Розділ 2. "Іди радісно": Таїнство смерті й воскресіння
Людське існування можна порівняти з книгою. Більшість людей розглядає своє земне життя як справжній текст, головну оповідь, і вважають прийдешнє життя — якщо, звичайно, вони у нього вірять — не більше, ніж додатком. Але справжнє християнське ставлення зовсім інше: наше теперішнє життя — не більше, ніж передмова, вступ, тоді як саме прийдешнє життя становить головну оповідь. Момент смерті означає не закінчення книги, а початок першої частини.
Про завершальну точку — а, по суті, початкову — слід сказати дві речі, які є настільки очевидними, що про них легко забувають. По-перше, смерть — невідворотний і певний факт; по-друге, смерть — це таїна. Це означає, що нам треба сприймати грядущу смерть з протилежними почуттями: зі спокійним реалізмом та зі смиренним трепетом.
Смерть — невідворотний і певний факт
У цьому житті є лише одна річ, щодо якої ми можемо бути впевнені: ми всі помремо (якщо тільки Друге пришестя Христа не відбудеться за нашого життя). Смерть — це та певна й неминуча подія, до якої кожна людина має готуватися. І якщо я спробую про неї забути і відвернуся від її неминучості, я сам страждатиму від цього. Справжня людяність невіддільна від усвідомлення смерті, адже тільки прийнявши реальність своєї грядущої смерті та поглянувши їй у вічі, я можу стати дійсно живим. Як зауважив Д. Х. Лоуренс: "Без пісні смерті пісня життя стає позбавленою осмисленості та безглуздою". Лишаючи поза увагою глибинність смерті, ми позбавляємо життя його величі. Надзвичайно переконливо говорить про цей момент митрополит Антоній Сурозький:
"Смерть — пробний камінь нашого ставлення до життя. Ті, хто бояться смерті, бояться і життя. Неможливо не боятися життя з усіма його труднощами і небезпеками, якщо боїшся смерті... Якщо ми боїмося смерті, то ніколи не зможемо по-справжньому ризикнути, змарнуємо наше життя, боязко і нерішуче вагаючись. Тільки дивлячись смерті в лице, осмислюючи її, визначаючи її місце і своє ставлення до неї, ми будемо здатні жити безстрашно й на повну силу"2.
А втім, наш реалізм і рішучість "надати сенсу" смерті не мають призвести до применшення другої істини: смерть — це таїна. Хоч би що не повідували нам різні релігійні традиції, ми майже нічого не знаємо про цей "невідомий край, звідки не повертався жоден подорожанин". Дійсно, як говорить Гамлет, жах перед нею "сковує волю". Ми мусимо опиратися спокусі зазирати надто далеко і говорити надто багато. Ми не повинні перетворювати смерть на банальність. Це невідворотний і певний факт, але це також і величне невідоме.
Про тверезий реалізм, з яким ми маємо ставитись до смерті, слушно висловився Ісаак Сирін:
"Приготуй серце своє до відходу. Якщо ти мудрий, очищай його щомиті. Щодня кажи собі: "Ось, той, хто прийшов за мною, вже біля дверей. Чого ж я сиджу бездіяльно? Я маю піти навіки. Повернутися я вже не зможу". З цією думкою щоночі лягай спати і обмірковуй її протягом дня. Коли настане мить відходу, зустрінь її з радістю і скажи: "Прийди з миром. Я знав, що ти прийдеш, і я не забув нічого з того, що може знадобитися в дорозі"3.
Смерть велика і мала
Визначаючи місце смерті та наше місце стосовно неї, потрібно постійно мати на увазі три моменти.
Смерть ближче до нас, ніж ми собі уявляємо.
Смерть цілковито неприродна, протилежна Божому задуму, і все ж таки вона є даром Господнім.
Смерть — це розлука, яка не розлучає.
Смерть набагато ближче до нас, ніж ми можемо собі це уявити, вона не просто завершальна подія нашого земного існування, а сьогоденна реальність, яка постійно триває в нас та довкола нас4. "Щодня я наражаюся на смерть", — каже апостол Павло (1 Кор 15,31), "Час смерті — кожна мить", — додає Т. С. Еліот. Усе життя — це різновид помирання: ми помираємо постійно. Але у цьому щоденному досвіді помирання кожну смерть супроводжує нове народження: будь-яке помирання — це також різновид життя. Життя і смерть не взаємозаперечні протилежності, вони переплетені між собою. Все людське існування — це поєднання помирання та воскресіння: "Як ті, що вмирають, а все живі" (2 Кор 6,9). Вся наша земна подорож — це безнастанне перетинання межі, постійний перехід через смерть у нове життя. Між народженням та смертю все наше існування складається з низки "малих" смертей та народжень.
