Пролог

Весною 63 року до н. е. на шляхах Палестини з’явилися колони римських солдатів. За ними скрипіли обози, гуркотіло важке приладдя для облоги, в хмарах куряви блищали панцирі легіонерів і майоріли бойові прапори.

Командував армією 43-річний полководець Гней Помпей. Потай мріючи про світове панування, він любив одягатися в тогу міжнародного арбітра і говорив, що прийшов у Сирію не для захоплення чужих володінь, а як захисник порядку і визволитель. У ці роки він досяг зеніту слави і був оточений любов’ю військових. Те, що Помпей розправився з піратами – цим жахом мореплавців, і переможно закінчив кампанію проти Митрідата Понтійського і Тиграна Вірменського, зміцнило його позиції в Римі та за його межами.

Близький Схід Помпей побачив у стані війни, яку вели між собою місцеві царьки і правителі. Тому він поспішив встановити там мир, роздаючи титули і корони, і водночас проголосив усе Сирійське узбережжя провінцією Риму. Цей момент збігся з впертою боротьбою за Єрусалимський престол двох братів-претендентів – Аристобула і Гіркана. Вони звернулися до Помпея з проханням вирішити їх суперечку. Але поки в Дамаску тягнулися переговори, Аристобул раптом відмовився від допомоги римлян. Дізнавшись про це, розлючений Помпей швидким маршем рушив на Єрусалим…

Палестина, або Країна Ізраїлю, якою йшли тепер когорти і в якій через сто років мав прозвучати голос Христа, розташована на перехресті Європи, Азії і Африки, що постійно робило її яблуком розбрату. Чимало завойовників протягом століть зазіхало на її терени, хоч вони ніколи не славилися особливою родючістю чи природними багатствами.

Ця невелика смуга землі, що простяглася вздовж берегів Йордану та Мертвого моря, має розмаїті відтінки клімату і рельєфу. Недарма її називають краєм контрастів. Вічні сніги лежать на вершинах ізраїльських гір; взимку сніг нерідко випадає навіть на півдні, а де-не-де літня спека досягає майже тропічної сили. Пальми і гранатові дерева, смоківниці і кипариси ростуть поруч з хащами ліщини та лози, а зелені рівнини чергуються з голими скелястими горами.

У давнину найквітучішим був північний округ – Галилея, розташований на захід від озера Кінерет (Генісарет), яке іноді називали Галилейським морем. Серед населення цієї области жило багато іноплемінників, тому її називали «Галилеєю язичницькою». З півдня до неї прилягала Самарія. Колись разом з Галилеєю вона утворювала Північне Ізраїльське царство, знищене в 722 році до н. е. асирійцями. Завойовники полонили мешканців міст, а на їх місце переселили людей з Месопотамії і Сирії. Колоністи змішалися з ізраїльтянами і прийняли їх віру, зберігши свої старі звичаї. Юдеї відмовлялися визнати цих самарян братами, вважаючи їх напів’язичниками, що призводило до конфліктів, про які згадують Євангелія. Кількасот самарян і сьогодні живуть в Ізраїлі. Як і їхні предки, вони вважають священною гору Гарізим, на якій колись стояв їхній храм.

Південна частина краю, власне, – Юдея, зовсім інша. (Римляни називали Юдеєю усю Палестину). Непривітна і безплідна, вона схожа на гористу пустелю з оазами. Її суворий, але здоровий клімат загартував юдеїв, зробив їх витривалим, далеким від розніженості народом.

Останнім пунктом на шляху римлян до Єрусалиму, що ще зберіг чари благодатної Півночі, був Єрихон; він славився цілющими джерелами і пальмовими гаями. Саме там влаштував свій табір Помпей. Звідтіля він привів солдатів до стін юдейської столиці. Єрусалим, що пережив п’ятнадцять століть слави і падінь, вже давно став легендарним містом. Розташований на горі, він був потужною фортецею. Вигляд його стін збентежив Помпея, який розумівся на мистецтві облоги. Але йому допомогли чвари, що бушували в місті. Аристобул здався на милість римлян, а партія його брата Гіркана відчинила їм браму. Лише ті, що не бажали миритися з присутністю чужоземців, зачинилися в храмовій цитаделі, готові стояти на смерть.

Три місяці тривала облога, аж поки римляни з величезними труднощами не зруйнували одну з веж. Коли вони посунули за мур храму, то здивувалися, що священики продовжують богослужения. Весь час, доки тривала відчайдушна оборона, духовенство не покинуло вівтаря і загинуло разом із захисниками святині.

Вважаючи себе переможцем, Помпей забажав оглянути знаменитий храм, зокрема й Дебір – Святая Святих – місце, куди міг увійти, та й то раз на рік, лише первосвященик. Переступити заборонений поріг римлянина штовхала нестримна цікавість, адже про релігію юдеїв ширилися найдивовижніші чутки. Одні розповідали, що в Дебірі сховане золоте зображення голови віслюка, інші запевняли, що там ховають людину, приречену на жертву. Що ж таїться в ньому насправді? Яких тільки несподіванок не готував загадковий Схід людям Заходу!

