Про молитву (лекція)

Отже, поговоримо про церковну практику, про те, що здійснюється у повсякденному християнському житті. Перше питання, яке може виникнути після наших розмов про високі матерії, про духовне бачення всієї світобудови: чи варто все це пов'язувати із традиціями, звичаями, обрядами? Може, справді, все це пережитки та данина минулим часам? І взагалі, що це за таке слово – «богослужіння»? Як людина може служити Богові? Хіба Він чогось потребує?

Насправді Святе Писання дає нам відповідь: любов Божественна потребує нас, потребує відповіді нашого серця. «Даждь мі, сине, твоє сердце», - каже Господь [Притч. 23:26]. Отже, наша любов у відповідь — це і є наше служіння. Любов у відповідь на дію Творця у світі, у природі, у житті нашого серця. Але чи може вона бути абстрактною, лише внутрішньою, суб'єктивною? Ні, звісно. Тому що ми — живі істоти, ми з плоті та крові, і тому всі наші почуття та стани нерозривно пов'язані з нашим душевним та тілесним життям.

Людина компонована, спрощено кажучи, із трьох рівнів — це завжди треба пам'ятати: духовного (вищого), душевного (психічного) та тілесного. І всі вони переплітаються між собою. Від того, в якому стані знаходиться тіло, часто залежить стан душі, а отже, і духу. У людини зовсім різний настрій залежно від того, чи сидить вона розслаблено, просто сидить — чи коли вона, зібрана, стоїть чи опускається навколішки. Положення тіла прямо впливає на стан душі.

Наведу вам лише один приклад. Майже тридцять років тому в Сибіру я прийшов на баптистські збори. Там проповідувала людина, яка в нашому інституті була бухгалтером, і вона розповіла історію, яка, здавалося б, не підходить для баптистської практики, бо в ній заперечуються ікони. Прийшла одна людина, встала перед чудовою іконою старовинного майстра, що зображує Розп'яття, і каже: «Ну, що тут гарного? Можливо, справді фарби тут прекрасні, майстерність є у художника, але не відчуваю духовної сили». І раптом якась дівчинка, що стояла поряд, шепнула йому: «А ви встаньте навколішки». І так це його вразило, що він став навколішки перед цим зображенням. І раптом все змінилося, раптом йому відкрилося щось таке, чого він до цього моменту не відчував.

І ще. Коли людина молиться, то вона, за християнською традицією, – принаймні за церковною християнською традицією – осіняє себе хресним знаменням. І цей жест, зрештою, у нашому серці, у нашому організмі навіть, у нашому тілі, у пам'яті нашого тіла тісно пов'язується з молитовною зосередженістю та [молитовним] станом. Саме тому, коли людина хоче помолитися (або в неї якийсь настрій важкий чи страх перед чимось) і перехреститься, своєю чергою і цей жест починає допомагати їй зібратися і зробити внутрішній крок.

Ще одне пояснення. Усе, що пов'язане з нашим життям, має виявлятися назовні. Подумайте про розмаїття обрядів у нашому повсякденному, загалом, досить небагатому обрядовістю житті. Що в нас залишилося? Віддача честі у війську –це обряд, рукостискання теж обряд. Коли ви прощаєтеся з людиною на пероні і махаєте їй рукою, це теж ритуал, знак, символ. Коли ви аплодуєте – це теж обряд. Безліч символів збереглося. І в людини як у істоти, повторюю, із плоті та крові є потреба висловити у зовнішній формі свої почуття.

Саме тому Церква заповідає обряди. І Христос Спаситель дотримувався їх, хоча завжди застерігав, що вони загрожують обрядовір’ям: коли починаємо надавати обрядам надмірного значення, забуваючи, що вони є лише формою для духовного змісту.

Є найпростіші обряди, як, наприклад, хресне знамення. Воно пов'язане з особистою, індивідуальною молитвою. Християнське життя без молитви не може розвиватися. Часто до мене підходять люди і запитують: «Як-то я можу молитися, а не знаю молитов?» Це, мої друзі, помилка. Це є помилка. Тому що, коли ви звертаєтеся до друга, до коханої людини, ви не потребуєте читати із записки чи шукати чужі слова. І ми недаремно іронізуємо з приводу громадських діячів, що всі за запискою читають.

