Розділ 8. Церковне сім'я: мучеництво як всесвітнє покликання

Наче перші дари природи Садівнику світу всього,

Творіннями Твоїми заселена земля віддає Тобі, о Боже,

Богоносних мучеників...

Таким чином свято Всіх святих виявляється святом усіх мучеників. Святий — це переважно мученик.

У сучасних християн, безперечно, є особливі підстави розмірковувати над центральним місцем мучеництва, бо століття, що минає, здебільшого було віком мучеників. За двадцять років між двома світовими війнами за свою віру загинуло набагато більше християн, ніж за цілих триста років після Розіп'яття. Суворі випробування пережили віруючі XX ст.: у Радянському Союзі у 1917-1988 рр., в Ефіопії у 1974-1991 рр., не кажучи вже про інші приклади, поряд з якими переслідування ранньої Церкви в Римській імперії, навіть під час правління Діоклетіана, є порівняно м'якими й гуманними.

Приклад Юлії де Бособр

Хто такий мученик? Що змінює страждання з руйнівної у творчу силу, яка трансформує жорстоку смерть в акт мучеництва, помилку суду — в пожертву, яка спокутує гріх?

Відповідь дає нам російська християнка Юлія де Бособр. Одного дня в Москві, наприкінці 20-х років, коли її чоловік був інтернований ГПУ, але ще не заарештований, вона готувала йому до тюрми щотижневий пакунок з продуктами. Почуття безнадійності поглинало її; страждання чоловіка, власні страждання і все навколо видавалося їй таким безглуздим та непотрібним. "Заради чого?" — запитувала вона себе. І ось, переходячи з однієї кімнати до іншої, вона раптом відчула, як хтось ударив її ззаду по шиї, і почула, за її власними словами, "невимовлені слова Іншого". Це були слова, які відкрили новий світанок у її житті:

"Звісно, в житті це трапляється не з кожним. Це може лише скалічити твоє тіло й викривити твою душу. Але Я візьму на Себе і будь-який найменший твій тягар, який травмує і викривляє тебе. З глибоким жалем Я пізнаю увесь жах нещадного знищення людей самими людьми. Я пізнаю обтяжливість твого тягаря, несучи його разом з тобою, але з глибшим розумінням, ніж може бути у тебе. Я хочу його нести. Мені треба це знати. Через Моє воплочення і твоє хрещення у нас немає іншого шляху — якщо ти згодна"¹.

Тут є дві особливо важливі речі: цінність добровільного прийняття та необхідність співучасті й солідарності.

"Якщо ти згодна", — говорить Бог до Юлії. Христос, Протомученик, добровільно приймає смерть, та будь-який інший мученик — alter Christus, "другий Христос", — покликаний зробити те саме. Самі собою невинні страждання ще не означають, що людина є мучеником. Потрібно також щоб ми самі, добровільно, прийняли ці страждання, навіть якщо спочатку їх не обирали. Потрібно присвятити себе, і саме після цього той, хто страждає й помирає, стає людиною, яка несе свідчення. Ми мусимо взяти свій хрест; нас не примушує до цього зовнішнє насилля. Страждання стають творчими, а смерть жертовною тільки тоді, коли їх добровільно приймає той, хто має постраждати або померти.

Христос також говорить: "Я візьму на Себе ваш тягар". Страждання стають творчими, а смерть жертовною, як тільки ми усвідомлюємо, що Христос, наш Господь, Сам страждає з нами; і через ці Божественні співстраждання ми, у свою чергу, можемо страждати з іншими, в інших, заради інших. "Через Моє втілення...": Своїм народженням у Вифлеємі Христос входить в усю повноту людського життя, повністю і беззастережно беручи на Себе людський тягар. Потім, у Гетсиманському саду і на Голгофі, Він іде ще далі, приймаючи всю повноту людської смерті ще раз — повністю й беззастережно. Несучи наші печалі й горе, Він повністю поєднує Себе з нами у нашому відчуженні і бере на Себе наш тягар. "Що в Христа Ісуса охрестилися..." (Рим 6,3-5): хрещений смертю Христа і Його воскресінням християнин також покликаний нести печалі й тягар інших в єдності зі Спасителем. "Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа" (Гл 6,2).

Розглянемо детальніше ці два твердження.