У напруженій тиші відсунено завісу… І що ж? Здивуванню Помпея та його офіцерів не було меж. Вони сподівалися побачити щось незвичайне, принаймні, якийсь образ – чарівний чи гидкий. Але там було порожньо. Там перебувало Незриме… З дивним почуттям, до якого додався забобонний жах, покинули римляни храм, не торкнувшись нічого. Але, мабуть, вони здивувалися б іще більше, коли б дізналися, що доля поставила їх віч-на-віч з релігією, призначеною стати колискою вчення, яке здобуде Схід і Захід, біломармурову Еладу та їх рідний Рим.

Чим же відрізнялася ця релігія від інших?

Відповісти на це запитання можна, лише заглибившись у витоки. Вже тоді, коли світло розуму вперше засяяло в людині, вона відчула реальність вищої Сили, що охоплювала всесвіт. Для первісних мисливців було властиво ототожнити її з тим, що ми тепер називаємо природою. Тому повсюдно – у хмарах і зорях, у ріках і живих істотах, люди шукали присутності Божественного.

Спершу, як правило, це призводило до грубого ідолопоклоніння, до обожнювання окремих речей і явищ. Пізніше, в Індії, Китаї, Греції культ природи породив віру в те, що видимий світ є єдиною справжньою дійсністю. Але така думка суперечила загальнолюдському духовному досвідові і не була визнаною.

Навпаки, з приходом релігійної і філософської зрілості зміцніло переконання, що верховна Реальність докорінно різниться від усього часткового і обмеженого. Останнім словом дохристиянської думки стало вчення про Божество, чиє сокровенне несповідиме буття перебуває по той бік видимого. Як би не називати Його – Небом, Отцем, Долею, глибина Його не може бути пізнана ніким зі смертних. Ідея ця не тільки виходила з переживань містиків, але мала і логічне обґрунтування. Воістину – який розум у стані охопити саме Безмежжя?

Але таємничий порив вгору не згас у людині. Вона весь час прагне подолати відстань до Неба, поєднати своє життя з іншим світом. У наслідок цього продовжили існування дві тісно поєднані віри: віра в Незбагненного і віра в стихійні божества. Останні, здавалося, були ближчі людині, і з ними можна було ввійти в безпосередній контакт. Вважалося, що є таємні магічні прийоми, за допомогою яких люди здатні впливати на демонів та духів. Такий утилітарний погляд був панівним протягом тисяч років.

Багатобожжя і магія марно намагалися заповнити провалля, що відділяло землю від неба. Вперше ця роздвоєність знята в біблійному Об’явленні. Воно вчило про Бога «Святого», тобто незмірного з твариною, і одночасно про людину як про Його «образ і подобу». Таємнича спорідненість нескінченного Духа і духа скінченного, за Біблією, робить можливим Завіт між ними. Завіт або Союз – це шлях до єднання людини не з богами, а з вищим Началом, яке перебуває над усесвітом.

Слід зауважити, що релігію Завіту сповідував народ, який не здобув могутньої цивілізації, не виділявся в політичному сенсі і тільки ненадовго досяг національну незалежність. Але вірність Богові він спромігся пронести крізь довгі століття своєї страдницької історії.

Предки цього народу з далеких часів кочували між Сирією і Єгиптом. Передання зберегло пам’ять про вождя одного з племен євреїв – Авраама (1900 р. до н.е.), з іменем якого пов’язаний початок старозавітної релігії. Перша її заповідь вказувала на важливість людських вчинків перед Небом. «Я Бог всемогутній; ходи переді Мною і будь непорочним» (Бут. 17:1).

Авраамові було обіцяно, що через його нащадків «благословляться… всі племена землі» (Бут. 12:3), хоча залишалося таємницею, що означатиме це благословення. У XVІІ столітті до н. е. гнані голодом євреї поселилися на сході Нільського гирла, де поступово потрапили під деспотичну владу фараонів. Авраамову віру майже забули.

Близько 1230 року група єврейських кланів, що називалася «сини Ізраїлю», або «Ізраїль», була об’єднана Мойсеєм – їхнім великим пророком і законодавцем. Він повернув народ до «Бога батьків», до «Бога Авраама, Ісаака та Якова» і вивів одноплемінників з «дому рабства». В пам’ять про «вихід» і визволення Мойсеєм встановлене свято Пасхи.

Переховуючись у Синайській пустелі, євреї якийсь час мешкали в околицях священної гори Синай і оази Кадеш, де пророк урочисто проголосив засади релігії Завіту.

Мойсей заповів народові шанувати лише одного Бога – Володаря і Творця світу, який є Ягве, Сущий, Той, Хто володіє буттям, а сам є вищим від усього чуттєвого[*].

Пророк заборонив поклонятися будь-яким природним богам і навіть робити зображення самого Ягве. Знаком Його перебування серед вірних був тільки ковчег – велика скриня, прикрашена постатями крилатих істот – херувимів. Його прикріплювали на довгих тичках і під час битви несли перед воїнами.

Мойсей вчив, що з волі Сущого Ізраїль має стати вибраним Його знаряддям, «народом святим і царством священиків», тобто общиною людей, призначеною служити справжньому Богові.

Культ кочівників-ізраїльтян був вільний від надмірних церемоній, властивих усім древнім релігіям. Вчення пророка стисло викладене у Декалозі – десяти заповідях, написаних Мойсеєм на двох кам’яних плитах. Їх суть зводилася до вірності Господові-Збавителеві, а також основним моральним нормам: шануй батька і матір, не вбивай, не кради, не чини перелюбу, наклепу, не заздри. З культових звичаїв Декалог нагадує лише про один – закон суботнього дня, присвяченого Богові.

