Розділ 11. Час: в'язниця чи дорога до свободи?
Більш досконалим за коло і лінію символом часу є спіраль, яка поєднує ці два елементи, але позбавлена їхніх очевидних недоліків. Спіраль більшою мірою, ніж коло чи лінія, відображає основні властивості фізичного світу, починаючи з руху галактик і закінчуючи звивинами кори головного мозку людини. Вона відтворює циклічність процесів природи, але її коло не замкнене і тому передбачає неперервний рух до цілі. Але найголовніше, що саме спіраль має, принаймні в деяких випадках, перевагу тривимірного існування, виражаючи у такий спосіб наші постейнштейнівські погляди на сенс життя, що полягає в постійних чергуваннях "часопростору". Св. Діонісій Ареопагіт розглядав спіраль як найвищий вид руху, як форму, яка найбільше властива ангельським силам3, так само вважав і Йоаким Флорський, дивний пророк Італії XII ст.; і я схильний погодитися з ними. Але тут постає наступне питання: яка спіраль? Адже вона може бути висхідною і низхідною, або ж і те, і те одночасно, як побачив це моряк з оповідання Едгара По "Сходження у вир". Яким же тоді буде наше сприйняття спіралі часу: вир, який тягне донизу, засмоктує нас і знищує, або ж нескінченний танець любові, який несе нас "все далі вгору і все далі всередину"?4
Ворог чи друг?
Наші уявлення про час, виражені цими трьома символами, є надзвичайно суперечливими. То як же нам розглядати час: як друга чи як ворога, як в'язницю чи як шлях до свободи? Яка з цих протилежностей домінуватиме у нашій свідомості: біль чи зцілення, страх чи надія, розпад чи зростання, відокремлення чи єднання? Якщо покладатися на друге видання Оксфордського словника цитат, то здебільшого час вважали загрозою для людства, ніж даром йому. Шекспір критикує час: "заздрісний і наклепницький час... що лисий могильник, час"; Бен Джонсон розглядає час як "старого лисого шахрая"; "час із даром сліз", — пише Суїнберн, в той час як Теннісон називає час "маніяком, який розсипає прах". Щоправда, дехто пише про час позитивно, як про "садівника" або ж "лікаря", але таких значно менше. Для Ісаака Ваттона час своїм безповоротним плином навіює почуття втрати та нереальності:
Час, як нестримний потік,
Забирає все, що приніс:
Воно відходить забуте, як сон,
Помирає, коли народжується день.
Таке саме сумне зображення можна знайти в головній біблійній оповіді, присвяченій темі часу, — Книзі Проповідника. У вступній частині Проповідник розглядає час як безглузде повторення, як причину "втоми" і розчарування (Проп 1,2-9):
...Геть усе марнота...
Рід відходить,
і рід приходить...
Вітер віє на південь,
і звертає на північ;
знай крутиться та й крутиться, повіваючи,
та й знов повертається до своїх кругобігів.
Усі ріки течуть у море,
та море не наповнюється.
До місця, звідки течуть ріки,
туди вони повертаються знову.
Усякі речі втомлюють людину...
Нема нічого нового під сонцем.
Проте загальне ставлення Святого Письма до часу не таке вороже, як у цьому випадку. Проповідник сам далі пов'язує час із красою та вічністю: "Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом... Усе він створив гарним у свій час, та й вічність він вклав їм (людям) у серце" (Проп 3,1,11). У Новому Заповіті цей позитивний підхід знову підтверджується. "Сповнився час" (Мр 1,15): тобто час не беззмістовний, а має мету; Христос приходить у повноті часу. Отже, не маючи нічого спільного з безглуздістю та випадковістю, час є тим, що "Отець призначив у своїй владі" (Ді 1,7). Св. Павло говорить про "сприятливий час" або "час Божої милості" (2 Кор 6,2); час можна "використовувати" (Еф 5,16). Господь створив "літа" або ж "вічність" часу (Євр 1,2), і Він є "царем віків" (1 Тим 1,17). Немає сумніву, що, за біблійним поглядом, час є частиною Божого творіння, а воно все є "дуже добре" (Бут 1,31, LXX).