Коли людина звертається до когось, вона, природно, повинна говорити те, що в неї на серці. І молитви, написані в молитовнику, - це лише помічники наші. Це не заклинання, це не якісь язичницькі формули, які повинні викликати духа, це –бесіда людини з Богом, зустріч, таємнича, життєтворча, що надає сенсу і повноти життю, дає таку радість, яку ні з чим не можна порівняти, — зустріч душі зі своїм єдиним любимим, єдиним Спасителем. І для цього у людини мають бути свої слова.

Але вам легко зрозуміти, що через нашу духовну непросвітленість, неосвіченість, відсталість, через те, що дуже часто ми так метушимося, що вже не можемо зібратися, зосередитися, Церква і дає нам ті молитовні слова та ті молитовні формули, які складали століттями у практиках її подвижників. Завчаючи ці тексти напам'ять, ми звершуємо молитвослів'я. Я повинен обов'язково підкреслити, що необхідно відрізняти молитвослів'я від молитви .

Молитва – це політ серця до Бога, молитвослів'я – це виголошення тексту молитви. Молитвослів'я вимовляється за «Молитвословом», молитовником. У кожному храмі зараз можна купити «Молитвослов», що містить вранішні, вечірні та інші молитви.

Один мій друг, баптист, казав: «Може, вам не потрібні ці старі чужі молитви? Звертайтеся до Бога своїми словами». Чи мав він рацію? Так, авжеж, звісно. Йому, Творцеві нашому, найдорожче, як Він Сам каже, те, що йде безпосередньо від серця. І коли Христос дав молитву «Отче наш» учням, Він не дав лише якийсь стандартний текст, який люди повинні обов'язково повторювати. А Він казав, що не треба молитися численними формулами – тільки язичники так моляться [див. Мф. 6:7]. Чому язичники? А тому, що язичник був переконаний: заклинанням можна викликати дощ чи, навпаки, зупинити його: змусити божество працювати на тебе. У заклинанні було щось схоже на суперництво з Богом, схоже на спробу оволодіти ним і використовувати у своїх цілях. Тому Христос і говорив: не будьте багатослівними у молитві, а моліться просто.

Ви повинні все пам'ятати цю молитву: Отче наш Небесний... Отець, що на небі, нехай святиться ім'я Твоє. Молитва починається не з прохання, починається не з «дай нам щось». Дехто вважає, що молитва – це завше прохання про щось. Любов не така. Якби ваші люблячі діти, приходили до вас тільки для того, щоб отримати від вас гроші, ви б зрозуміли, що вони люблять не вас, а саме ці гроші.

Справжня віра – це звернення до Бога, а вже в другу чергу – до Його дарів.

Так ось, молитва «Отче наш» спочатку говорить про Нього: «Хай святиться ім'я Твоє», тобто: Ти будеш нашою святинею. Нехай Ти завжди будеш нашою святинею. "Ім'я" мовою Біблії - це означає "Ти Сам". Це священне позначення Самого Бога – ім'я Боже. Колись вважали, що Його ім'я перебуває там і там – отже, Його сила перебуває там. А «нехай святиться» означає «нехай воно завжди буде для нас святинею», завжди – найдорожчим і найулюбленішим.

«Нехай прийде Царство Твоє» — це та мета, яку Бог укарбував у світобудові. «Нехай буде воля Твоя» — це великі слова, ті самі слова, які Христос промовив у Гефсиманській молитві перед смертю, вночі, коли гріхи кожного з нас були на Нього, мов камінь, обрушені і коли Він сказав: «А втім, не Моя воля, а Твоя нехай буде» [пор. Лк. 22:42]. У Ньому схрестилися і зіткнулися воля людська, що в Ньому живе, і воля Божественна, що теж живе в Ньому. Зіткнулися – і перемогла Любов: «Хай буде воля Твоя».

Яка щаслива людина, яка вона тверда, яка вона мужня, яка вона вільна, коли вміє глибоко-глибоко відчути, пропустити через своє серце ці слова: «Хай буде воля Твоя»! Але насправді ми постійно обертаємось навколо формули протилежної: нехай буде воля моя. Нехай кожен із вас про це згадає. Так, може, Бог іншого хоче, але ось мені хочеться цього.