Добровільна згода

Отже, найперше, що відрізняє мучеництво від убивства або злочину, — елемент добровільної згоди: "Якщо ти згодна". Потрібен акт волевиявлення. Мучеництво означає не лише страждання, а й самопожертву. Мученик або мучениця приносять себе у жертву, замінюючи таким чином смерть на пожертву; адже слово "пожертва" означає саме "освячувати щось, віддаючи це Богові", через смерть або іншим способом. Мученик — це той, хто у момент кризи говорить: "Ось я" (Іс 6,8), "Ось іду, бо у сувої книги написано про мене, щоб учинити твою волю, Боже" (Євр 10,7). Істинні мученики не накликають на себе покарання жодним навмисним, агресивним і провокаційним учинком, а також не говорять неправди і не рятуються втечею.

Це доводить і сам Христос. "...І життя своє кладу я за моїх овець, — говорить Він, — ніхто його в мене не забирає, бо я сам кладу його від себе" (Йн 10,15, 18). "...Ставши слухняним аж до смерти" (Флп 2,8). Фома Аквинський сказав: "Коли Він зробив стільки, скільки вважав за потрібне, тоді і прийшов Його час; не через неминучість, а з Його власної волі, не через збіг обставин, а через Його всемогутність"². Добровільний характер мучеництва Христа є очевидним насамперед у Гетсиманському саду. За словами Паскаля: "Ісус у Своїй пристрасті терпить муки, покладені на Нього іншими; але у Своїй агонії Він терпить муки, обрані Ним самим"³. Якщо Христос у цей момент в агонії, "у смертельній печалі", коли Його піт стікає на землю, "як великі краплі крові", то це тому, що Він вільний, — бо в цей момент перед Ним постав вибір. Інакше кажучи, Йому не потрібно помирати, Він ще може відмовитися й уникнути цього. Вільно, свідомо й дорогою ціною Він ставить Свою людську волю у відповідність до волі Божої: "...Не як я бажаю, лише як ти" (Мт 26,39). Отже, силою цього добровільного рішення, яке Він самостійно прийняв у Гетсиманському саду, Його смерть і пристрасть в подальшому зливаються в акт самопожертви для спокутування гріхів.

Такий самий елемент вільного вибору знову й знову трапляється у житті мучеників. У "Вбивстві в соборі" Т. С. Еліота, коли приходять чотири лицарі, Томас Бекет ще має час врятуватися втечею. "Боже, вони наближаються, — попереджають його священики. — Боже, швидше". Але архієпископ відмовляє: "Підніміть ґрати, — наполягає, — відчиняйте двері!.. Я віддаю своє життя... Я тут... готовий пролити кров". Біблійне відлуння звучить навмисно: "Бо я вже готовий на ливну жертву" (2 Тм 4,6). І стільки схожих прикладів спадають на думку: св. Полікарп Смирнський близько 155 року "міг би втекти в інше місце, але відмовився, кажучи: "«Нехай сповниться воля Божа»"⁴. Новомученик Ілля Барбер у 1686 році мав змогу і далі ховатися на горі Афон, але вирішив повернутися на те місце, де його добре знали, щоб "спокутувати гріх боговідступництва добровільною смертю"⁵; Вівіану Редліху в Новій Гвінеї під час Другої світової війни давали змогу врятуватися втечею перед вторгненням японців, але він вирішив залишитися на своєму посту; матір Марія (Скобцова) у Равенсбруці у Велику суботу напередодні Пасхи 1945 року добровільно пішла на смерть у газовій камері замість іншої ув'язненої⁶. Кожен з цих людей у свій власний спосіб може проголосити разом із Христом: "Ніхто не забирає мого життя у мене, я кладу його за власною згодою".

Подібний до цього акт добровільної згоди вимагає чернецтво, яке заступає мучеництво в мирні часи, коли немає явних переслідувань; св. Петро Дамаскін з цього приводу говорить про "добровільну смерть" ченця⁷. Коли ігумен постригає в ченці — обряд, який є вирішальною подією чернецької служби — він кладе ножиці на Євангеліє і до готового прийняти постриг послушника промовляє такі слова: "Візьми ножиці і віддай їх мені". Відтак настоятель знову кладе ножиці на Євангеліє і повторює ті самі слова. І лише коли це чиниться утретє, ігумен переходить до постригу волосся послушника. Підкреслюючи важливість трикратної церемонії, ігумен промовляє: "Ніхто не примушує тебе приймати одягання. Ти сам погоджуєшся його прийняти"⁸. Ніхто не забрав свободу нового ченця, він сам дарував її Христові. Ще раз є очевидним те, що покликання бути мучеником не нав'язується, а приймається добровільно.