Розділяючи світ часу
Якщо ми маємо високо цінувати красу часу повною мірою, то в такому разі є істини, які нам варто мати на увазі. По-перше, час і вічність — не протилежні поняття, а узалежнені, вони не виключають одне одного, а доповнюють. По-друге, значення часу треба шукати у стосунках з іншими, в єдності з іншими, у готовності допомогти й відкритості іншому. Час не треба інтерпретувати негативно як вираження людської скінченності й способу обмеження свободи. Його необхідно розглядати позитивно: як вираження того, що означає бути людиною, як необхідну умову людської свободи й любові. Обидві істини передбачають, що ключ до правильного розуміння часу дає воплочення Христа.
Час і вічність не протилежні поняття. Важко погодитись з другою частиною твердження Спінози про те, що "вічність не може визначатися часом або у якийсь спосіб бути пов'язаною з ним"5. Дійсно, воплочення Христа саме і є "схрещенням позачасового з часом", якщо скористатись словами з книги Т. С. Еліота "Чотири квартети"6. Саме так він пише й у "Скелі": народження Христа — це подія в часі, але вона перетворює час:
Тоді настала, у певну наперед визначену мить,
мить у часі й часу,
Мить не поза часом, а в часі,
мить так званої історії:
яка розтинає, розділює навпіл світ часу,
мить у часі, але не схожа на мить часу,
Мить часу, але час було створено завдяки цій миті:
адже без значення немає часу,
а та мить часу дала йому значення7.
"Розтинає, розділює навпіл світ часу": ця думка Еліота чітко підтверджена в Протоєвангелії або Книзі Якова, коли Йосиф говорить про нерухомість часу, який зупинився у мить Народження:
"Зараз я, Йосиф, ніби йшов, але насправді я не йшов. І я подивився угору, у сховище раю, і побачив його в спокої, і подивився на повітря, і побачив повітря в подиві, і птахи раю були непорушні. І подивився я на землю, і побачив там трапезу, і навколо неї робітників, а їхні руки були у цій трапезі. Але ті, хто жував, не жували, і ті, хто підносив що-небудь, не підносили нічого, і ті, хто клав щось собі до рота, нічого собі до рота не клали, але усі обличчя були повернені вгору. І ось, овець погнали, проте вівці не йшли вперед, а стояли на місці; і пастух підняв руку, щоб ударити їх своїм ціпком, але його рука заклякла. І подивився я на течію річки, і побачив уста дітей над водою, але вони не пили. І по тому раптом все стало, як і раніше"8.
Те, що підтверджує найбільше значення часу щодо воплочення Христа, очевидно, є істинним, принаймні потенційно, щодо кожної миті життя. Під час воплочення вічність перетинає час інакше. Хоча кожна мить часу відкрита для вічності, кожної миті вічність може порушити часову послідовність, вбираючи час у себе і таким чином перетворюючи його. Вічність не просто поза миттєвостями часу, вона в центрі кожної миті, і ця присутня в часі вічність надає часові його істинної цінності. "Вічність є як у часі, так і над часом", — пише сучасний румунський православний богослов, прот. Думитру Станілое, який приділяв особливу увагу християнській символіці часу9.
Платон близький до істини, говорячи про час як образ вічності, яка рухається10. Час і вічність, так само як простір і безмежність, не суперечать, а доповнюють один одного. Час і простір, будучи вимірами тварного порядку, закорінені у вічне, нетварне життя Боже і втілюються у ньому. Між часом і вічністю існують, за словами французького православного письменника Олів'є Клемана, "шлюбні узи" (un rapport proprement nuptial)11. Як відзначає прп. Максим Сповідник, "внутрішні засади (logoi, "причини") часу живуть у Богові"12. "Божественна вічність, — пише Станілое, — несе в собі можливість часу, тоді як час несе в собі можливість участі у вічності"13. Вічність напрямлена до часу і напрямлена назустріч йому; а час у вічності не зникає, а трансформується.