Крім Десяти заповідей до цієї ж епохи, мабуть, належить молитва-сповідь, яка починається словами: «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш, Господь єдиний є; і люби Господа, Бога твого, усім серцем твоїм, і всією душею твоєю і всіма силами твоїми» (Втор. 6:4,5).

Велична простота Мойсеєвої віри та її заповіді, жити за якими досі не є легко, позначили докорінний поворот у релігійній свідомості. Не дивно, що Мойсеєві довелося пережити трагедію неприйнятого пророка.

Біблія розповідає про те, як важко сприймали вчорашні раби уроки свого Вчителя, як вони повставали проти Нього, якою сильною над ними була влада звичних забобонів. Але пророк не відступав навіть тоді, коли йому здавалося, що справу програно. І його зусилля не минали марно. Релігія Завіту стала тим міцним корінням, з якого виросли духовна стійкість і єдність народу.

Ще за Мойсея ізраїльтяни почали проникати в Ханаан, як тоді називали Палестину, а після його смерти більшість перейшла ріку Йордан і завоювала країну. Здійснилася мрія багатьох поколінь: жити в «землі Авраамовій».

[*] Починаючи з ІV ст. до н. е. ім’я Ягве з благоговіння заборонялося вимовляти (крім особливих випадків). Його замінювали словом «Адонай» – Господь. Для нагадування про це під літерами імени Божого писали слово «Адонай». Звідси й деформоване ім’я «Єгова», яке досить довго вживалось у бібліїстиці

Плем’я юдейське осіло в районі гірського півдня, а інші коліна – на півночі. Та невдовзі з’ясувалося, що діти пустелі опинилися в становищі переможців, яким довелося скоритися культурі переможених. Цивілізація ханаанська, споріднена з фінікійською, була на той час високорозвиненою. Проте ханаанські культи зберігали древній бузувірський характер. У них практикувалися і людські жертви, і ритуальні вбивства дітей, і храмова проституція. Свята, пов’язані з родючістю, супроводжувалися у ханаанян почуттєвими обрядами та оргіями.

Під впливом народу, серед якого йому випало жити, Ізраїль почав швидко втрачати свою духовну самобутність. Ушанування ваалів та інших землеробських богів Ханаану непомітно ввійшло до побуту єврейських селян. Як свідчить Біблія, «сини Ізраїлю відхилилися від Господа свого».

Близько 1100 року на ханаанський берег зійшли воїни, які прибули з островів Егеїди. Це були филистимляни, які вже знали таємницю виплавляння заліза. Вони швидко заволоділи країною й від них вона згодом отримала свою грецьку назву – Палестина. Ізраїльтяни і ханааняни, що мали тільки бронзову зброю, не могли протистояти завойовникам.

Минуло майже півстоліття, перш ніж ярмо чужоземців усвідомили як кару за відступництво. І тоді з’явилися проповідники, які закликали повернутися до віри батьків. Вони розбудили народні сили і очолили повстання проти филистимлян.

Війна тривала довго і закінчилася перемогою та утворенням незалежної єврейської держави. Близько 1000 року за царя Давида вона об’єднала кілька племен і простяглася «від Нілу до Євфрату». Релігійною і політичною столицею Давид зробив ханаанську фортецю Єрусалим, куди за його наказом перенесли ковчег. Пророк Нафан провістив цареві, що його відданість вірі буде винагороджена і один з нащадків Давида стане засновником вічного царства.

За звичаєм Сходу, коли людину проголошували монархом, священик виливав на його голову келих єлею. Єлей – олію маслини, вважали символом міцності. Обряд «намащення» нагадував про те, що влада дарується від Бога, Дух якого віднині перебуватиме на Обранцеві.

Тому кожен володар Ізраїлю (а іноді й пророк) називався Помазаником, Месією (по-грецькому – Христом). Та з часом цей титул почали вважати лише титулом великого Царя прийдешнього.

Для ізраїльтян обітовання про Месію зливалося із загальною надією на здійснення невідомих задумів Божих. Ця надія була характерною ознакою Старого Завіту. Вона народилася ще в часи Авраама; потім вимріяною метою стала «земля обітована», куди вказав шлях Мойсей, і, нарешті, пророцтво Нафана дало новий напрям народним сподіванням.

Не треба, однак, думати, що духовне життя Ізраїлю було в ті часи нескаламученим. У кожному розділі біблійної історії є драматичні сторінки, які розповідають про боротьбу і спокуси, падіння і відступництво. Слабкодухість і пристрасті, потяг до чужих культів і розрахунки політиків не раз хитали віру.

Після Давида зв’язки з Фінікією і Єгиптом посилили вплив язичництва. Хоча в храмі, який спорудив цар Соломон, не було зображення Бога (тобто виконувалася заповідь Мойсея), але поруч з ним розмістилися капища іновірців. Коли ж у 922 році царство розпалося на Північ і Південь – на Ізраїль та Юдею, загроза ідолопоклоніння стала ще гострішою. Скрізь зводилися вівтарі на честь ваалів і Астарти, здавалося, ще крок – і язичництво буде визнане другою офіційною релігією Ізраїлю.