Все викладене вище щодо Христа, мученика й ченця певною мірою стосується кожного християнина без винятку. На кожного з нас у житті рано чи пізно чекає розчарування, втрати тих, кого ми любимо, і біль, фізичний чи моральний. Цих страждань неможливо уникнути у грішному світі. Головне — як ми сприймаємо ці страждання. Лише гідно зустрівши їх, прийнявши їх, ми можемо зробити страждання творчими. Страждання самі по собі є злом, вони не входили до Божого задуму щодо людини. Він створив нас не для смутку, а для радості, за словами прп. Йоана Лествичника, не для скорботи, а для радості⁹. Для деяких людей страждання є повністю руйнівними, вони призводять лише до горя та відчаю. Ми не маємо на увазі, що страждання — це благословення від Бога. Проте, з Божою милістю, те, що є само по собі стражданням, може бути перетвореним на добро. На цьому наголошує Юлія де Бособр у своєму "Творчому стражданні" (це, мабуть, її найвідоміша праця): страждання не може бути марним. З нього щось таки вийде.

Усе залежить від внутрішнього ставлення до цього страждальця і його ближніх. Ми можемо зустріти страждання з обуренням і протестом, тоді воно нас може духовно знищити. Або ж можемо сприйняти його пасивно, тоді воно впливатиме на нас, як кислота на метал, воно зіпсує наш характер, перетворюючи нас з людей на моральних зомбі. Але ми можемо зустріти страждання інакше — у дусі любові, прийняти його, принести в жертву і таким чином перетворити його. Звичайно, це зробити нелегко, але саме так чинив Христос. Він сказав до Юлії: "Якщо ти згодна". Велике значення має саме наявність чи відсутність цієї згоди.

Єдність

Друга характерна риса мучеництва, на противагу звичайному актові насильства, полягає у співпереживанні і співучасті, які Чарльз Вільямс називає "заміщена любов", "спільне достояння" або "спосіб обміну"¹⁰. "Я візьму на Себе будь-який найменший твій тягар", — запевняє Юлію Христос, і говорить далі про "глибокий жаль". Ми стаємо співмучениками Христа, Протомученика, "людини для всіх", коли з любов'ю об'єднуємо свої страждання з Його стражданнями і стражданнями всього людства. Словами Книги убогих духом, "любов приймає чужі страждання як свої власні, не одного, а всіх"¹¹. Страждання стають творчими, а смерть — мученицькою, коли вони заступають один одного.

Поняття заступництва, єдності в стражданні становлять головну тему "Оповідок хасидів" Мартина Бубера. Ось що говориться про одного з найкращих хасидських учителів, равві Зуся: "Він відчував, що гріхи людей, яких він зустрічав, — це його власні гріхи, і обвинувачував себе за них". Його почуття тотожності з іншими було таким сильним, що про грішника він міг сказати: "Я опускався на кілька рівнів, доки не був разом з ним і не поєднав коріння своєї душі з корінням його душі". А про равві Мойше Лейб, який важко хворів два з половиною роки, скутий болем, говорили, що "він дедалі більше впевнювався, що страждає за Ізраїль, його біль не послаблювався, але ставав іншим"¹².

Прийняв чужі гріхи, спустився до рівня найбільшого грішника, з'єднав коріння його душі з корінням Своєї душі, постраждав за Ізраїль, Новий і Старий, — ось що чинив Христос; мученики можуть зробити те ж саме, адже вони переконані, що Христос страждає в них і з ними. Спираючись на критерії католицтва, які визначив о. Олександр Єльчанінов, ми можемо визначити мученика як головну постать Церкви: "«І як страждає один член, страждають усі з ним члени» (1 Кор 12,26), — говориться про Церкву. Якщо ми цього не відчуваємо, ми не є членами Церкви"¹³.

Єдність особливо увиразнена у молитві мученика про заступництво. "Отче, відпусти їм", — заступається Христос, коли Його розпинають (Лк 23,34). Коли солдати приходять, щоб заарештувати св. Полікарпа, він молиться дві години без перерви, "згадуючи імена тих, кого він зустрічав, молодих і старих, знаних і незнаних, усю Вселенську Церкву світу"¹⁴. Новомученик Йоан Трапезундський Сочавський був страчений у 1650 році; коли його забирали на місце страти, "він по дорозі просив прощення в усіх, кого він зустрічав на шляху: молодих і старих"¹⁵; інший новомученик, Яків Артський, якого повішено в 1520 році, перед самою смертю пропонує своїм товаришам стати на коліна: "Помолімося Христові за цілий світ і за Церкву"¹⁶. Коли мученик помирає, це заступництво триває і набирає дедалі більшого розмаху й більшої сили у спільноті святих.