Я знав молоду жінку, яка хотіла досягти однієї мети і просила благословити на це. Священик сказав: Ні, в жодному разі. Вона не розгубилася, пішла до іншого знайомого священика і теж просила його. І він сказав, що в жодному разі не можна цього. Але вона не заспокоїлася. Оскільки ми все-таки не на Північному полюсі і ще маємо храми і священників, вона обійшла всіх, поки не знайшла такого, який сказав, що, мабуть, в цьому нічого страшного. І потім вона написала радісний лист про те, що отець такий-то її благословив зробити так-от...

Звичайно, я був трохи здивований, і потім, коли дізнався історію її пригод, я зрозумів, що вона хотіла отримати заздалегідь певну відповідь. І це було не питання і не прохання. Коли ти питаєш і заздалегідь хочеш отримати певну відповідь, то краще не питати, тому що в серці твоєму чаїться: «Хай моя воля – не києм, то палицею».

А постає питання: тоді повіщо вона обходила цих священників? Та просто для самозаспокоєння, щоб потім сказати, що отримала благословіння на це. Тож вийшло, що в неї ніби подвійний виграш: вона й по-своєму вчинила, і ще нібито й санкцію мала якусь. Це самообман безневинний, коли йдеться про дрібні речі, але він може стати досить великим, коли йдеться про речі серйозні. А головне – це хибна установка.

Звичайно, ви можете запитати мене: а як же дізнатися волю Божу? Якщо чесно, то це, як правило, питання лукаве і пусте. У більшості випадків, якщо ми серйозно поглянемо на проблему, якщо ми знаємо Слово Боже досить глибоко, якщо, врешті, ми, помолившись, просили Його, то ми не матимемо загадки, в чому воля Божа. Авжеж, бувають особливі, екстремальні випадки, коли важко відповісти, але винятки лише підтверджують правило. Насправді (я часто перевіряв) у тих випадках, коли людина говорила: «Не знаю, в чому Божа воля», — потім, коли ми з нею розбиралися, з'ясовувалося, що... вона знала, тільки «темнила».

І ще Христос додає тут: «Хай буде воля Твоя, як на небесах, - і на землі». Тобто ми не повинні думати, що воля Творця — це щось потойбічне, що це здійсниться десь у інших світах, у далекому майбутньому. Ні, Царство Боже вже прийшло, і воно вже живе у світі, і воно може увійти до кожного з нас. Воно може стати реальністю життя кожного з нас, отже, Господь хоче, щоб воно було тут.

Не треба спотворювати зміст слів Христа: «Царство Моє не від світу цього» [Ін. 18:36]. Справа в тому, що наш поширений вислів «не від світу цього» означає якусь мрійливість, якусь абстрактність, якесь фантазування. Коли кажуть «людина не від світу цього» — це в кращому разі людина, яка зовсім далека від усього життєвого. Адже Христос мав на увазі зовсім інше: що Його Царство приходить у світ із іншого виміру, вищого, але приходить воно у наш світ, у наше повсякдення, у наше життя, у його деталі та вигини. І тому вона [людина] каже: нехай буде Твоя воля і на небі, і на землі – у нашому житті, навіть у соціальному.

Інакше ніяк, бо людина – суспільна істота. Коли соціальне життя несправедливе, це означає, що Божа воля зневажається, відкидається. Ми не повинні змішувати найвищий Божественний задум – Царство Боже – з різними політичними утопіями, як подеколи це робили у 20-ті роки. Коли сюди приїжджав настоятель Кентерберійського собору В. Джонсон — «червоний священик», як його називали, — він казав, що християнство і комунізм мають одну мету – щастя людське. Він говорив і у своїй країні писав з цього приводу, що Христос проголосив моральні заповіді, а Сталін їх реалізував... Це дуже поверхове судження, воно не має нічого спільного з дійсністю.