Духовна криза супроводжувалася соціальною. Самодержавство монархів, які щораз більше поширювали свої привілеї, зростання майнової нерівності, безправ’я і розорення селян, величезні податки, проникнення в країну фінікійської розкоші – усе це не могло не тривожити людей, які вірили в місію Ізраїлю і жахалися його падіння. Їх погляди були звернені до ідеалів Синаю, до чистої віри патріархальної старовини.

Зі середовища цих опозиціонерів і вийшли пророки – Божі посланці, які закликали народ збудитися зі сну. Звичайно, вони проповідували в храмі. Не маючи наміру створювати нову релігію, пророки намагалися відродити успадковану з часів Мойсея. Пророки відмовлялися в ім’я неправильно трактованого патріотизму лестити натовпові і без вагань почали переоцінювати весь лад національного життя.

Найнезбагненніше в пророках – таємниця їхнього натхнення. Вони не будували гіпотез, абстрактних систем: Бог безпосередньо через них сповіщав Свою волю. Промова пророків зазвичай починалася словами: «Так каже Господь». Дух Господній оволодівав ними – і люди слухали їх голос як голос Неба. Це диво бентежило самих пророків. Іноді їм було навіть важко охопити розумом усе, що відкрилося. Пророки чітко усвідомлювали себе знаряддями, провісниками і посланцями Всевишнього. Але одночасно вони не були схожі на язичницьких пророків на кшталт піфій, які пророкували, перебуваючи в несвідомому трансі. У досвіді біблійних провидців просвітлений людський дух передував Сущому, який відкривався як Особистість. Господь розмовляв зі світом і чекав на його відповідь. Таким чином у пророках здійснювалось єднання творіння з Творцем, здійснювався той Завіт, який був основою віри Ізраїлю. Пророки не тільки переживали зустріч з Богом у глибині свого єства, але бачили Його руку в житті народів. Це було одкровенням, унікальним серед інших релігій.

Спостерігаючи незмінні ритми природи – світанки і присмерки, зміну пір року, рух планет – більшість древніх філософів збагнула циклічний характер буття. Все, гадали вони, мчить по колу, все, що сталося, повторюється знову і ніщо докорінно не змінюється. Народжуючись, помираючи і виникаючи знову, всесвіт і людина приречені на вічний кругооберт. Усупереч цьому переконанню, Біблія вчить про творіння, яке спрямоване увись, до досконалості. І хоча одночасно з добром зростають і злі сили, вони врешті будуть переможені. Світові відкриється вільний шлях до Царства Божого. Одним словом, пророки стали першими, кому відкрилися напрям і сенс історії.

Завдяки пророкам учення Мойсея, всупереч старим, суто національним культам, набрало рис світової релігії, так званої релігії універсальної. За словами Паскаля, єдиним виразом біблійної віри «має бути любов до Бога, і Бог осуджує усе інше». Ця любов вимагала не стільки церковних церемоній, як людяності, добра і правди. Тому в проповіді пророків так багато уваги приділялося ідеї соціальної справедливости. Як би не різнилися вчителі Ізраїлю за своїм характером, темпераментом і громадським становищем, їх усіх об’єднувала безкомпромісність стосовно відступників, тиранів і лицемірів, які сподівалися «задобрити» Творця дарами і жертвами.

От палкий Ілля (бл. 850 р.) – захисник переслідуваних і знедолених, який без вагань докоряє самому цареві.

От пастух Амос (бл. 770 р.) – людина з народу, який не бажає називати себе пророком; але він не може мовчати, коли Господь звелів йому йти по містах і провіщати День Суду. Нехай не сподіваються ізраїльтяни на свою вибраність. Її будуть гідні лише ті, що дотримуються законів правди Божої: «Чи не такі, як сини ефіоплян, і ви для Мене, сини Ізраїлеві? – Говорить Господь. Чи не Я вивів Ізраїля з землі Єгипетської і филистимлян – з Кафтора, й арамлян – з Кира?» (Ам. 9:7).

От левіт Осія (бл. 750 р.), який оплакує духовний занепад Північного царства. Він проголошує, що любов між людьми дорожча Богові від усіх коштовних ритуалів. «Я милости хочу, а не жертви», – говорить Господь через пророка (Ос. 6:6).

От Ісая – єрусалимлянин знатного роду, впливовий радник царя (бл. 730 р.). Його не може обдурити зовнішній блиск двору, не радують юрби у дворі Дому Господнього. Ніякі кадіння і молитви не в змозі замінити чистоту серця і справедливі вчинки. «Для чого Мені безліч жертв ваших? – говорить Господь. Я пересичений всепаленнями баранів і жиром відгодованої худоби, і крови тельців і агнців і козлів не хочу. Коли ви приходите стати перед лице Моє, хто вимагає від вас, щоб ви топтали двори Мої? Не носіть більше дарів марних… Віддаліть злі діяння ваші від очей Моїх; перестаньте чинити зло; навчіться чинити добро, шукайте правди, рятуйте пригнобленого, захищайте сироту, заступайтеся за вдову» (Іс. 1:11-13,16,17).