Іноді солідарність набирає форми реального заступництва, як це було з матір'ю Марією у Равенсбруці. Таке ж заступництво здійснює у III ст. мученик Никифор, історія якого справила особливе враження на матір Марію. Його багатолітня дружба з отцем Саприкієм була розірвана через дрібну сварку, і, незважаючи на всі зусилля Никифора, Саприкій відмовлявся помиритись. Коли настали часи гонінь, Саприкій відрікся християнства, а Никифор, його друг, якого він знехтував і принизив, прийняв мученицьку смерть замість нього і заради нього¹⁷. До іншого заступництва вдалася черниця Олена Мантурова. Вона за благословенням св. Серафима Саровського померла замість її хворого брата Михаїла, який ще не завершив своїх справ на землі; Михаїл одужав, а Олена захворіла й померла¹⁸.

Солідарність, взаємне заступництво — головні риси добровільного мучеництва чернечого життя. Чернець, живучи у чернечій общині, не лише розділяє з іншими свою денну роботу, денну молитву і все, що йому належить, а й покликаний виявляти свою солідарність і на значно вищому рівні. Як нам розповідає св. Симеон Новий Богослов, він молився до Бога "всією душею, обливаючись гарячими слізьми", щоб його браття могли увійти в рай разом із ним, — або ж нехай йому буде присуджено пекло разом із ними, бо "пов'язаний з ними духовно святою любов'ю у Святому Дусі, він не хотів входити до Царства Небесного, якщо це означатиме, що його заберуть від них"¹⁹.

Пов'язаний у такий самий спосіб зі своїми братами чернець — як і Зуся — бере їхню вину на себе і кається разом з ними. У Сказаннях отців пустелі є багато таких історій, як-от:

"Два ченці їхали на базар продавати своє рукоділля. У місті вони пішли різними шляхами, і один з них учинив перелюб. Через деякий час другий чернець зустрів його і сказав: "Ходімо назад, до нашої келії, брате". Але перший відповів: "Я не піду". Другий чернець тоді запитав його: "Чому, брате мій?" А той відповів: "Коли ми розійшлися, я згрішив перелюбом". Тоді другий, щоб повернути його, сказав: "Коли я тебе залишив, те ж саме сталось і зі мною. Але ходімо, й будемо важко спокутувати наш гріх, і Бог пробачить нам". Тоді вони повернулися й розповіли старцю, що з ними трапилося; і старець призначив їм покуту. Отже, один покутував гріх від особи іншого, немовби він сам згрішив. Побачивши його покуту заради любові, Бог за кілька днів відкрив про це одному зі старців, і з великої любові до невинного брата Він пробачив другому, який згрішив. Саме це й означає віддати своє життя заради свого брата"²⁰.

Останнє речення має особливе значення, завершальне щодо мучеництва.

Пустинник IX ст. св. Іоанікій Великий заходить ще далі, приймаючи не лише спокуту, а й спокусу іншого. Зустрівши молоду черницю, занепокоєну "хтивістю", він покликав її до себе і наказав їй покласти руку йому на шию. Коли вона зробила як він наказав, він почав молитися, щоб вона звільнилася від зла, що її непокоїть, а кара ця щоб упала на нього. І вона звільнилася від плотської боротьби, що завдавала їй болю, та повернулася до свого чернечого життя; але страшні спокуси тепер почали наступати на святого. Ця історія також особливо сподобалася матері Марії²¹.

Ідея, що один християнин спроможний — у прямому й переносному значенні — нести тягар страху і спокуси іншого, є головною темою роману Чарльза Вільямса "Сходження у пекло". Поліна Анструзер стає вільною, коли дозволяє Пітерові Стенхоупу взяти на себе тягар її таємничого страху; Лоуренс Вентворт, навпаки, відмовляється від цього "способу заступництва" і спускається самотою все нижче і нижче у пекло.