Отже, метою Царства Божого не є якийсь досконалий політичний порядок. Але коли у світі панують несправедливість і зло, це – виклик Божій волі. Звісно, мета християнства глибша й охоплює все буття, а не просто політичну перебудову в тому чи іншому плані. І якщо вже говорити про соціальне життя, то тут є таке порівняння: не можна побудувати гарного, міцного будинку з поганих каменів — з цегли, що розвалюється, ламається. Також ніяке суспільство не можна побудувати на найкращих законах, якщо члени цього суспільства — люди — перебувають у стані морального занепаду.

Воля Христова на землі - це і соціальне, і особисте наше життя: найінтимніша глибина його. І після того, як людина каже: «Хай буде воля Твоя, Твоє Царство, Твоя святиня», — аж потім вона вже починає звертатися зі своїм проханням: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні...» Що це означає? Це означає: дай нам те, що необхідне для нашого життя, насущне, тобто необхідне. Чому так? Бо людина схильна до надмірности, і це перманентна її ознака. Я гадаю, не треба це пояснювати. Якщо людина ставить собі за мету надмірність, то це — бездонна криниця. Нам здається, що ось, якщо у нас буде щось там ще, ми чимось володітимемо, тоді ми будемо щасливі. А коли ми купуємо цю річ — ну, скажімо, хтось мріє про машину чи відео; - Ось він купив, а потім виявляється: цього мало, це – не щастя. Щось ще потрібне, і ще, ще — і так нескінченно. Отже, головне у житті — те, що необхідне. І людина, вільна від захланности, завжди почуватиметься легше.

Ще один важливий принцип: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Якщо ми просимо Бога розуміння і прощення нашої нещасної душі і віримо, що Він бачить нас і молитви наші до йоти, то ми повинні, подібно до нього, так само ставитися до інших людей.

«І не введи нас у спокусу». Я знав одну людину, яка дуже довго поривалася зробити героїчний вчинок, а друг її зупиняв. Це було в роки застою і нагадувало стару приказку: «Мучеництво самовільне не увінчується». Коли я навчався в Духовній академії, на іспиті викладач запитав мене: «Як ви вважаєте, чому апостол Петро зрікся?» Я почав говорити йому про різні припущення. І він сказав, що головна причина в тому, що Петро перший заявив: я піду за Тобою і на смерть, і в тюрму, і всюди; він був упевнений у собі, він готовий був поставити себе в становище спокуси і провалився. Отже, людина не повинна прагнути спокушати долю, спокушати Господа Бога.

Таку просту, але зрозумілу молитву, яку ми називаємо «Отче наш», або «Молитва Господня», залишив нам Ісус Христос. І ще Він говорив: «Ти ж, коли молишся, увійди до кімнати твоєї і, зачинивши двері твої, помолись Отцю твоєму, Який у таїні» [див. Мф. 6:6]. І ось тут баптист мав рацію: тут треба говорити все, що лежить на серці, своїми словами. Коли зібралися друзі, моляться разом, теж можна молитися своїми словами, але це зовсім не означає, що священні формули, молитвослів'я Ісус Христос відкидав.

Я нагадаю вам лише один важливий та трагічний момент. Чому солдати сказали, що коли Він умирав на хресті, то Він кликав Іллю пророка? Тому що Він молився, промовляючи слова псалма. А ці слова — «Елі, Елі, лама савахфані» («Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» [див. Мф. 27:46]) — це не слова Христа, як іноді помилково вважають, це початок молитви, початок псалма біблійного, який починається криком страждаючої людини і закінчується торжеством Божої допомоги [див. Пс. 21:1]. «Елі»... давньоєврейською мовою ім'я «Ілія» звучить як «Елія», і тому [почувши] здалеку, з хреста, вони могли слово це сплутати з ім'ям Іллі.

Отже, вмираючи, Господь Ісус промовляв слова молитви. Більше того, коли, згідно з євангелістом Лукою, Він вимовив вже при останньому подиху: «У Твої руки віддаю дух Мій» [пор. Лк. 23:46], - це теж слова молитви. Цю молитву вимовляли люди у Старому Завіті, йдучи до сну, засинаючи [див. Пс. 30:6]. Він вимовляв її з дитинства. Ця молитва збереглася і в західній літургії, і в багатьох християнських традиціях — вечірня молитва, останні слова перед сном: «В руці Твої предаю дух мой». Вже це має показати, що формули не даремні.