Пророків часто називають соціальними утопістами. Але насправді вони не пропонували жодних політичних реформ. Якщо Платон створив проект режиму зі спільністю майна і контролем над усіма сферами життя, а філософ Ямбул мріяв про Місто Сонця, де всі будуть рівні, то пророки ставили на перше місце віру й моральні завдання людини. Вони знали, що самих зовнішніх змін замало, що гармонія у світі можлива лише через гармонію між волею Божою і волею людей.

Але саме тому пророки не хотіли миритися з вадами суспільства. Їх пристрасний протест був продиктований вірою у високе призначення людини. Вони говорили про «День Господній», коли скінчиться царство зла серед людей. Духовному зорові Ісаї поставало явлення Помазаника, через якого Сущий встановить Своє Царство. Тоді всі народи пізнають вічну правду, облишать ідолів і злочинні справи. Бог «витре кожну сльозу» і землі знову буде повернено Едем. Пророк Єремія (бл. 630 р.) пов’язував кінець старого світу з Новим Завітом, який буде накреслений вже не на кам’яних таблицях, а в душах людей (Єр. 31:31-32).

Есхатологічні надії пророків загострювали в них почуття відповідальності за свій народ. Йому було дане одкровення, тому його гріхи – подвійно злочинні. Йому доручена місія привести людство до Бога, але якщо вибрані будуть негідними, небесний покров облишить їх. З далеких країв прийдуть язичники, щоб зруйнувати Ізраїльське і Юдейське царства.

Грізні пророкування швидко збулися. У 722 році Північна монархія євреїв була зметена з лиця землі Ассирією, а у 586 році халдейський цар Навуходоносор ІІ узяв штурмом Єрусалим, спалив храм і забрав головну масу євреїв до Вавилону. Здавалося, така катастрофа може призвести до повного зникнення Ізраїлю та його релігії. Але цього не сталося. Закваска пророків була такою витривалою, що й далеко від батьківщини євреї почувалися народом Божим. Випробування поглибило їхнє каяття й відтоді язичницькі спокуси перестали вабити їх. Пророки, що жили серед вигнанців – Єзекиїл (бл. 580 р.) та Ісая Другий (бл. 550 р.) – продовжували справу своїх попередників[*].

Вони проповідували в молитовних домах, вели бесіди, писали книги. Під їх впливом юдейство поступово перетворювалося на згуртовану спільноту – Церкву Старого Завіту.

[*] Ісаєю Другим називають анонімного пророка, який жив у VІ ст. до н. е. в період вавилонського полону. Його писання ввійшли до книги пророка Ісаї (роз. 40-55 та деякі інші її розділи).

Через півстоліття «полон на ріках Вавилонських» закінчився. Халдея була захоплена персами. У 538 році цар Кір, засновник найвеличнішої держави Сходу, дозволив усім іноземцям, переселеним до Вавилону, повернутися на батьківщину. Юдеї, натхненні промовами проповідників, попрямували в землю батьків. Але сміливі мрії ентузіастів, які уявили, що дні Месії настануть негайно, розбилися об сумну тогочасність. Замість колишнього Ізраїлю було утворене маленьке князівство, підпорядковане Ірану, до якого ввійшов лише Єрусалим з його передмістями. Фортеця Давида лежала в руїнах, новоприбулі страждали від злиднів.

Минув час пророків, тепер треба було вчитися жити за їх заповідями, але ніхто не мав ні сил, ні енергії, ні певності в майбутньому. Коли з Вавилону близько 400 року прибув священик Езра (Ездра), він побачив сяк-так відновлений храм і народ у стані повної апатії. Езра привіз зі собою повний текст Закону Божого, який зветься Торою, або П’ятикнижжям Мойсеєвим. Тора виросла з Десяти Заповідей і доповнювалася протягом століть. Священики записали усні передання і статути часів Мойсея, а також внесли до книги богослужебні правила. Відтепер вона мала служити релігійним, моральним і цивільним кодексом Ізраїлю.

Побоюючись впливу язичницьких сусідів, Езра і його послідовники-книжники задумали відділити юдеїв від усього світу. Непохитне дотримання суботи, заборони в їжі та інші звичаї мали одну мету – відгородження спільноти.

На перший погляд видається, що законники поховали спадщину пророків під купою дріб’язкових настанов. Але, як засвідчив час, їх жорсткі відокремлюючі дії тоді були виправдані. Завдяки їх потужному панциру релігія Біблії вийшла неушкодженою з тієї битви, яка відбулася в Палестині за грецького царя Антиоха Єпифана.

Греція на той час уже давно не була островом демократії. Її згубили партійна боротьба, війни та чвари. Скрізь народ тяжів до сильного централізованого управління. Тому, коли у ІV столітті до н. е. Олександр Македонський проголосив себе монархом, він лише довів до логічного завершення процес, що почався за сто років до нього.

Щоб надати царській владі вищого авторитету, Олександр зарахував себе до богів. Так учинили і його спадкоємці, серед яких був Антиох Єпифан. Цей цар, що справді вважав себе надлюдиною, хотів згуртувати підвладні йому народи, насаджуючи серед них єдину цивілізацію еллінізму, її стиль, смаки, релігію. Задум Антиоха ніде не зустрічав перепон, і тільки віра Ізраїлю стала тим каменем, на якому він спіткнувся.