Несіння тягаря — важливий аспект служіння духовного отця чи матері, як його розуміють у традиції православного чернецтва. Для прп. Йоана Лествичника або ж св. Симеона Нового Богослова, так само як і для російських старців XIX ст., духовний наставник — це не лише радник, який пропонує відокремлені на безпечну відстань поради або проголошує виправдання виключно з юридичної точки зору, а й — найголовніше — гарант або anadochos, який поручається за своїх дітей, беручи на себе тягар їхнього страху та вини, відповідаючи за них на Страшному суді, об'єднуючи себе та їх у любові²². Як запевняв св. Варсануфій Газький своїх послідовників: "Я піклуюся про вас більше, ніж ви самі про себе піклуєтесь... Боже, приведи мене разом із дітьми моїми до Царства Свого, або ж зітри мене з книги Своєї... Я тримаю вас під своїм крилом, я несу ваш тягар і ваші образи... Ви немовби сидите під деревом у тіні... Я б із задоволенням віддав своє життя за вас"²³. Як зображено на іконі Христа Доброго Пастиря, духовний отець віддає своє життя за овець (Йн 10,11)²⁴: отже, духовне наставництво — це також форма мучеництва.

Всесвітнє покликання

Отже, ми говорили про мучеників, які є такими не лише у прямому, а й у переносному значенні цього слова: про тих, хто помер за Христа в гоніннях, і про тих, чиє мучеництво є внутрішнім та прихованим, — про ченців та духовних отців і матерів. Мучеництво — це всеохопна категорія, всесвітнє покликання. Якщо мучеництво означає разом з Христом нести хрест, добровільно його приймаючи, поєднуючи свої страждання зі стражданнями Христа і всього світу, то це означає, що таким є покликання кожного християнина. Усі несуть хрест, усі до певної міри є мучениками. Чи покликані ми відкрито померти за Христа — на полі битви, у газовій камері або ж в ув'язненні, — здебільшого залежить від зовнішніх чинників, які ми не спроможні контролювати, від політичної ситуації, в якій живемо. Але чи візьмемо свідомо ми на себе хрест — залежить саме від нас.

Християнська спільнота швидко оцінила важливість внутрішнього мучеництва. "Щодня я наражаюся на смерть", — говорить св. Павло (1 Кор 15,31). Мучеництво, смерть Христа — це не лише основна можливість, а й невід'ємна частина кожного дня. Ще на початку III століття Климент Александрійський стверджував, що "істинний гностик" буде постійним і безнастанним мучеником: "Він буде мучеником уночі, мучеником удень, мучеником у своїй промові, своєму повсякденному житті, своєму характері"²⁵. Оріген пише на цю тему у своїй "Настанові мучеництва". Ще змолоду він бачив, як його батько помер у гоніннях в Александрії у 202 році, і його пристрасним бажанням було розділити долю батька. Коли у нього це не вийшло, він розпочав аскетичне життя, вважаючи його підготовкою до майбутнього покликання стати мучеником і водночас заміною мучеництва, якщо це майбутнє покликання не справдиться.

Він розрізняє "відкрите мучеництво" і "приховане мучеництво", або мучеництво совісті²⁶. Перше — лише для деяких, друге — для всіх.

Св. Кипріан Карфагенський у середині того ж століття вбачав ще більшу різницю між видами мучеництва, говорячи про "червоне" та "біле" мучеництво. "Червоне" мучеництво — через кров, пролиту в часи гонінь, "біле" мучеництво — через самозречення задля співчуття та милосердя в мирні часи²⁷. Ірландці розвивають цю ідею далі, говорячи про трикратне мучеництво: "червоне", "біле" і "зелене". "Червоне" — це віддавати свою кров за Христа; "біле" — це "віддати все, що ти любиш, заради Бога", погодитися подорожувати, стати паломником, добровільно піти у вигнання заради Бога; "зелене" — це "звільнити себе від злих бажань постом і працею", ведучи аскетичний спосіб життя кожного дня²⁸.

Орігенове поняття таємного мучеництва втілено у чернецтві IV століття. Близько 311 року "отець чернецтва" св. Антоній Великий за часів гонінь при імператорі Максиміні Дайя іде з пустелі до Александрії для того, щоб підтримати й підбадьорити мучеників у їхніх стражданнях, і якщо треба — постраждати самому. Але такої потреби немає; і тому коли гоніння закінчуються, він повертається у пустелю і заглиблюється в аскетизм, "у глибині душі страждаючи щодня як мученик", за словами його біографа св. Афанасія²⁹. Серед ранніх ченців був поширений завіт: "Віддай свою кров і прийми Духа"³⁰: дар Утішителя можна стяжати через мучеництво совісті, через аскетичну "щоденну смерть". Св. Варсануфій стверджує: "Зректися своєї волі — пролити свою кров"³¹. Святість, як зазначає Євагрій Понтійський, потребує внутрішнього мучеництва: "Не думайте, що ви здобули праведність, доки не постраждаєте для цього аж до пролиття крові"³². Ченці є мучениками у сформованому християнському світі, вони вже непідвладні зовнішнім переслідуванням держави.