Час як свобода любити
Тепер розглянемо друге твердження. З християнського погляду, час є одним із засобів, за допомогою якого Бог відділяє і підтримує нашу тварну людську свободу — свободу любити. Поняття свободи — як Божественної свободи, так і людської — є основним у християнському вченні про сотворення. "Бог воістину є присутній і діє лише за умови свободи, — пише Микола Бердяєв. — Саму свободу слід розпізнавати за властивою їй священною особливістю"14. Сорен К'єркегор справедливо зазначав, що "найбільший дар людям — це вибір, свобода"15. Бог сотворив світ вільним, і Він велів, щоб істота, яку Він сотворив за образом Своїм, також була вільною. Як Бог у трьох іпостасях, Бог любові, розділеної у Триєдності, Він волів, щоб ми, люди, свого часу прийшли до Нього у взаємній любові. Але взаємна любов передбачає свободу, адже там, де немає вільного вибору, не може бути і любові. До любові не можна примусити, її можна лише добровільно віддати; Бог будь-що може зробити, лише не може примусити нас любити Його. Любов завжди є пропозицією, на яку коханого просять відповісти добровільно.
Отже, створивши світ людей, які здатні вільно відповісти Йому, Бог прийняв певні обмеження для виявлення Своєї всемогутності. Він "відмовився" від цього з самого початку сотворення, "віддаливши" Себе, щоб Його створіння могли знайти місце для любові. Сотворення передбачає Боже самообмеження, яке єврейський містик-каббаліст XVI ст. Ісаак Лурія назвав zimzum, "зменшенням" або "зосередженням"16. А втім, був певний ризик у тому, що Бог давав існування вільним людям і наділяв їх правом відректися від Нього. Але якби Він не піддав Себе ризику, всесвіт би залишився без любові. Володимир Лоський зауважив, що "цей Божий ризик, присутній у рішенні сотворити істоти за образом і подобою Божою, є вершиною всемогутньої сили, або ж, радше, перевершенням цієї вершини добровільно прийнятим безсиллям... Хто не ризикує, той не любить"17.
Цей ризик або kenosis був уже під час сотворення і досягнув свого цілковитого довершення у воплоченні. Вирішивши стати таким, як Його творіння, Творець піддався цілковитій вразливості у повній і необмеженій єдності з людьми з їхніми скорботами та стражданнями. Він волів вплинути на наше спасіння, але не через застосування вищої сили, а через довершену неміч Свого стану воплочення: "...Моя сила виявляється в безсиллі" (2 Кор 12,9). Саме таким є парадокс христології: Бог ніколи не є таким сильним, коли Він є найслабшим, ніколи не є таким істинно Божественним, як тоді, коли Він спустошує Себе. Григорій Ниський дуже добре це розумів: "Сам факт, що всемогутня природа змогла б опуститись до приниженого стану людства, є переконливішим доказом могутності, ніж великі та надприродні дива... Його опускання до нашої ницості є найвищим проявом Його влади"18. Несторій дотримується такої ж думки: "Будь-яка велич стає такою через самоприниження, а не через возвишення себе"19. А причина, з якої Бог вирішив спасти нас не силою, а за нашою добровільною згодою, полягає в тому, що Він любить нас, а тому воліє, щоб ми були вільними.