Пересічне духовенство, книжники і народ спершу чинили йому лише пасивний опір, але коли цар зганьбив храм, влаштувавши там жертовник Зевса, і почав шляхом терору вводити багатобожжя, проти нього вибухнуло повстання. Воно швидко переросло у визвольну війну, яку очолив Юда Маккавей – полководець з Хасмонейського роду.

У роки боротьби знову пролунало пророче слово. Незнаний провидець, що сховався під іменем Даниїла, написав книгу, де таврував тиранію та релігійні переслідування. Автор, зображуючи великі держави у вигляді хижих звірів і потвор, провіщав, що настане час, коли з неба прийде Спаситель і покладе кінець імперіям-хижакам. На відміну від чудовиськ, які уособлювали царства світу цього, Месія за Даниїлом буде подібний до людини, «Сина Людського»[*]. Цей контраст вказує на докорінний переворот, який очікує світ.

Хвиля натхнення чинила дива. Макавей завдав армії Антиоха кілька відчутних ударів, визволив Єрусалим від ворогів і викинув з храму «погань» (так називали юдеї язичницький вівтар). Коли ж Юда загинув у бою, його справу продовжили брати. У 140 році Симон Хасмоней був коронований і став царем-первосвящеником. Ізраїль здобув незалежність і повернувся до кордонів, які мав за часів Соломона. Зміцніли й общини за межами країни. Ці «церкви розсіяння» служили з’єднуючою ланкою між Юдеєю та рештою світу. Їх стараннями Біблію вперше переклали грецькою мовою. До часу різдва Христового з чотирьох мільйонів юдеїв три мільйони жили в чужих землях. Згодом існування їхніх осередків, розкиданих повсюди, зробить чималу послугу апостолам християнства.

[*] Книга Даниїла 7:13. Дослідження Біблії засвідчили, що Книга Даниїла написана не в VІ ст. до н. е., як думали раніше, а в ІІ ст. до н. е., хоча до неї ввійшли й дуже ранні матеріали. Про Месію багато говорить Книга Еноха, написана майже одночасно з Книгою Даниїла.

Хасмонейська династія не виправдала сподівань народу. Нові царі швидко перетворилися на звичайних деспотів, які не бажали рахуватися з Божим Законом. Сваволя властей викликала відчуження поборників віри від царствуючого дому. До того ж законними монархами за традицією вважалися лише нащадки Давида. Тому Хасмонеїв терпіли як тимчасових правителів.

Душею опозиції двору стала група благочестивих людей, яких називали тими, що відділилися, або фарисеями. Спершу вони намагалися скинути династію, але у 88 році їх заколот жорстоко придушили. Сотні фарисеїв, за наказом царя Олександра Яная, розіп’яли на хрестах.

Після смерти Яная становище фарисеїв зміцнилося. Але поступово вони відійшли від політики і повністю присвятили себе релігійній діяльності. Багато фарисеїв стали тлумачами Закону і вчителями-рабинами. У школах і синагогах вони вели важку, але необхідну роботу: зміцнювали в людях основи віри і моральности. Непорушна відданість Богові, міцні сімейні засади, гуманність, любов до свободи і справедливости – усе це було прищеплено народові кращими представниками фарисейства, серед яких особливо виділяється смиренний мудрець Гилель, який прибув до Єрусалиму близько 40 року до н. е. На його думку, суть закону полягає в золотому правилі: не роби іншим того, чого не бажаєш для себе, а все інше Гилель вважав лише «коментарем».

Був у законництві й інший напрям. Його вождем став суперник Гилеля – Шамай. Якщо перший охоче навертав іноплемінників до віри, то цей зневажливо гнав їх від себе. Шамай надавав величезного значення так званим «переданням старців». Його учні помножували кількість обрядових настанов і любили хизуватися своїм благочестям.

Фарисеї мали велику повагу в народі. Зате садукеї – дворова священицька аристократія, – ставилися до них вороже і не поділяли їх поглядів. На відміну від фарисеїв, садукеї вважали, що зі смертю людини для неї все закінчується. Вони визнавали лише П’ятикнижжя, а на писання пророків дивилися як на другорядне. Ці багаті й пихаті люди не дуже довіряли пророцтвам про Месію і орієнтувалися лише на земну політику.

Паралельно з фарисейським братством близько 160 року в Палестині виник напівчернечий орден «Синів світла» – єсеїв[*].

Не бажаючи мати нічого спільного з грішним світом, єсеї обрали самітне життя в пустелі. Близько 140 року їх керівник, якого вони називали Вчителем праведности, заснував колонію на березі Мертвого моря в Кумрані. Там, вдалині від метушні, єсеї спільно трудилися, проводили дозвілля в ритуальних трапезах, молитвах і читанні Біблії. До їх общин, що налічували загалом до чотирьох тисяч осіб (як для маленької країни, це багато), тягнулися розмаїті мрійники, а також розчаровані й знесилені життям люди. Більшість єсеїв не брала шлюбу, хоча деякі й зберігали сімейний спосіб життя. Впевнені у швидкій з’яві Христа, «Сини світла» готувалися гідно зустріти Його пришестя. Вони не мали сумніву, що в День Суду всіх, крім них, чекає загибель.