Щоразу, засинаючи вночі, ми передчуваємо смерть; щоразу, прокидаючись наступного ранку, — начебто постаємо з мертвих. Одна єврейська молитва проголошує: "Благословен Ти, о Господь наш Бог, Цар всесвіту, що наново твориш Твій світ кожного ранку"5. Так само відбувається і з нами: щоранку, коли ми прокидаємося, ми начебто створені заново. Можливо, наша остаточна смерть буде таким самим відродженням — засинанням, після якого настане пробудження. Ми не боїмося засинати щоночі, бо знаємо, що наступного ранку знову прокинемося. Хіба ми не можемо з такою ж довірою поринути в наш смертний сон? Хіба не можемо очікувати пробудитися створеними заново для вічності?
Зв'язок життя і смерті проявляється так само під час дорослішання, хоча дещо в інший спосіб. Для того, щоб ми могли перейти на наступну сходинку життя, щось усередині нас щоразу має вмерти. Перехід — від немовляти до дитини, від дитини до юнака, від юнака до зрілої людини — щоразу потребує внутрішньої смерті для того, щоб щось нове могло народитись. І часто ці переходи, особливо коли дитина стає підлітком, можуть спричинити болісну кризу. Якщо у тій чи іншій точці ми відмовимось прийняти необхідність такого помирання, то не зможемо відбутися як справжня особистість. Як пише Джордж Макдональд у романі "Ліліт": "Ви будете мертві доти, доки відмовляєтесь померти". Саме смерть старого в нас уможливлює появу нового, без смерті не було б нового життя.
Іншою формою смерті, як і під час дорослішання, є розлука, розставання з місцем або людиною, яку ми любили: partir, c'est mourir un peu (розставання — це мала смерть). А втім, такі розставання є необхідними для нашого дорослішання та становлення. Якщо ми не наважимось залишити наше оточення, попрощатися зі своїми друзями і встановити нові зв'язки, то ніколи не відкриємо в собі своїх справжніх можливостей. Занадто прив'язуючись до минулого, ми відмовляємось від можливості відкрити нове. Як стверджує Сесіл Дей Льюїс: "Становлення людини починається з її вирушання в путь, і любов випробовується тоді, коли її відпускають".
Ще один різновид смерті, з яким кожен з нас часом стикається, полягає у досвіді відмови. Скажімо, нам відмовляють під час влаштування на роботу (скільки випускників шкіл чи університетів мають пройти сьогодні через цю форму смерті!). Або відмова у коханні. Щось дійсно помирає всередині нас, коли ми дізнаємось, що наше кохання без взаємності і комусь іншому віддали перевагу. І все ж навіть така смерть може стати джерелом нового життя. Для багатьох молодих людей саме невдале кохання стає початком зрілості, вступом у доросле життя. Тяжка втрата, смерть близької людини викликають таку ж смерть у серці того, хто залишається жити. Ми відчуваємо, що втратили щось у нас самих, наче нам відтяли якусь частину тіла. Все ж, сприйнявши та внутрішньо переживши тяжку втрату, кожен з нас стає ще більш насиченим життям, ніж був до того.
Майже такою ж болісною, як втрата друга чи члена сім'ї, для багатьох віруючих може бути втрата віри — втрата переконань (або тих уявлень, що здавалися переконливими) про Бога або значення людського буття. Але це також досвід життя і смерті, через який ми маємо пройти для того, щоб наша віра набула зрілості. Істинна віра перебуває у постійному діалозі із сумнівом. Бог незрівнянно більший, ніж усі наші уявлення про Нього; наші розумові уявлення — це ідоли, яких потрібно скидати. А втім, для того, щоб бути дійсно живою, наша віра має постійно помирати.
Отже, в усіх цих випадках смерть виявляється творчою, а не руйнівною. Зі смертю настає воскресіння. Щось помирає — щось починає жити. Чи не такою є смерть у кінці нашого земного життя? Її слід розглядати як останню і найважливішу ланку з довгої низки смертей і воскресінь, що їх ми переживаємо від дня свого народження. Вона не є чимось абсолютно відмінним від того, що відбувалось з нами протягом усього життя, але є більшим, всеосяжним виявом того, через що ми повсякчас проходили. Якщо малі смерті, через які ми проходили, щоразу вели нас через смерть до воскресіння, то чи не так само відбувається у великий момент смерті, коли нарешті настає наш час залишити цей світ?
Але й це ще не все. Для християн постійно повторюваний зв'язок смерть-воскресіння у власному житті набуває глибшого значення через життя, смерть і воскресіння нашого Спасителя Ісуса Христа. Наша власна історія стає зрозумілою у світлі Його історії, яку ми щороку святкуємо протягом Світлої седмиці, а також щонеділі під час євхаристії. Наші малі смерті і воскресіння поєднані історією з Його визначальними смертю і воскресінням; наші малі переходи піднесені та стверджені Його великим Переходом. Смерть Христова, як йдеться в літургії свт. Василія Великого, — "життєдайна смерть". Його приклад є запорукою, що наша власна смерть також може бути "життєдайною". Він наш предвісник і першоцвіт. На Великодній всенічній службі православні проголошують слова, які приписують свт. Йоану Златоусту:
"Нехай не боїться ніхто смерті, адже від неї нас врятував Спаситель Своєю смертю. Пройшовши через смерть, Він зруйнував її. (...) Воскрес Христос і життя запанувало. Воскрес Христос і ніхто не залишений у гробі"6.