І саме в контексті свободи й любові можна глибше розуміти смисл часу. Час є частиною "віддалення" або "приниження" з боку Бога, що дає змогу нам, людям, вільно любити. Час як був, так і є проміжком, який дає нам змогу рухатися до Бога без примусу, через наш добровільний вибір. "От, стою при дверях і стукаю, — каже Христос, — як хто почує голос мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо мною" (Од 3,20). Бог стукає, а не ломиться у двері; Він чекає, щоб ми Йому відчинили. Це чекання Бога і є сутністю часу. За словами Станілое, "для Бога час значить період терпеливого очікування: від того моменту, коли Він постукав у двері, і до того моменту, коли ми ці двері відчинили"20. Бог звертається до людської свободи: "Кого б мені послати? Хто нам піде?" Після того Він очікує нашої добровільної згоди: "І сказав я: «Ось я, пошли мене!»" (Іс 6,8). Час є періодом між закликом Бога і нашою відповіддю. Ми, люди, потребуємо цього проміжку часу, щоб вільно любити Бога і один одного; без часу ми не можемо долучитися до діалогу любові. На рівні нетварної Божої свободи взаємна любов Святої Трійці є вираженням totum simul, передвічної одночасовості, і це триває безнастанно. Але на рівні тварної людської свободи любові потрібно вчитися, а навчання забирає час; це дуже добре знає той, хто викладає або навчається в університеті. В. Блейк досить переконливо описав наш людський стан у своїй "Пісні невинності":
Ми на землі ненадовго,
Щоб ми змогли навчитися нести промені любові21.
Отже, час — це найважливіший вимір нашої тварної особистості, завдяки якому ми маємо можливість вибрати любов. Саме час уможливлює нам відповісти Богові нашою вільною згодою, саме він дає змогу нашій любові визріти, а нам зрости в любові. Так само слід розуміти простір: як вираження "самовіддалення" Бога, щоб ми вільно змогли відповісти Йому в любові. Це дає нам, за словами Станілое, можливість "вільно рухатися... наближувати або віддаляти свободу"22. Без часу і простору ми не можемо відчути "між", яке поєднує в любові "Я" і "Ти".
Якщо в нашому повсякденному житті ми розуміємо час зовсім по-іншому — не як поєднання, а як розлучення, не як свободу, а як пута для нашої свободи — то це через те, що ми є частиною грішного світу, в якому час асоціюється з тлінням і смертю. Але хоча час і є грішним, він не завжди такий; навіть у теперішньому стані ми все ж таки спроможні збагнути, принаймні поверхово, його перше значення як "час дарів" і нескінченне чудо. І саме через те, що час є творінням Бога, яке є "дуже добре", його не можна заперечити або ігнорувати — він потребує покути. Наша ціль — не рушати у безмежність, а перетворювати час. Те, що проголошує ангел в Одкровеннях є істинним: "...Часу вже не буде" (Од 10,6) — дехто ці слова може перефразувати так: "Більше не буде запізнення" — але час, який має бути знищеним, є грішним часом пекла (пор. Од 21,4). В Апокаліпсисі також говориться, що в небесному Єрусалимі буде "дерево життя, що приносить дванадцять плодів, на кожний місяць подає плід свій" (Од 22,2). Це може означати лише те, що у вічному Царстві віку прийдешнього ритм циклічного часу не зникне — він буде перетворений23.
Якщо смисл часу можна шукати у людських взаєминах і любові, то звідси випливає, що істинний час не просто механічно визначається годинником або календарем. Істинний час — живий, особистий, екзистенційний, вимірюваний не лише самою послідовністю, а й метою. Істинний час — це kairos, а не chronos, і характеризується не наперед визначеними коливаннями маятника, а непередбаченими, але вирішальними хвилинами можливостей, моментами відкриття, він наповнений сенсом тоді, коли годинниковий час зупинився, як це бачив Йосиф у Протоєвангелії, і коли у нього вторгається вічність. Час є не тільки визначеною, незмінною, нав'язуваною ззовні структурою, його можна створити зсередини і з його допомогою виражати нашу внутрішню сутність. Ми перебуваємо у часі, і час також перебуває всередині нас. Ми говоримо про "марнування часу" і "згаяння часу", але варто також належним чином поціновувати такі побутові висловлення, як "творити час", "давати час" і "берегти час".
