робимо: вопію1 ти: не да1ждь ми2 уснyти /вопію Ті: не даждь мі уснути/. Приклади такої вимови знаходимо як у східних, так і в західних діалектах України. Також так радив вимовляти митрополит Іларіон (Іван Огієнко) у своїй брошурі "Українська вимова церковно-слов'янського богослужбового тексту", 1921р.

д) у наказовому способі дієслів другої особи у множині на останньому складі з и: возвели1чите, воскли1кните /возвеличіте, воскликніте/, вкуси1те и ви1дите /вкусіте і видіте/, помози1те /помозіте/, возми1те /возьміте/, tложи1м /отложім/, приступи1те /приступіте/, вкуси1те и ви1дите /вкусіте і видіте/, пріиди1те поклони1мсz /прийдіте поклонімся/ (донедавна писалося взагалі пріидёте, але було змінене через незручність для московської вимови);

е) після префіксів з голосною на кінці та на стику складних слів: вои1стину /воістину/, преиспо1днzz /преісподняя/, многоимени1тий /многоіменитий/, мимои1детъ /мимоідеть/;

Примітка. Після префіксів з кінцевою приголосною пишемо и: под8и1мемъ /подимем/, пред8и1детъ /предидеть/, tи1детъ /отидеть/, взи1детъ /взидеть/, wби1мемъ /обимем/ тощо.

є) у слові ами1нь /амінь/.

ж) у заперечному сполучнику ни і в словах, де він виступає в ролі префіксу: ни /ні/, николи1же /ніколиже/, ничт0же /нічтоже/ тощо.

• и вимовляють як й після префікса прі та у префіксі наи: пріи1детъ /прийдеть/, пріи1мутъ /приймуть/, наипа1че /найпаче/.

Для музичних творів, де має звучати кожна голосна літера, ці слова транслітерують через і: приiдет, приiмут, наiпаче.

• и транслітерують як ї:

а) після голосних: твои1, мои1хъ, свои1хъ /твої, моїх, своїх/, не uбои1тсz /не убоїтся/, не uтаи1шасz /не утаїшася/, краи1 /краї/, фарісє1и /фарисеї/, хранz1щіи /хранящії/, тощо;

б) у займенниках и5 /ї/ (його), и4хъ /їх/, и4хже /їхже/, и4мъ /їм/. Утім займенники и4мже, и4миже транслітерують через і: імже, імиже.

• У всіх інших випадках літеру и пишуть і вимовляють як и: уще1дри, возста1ви, сп7си2 /ущедри, возстави, спаси/, ли, и3ли2 /ли, іли/.

В тому числі і в наказовому способі дієслів 1-ї особи множини з ненаголошеною и пишемо и: гDу пом0лимсz /Господу помо́лимся/, ў гDа пр0симъ /у Господа про́сим/. Якщо у церковнослов'янському тексті, який транслітеруємо, наголос на и (як у Полууставі Петра Могили), то пишемо і: помолі́мся, просі́м.

Ім’я ї}съ за традицією транслітерують без и: Ісус. Крім того, що це жива природна вимова, засвідчена в богослужбових текстах до XVII століття, така транслітерація зустрічається в джерелах, де йдеться саме про транслітерацію синодальної редакції церковнослов'янських текстів:

а) Православний Молитвослов, виданий з благословення Митрополита Київського і Галицького Філарета і Патріарха Московського Алексія, Київ, 1968р. (перевиданий в 1990р.).

в) Молитовник для всіх, о. Петро Дзедик, Перемишль, 1939р.

г) Молитвеник, Бухарест, 1976р., виданий Румунською ПЦ.

д) Г. Куземська, Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів. — К. 2012, с. 27.

Буква ы зазвичай передається як и крім наступних випадків:

а) у словах дш\ы /душі/, трц7ы /Тройці/, бцdы /Богородиці/ (крім того, що це відповідає українській вимові, написання букви ы в кінці цих слів було введене в Москві у 2-й пол. ХVіі ст.,), ты1сzщы /тисящі/.

б) в іменниках множини на -цы, що в називному відмінку однини при транслітерації закінчуються на пом'якшену ц: nтцы2 /отці/, тельцы2 /тельці/, стaрцы /старці/, вдови6цы /вдовиці/ тощо. (До того ж в стародавніх літописах зустрічаємо написання отци1). В іменниках множини на -цы, що в називному відмінку закінчуються не на ц, букву ы пишемо як и: првdницы /праведници/, человёцы /человіци/, kзhцы /язици/ тощо.

* Літера с пом'якшується в прикметникових закінченнях, що містять ск: всsчєскаz /всячеськая/, хrтіанскагw /християнськаго/ тощо.

Літера v, коли над нею поставлено дві крапки-риски, після приголосної звучить як и, а після голосної — як й: смmрна /смирна/, егmпетъ /Єгипет/, тmмпанъ /тимпан/, вавmлwнъ /Вавилон/, сmнод /Синод/, мwmсе1й /Мойсей (для співу допустимо: Моїсей)/;

• на початку слова v транслітерують як і чи гі, залежно від сучасної вимови: vпоста1сь /іпостась/, v3пакои1 /іпакої/, vссw1пъ /ісоп, гісоп/, v1дра /гідра/;

• Пишемо перед я, ю, є, ї після префіксів та губних приголосних (б, п, в, м) згідно із сучасним правописом: изъz1ти /із’яти/, wбъюро1дэти /об’юродіти/, подъёздный /под’їздний/, tе1млz /от’ємля/, и4мz /ім’я/, па1мzть /пам’ять/, розпz1тый /розп’ятий/, пzта2 /п’ята/, пz1дь /п’ядь/, бlгословsще /благослов'яще/, мz /м'я/ тощо.

• Виняток імперфект дієслова бути: бsхъ /бях/, бsху /бяху/ і т.д, а також вsщший /вящший/. У вимові допустимо вживати апостроф відповідно до місцевої традиції. Апостроф не пишуть після подвійних приголосних у корені (освятил, священник тощо).

Наголоси подаємо незмінно так, як у церковнослов'янському тексті, що транслітеруємо.