Трагедія і благословення водночас
Отже, смерть супроводжує нас протягом усього життя, як незмінний, повторюваний щоденний досвід. А втім, якою б знайомою смерть не була, водночас вона залишається цілком неприродною. Смерть не входила до передвічного Господнього задуму творення. Він створив нас не для смерті, а для життя. Понад те, Він створив нас як нерозривну єдність. В іудаїзмі та християнстві людину розглядають у категоріях цілісності: кожен з нас — не тимчасово ув'язнена в тілі душа, яка прагне вирватись з нього, а цілісність душі й тіла. К. Г. Юнг мав рацію, наполягаючи на тому, що він називає "таємничою істиною": "Дух є живим тілом, побаченим ізсередини, і тіло є зовнішнім проявом духа живого — насправді ж вони єдині"7. Таким чином, смерть, що розділяє душу й тіло, грубо спотворює цілісність нашої людської природи. Хоча смерть і чекає на кожного, вона абсолютно не є нормальною. Вона страхітлива і трагічна. Стикаючись зі смертю наших близьких чи передчуваючи власну смерть, незважаючи на весь свій реалізм, ми цілком виправдано відчуваємо спустошення, жах або навіть обурення:
Не входьте спокійно в цю спокійну ніч,
Гнівайтесь, протестуйте проти згасання світла8.
Сам Христос плакав біля могили Свого друга Лазаря (Йн 11,35), і у Гетсиманському саду Він страждав, передчуваючи наближення власної смерті (Мт 26,38). Апостол Павло говорить: "Знищений буде останній ворог — смерть" (1 Кор 15,26), і тісно пов'язує її з гріховністю: "Жало смерти — гріх" (1 Кор 15,56). Ми маємо померти, бо живемо у гріховному світі — викривленому та безладному, божевільному та пригніченому (écrasé).
А втім, смерть є не лише трагедією, а й благословенням. Хоча вона не входила до Божого задуму, але є "даром Божим", проявом Його милосердя та співчуття. Для нас, людей, це була б занадто жахлива доля — жити нескінченно у цьому гріховному світі, назавжди замкненими у порочному колі смутку та гріха.
Бог дав нам вихід. Він розірвав єдність душі й тіла, щоб згодом надати їм нової форми, поєднати знову в тілесному воскресінні Останнього дня і у такий спосіб знову створити їх для повноти життя. Він схожий на гончаря, про якого говорить пророк Єремія: "І як посудина, що її він ліпив із глини, не виходила, як то трапляється з глиною в руці гончаря, то він робив з неї знов іншу посудину, яка йому була до вподоби" (Єр 18,4). Божественний Гончар кладе руку на зіпсовану гріхом посудину людини і розбиває її, щоб виліпити знову на Своєму гончарному колі та повернути їй первинну славу. У цьому значенні смерть є засобом для нашого перетворення. У православній заупокійній службі є слова:
Колись Ти створив мене з нічого,
І надав мені Свого Божого образу,
Але коли порушив я заповідь Твою,
Ти повернув мене в землю, з якої я був взятий.
Надай мені знову подобу Твою,
Віднови мою колишню красу9.
В епітафії, складеній Бенджамином Франкліном для самого себе, смерть — це спосіб, у який нас буде "виправлено і вдосконалено":
Тіло
Бенджамина Франкліна, друкаря
(Як обкладинка старої книги,
Зміст якої витерся,
Стерлись літери, не видно тиснення)
Спочиває тут, пожива для червів!
Але сама праця не буде втрачена,
Адже вірить він, що з'явиться вона знову
В новому
І покращеному виданні,
Виправленому та вдосконаленому
Своїм Автором!
Тож, наше ставлення до смерті діалектичне, проте, зрештою, ці два підходи не суперечать один одному. Ми вбачаємо у смерті неприродність, ненормальність, протилежність передвічному задуму Творця, тому сахаємось від неї з горем і розпачем. Але ми також вбачаємо у ній вияв Божої волі, благословення, а не покарання. Це втеча від безвиході, акт милосердя, шлях до нашого перевтілення. Це наше повернення: згадаймо знову православну заупокійну службу: "Я вівця, що заблукала: поклич мене назад і врятуй мене, о Спасителю мій"10. Отже, ми наближаємось до смерті з готовністю та надією, промовляючи разом з Франциском Асизьким: "Хвала тобі, Господи, за нашу сестру, тілесну смерть", бо саме за допомогою тілесної смерті Господь повертає додому Своє дитя. По той бік розділення в смерті душі й тіла ми вбачаємо їх майбутнє возз'єднання в останньому воскресінні.