Без смислу немає часу
У моїх міркуваннях про час — як ви уже, мабуть, помітили — відбувся перехід. Шукаючи відповідь на питання, що таке час, я говорив не лише про те, що таке час сам по собі, а й про особистість, свободу і любов. Якщо час розглядати в абстрактному значенні й трактувати його як "річ", що існує сама по собі, то він виявляється набагато складнішим і навіть недосяжним. Блж. Августин говорить про труднощі, які нам усім знайомі: "Що таке час? Якщо ніхто не запитує мене про це, то я знаю; якщо ж я намагаюся пояснити це людині, яка мене запитує, тоді я не знаю"24. Ми можемо лише почати розуміти природу часу, якщо крім цього зважатимемо на цілу низку інших проблем, скажімо, на наш досвід піднесень і падінь, досвід стосунків, на вміння відповідати на них. Без смислу немає часу, і саме тому немає такої речі, як абсолютний час, адже весь час пов'язаний з людьми і їхнім внутрішнім досвідом. Час можна збагнути лише тоді, коли розглядати його в контексті цілого життя (і смерті), адже ці два слова — життя і смерть — фактично багато в чому замінюють одне одного.
Ми дійшли висновку, що саме воплочення Христа дає нам ключ до розуміння часу. Як "мить у часі й поза часом", за словами Еліота25, воно показує нам узалежненість часу й вічності: лише у перспективі вічності (sub specie aeternitatis) час набуває свого справжнього значення та глибини. А воплочення як акт любові, спрямований на людську свободу, також показує, як нам треба розуміти час у наших особистих взаєминах, взаємодії та діалозі. Час, яким би ми його не сприймали — як коло, лінію чи спіраль — є не могильником або тюремником, а охоронцем нашої людської особистості, захисником свободи та любові.
Існують два моменти божественної літургії, які узагальнюють ці два аспекти часу. Перший — коли священик, перед самим початком освячення хліба й вина, говорить слова, які сказав ангел під час воплочення: "Слава на висотах Богу й на землі мир..." (Лк 2,14), а диякон відказує йому: "Час Господеві діяти!" (Пс 119,126). Призначення часу — бути відкритим до вічності; час сповнюється, коли Божа вічність, Божі діяння стрімко входять у часову послідовність, як це найвищою мірою проявилося під час народження Христа у Вифлеємі; це ж саме відбувається і під час кожного таїнства євхаристії. Другий момент — це коли перед самим символом віри диякон промовляє до людей: "Любімо один одного...", а люди у відповідь сповідують свою віру в Отця, Сина і Духа Святого. Саме такою є істинна основа часу: взаємна любов, така ж як і любов Святої Трійці.
Примітки
1 Philip Larkin, Collected Poems (London/Boston: Marvell Press, Faber, 1988), 67.
2 Physics 4.14 (223b29).
3 The Divine Names 4.8 (PG 3:704D); ed. Suchla, 153.4-9. Про символіку спіралі див.: Jill Purce, The Mystic Spiral: Journey of the Soul (London: Thames and Hudson, 1974).
4 Див. заголовок частини 15 у книзі C. S. Lewis, The Last Battle (London: Bodley Head, 1956).
5 Spinoza, Ethics, Part 5, proposition 23, note; tr. A. Boyle (London: Everyman's Library, 1910), 24. Цитата за книгою Maurice Nicoll, Living Time and the Integration of Life (Boulder/London: Shambhala, 1984), 132.
6 T. S. Eliot, 'The Dry Salvages', The Complete Poems and Plays (London: Faber, 1969), 189-90.
7 Ibid., 160.
8 Protevangelion 18.2: ed. C. Tischendorf, Evangelia Apocrypha (Leipzig: H. Mendelssohn, 1876), 34-35; ed. Wilhelm Schneemelcher, New Testament Apocrypha, 2 vols. (Cambridge: James Clarke, 1991-92), 1:433.
9 The Experience of God (Brookline, MA: Holy Cross Orthodox Press, 1994), 158.
10 Пор. Plato, Timaeus 37d.
11 Transfigurer le temps. Notes sur le temps à la lumière de la tradition orthodoxe (Neuchâtel/Paris: Delachaux and Niestlé, 1959), 54.