Проте аскетичний шлях до таємного мучеництва належить не лише ченцям і черницям. Ті, хто живе подружнім життям, теж покликані бути мучениками³³. Спільне життя чоловіка, дружини й дітей завжди передбачає придушення свого бажання, яке св. Варсануфій називає пролиттям крові. Внутрішня любов, радісна й самодостатня, має бути також жертовною. Про все це говориться під час православного обряду вінчання. У молитвах йдеться про радість, але це радість хреста, "радість, яку благословенна Олена відчула, знайшовши дорогоцінний хрест". Під час кульмінації таїнства — вінчання молодого й молодої — корони виступають символом перемоги, нагороди, призначеної для тих, що довели свою перемогу над гріховними пристрастями. Але вони водночас є мученицькі корони; без внутрішнього мучеництва, без добровільного страждання не може бути справжнього шлюбу. Коли щойно вінчана пара з процесією три рази обходить коло, священик несе хрест напроти них³⁴, а хор співає гімн на честь святих мучеників: "Ви добре страждали й отримали корони".

Подружжя, так само як ченці та черниці, несуть хрест і є мучениками совісті. Так само й ті, хто неодружений, ті, хто, так би мовити, несвідомо прийняв покликання дівоцтва і прирік себе на целібат, оскільки можливість одружитися так ніколи і не випала. У сучасному західному суспільстві чисельність цієї групи постійно збільшується, ця група широко представлена в нашій церковній спільноті. Православ'я має багату теологію чернечого життя і так само багату, хоча й часто забуту, теологію шлюбу; але поки що православ'я дуже мало дало теології самотніх. Що ж тоді ми маємо говорити третій категорії?

Спочатку ми можемо розкрити два аспекти мучеництва, на яких наголошувалося раніше: співучасть і солідарність. Самотній чоловік чи жінка не обов'язково з самого початку вирішили бути самотніми, але коли він чи вона в душі вирішує прийняти цей стан, тоді те, що спочатку видається позбавленням, може стати здобутком. Так само явна ізоляція самотньої людини може перетворитися на співучасть. Звільнення від безпосередніх сімейних уз, якими він чи вона зазвичай насолоджується, видається, на перший погляд, втратою, але на це можна поглянути з іншого боку: цей вільний час можна використовувати для справжнього співчуття іншим, для служіння особистого або громаді. Маючи багато друзів (але не обов'язково ведучи "суспільне життя" у світському значенні), надаючи особливої уваги молитві про заступництво, людина може бути самотня. За висловом Цицерона, жодна людина не є такою малою, як самотня (numquam minus solus quam cum solus). Але інколи це надзвичайно важко. Без страждань немає нічого цінного; як застерігає нас св. Серафим: "Без страждань немає спасіння"³⁵. Свт. Феофан Затворник стверджує те ж саме: "Душа, невипробувана горем, не придатна ні для чого"³⁶.

Між "червоним" мучеництвом й іншими формами мучеництва існує чітка різниця. Мученик під час гонінь покликаний жертвувати заради всіх, його жертва неподільна і всеохопна. Мученик совісті — чернець або людина одружена чи самотня — покликаний жертвувати собою усе життя, приносячи не одну велику жертву, а безліч маленьких. За словами св. Мефодія Олімпійського, дівоцтво є мучеництвом, "не в один короткий проміжок часу, а протягом усього життя"³⁷. Як написано в Євангелії від Луки, ми мусимо нести свій хрест щодня (9,23).

Висловлена у такий спосіб перспектива може злякати. Але щоденна смерть — це водночас щоденне воскресіння. "В мені щось померло", отже, "в мені щось ожило". Як говорить св. Павло, "як ті, що вмирають, а все живі... як сумні, та завжди веселі" (2 Кор 6,9-10).

Радісний смуток

Отже, зробимо висновок. Мученик — це свідок, свідок не лише розіп'яття, а й воскресіння. Мучеництво містить у собі надзвичайно гострий біль, як фізичний, так і духовний; але страждання мучеників — це смуток, який викликає радість як для інших, так і для них самих. Існує багато свідчень, що мученик прямує назустріч смерті не з похмурим, наляканим обличчям, а з готовністю й сподіванням. Коли проконсул засуджує св. Полікарпа до спалення живцем, він відповідає: "Чому ти чекаєш, роби, що хочеш"; а потім "він був натхненний відвагою й радістю, а обличчя його було сповнене благодаттю"³⁸. Новомученик Миколай Великий ішов на страту "із виглядом, немовби йшов на весілля, а не на смерть"³⁹; коли великомученика Йоана Трапезундського вели на смерть, він "радісно біг по вулиці, немов спраглий олень, що шукає джерело з водою"⁴⁰.