Ця діалектика чітко виявлена у православному чині поховання. Немає жодної спроби приховати болісну і шокуючу реальність факту смерті. Труна залишається відкритою, часто настає гірка мить, коли родичі та друзі один за одним підходять, щоб востаннє поцілувати померлого. Разом з тим, у багатьох країнах існує звичай одягати не чорний, а білий одяг, як на службі Воскресіння у Великодню ніч: Христос воскрес з мертвих і закликає померлого християнина приєднатися до Його Воскресіння. Під час похорону не заборонено скорботний плач; і це, безперечно, мудро, бо сльози зцілюють, а стримування горя тільки поглиблює рану. Але ми не повинні горювати "як інші, що не мають надії" (1 Сол 4,13). Наше горе, хай би яким великим воно було, не безнадійне, бо, як ми сповідуємо в символі віри, "ми чекаємо воскресіння з мертвих і життя грядущого віку".
Неперервна єдність
Нарешті, смерть — це розлука, яка не розлучає. Цій тезі православна традиція надає найбільшого значення. Живі й померлі належать до однієї сім'ї. Провалля смерті не є нездоланним, бо ми всі можемо зустрітися навколо Божого вівтаря. Як слушно зазначає російська письменниця Юлія де Бособр: "Церква... це місце зустрічі померлих, живих і ще не народжених, які в любові один до одного зібралися разом біля Вівтаря, щоб проголосити свою любов до Бога"11. Цю думку добре розвинув інший російський автор, священик-місіонер Макарій Глухарьов у листі до людини, яка щойно овдовіла:
"У Христі ми живемо, рухаємося та існуємо. Живі й мертві, усі ми в Ньому. Точніше було б сказати: всі ми живі в Ньому і немає смерті. Бог наш є Богом не мертвих, а Богом живих. Ваш Бог і Бог покійної є тільки один Бог і ви поєднані в Єдиному. Тільки ви не можете бачити один одного деякий час, від цього майбутня зустріч стане ще радіснішою. І ніхто не позбавить вас вашої радості. Навіть тепер ви живете разом; просто вона вийшла в іншу кімнату і зачинила двері... Любов духовна не знає видимого розставання"12.
То як же підтримати цю неперервну єдність? По-перше, існує помилковий підхід, який декому видається привабливим, але православна традиція його повністю відкидає. Спілкування живих та померлих не слід підтримувати за допомогою спіритизму та некромантії. Істинне християнство не визнає жодних технік, що прагнуть уможливити спілкування з померлими через медіумів, спіритичні дошки та подібні речі. Безперечно, такі спроби дуже небезпечні, вони часто приводять тих, хто до них вдається, під владу демонічних сил. Спіритизм — це також виявлення неприпустимої цікавості, схожої на бажання зазирнути за зачинені двері крізь замочну шпарину ("те, що бачив лакей..."). Як зазначає отець Олександр Єльчанінов: "Ми маємо смиренно прийняти існування Таїни і не намагатися прошмигнути з чорного входу для того, щоб підслуховувати за дверима"13.
Як ми довідуємось з життя святих, дійсно буває, що померлі безпосередньо спілкуються з живими, у снах чи видіннях. Але ми, зі свого боку, не повинні шукати таких контактів. Будь-які хитрощі, спрямовані на маніпулювання померлими, несумісні з християнською свідомістю. Єднання з померлими існує не на психічному, а на духовному рівні, і місце нашої зустрічі — це не вітальня (séance-parlor), а престол євхаристії. Єдиним законним підґрунтям для нашого спілкування з померлими є поєднання в молитві, насамперед у літургійному богослужінні. Ми молимось за них, і водночас ми впевнені, що вони моляться за нас; ми пов'язані цим взаємним заступництвом через межу смерті у міцному й незламному союзі.
Особливо тісний зв'язок з померлим православні відчувають протягом перших сорока днів після його смерті. Увесь цей час завіса між цим та потойбічним світом залишається тонкою, тому ці кілька тижнів поминальні служби відправляються особливо часто. Коли сорок днів минають, служби відправляються не так часто, але ми й далі поминаємо померлих у нашому щоденному заступництві. Хоча зв'язок між живими та померлими лишається нерозривним, ми, живі, поступово "відпускаємо" померлого, для того щоб він у спокої вирушив у призначену подорож до іншого берега. Проте це не означає, що після закінчення сорока днів живі перестають тужити за померлим. Навпаки, таке велике горе потребує набагато більше часу — набагато більше, ніж передбачає сучасна західна культура.
