III. Труднощі в молитві

Неуважність є головною перешкодою молитві.

Нерідко причиною неуважности [розгублености] вважають житейські справи. Це справедливо, та лише почасти. Неуважність настає, як каже єпископ Феофан, «не від природи житейських справ, а від нашої недбалости, за якою потураємо собі погрузнути і думками, і почуттями, і бажаннями, і турботами в суто житейському. Але ж цього може й не бути. Починайте все з молитви, продовжуйте з упованням, завершуйте подякою» [27].

Багато видів неуважности викривають небажану спрямованість нашої душі та її поневолення. Потрібно вияснити витоки наших прихованих прагнень, спрямовувати їх у потрібне русло чи брати під контроль.

Якщо неуважність не зникає, треба зуміти поставитися до неї як до випробування — терпеливо, без роздратування.

Поки незібраність не заволоділа нашим «Я», себто допоки воно свідомо звернене до Бога, а не до того, що нас відволікає, молитва ще тліє. Якщо ми страждаємо від появи сторонніх думок, — це чітка ознака того, що «Я» непереможене і чинить опір неуважності.

Як боротися проти сторонніх думок? Якщо ці думки хтиві чи блюзнірські, слід нагадати собі, що вони є демонічною спокусою, яка посягає на наш внутрішній світ. В інших випадках треба усвідомити, що помисли є виявом різних аспектів нашого єства, і боротися з їх безконтрольними поривами (приборкувати обжерливість, лінощі, чуттєвість, зайву гру уяви), зміцнювати свій дух, спрямовуючи його до Бога.

Слід чинити активний опір неуважності, включати в молитовну сферу всі виміри свого єства (погляд спрямувати на ікону, уяву — на євангельські події, думки — на духовні предмети, які, у свою чергу, зміцнюють у нас любов і благоговіння). Якщо молитву порушує серйозне занепокоєння про щось або тривога про когось, то нехай ця турбота і тривога включаться в саму нашу молитву, аби завада перетворилася на фактор, що допомагає посилити молитву за тих людей та обставини, якими викликана наша занепокоєність.

Сухість серця відчувається особливо гостро за контрастом з благодатними моментами. Її може посилювати фізична або нервова перевтома. У цьому випадку треба подбати про те, щоб усунути (або послабити) її причину.

Сухість може бути результатом певного гріха або помилки. Тоді мусимо звернути на них увагу та принести щире покаяння. До сухости ж поставитися як до заслуженого нами випробування.

Нерідко буває, що неможливо знайти гріх, який спричинив сухість. Тоді, принісши узагальнене покаяння, слід терпляче чекати, коли цей стан мине. «Бог, — каже святий Франциск Сальський, — дає спочатку духовні радощі задля того, щоб відвернути людину від земних насолод і спонукати її прагнути духовної любови. Іноді Бог забирає потім ці втіхи, щоб навчити нас більш твердому благочестю серед випробувань і спокус» [28]. Таким чином, сухість може нам посилатися для вправляння в терпінні та для нашого вдосконалення. І справді, завдяки їй наша віра очищується («Блаженні ті, що не бачили й увірували» [пор. Ін. 20:29]). Очищується і любов, бо ми повинні шукати Самого Бога, а не радощів, які від Нього ісходять. Зміцнюється і надія, надія на повернення Бога в душу, яка нидіє від сухости.

Отже, якою б не була причина сухости та безпліддя духу, зрештою, цей важкий стан побічно може допомогти просунутися духовним шляхом. Не треба за цих умов зневірюватися, напружуватися — треба зберігати мир, пам'ятаючи, що Господь не залишить нас навіть у періоди нечуттєвости та немочі.

Іноді душевне закостеніння можна здолати вдумливим промовлянням «Отче наш», дворазовим чи триразовим читанням однієї з молитов чи повторенням молитви Ісусової за вервицею (одне коло).

Якщо ми постійно напружені, це позначається і на молитві. Буває навіть, що деякі люди, не напружуючись у житті, моляться натомість у напрузі. Напруга заважає молитві, а спокій їй сприяє.

Як будь-яка інша діяльність, перебіг молитви відбувається на тлі різних видів напружености: тіла, почуттів, розуму. Це нерідко спричиняє неуважність. Насправді, енергія, яку ця напруга концентрує, прагне захопити свідомість та відвернути увагу від Бога.

У декого молитва супроводжується нездоровим збудженням і духовним напруженням, які прямо протилежні молитві. Така напруга мимоволі зводить людину до шкідливого для духовного життя стану. Ми ні на що не здатні без благодаті. Молитва – це набагато більшою мірою Божа дія на нас, аніж наші власні зусилля. Духовна напруга натомість спонукає нас шукати тільки осяянь, бажати відчутних проявів благодаті, досягнення певних душевних станів. При цьому ми забуваємо, що саме Бог є основною причиною нашої молитви.

Стан тиші та спокою – основна умова молитви. Необхідно заспокоїтися перед початком молитви, навіть якщо молільник і не користується спеціальними засобами досягнення внутрішньої тиші. До цих засобів належать зокрема такі: слухання відповідної музики, повільні рухи, молитовне положення тіла (див. гл. II). На противагу духовному напруженню, прагнути в молитві треба тільки до Бога і для Нього зрікатися своєї волі, намагатися не шукати в молитві ні пізнання, ні благодаті. Крім того, потрібно духом віри та смирення освячувати все своє життя.

І в той же час молитва сприяє встановленню тиші та спокою у всьому єстві. Звісно, молитва існує не для досягнення цього спокою, а лише для слави Божої. Тим не менш, тривалий спокій, пов'язаний із молитвою, зобов'язуючи нас до нерухомости та ритмічного дихання, є основним фізичним фактором зняття напруги.

Таким чином, бачимо, що молитва усуває і духовне і емоційне напруження. «І мир Божий, який перевищує всякий розум, збереже серця ваші й помисли ваші в Христі Ісусі.» (Флп. 4:7).