І ще одна. Знаменитий медик нашого часу Каррель, лавреат Нобелівської премії, який став християнином у зрілому віці, був свідком чудового зцілення, яке відбулося на очах. То справді був процес, що він сам бачив. Я читав його опис. Каррель добре відомий у сучасній медицині, і він автор невеликої брошури про молитву, вона видана в Бельгії кілька років тому. Він як лікар каже таке: якщо ти вимовляєш священні слова молитвослів'я, а думка твоя в цей час десь блукає, ці слова не дармуються.

Мабуть, дехто з вас дивувався, вперше потрапивши до церкви, до храму, тому, що там часто деякі короткі молитви повторюються багато разів: «Господи, помилуй» — сорок разів. Повторюються багато разів ті самі прохання. Навіщо це? Тільки частина з них потрапляє до свідомости, а інша частина потрапляє до підсвідомости, до глибини нашого «я», прихованої від зовнішніх впливів, а саме цю глибину і треба розворушити, бо в ній джерело і гріха, і добра.

Не все, що діє на свідомість, впливає на людину. Саме тому Церква давно вже прийняла повторення молитовних формул і серед них так звану «Молитву Ісусову». «Молитва Ісусова» коротка, лише кілька слів: «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй м’я, грішнаго». Ця молитва повторюється по п'ятдесят разів за вервицею, по сто разів чи й більше.

При її проголошенні активуються сильні психофізичні чинники. Тому досвідчені вчителі молитви забороняли починати її практикувати без нагляду, без керівництва. Особливо небезпечним це було, коли людина переставала рахувати — ось для цього вервиця й потрібна: проказав п'ятдесят разів, ще п'ятдесят — і сто разів. А ті, хто читає без вервиці скільки завгодно, потрапляють раптом у владу якихось некерованих психічних станів. Тому Отці Церкви казали, що це небезпечна, хоч і велика молитва, і вимагає обов'язково наставника, живого вчителя.

Метою молитовного стану людини Отці називали невпинну молитву. Це може здатися вам дивним: та що це за людина, яка постійно молиться? Це або божевільний, або хворий, або фанатик. Але насправді невпинна молитва – річ нормальна і є зокрема метою християнського життя. Це зовсім не означає, що людина має весь час повторювати молитви, а означає, що вона завжди перебуває перед Божим лицем: чи сміється вона, чи плаче, втомилася чи не спить, у смутку чи в радості — вона завжди краєм ока бачить Божу присутність. І, отже, завжди на Нього орієнтується – з вдячністю, з благанням, з покаянням [...]: ось Ти тут, поряд зі мною. Такий стан робить душу твердою, міцною, просвітленою. Але для того, щоб цього досягти, ми повинні починати з молитвослів'я.

Те, що я казав вам, — це високі рівні молитви, а перші рівні – це молитовник, вранішні та вечірні молитви. Їх необхідно читати вранці та ввечері, просто за молитовником, вивчати напам'ять по одній. Надзвичайно важливо знати їх напам'ять, тому що, коли ви повторюєте їх з пам'яті, вони входять у глибину вашої душі, і ви перемагаєте сили темряви, що оточують вас.

Ось ви злякані, ось ви в тривозі, ви в розгубленості, ось ви в поганому настрої – але ви починаєте вимовляти святі слова, і поступово, начебто Орфей, що умів заспокоювати диких звірів, ці слова наводять лад у вашій душі. Якщо не допомагає подумки, ви вимовляєте це вголос – це перевірено, це з досвіду так.

Молитва дає людині глибоку силу, бо вона пов'язує її з Богом. Є молитва споглядання. Один подвижник XVIII століття розповідав, що коли він виходив із храму, то примічав одного селянина, який залишався довго сидіти там. Це було у Франції, де вівтар відкритий і на престолі стоїть дарохранительниця, і там Святі Дари є завжди. Святиня тут, і ця людина сиділа і дивилася нерухомо в цю точку. І священник спитав його: «Що ти тут робиш, які переживаєш моменти?». А той каже: «Я проста людина, не знаю, як вам сказати, отче, але я ось сиджу перед Ним, і мені добре з Ним і, напевне, Йому зі мною».