Православні не вважають молитву за померлого вибірковою, вона є незмінною рисою нашого щоденного молитовного правила. Ось деякі з наших молитов:
"Ти, хто з мудрістю та людинолюбством встановив лад речей, дарувальник всього, Єдиний Творець, найкращий для кожного, упокой, Господи, душі рабів Твоїх: бо вони уповають на Тебе, нашого Творця і Господа".
"Зі святими упокой, Христе, душі рабів Твоїх, там, де немає болю, скорботи, зітхання, а є життя вічне".
"Нехай Христос упокоїть тебе в країні живих, і відкриє для тебе ворота раю, прийме тебе як жителя Царства, і дарує тобі прощення гріхів, бо ти був Його другом".
Деякі з молитов мають сумніше звучання, нагадуючи нам про можливість вічного відлучення від Бога:
"Від невгасного вогню, від безпросвітної темряви, від скреготу зубів, від червів, що мучать безкінечно, від усіх покарань, звільни, о Спасителю, усіх тих, хто помер у вірі"14.
Для такого заступництва за померлих не може бути встановлено жорстких рамок. За кого ми молимось? Строго кажучи, в публічних літургійних богослужіннях православні правила дозволяють молитися лише за тих, хто помер у видимій єдності з Церквою. Але буває, що наші молитви набагато розширеніші. На недільній вечірній молитві у П'ятидесятницю моляться навіть за тих, хто в пеклі:
"На цьому цілковитому і рятівному святі Ти змилостивився прийняти заступницькі молитви за ув'язнених у пеклі, даруючи нам велику надію, що полегшиш Ти участь усіх, хто страждає в неволі..."15.
Яке віронавчальне підґрунтя для цієї постійно повторюваної молитви за померлих? Яке її богословське виправдання? Відповідь на ці запитання дуже проста. Основою є наша солідарність у взаємній любові. Ми молимось за мертвих, тому що любимо їх. Англіканський архієпископ Вільям Темпл називає таку молитву "служінням любові". Кожен православний з радістю повторив би його слова: "Ми молимось за них не тому, що інакше Бог забуде про них. Ми молимось за них тому, що знаємо: Бог любить і турбується про них, і ми просимо привілею долучити нашу любов до Божої"16. За словами іншого англіканського автора Е. Б. Пусі, відмова молитися за померлих — це "настільки холодна думка... настільки протилежна до любові", що з однієї цієї причини вона є помилковою17.
Не потрібно, або навіть і неможливо, наводити подальші пояснення або виправдання молитви за померлих. Така молитва — це безпосередній вияв нашої любові один до одного. Тут, на землі, ми молимось за інших; чому ж ми не повинні молитись за них після їхньої смерті? Хіба вони вже не існують, і тому ми маємо припинити наше заступництво за них? Живі чи мертві, ми члени однієї сім'ї; тому — живі чи мертві — ми заступаємось один за одного. У воскреслому Христі немає розділення між мертвими та живими; як зазначає авва Макарій: "Ми всі живі в Ньому, і немає смерті". Фізична смерть не спроможна розірвати зв'язків взаємної любові і взаємної молитви, які поєднують нас в єдину Плоть.
Звичайно, ми не можемо знати напевно, як саме ця молитва допомагає померлим. Навіть заступаючись за живих людей, ми не можемо пояснити, як наше заступництво зарадить їм. Ми знаємо з власного досвіду, що молитва за інших є дієвою, тому ми продовжуємо молитися. Але молитва, проголошена за живих чи померлих, діє незбагненно. Ми не здатні збагнути чітку взаємодію між молитвою, вільним вибором іншої людини та Господньою милістю і передбаченням. Коли ми молимось за померлих, нам досить знати, що вони зростають у своїй любові до Бога; і тому потребують нашої підтримки. Все інше залишмо Богові.
Якщо ми справді віримо, що нам даровано нерозривну і тривалу єдність з померлими, то маємо дбати про те, щоб за будь-якої можливості говорити про них у теперішньому, а не у минулому часі. Не слід говорити "ми любили одне одного", "вона була такою дорогою мені", "ми були такі щасливі разом", ліпше сказати "ми любимо один одного — тепер навіть більше, ніж колись", "вона дорога мені, як і завжди", "ми такі щасливі разом". У православній общині Оксфорду є росіянка, яка категорично відмовляється, щоб її називали вдовою. Хоча її чоловік помер багато років тому, вона наполягає: "Я його дружина, а не вдова". Вона має рацію.