Церква має достатньо підстав починати більшість своїх гімнів мученикам словом "Радійте!"

Примітки

¹ Constance Babington Smith, Iulia de Beausobre: A Russian Christian in the West (London: Darton, Longman & Todd, 1983), 26-27. Iulia de Beausobre — lulia Mikhailovna, Lady Namier відома своїми книгами The Woman Who Could Not Die (London: Chatto & Windus, 1938), Creative Suffering (Westminster: Dacre, 1940), Macarius, Starets of Optino: Russian Letters of Direction 1834-1860 (Westminster: Dacre, 1944), а також Flame in the Snow (London: Constable, 1945).

² Цитата з книги Charles Williams, The Passion of Christ (London: Oxford University Press, 1939), 1.

³ Pensees 919 (553).

⁴ Martyrdom of Polycarp 7.1.

⁵ St Nicodemus of the Holy Mountain (ред.), Neon Martyrologion (Athens: Aster/Papademetriou, 1961), 105-6; L. J. Papadopoulos and G. Lizardos (tr.), The New Martyrs of the Turkish Yoke (Seattle: St Nectarios Press, 1985), 40. Щодо новомучеників див.: Norman Russell, "Neomartyrs of the Greek Calendar," Sobornost 5:1 (1983), 36-62.

⁶ Sergei Hackel, Pearl of Great Price, 2nd edn. (London: Darton, Longman & Todd, 1981), 148.

⁷ A Treasury of Divine Knowledge, tr. Philokalia, 3:87, 161, 183, 281. Пор. David Balfour, "Extended notions of martyrdom in the Byzantine ascetical tradition," Sobornost 5:1 (1983), 20-35.

⁸ N. F. Robinson, Monasticism in the Orthodox Churches (London: Cope & Fenwick, 1916), 83.

⁹ Ladder 7 (PG 88:809C); tr. Luibheid and Russell, 141.

¹⁰ See The Image of the City and Other Essays, Anne Ridler (ред.) (London: Oxford University Press, 1958), 147-54.

¹¹ 4.4.2: ed. Kelley, 233.

¹² Tales of the Hasidim: The Early Masters (New York: Schocken Books, 1968), 237, 242; Tales of the Hasidim: The Later Masters (New York: Schocken Books, 1966), 93.

¹³ The Diary of a Russian Priest, 124.

¹⁴ Martyrdom of Polycarp 8.1.

¹⁵ Neon Martyrologion, 72; tr. Papadopoulos and Lizardos, 46.

¹⁶ Neon Martyrologion, 72; tr. Papadopoulos and Lizardos, 330.

¹⁷ Hackel, Pearl of Great Price, 15.

¹⁸ Archimandrite Lazarus Moore, St. Seraphim of Sarov: A Spiritual Biography (Blanco, TX: New Sarov Press, 1994), 382-87.

¹⁹ Discourse 8:62-64: ed. Krivocheine, 2:90; tr. deCatanzaro, 145. Порівняйте з молитвою св. Варсануфія (примітка 22).

²⁰ AP, anonymous collection 179: ed. Nau, ROC 13 (1908), 269-70; подібні історії в §§180, 346, 354, 389; tr. Ward, Wisdom, §§47, 48, 215, 223 (15, 58-59, 61).

²¹ Symeon Metaphrastes, Life of St Ioannikios 14 (PG 116:48D); cf. Hackel, Pearl of Great Price, 15; повніше в першій редакції, One, of Great Price (London: Darton, Longman & Todd, 1965), 15-16. Подібну історію, де описано такий самий жест покладання руки на шию іншого, див. Climacus, Ladder 23 (PG 88:980AB); tr. Lubheid and Russell, 213.

²² Див. мою передмову до книги Climacus, The Ladder of Divine Ascent, tr. Lubheid and Russell, 41-43; а також мою передмову до Irenee Hausherr, Spiritual Direction in the Early Christian East, Cistercian Studies Series 116 (Kalamazoo, MI: Cistercian Publications, 1990), XXII-XXVII. Порівняйте АР, alphabetical collection, Lot 2 (PG 65:256B).

²³ Questions and Answers, ed. Schoinas, §§39, 110, 239, 353; tr. Regnault and Lemaire, §§39, 187, 239, 353.