Випади сектантів проти Хасмонейського дому призвели до переслідувань Вчителя праведности. Його шанувальники говорили, що як кару за це монархію спіткає сувора розплата. Провіщення єсеїв збулося через півстоліття після смерті їхнього вождя. У 63 році Палестину зайняли війська Помпея. Він приєднав її до імперії і залишив Гірканові ІІ лише тінь верховної влади. А 40 року Римський сенат дарував титул царя Юдеї ідумейському воєначальнику Іродові, який після трирічної громадянської війни зійшов на престол Давида.

[*] Єсейський орден розпався після війни Юдеї з Римом (66-70 p.), пам’ять про нього збереглася завдяки свідченням античних письменників. Перші справжні рукописи самих есеїв виявили у 1947 році в Кумрані, біля Мертвого моря. Відтоді археологи знайшли ще сотні манускриптів.

Тим часом євреї «розсіяння» активно засвоювали елементи грецької культури. Найосвіченіші намагалися узгодити античну філософію з Біблією. У цьому багато зусиль доклав Філон Олександрійський, сучасник Ірода. Він вчив про Божу силу, яку на зразок мудреців Елади називав Логосом – Словом.

Тайна Божества, – говорив Філон, – неосяжна і невимовна, але, коли Воно являє свою силу і доброту, то діє через Слово. Словом Сущий творить і підтримує всесвіт, у ньому Він відкривається смертним. Філонівська ідея Логосу як посередника між Творцем і космосом згодом допомогла викласти Євангеліє мовою філософів.

Зближення євреїв зі світом еллінів призвело до зацікавлення багатьох язичників їхньою релігією. Неприйняття ідолопоклоніння, здорова мораль, живе релігійне почуття юдеїв сприяли виникненню перших неофітів. Почали нарешті здійснюватися слова пророків про народи, які прийдуть до Бога істини, добра і справедливости. Подекуди слово «юдей» почало набирати віросповідного, а не етнічного значення.

У ІІ і особливо в І столітті до н.е. багато прозелітів, тобто людей, які перейшли в юдейство, з’явилося в різних частинах Римської імперії. Деякі з них навернулися під впливом книг, написаних від особи грецької пророчиці Сибіли. Це ім’я було псевдонімом, який уживали юдейські місіонери Єгипту. Вони провіщали загибель світу за те, що він віддався під владу ідолів та деспотів. З уст в уста передавалася звістка про те, що з Юдеї вийде Хтось, призначений стати володарем народів. Але насправді світове панування дедалі більше зосереджувалося в руках римлян.

Перетворення Риму на імперію почалося вже близько 200 року до н.е., після його перемоги над головним конкурентом – Карфагеном. Однак при цьому військова сила виявилася згубною для республіканського ладу самої Італії. Надто багато земель довелося тримати в покорі, надто впливовою стала армія, щоб демократичні елементи управління могли вберегтися. Обіцяючи, змушуючи, підкуплюючи, диктатори непомітно звели нанівець більшість політичних свобод. Республіка була задушена, а Рим під усіма вітрилами йшов до одноосібної тиранії.

Після громадянських війн та кривавого терору 30-х років до н. е. небіж Юлія Цезаря Октавіан Август досить легко встановив самодержавство. За словами Тацита, Август, «назвавши себе консулом і нібито вдовольняючись владою трибуна для захисту прав народу, спершу здобув своїми щедротами прихильність воїнів, роздаючи хліб натовпу. А потім завоював прихильність усіх солодкими благами світу, і, зрештою, поволі набираючи сили, почав підмінювати собою сенат, магістратів й закони» (Тацит, Аннали, 1,2).

Ще Юлій Цезар заборонив усі спілки й організації, навіть найбезневинніші, а режим Августа зробив принциповим постійний нагляд за громадянами. Вдаючи демократа, Октавіан стежив за будь-яким можливим вогнищем невдоволеності. Цьому добре служила розгалужена мережа шпигунів.

Втім, багатьом видавалося, що абсолютизм – цілком помірна плата за спокій, стабільність та тривалий міжнародний мир. «Вік Августа» називали кращим періодом Риму, золотою добою його культури. За Августа Капітолій гордовито піднісся над світом, вселяючи повагу й страх. Римський орел розкинув крила від Атлантики до Близького Сходу й від Британії до Африканського узбережжя. Місто на семи пагорбах перетворилося в центр, до якого «вели всі шляхи».

Блискуча військова техніка та дисципліна дозволили римлянам стати господарями Середземномор’я. Урядові чиновники вивозили з підкорених країн незліченні скарби. Звідусіль текли вони до Риму: раби, слонова кістка й звірі для цирку з Нумідії, мармур з Греції, хліб з Єгипту, скло і пурпур з Фінікії. Комерційні каравани постачали килими, тканини і коштовності з Вавилону, Аравії, Індії і Китаю. Столицю перебудували. Говорили, що кесар прийняв її цегляною, а залишив мармуровою.

Прекрасні магістралі сполучили Рим з околицями, пожвавилися торгівля й контакти між провінціями. Юридична рівність усіх, хто став «римським громадянином», сприяла зближенню народів Сходу й Заходу. Виглядало, що мрія філософів-стоїків про єдину державу, де людина – громадянин всесвіту, близька до втілення.

Не дивно, що придворні поети оспівували Августа, не скупилися на панегірики. Сам кесар заохочував улесників й усіма засобами підтримував власний авторитет. Для цього поступово, починаючи зі східних провінцій, почав створюватися культ імператора. Невдовзі по всій державі вже діяли храми Августа, йому співали славослів’я, його проголошували «батьком вітчизни», «сотером», тобто спасителем нації.