Якщо ми навчимося у такий спосіб говорити про мертвих, — у теперішньому часі, а не минулому, — це допоможе нам подолати проблему, яка змушує страждати багатьох. Часто трапляється, що ми занадто легко відкладаємо на потім примирення з тим, з ким розірвали стосунки, і смерть втручається до того, як ми пробачили одне одного. У гіркому розкаянні ми можемо піддатися спокусі сказати собі: "Занадто пізно, занадто пізно, можливість втрачено назавжди, нічого вже не поробиш". Але ми помиляємось, бо ще не занадто пізно. Навпаки, того ж дня ми можемо піти додому й у вечірній молитві напряму поговорити з померлим другом, з яким не порозумілися. Тими самими словами, що їх сказали б, якби він був живий і ми зустрілися наяву, ми можемо попросити вибачення і підтвердити свою любов. І з цього моменту наші взаємини зазнають змін. Хоча ми не бачимо його обличчя, і не чуємо його голосу, і навіть не уявляємо, яким чином наші слова досягнуть його, все ж таки відчуваєм серцем, що разом з ним ми розпочали нову сторінку. Ніколи не пізно почати все спочатку.
"У сто разів тонше і легше"
Нерозв'язаним залишається питання, яке ставлять часто, але сучасний рівень знань відповіді на нього не дає. Вже зазначалось, що людина спочатку була створена Богом як неподільна єдність тіла і душі, і ми сподіваємось — по той бік роз'єднання в тілесній смерті — на їхнє остаточне об'єднання в Останній день. Цілісна антропологія спрямовує нас до віри не лише у безсмертя душі, а й у воскресіння тіла. Оскільки тілесність є невід'ємною частиною усієї особистості людини, кожне справжнє особисте безсмертя є безсмертям як душі, так і тіла. У чому ж тоді полягає зв'язок між нашим теперішнім тілом і нашим воскреслим тілом прийдешнього віку? Чи залишиться у воскресінні наше тіло таким самим або ж це буде нове тіло?
Напевне, найкращою відповіддю буде ось така: таким самим і водночас іншим. Розпочинати слід з Христового воскресіння, яке сталося на третій день. Воно слугує взірцем для майбутнього воскресіння всього людства під час Другого пришестя. Христос став "первістком", якщо скористатись образом апостола Павла, а ми — врожаєм (1 Кор 15,20-24). Євангеліє виразно показує, що Христос воскрес з мертвих не в новому, а в тому ж самому тілі, яке Він мав раніше. Тому могила виявилася порожньою, а перше, що зробив воскреслий Христос, зустрівши апостолів, — показав рани на тілі від розіп'яття, щоб запевнити їх, що Він знову справді присутній з ними в тому самому фізичному тілі, яке вони бачили розіп'ятим на Хресті (Йн 20,20-28; пор. Лк 24,37-40).
Але хоча це було те саме фізичне тіло — водночас воно стало іншим. Це тіло, яке може пройти крізь зачинені двері (Йн 20,19); воно має "інший вигляд" (Мр 16,12); воно є таким, що Його не одразу впізнали двоє учнів на дорозі в Емаус (Лк 24,16) або апостоли на Тиверіядському озері (Йн 21,4). З євангельської оповіді про сорок днів між воскресінням та вознесінням складається враження, що Ісус не постійно присутній серед апостолів: Він раптово з'являється, а потім знову позбавляє їх Своєї видимої присутності. Його тіло не припинило бути справді тілесним, але водночас воно звільнилось від обмежень матеріальності, з якою ми зараз знайомі, живучи у гріховному світі. Воно стало духовним тілом. Але "духовним" не у значенні "позбавленим матеріалізованого", а "зміненим силою і славою Духа".
Як чудо воскресіння Христа, нашого взірця і "первістка", свідчить про наше власне воскресіння в Останній день? Апостол Павло стверджує, що ми, подібно до воскреслого Христа, залишимось незмінними і водночас зазнаємо змін. Про незмінність свідчить аналогія Павла з посіяною зерниною (1 Кор 15,36-37). Зернина "похована" в землі і там приймає "смерть" (пор. Йн 12,24); згодом з цієї "смерті" постає нове життя. Стеблинка чи паросток, що пробивається крізь землю, не тотожні померлій зернині, але виходять з неї.
Поряд з цією незмінністю відбудеться й змінення. Описуючи зв'язок між теперішнім і воскреслим тілом, апостол Павло говорить: "Сіється в тлінні, а встає у нетлінні; сіється в безчесті, а встає у славі; сіється в безсиллі, а встає у силі; сіється тіло тваринне, а постає тіло духовне" (1 Кор 15,42-44). Говорячи про "духовне" тіло Христа, він має на увазі не "позбавлене матеріального" тіло, а "змінене Духом". Христос воскрес не в духовній іпостасі (Лк 24,39), а в людській подобі, у неподільному поєднанні душі та тіла. Це ж справдиться і щодо нас.
Отже, наше майбутнє воскресле тіло, переображене і змінене "духовно", значною мірою залишиться таким самим фізичним тілом, як ми маємо зараз. Але як саме потрібно розуміти цю "тотожність"? Сьогодні, як і в минулому, багато християн розглядають незмінність дещо вузько і буквально. Типовим для такого підходу є твердження в Духовних проповідях св. Макарія Єгипетського: "У воскресінні кожна частина тіла відродиться, не зникне жодна волосина"18.