12 Difficulties (PG 91:1164B).
13 The Experience of God, 153.
14 Dream and Reality, 46.
15 The Journals of Soren Kierkegaard, tr. A. Dru (New York/London: Oxford University Press, 1938), 372.
16 See Jürgen Moltmann, The Trinity and the Kingdom of God (London: SCM Press, 1981), 108-111.
17 In the Image and Likeness of God (Crestwood, NY: St Vladimir's Seminary Press, 1974), 214.
18 Catechetical Oration 24: ed. Muhlenberg, 61.4-8, 13-15.
19 The Bazaar of Heracleides, tr. G. R. Driver and L. Hodgson (Oxford: Clarendon Press, 1925), 69.
20 The Experience of God, 160.
21 Poetry and Prose of William Blake, ed. Keynes, 54.
22 The Experience of God, 172.
23 Compare Clement, Transfigurer le temps, 72.
24 Confessions 11.14.
25 "The Dry Salvages," The Complete Poems and Plays, 190.
Бог не відплачує злом, Він виправляє зло.
Прп. Ісаак Сирін
"Любов не може з цим змиритися"
Існують деякі запитання, на які ми не можемо відповісти, якими б не були наші знання; але незважаючи на те, що відповідей на ці запитання немає, ми не можемо їх не ставити. Будучи на порозі смерті, ми запитуємо: як може душа існувати без тіла? Якою є природа нашої знетіленої душі у проміжку між смертю й останнім воскресінням? Який існує зв'язок між нашим теперішнім тілом та "тілом духовним" (1 Кор 15,44), що його благочестиві отримають у віці прийдешньому? І останнє запитання, але не менш важливе: чи сміємо ми сподіватися, що усі спасуться? Саме на останньому запитанні я б хотів зосередити увагу. Незважаючи на те, що на нього не можна дати відповідь, воно чи не найбільше впливає на наше загальне розуміння ставлення Бога до світу. Чи буде в самому кінці історії спасіння всесвітнє прощення? Чи для кожної живої істоти знайдеться місце в єдиній Трійці, у хвилі внутрішньої любові, яка вічно існує між Отцем, Сином і Духом Святим?
Гріх в нашій природі,
Але все буде добре,
І все закінчиться добре.
Чи маємо ми право схвалювати це таємне твердження св. Юліанії Норвицької, як це робить Т. С. Еліот наприкінці своїх "Чотирьох квартетів"?
Поставимо це запитання конкретніше, звернувшись спершу до слів російського православного ченця XX століття, а потім до першого розділу Книги Буття. Дилема, яку ми намагаємося розв'язати, чітко сформульована в розмові, записаній архімандритом Софронієм, послідовником старця Силуана з Афону:
"Молитися за померлих, які страждають у пеклі від розлуки з Богом, було особливою рисою старця Силуана... Він не міг знести й думки про те, що хтось буде сумувати "серед темряви". Я пам'ятаю його розмову з одним самітником, який з неприхованим задоволенням сказав: "Бог покарає усіх атеїстів. Вони вічно горітимуть у вогні".
Засмучений почутим, старець промовив: "Скажи, якби ти опинився в раю і, подивившись звідти вниз, побачив, як хтось горить у пекельному вогні, чи відчув би ти себе щасливим?"
"Цьому не можна зарадити. Це його власна провина", — відповів самітник.
Старець сумно сказав йому: "Любов не може з цим змиритися... Ми повинні молитися за всіх"1.
Саме в цьому й полягає наша проблема. Старець Силуан апелює до Божого співчуття: "Любов не може з цим змиритися". Самітник, навпаки, наголошує на відповідальності людини: "Це його власна провина". Ми стикаємося з двома принципами, які, безумовно, суперечать один одному: Бог — це любов і всі люди вільні.
Як правильно розуміти кожен з цих принципів? За першим принципом, Бог — це любов, і ця Його любов є щедрою, невичерпною, надзвичайно терплячою. Тому, безперечно, Він ніколи не перестане любити жодну із сотворених Ним істот; Він буде спостерігати за ними з Його особливою милістю, доки в