Видовище імперії, що зростала на чолі з людинобогом, вражало сучасників. Заговорили вже про «непорушне царство», що утвердилося навіки. Але приборкані народи не бажали миритися з цією перспективою. Наприкінці правління Августа почалися заворушення у багатьох провінціях, де на Рим дивилися як на загарбника. Юдеї вірили, що цей апокаліптичний Звір впаде від меча Месії.

Завоювання не позбавили Рим важких внутрішніх конфліктів. Земельні володіння і фінанси дедалі більше зосереджувалися в руках олігархії. Розорені селяни Італії юрбами йшли до Риму, де їх годували випадкові заробітки і подачки уряду. Тривалі війни переповнили столицю рабами (їх там було близько мільйона). Раби багато разів повставали, намагаючись повернутися в рідні краї, але ці спроби незмінно закінчувалися розправами. Після розгрому гладіаторів Спартака шість тисяч непокірних були розіп’яті вздовж шляху від Капуї до Риму.

Не менш глибокою була й духовна криза. Давні вірування й міфи у багатьох почали викликати насмішку. Релігія втрачала своє значення, перетворюючись на складову частину громадянських обов’язків. Ще Цицерон говорив, що офіційний культ потрібен лише для дотримання порядку в масах. Зустрічалися люди, готові йти незрівнянно далі. Поет Лукрецій вбачав у релігії шкідливий забобон. У своїй книзі «Про природу речей» він воскрешав матеріалізм старих грецьких філософів Демокрита та Епикура. За їх доктриною, всесвіт є нічим іншим, як випадковим утворенням, породженим шаленством атомів. Рано чи пізно його чекає загибель. Лукрецій вже повсюдно бачив ознаки осені світу, що віщували його кінець і розпад. Такі ідеї широко побутували не лише на Заході, а також в Індії і Китаї.

Проте сама природа людського духу не дозволяла йому надто легко змиритися з ідеєю марноти буття. Навіть втративши віру, люди не хотіли визнати життя випадковим сплеском матерії, за яким настає пітьма.

Тому, коли римляни познайомилися з релігіями Сходу, вони жадібно потягнулися до них. Почалося справжнє здобуття Заходу чужоземними культами. Єгипетській Ісиді почали молитися від Британії до Балкан, у Римі зводили юдейські синагоги, храми фригійській богині-матері Кібелі, персидському богові Митрі. Вуличні проповідники звіщали істини, принесені з берегів Гангу, з Парфії та Середньої Азії. Відродилися грецькі містерії, які обіцяли їх учасникам безсмертя та пізнання вищих світів. Окультні вчення, астрологія, магія і ворожба знаходили послідовників у всіх верствах суспільства. Гонитва за чудесним спонукала до збільшення марновір’я і шарлатанства. Коли це бачили скептично налаштовані люди, вони взагалі були готові відмовитися від надії розгадати сенс життя. На їх думку, немає відповіді на запитання: «Що є істина?» Одне слово, в умах було повне розходження. Містичні пошуки і бездуховність, жага чистоти і моральний розклад могли зустрітися в одній родині. Нерідко батько усамітнювався у стоїчній зневазі до метушні світу, мати ходила на нічні радіння сектантів, а син винаходив нові види розваг і гострих відчуттів.

Людина стояла на роздоріжжі й з усіх боків чула закличні голоси: будь байдужим до смутку й радощів життя, поринь у спокійне споглядання, – говорили буддисти і стоїки; живи згідно з природою, як усі істоти, – вчили книжники та епікурейці; щастя – у знаннях і роздумах, – заперечували їм філософи-природодослідники; очищуйся потаємними обрядами – і здобудеш безсмертя, – запевняли наставники містерії; бережи вірність єдиному Богові і дотримуйся Його закону, – твердила релігія Ізраїлю. А римський орел, видивляючи здобич, летів над цим виром духу, де, як у первісному хаосі, початки змішалися в боротьбі.

Час від часу оживала надія, що прийде Той, хто виведе світ з лабіринту. Поет Вергилій провіщав народження немовляти, з якого почнеться нова Сатурнова ера. Буддисти чекали на Будду Майтрейю, індуїсти – на чергове втілення Вішну, перси – на Спасителя-Саошіянта, юдеї – на Месію.

У Палестині з кожним роком згущувалась атмосфера містичних надій. Сподівалися, що ось-ось зійде з неба пророк Ілля і здійснить помазання над Посланцем Божим. Багато хто вважав, що Він буде великим воїном, який зруйнує царства язичників. Інші ж вірили в неминуче торжество добра над злом, світла – над пітьмою, безсмертя – над смертю, вірили, що Бог надійде до Cвого народу.

Нарешті, коли начебто все вже випробуване і вичерпане, на темному обрії історії засяяла вранішня зоря. На двадцятий рік володарювання Августа в маленькому селищі Назареті галилейська Діва почула звістку: «І ось зачнеш в утробі і народиш Сина, і наречеш ім’я Йому Ісус. Він буде Великий і Сином Всевишнього наречеться, і дасть Йому Господь Бог престіл Давида, отця Його. І царюватиме у домі Якова повік, і царству Його не буде кінця» (Лк. 1:31-33).