Св. Григорій Ниський також стверджує, що наше відроджене тіло складатиметься з тих самих фізичних елементів, які утворюють наше теперішнє тіло. Але він підходить до цього питання не так буквально, пропонуючи ідею "форми" (eidos) або конфігурації, накладеної на ці фізичні елементи душею. Він зазначає, що упродовж нашого земного життя елементи нашого матеріального тіла зазнають постійних змін. "Форма", надана душею цим елементам, залишається незмінною, і в такий спосіб через збереження цієї "форми" ми приймаємо те ж саме тіло упродовж нашого життя. Під час воскресіння душа збере розірвані фрагменти матерії, які за життя складали наше тіло і в які була вкладена ця "форма". Порівняно з нашим теперішнім тілом, воскресле тіло буде таким самим, тому що прийматиме таку ж "форму", складену з тих самих фізичних елементів19.
Отож, св. Григорій постулює прямий матеріальний зв'язок між теперішнім та воскреслим тілом. Але чи не спробувати нам детальніше, ніж це робив сам св. Григорій, розвинути його ідею особливої "форми" (eidos)? Якщо фізичні елементи, які утворюють наше тіло у теперішньому житті, постійно змінюються, то, безперечно, в останньому воскресінні не матиме значення, чи складається воно точнісінько з тих самих матеріальних елементів, що й на момент смерті, адже ми стверджуємо: "форма", накладена душею, залишається незмінною.
При розгляді "тожсамості" нашого фізичного тіла у різні моменти його земного життя, і більш того — "тожсамості" воскреслого тіла із тілом наявним, основним моментом є не ідентичність матеріальних складників, а неперервність "форми". У кожному з випадків "форма" залишається тією ж самою, тому й тіло також лишається таким самим, навіть якщо "форму" накладено на іншу матерію. В обох випадках ми можемо проілюструвати цю неперервність, звернувшись, як і К. С. Льюїс, до прикладу морської хвилі: "Моя форма залишається незмінною, хоча матерія у ній постійно змінюється. Я схожий на гребінь хвилі"20. Краплі у хвилі завжди змінюються, але допоки вигин хвилі зберігає ту саму "форму", вона дійсно лишається тією ж хвилею. Отже, воскресле тіло кожної людини, навіть сформоване з інших матеріальних складників, дійсно можна буде впізнати як те саме тіло, що людина мала в цьому житті, бо воно прийме таку ж саму "форму".
Такий підхід врятує нас від нерозв'язних питань, які в середньовіччі непокоїли простих християн і стосувалися, приміром, долі людини, з'їденої диким звіром, який, у свою чергу, був з'їдений іншими людьми. (Пригадуючи народну пісню, можна означити це питання як проблематику "Айлклі Мура"). Але запропонований підхід знову ж таки породжує інші труднощі. Якщо ми стверджуємо, що немає прямого тривалого зв'язку між теперішнім тілом та воскреслим тілом людини, чи не наражаємося ми на небезпеку недооцінити освячення нашого фізичного тіла упродовж земного життя через святі таїнства хрещення, причастя та помазання єлеєм? Якщо людське тіло у цьому житті проходить через таїнства істинного відкриття тілесної слави прийдешнього віку, то, безперечно, має бути прямий фізичний зв'язок між теперішнім та воскреслим тілом. Більше того, якого значення ми маємо надавати нетлінним останкам святих? Цікаво, чи може бути збережений зв'язок між сучасним та майбутнім через наголошення на спільному аспекті воскресіння і перевтілення в грядущому віці. Варто зазначити, що освячення сутності цього життя веде до кінцевого спасіння людства та всесвіту, які сприймаються у спільних термінах.
Тут вже багато йшлося про ці незвичайні питання, а можливо, занадто багато. Ми пам'ятаємо, як і раніше, до якої міри вони тонкі й ризиковані, щоб вдаватися до детального формулювання того, що стосується прийдешнього життя. Спираючись на ті знання, що маємо, ми можемо лише здогадуватись про характер грядущого віку. "Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно" (1 Кор 13,12); "ще не виявилося, чим будемо" (1 Йн 3,2).
Як би там не було, стосовно однієї речі ми можемо бути цілковито впевнені. Можна ще скільки завгодно говорити про тілесне воскресіння, але, безперечно, воно набуде прозорості й життя, світла й чутливості, про які сьогодні ми маємо лише нечітке і зовсім неповне уявлення. У сучасній ситуації ми вбачаємо, що матеріальний світ і наші власні матеріальні тіла є гріховними. Незважаючи на дорогоцінні вказівки, наведені у Святому Письмі та у житіях святих, наша уява не може навіть осягнути самої суті; людське тіло проявиться у переображеному космосі, в якому вже не буде гріха.