²⁴ Climacus, To the Shepherd 5 (PG 88:1177B); tr. Archimandrite Lazarus (Boston: Holy Transfiguration Monastery, 1978), 234.

²⁵ Miscellanies 2.20: ed. Stählin, 170.10f.

²⁶ Exhortation to Martyrdom 21; tr. Greer, 55. Про аскетичне життя Орігена читайте в книзі Eusebius of Caesarea, Ecclesiastical History 6.3.

²⁷ On works and almsgiving, 26.

²⁸ Див.: J. Ryan, Irish Monasticism (Dublin: Talbot, 1931), 197-98, цитуючи так званий Cambray Homily (кін. VII чи поч. VIII ст.), з книги W. Stokes and J. Strachan, Thesaurus Palaeohibernicus, 3 vols. (Cambridge, England: Cambridge University Press, 1901-1903), 2:246-7. Раян надає "білому" мучеництву більшого ступеня аскетизму.

²⁹ Life of Antony 47; tr. Gregg, 66. Авторство цієї книги довгий час було предметом дискусії, але немає вагомих підстав заперечувати традиційну точку зору, що автором книги є Афанасій.

³⁰ АР, alphabetical collection, Longinus 5 (PG 65:257B); tr. Ward, Sayings, 123.

³¹ Questions and Answers, §254.

³² On prayer 136 (PG 79:1196C); tr. Philokalia, 1:69.

³³ Див. Paul Evdokimov, The Sacrament of Love. The Nuptial Mystery in the Light of the Orthodox Tradition, 65-84, де автор розглядає покликання подружнього та чернечого життя як взаємодоповнювальні.

³⁴ В російській практиці.

³⁵ Archimandrite Lazarus Moore, St Seraphim of Sarov, 126.

³⁶ Quoted in Igumen Chariton, The Art of Prayer, 231.

³⁷ Banquet 7.3.

³⁸ Martyrdom of Polycarp 11.2; 12.1.

³⁹ Neon Martyrologion, 87.

⁴⁰ Ibid., 72; tr. Papadopoulos and Lizardos, 46.

Важливіше за всі книги

Якщо ми піднімаємось на гору перший раз, нам потрібно знати маршрут; нам також потрібен провідник чи гід, хтось, хто був на цій горі раніше й добре знає дорогу. Таку ж саму роль провідника виконує "авва", або ж духовний отець, якого греки називають geron або geronta, а росіяни старец, слово, яке в обох мовах означає "людина похилого віку" або "старший"¹.

Важливість покори gеrоп підкреслюється ще у витоках східного християнського чернецтва. Це зрозуміло, приміром, зі слів, приписаних св. Антонію Єгипетському:

"Я знаю про ченців, які падали після важкої роботи й ставали божевільними, тому що покладалися на власну працю і не шанували заповіт того, хто каже: "Спитай у отця, й він звістує тобі" (Втор 32,7). І якщо це можливо, про кожен крок, який робить чернець, про кожну краплю води, яку він п'є у своїй келії, він повинен розповідати старцям, щоб уникнути помилок у тому, що він робить"².

Потреба в духовному наставництві є головною темою Апофегмати, або Сказань отців пустелі:

"Старці казали: "Якщо ви бачите молодого ченця, який лізе до неба з власної волі, схопіть його за ноги й киньте до низу, бо це йому на користь... Якщо людина покладає віру на когось іншого і повністю виявляє йому покору, то їй не потрібно, виконувати заповідь Бога, їй треба лише віддати усю свою волю у руки отця свого. Тоді перед Богом вона буде безгрішною, тому що Бог нічого не вимагає від початківців, окрім самозречення через послух»"³.

Особа старця, така визначна за часів перших поколінь єгипетського чернецтва, й донині зберегла своє важливе значення у православному християнстві. "Є одна річ, важливіша за усі книги й ідеї, — стверджує російський мирянин XIX ст., слов'янофіл Іван Киреєвський, — і це приклад православних старців, перед якими можна викласти будь-яке міркування і від яких можна почути не лише більш-менш цінну особисту думку, а й судження святих отців. Хвала Богу, такі старці ще не зникли з нашої Росії"⁴. А російський священик-емігрант XX ст., отець Олександр Єльчанінов, пише: "Нива їхньої діяльності безмежна... вони, безперечно, святі, і люди визнали їх такими. Я відчуваю, що в наші трагічні дні саме ними буде живитися й зміцнюватися віра у нашій країні"⁵.

Духовний наставник як "харизматична" постать

Хто дав право деяким людям бути духовними наставниками? Як саме і хто його чи її призначає?