І ось це почуття Божої присутности було пережите апостолами, коли відбувалася таємниця Преображення, як спали вони на горі. І коли троє апостолів прокинулися і побачили Христа сяючим, вони не знали, що казати. І Петро сказав: «Добре нам тут бути» [Мк. 9:5]. Це вершина внутрішнього молитовного перебування.

Митрополит Антоній [Блюм], один із наших сучасних богословів та вчителів молитви, розповідав про одну жінку, яка ніяк не могла відчути силу молитви. Вона каже: «Бог мовчить, коли молюся». А він їй сказав: «Але ж, мадам, ви ж не даєте Йому вставити слова... щось таке у вас у голові шумить. Як ви можете почути Його тихий голос, коли ви весь час про щось повідомляєте Йому?..» Митрополит завжди розповідав і писав про це, звичайно, з відтінком іронії.

Але в цьому криється глибокий зміст: ми не вміємо перебувати у внутрішній тиші навіть упродовж кількох митей, тому нам не відкривається глибина життя. Не відкривається, а лише в цій глибині ми й зустрічаємо Бога, ми знаходимо джерело щастя, джерело сили, джерело повноти та краси життя. Отже, окрім молитвослів'я, ми повинні навчатися і хвилинам усамітнення. Кажу «хвилинам», бо ми всі зайняті люди, ми всі кудись поспішаємо, ми маємо свої справи, обов'язки. Все ж таки виривати ці хвилини треба.

І коли хтось із вас скаже, що це неможливо, відповідь ясна і проста: як би не поспішала людина, але пити і їсти їй треба. Іноді в трудовому пориві вона може забути про їжу та питво, але, скажіть, чи надовго? Ні, вона все одно повинна буде підкріплюватися. Але хіба дух наш не вимагає підкріплення так само? Тільки його страждання ми не відчуваємо так ясно, як страждання шлунка, але наслідки можуть бути куди згубнішими.

Саме тому Церква вводить для нас правило – майже закон – кожен день починати з молитвослів'я та закінчувати молитвослів'ям. Якщо молитвослів'я викличе у вас внутрішній молитовний стан — це перемога, це щастя, це, кажучи спрощено, удача: значить, вийшло.

А якщо ні? Все одно це краще, ніж якщо ви почали день з того, що просто вмилися, підігріли сніданок, побігали туди-сюди і потім пішли, зачумлені, на роботу.

Знову ж таки, тут є життєві, практичні проблеми. Інші люди, повертаючись додому, так втомлюються, що не можуть прочитати вечірніх молитов. І це виправно: сім хвилин десь перед сном, до вечора, завжди можна викроїти, постаратися знайти. Це в наших інтересах. Це має бути, це має стати, якщо хочете, звичкою. І я скажу вам з повною відповідальністю: якщо цю практику ви вводитимете у своє життя, вона вже через місяць почне давати результат. Як тільки ви почнете молитися «за настроєм»: сьогодні хочеться, завтра ні, — ваш духовний стан знижуватиметься.

Ось вам приклад із повсякденного життя. Людина, займаючись будь-якою роботою: творчістю, музикою, малюванням, спортом, має бути «у формі», і якщо вона довго не грала, не сідала за інструмент чи довго не займалася вправами, вона з форми випадає. Так само випадає з форми наш дух, який довго не був зайнятим елементарними духовними вправами: молитвою і роздумами над Святим Писанням.

Ще один момент для особистого, духовного – те, що я назвав роздумами над Писанням. Тепер у вас майже у всіх є Євангеліє або навіть повна Біблія. Знову ж таки, не треба думати, що треба читати її виключно великими блоками; але потроху, і систематично, і щодня – тоді вона почне наповнювати вас. І якщо ви за місяць – за місяць! — вивчите напам'ять один важливий біблійний вислів, вважайте, що ви зробили великий крок, бо він буде з вами вже завжди, розумієте? Вам не потрібно буде гарячково гортати сторінки – він буде з вами, і він прийде до вас як живе Слово Боже в той момент, коли буде потреба: як підтримка, як застереження, як вказівка.