Однак св. Єфрем Сирін підходить чи не найближче, ніж будь-хто з богословів, до уявлення неуявного, коли пише:
"Уявіть людину, в яку вселився леґіон нечистих духів (Мр 5,9). Вони перебувають у ній непоміченими, бо вся їхня армія назагал тонша і легша, ніж сама душа. Вся та армія живе в одному тілі.
У сто разів тоншим і легшим є праведне тіло, тіло воскресле: воно схоже на думку, яка, за бажання, може поширитися або звузитися; якщо вона звужується, то лишається у певному місці, якщо поширюється — вона всюди.
Духовне тіло [у раю]... таке тонке, що навіть думка не може долинути до нього"21.
Напевне, це найкращий опис слави воскресіння, який можна знайти. Все інше залишмо тиші.
Ти є музикою...
Композитора Ральфа Вогана Вільямса за два тижні до смерті запитали, що для нього означає прийдешнє життя. "Музика, — відповів він, — музика. Але на тому світі я не буду писати музику зі стражданням та розчаруванням. Я сам стану нею"22.
"Ти є музикою, доки музика звучить", — сказав Т. С. Еліот. А на небесах музика звучить вічно.
Примітки
1 Nicholas Arseniev, Russian Piety (London: Faith Press, 1964), 90. ↑
2 "On Death," Sobornost 1:2 (1979), 8.
3 Homily 65(64): tr. Wensinck, 309; tr. Miller, 315.
4 Все нижченаведене є результатом розмови з о. Джоном Далримплем, "Dying before Death," in Donald Reid (ed.), The Experience of Death (Edinburgh: The Fellowship of Saint Andrew, 1985), 1-8.
5 Barbara Greene and Victor Gollancz, God of a Hundred Names (London: Gollancz, 1962), 19.
6 Детальніше див.: Lossky, The Mystical Theology of the Eastern Church, 247-49.
7 Modern Man in Search of a Soul, Ark Paperbacks (London: Routledge & Kegan Paul, 1984), 253.
8 Dylan Thomas, Collected Poems (London: Dent, 1952), 116.
9 The Lenten Triodion, tr. Mother Mary and Archimandrite Kallistos Ware (London: Faber, 1978), 128.
10 Ibid.
11 Creative Suffering (Westminster: Dacre, 1940), 44.
12 Див.: S. Tyszkiewicz and T. Belpaire, Écrits d'Ascètes Russes (Namur, Belgium: Les Éditions du Soleil Levant, 1957), 104.
13 The Diary of a Russian Priest (London: Faber, 1967), 43.
14 Ці та інші молитви за померлих див.: The Lenten Triodion, 124-41 (особливо ст. 126, 134); Isabel Florence Hapgood (tr.), Service Book of the Holy Orthodox-Catholic Apostolic Church, 2nd edn. (New York: Association Press, 1922), 360-453 (особливо ст. 387).
15 The Pentecostarion (Boston, MA: Holy Transfiguration Monastery, 1990), 424.
16 Цит. за Prayer and the Departed: A Report of the Archbishop's Commission on Christian Doctrine (London: SPCK, 1971), 90.
17 Op. cit., 85.
18 Spiritual Homilies 15.10: ed. Dörries, 132; tr. Maloney, 111-12. Compare Lk 21:18.
19 Див.: On the creation of humanity 27 (PG 44: 225C-228A); On the
soul and the resurrection (PG 46: 73A-80A); tr. Roth, 65-69.
20 Miracles: A Preliminary Study (London: Geoffrey Bles, 1947), 180. Св. Григорій послуговується схожою аналогією, див.: On the soul and the resurrection (PG 46: 141AB; tr. Roth, 110: струмок, вогонь свічки).
21 Sebastian Brock, The Harp of the Spirit: Eighteen Poems of Saint Ephrem, Studies Supplementary to Sobornost 4, 2nd edn. (London: Fellowship of St Alban and St Sergius, 1983), 23-4.
22 D. J. Enright, The Oxford Book of Death (Oxford: Oxford University Press, 1983), 332.
Це життя дано тобі для покаяння.
Не марнуй його на інше.
Прп. Ісаак Сирін
Покаяння — це велике розуміння.
"Пастир" Єрмія
Початок Благої Вісті
Св. Йоан Хреститель і Господь наш Ісус Христос — обидва починали свої проповіді словами: "Покайтесь, бо наблизилося Небесне Царство" (Мт 3,2; 4,17). Таким був початок Благої Вісті — покаяння. Без покаяння не може бути ні нового життя, ні спасіння, ні шляху до Царства.
Звертаючись від Святого Письма до отців, ми бачимо цю істину особливо наголошеною. Отець Мелетій на запитання, що він робить у пустелі, відповідає: "Я прийшов сюди, щоб оплакати свої гріхи"1. І це покаяння є не початковою стадією, а справою всього життя. Так,