Роздуми над Словом Божим відкривають особливі світи. Ви, простуючи вранці на роботу, забираєте з собою це слово, і воно з вами, і ви про нього думаєте. Як плющ обвивається навколо стовбура дерева, так і ваша душа обвивається навколо цього слова. Ви їдете в метро, ви йдете серед грубих, неприємних людей, які штовхаються, — ви загороджені. Ви йдете, обгороджені духовною стіною. Ви починаєте будувати те, що Антуан де Сент-Екзюпері називав внутрішньою цитаделлю.

Це не означає, що ви стаєте нечуйними та байдужими, ні; але ви гартуєтеся. Ваші реакції перестають бути надто бурхливими. Ви перестаєте бути такими тендітними і вразливими, як були раніше, тому що ви знаходитесь з Ним і через цю призму дивитеся на світ. І відразу відкривається у світі зовсім інший вимір, інша глибина, і сприймаєте інакше людей довкола. У вас виникають стосовно них доброзичливість, співчуття, людяність, майже любов, і вам не неприємно їхати ескалатором і дивитися на похмурі фізіономії; ви дивитеся на них зовсім по-іншому, життя починає змінюватися, повсякденне життя.

Я кажу про прості, побутові речі. Ви припиняєте бути нещасною людиною, якій усе гидке, якій озирнутися довкола – нудно, яка бачить себе, мов серед багна. Так, звісно, наше життя неідеальне. Втім, коли воно була таким та де? Але важливо, щоб людина, укріплена Богом, зуміла в ньому зберегти себе, і не тільки зберегти, але й розвинути. Тому роздуми над Святим Писанням і молитвослів'я є частиною християнського життя.

Це я умовно називаю – «дві ніжки столу».

А ось третя «ніжка столу» - це недільний день. Мені завжди приємно було, коли закордонні спортсмени, хокеїсти там чи ще хтось, приїжджають і кажуть: «У неділю ми не граємо». Формалізм? Обрядовір’я? Ні. Вірність стародавньому принципу. Понад три тисячі років тому Господь сказав: «Бережи сьомий день» [пор. Бут 2:3; Вих. 23:12]. Нам зараз це звично, у нас вихідний день — сьомий, навіть шостий.

Але насправді він був даним відпочатку, щоб людина вибралася з безперервного колеса суєти, і одумалася, і отямилася. Усіх справ однаково не переробиш, ви всі це чудово знаєте: це бездонна діжка. А ось набути сили для того, щоб жити, — ну, задля цього варто зупинитися. Тоді й справи підуть краще.

Розповідали про одного німецького чоботаря, який, хоч як його кликав пастор іти в кірху, говорив: «Ні; я, звичайно, шаную нашого Господа Бога, але в мене сім'я, я мушу і в неділю виготовляти взуття, щоб її годувати». Тоді пастор провів такий експеримент. Він сказав: «Ну скільки ти заробляєш у неділю? Нумо я протягом трьох місяців тобі відповідно платитиму, а ти все-таки приходь у неділю до храму». Так і вчинили. І потім чоботар за ці три місяці примудрився надолужити пропущені дні, і неділя стала для нього джерелом справжнього свята життя.

Що таке життя без свята? Це просто сіра сльота якась. І ось неділя має бути нашим святом. Ми це втратили. Ми цим нехтували, а згадайте — тепер уже доводиться [згадувати] не з розповідей батьків і дідів, а з літератури — згадайте, що в неділю навіть одягалися святково. Любили цей день, недільний: пиріг і ще щось... Для нас сьогодні це звучить дико, у нас все змішалося: недільний день — для прання і такого іншого... Так от, це третій елемент – священний недільний день.

І, звичайно, центральне місце займає наша гуртова молитва, молитва спільноти. Ви запитаєте, як можна до Бога звертатися всім вкупі? Так, Христос сказав: «Моліться наодинці». Але Він же сказав: «Бо, де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них...» (Мф. 18:20) Отже, ми віддаємо Йому своє серце, значить, ми разом служимо Йому, значить, це і є богослужіння...

Лекція прочитана 3 лютого 1990 р. у клубі «Красная Пресня».