Розділ 20. Після розп’яття

7-8 квітня

Голгофа спорожніла. Люди розійшлися по домівках, де на них чекали рідні для здійснення святкової трапези. Лише солдати все ще сиділи біля пагорба. Вони не мали права покинути пост, доки не помре останній засуджений.

Римляни часто залишали тіла на хрестах, аби трупи нагадували про кару, яка чекає на їхніх ворогів. Але Синедріон клопотався перед Пилатом, щоб зняти страчених, доки не сіло сонце, бо суботній спокій починався в п’ятницю ввечері. Цього вимагав юдейський звичай, а дотримати його було вкрай важливо, оскільки вечір і седер збігалися. Пилат погодився.

Два розбійники були ще живі. Солдати, отримавши наказ, перебили їм гомілки, щоб прискорити смерть. Втративши опору, розп’яті повисли на руках і за кілька хвилин задихнулися. Сумніву в тому, що Ісус вмер, не було, але один з воїнів, щоб перевірити це, простромив Йому груди списом. У рані з’явилися «кров і вода» – безсумнівна ознака кінця[*]. Тепер залишалося, висмикнувши цвяхи, зняти покійних і покласти до спільної ями. Так за звичаєм ховали злочинців.

У цей час до прокуратора прийшов Йосип Аримафейський – заможний, шанований у місті чоловік, член Ради. Він не брав участи в суді Малого синедріону, бо сам був прихильником Ісуса. Як і апостоли, Йосиф “сподівався Царства Божого” (Лк. 23:51), але тепер думав, що помилився. Усе ж, переборовши страх, він пішов попросити в Пилата дозволу поховати тіло Померлого. Йосиф не хотів, щоб Ісуса позбавили окремої могили.

Пилат здивувався, почувши, що Назарянин вмер так швидко. Може Він знепритомнів? Але центуріон підтвердив, що о третій годині дня Ісус справді помер. У Пилата не було підстав відмовляти Йосифові. Можливо, він навіть за своєю звичкою узяв з нього хабар. Так чи інакше, намісник дозволив Йосифові чинити з тілом, як він собі бажає. Часу для необхідних приготувань було обмаль. Коли б настав вечір, поховання довелося б відкласти на добу. Але Йосиф встиг придбати полотняний саван, а фарисей Никодим – той, який раніше приходив вночі на розмову з Ісусом, приніс великі глеки із пахучим розчином смирни та алое, яким просочили тканину.

З допомогою слуг тіло поклали на ноші й перенесли до сусіднього саду. Ділянка належала Йосифові. Він нещодавно приготував тут для себе склеп. Не було можливості шукати іншу могилу, бо кожна хвилина була дорога. Але, мабуть, Йосиф був радий хоча б у такий спосіб востаннє послужити Вчителеві.

Померлого загорнули в пахучі пелени, внесли до печери, прочитали заупокійні молитви й завалили вхід круглою кам’яною плитою, для якої був спеціально витесаний жолоб. Здійснивши жалобний обов’язок, обидва рушили виконувати седер.

Марія Магдалина та Марія Йосипова теж були в саду при похованні. Вони стояли «навпроти гробу» (Мф. 27:61) й з плачем дивилися на поспішний обряд. Їм хотілося самим змастити тіло Господа пахощами й довго оплакувати безповоротну втрату. Але було вже пізно. Правда, вони тепер знали місце поховання й надіялися, коли мине субота, знову прийти сюди.

[*] Ін. 19:34. На думку медиків, ця «вода» є рідиною, яка внаслідок розриву серцевих перегородок накопичується коло серця. Цей розрив спричиняє некроз серця. При такій смерті у людей мимоволі виривається зойк. Пор.: Мф. 27:50; Мк. 15:37.

А тим часом первосвященики, зачувши, що Назарянина поховали в саду біля Голгофи, а не з іншими страченими, стривожились: а що, як прихильники почнуть влаштовувати паломництва на Його могилу й викрадуть тіло, а потім скажуть, що Він – живий? Бажано було викоренити саму пам’ять про Нього. Тому група старійшин знову прийшла до Пилата з проханням, щоби на перші дні біля печери була поставлена охорона.

“Маєте сторожу, – незадоволено відповів прокуратор, – підіть, охороняйте, як знаєте” (Мф.27:65). Він більше не хотів займатися цією неприємною справою. Але від Пилата чекали тільки санкції. Отримавши її, Ханан наказав запечатати склеп і поставити в саду охорону[*].

Ієрархія тепер могла спокійно святкувати й слати молитви до Бога. Все відбулося краще, ніж очікувалось. А учні? Вони нічого не знали ні про місце поховання, ні про сторожу біля могили. Жах скував їх. Їм видалося, що всіх прихильників Учителя можуть схопити будь-якої миті. Поки що їх не чіпали. Але чи довго так буде? Коли б не субота і не свято, вони, звісно, кинули б усе й поспішили назад, до рідної Галилеї.

Це була найпохмуріша Пасха в їхньому житті.

Але ще більше, ніж страх переслідувань і докори сумління, мучила їх думка про те, що Син Людський відібраний у них. Він ходив з ними по зелених міжгір’ях біля озера, був такий добрий і всесильний, одне слово, зцілював хвороби, свідчив про правду й обіцяв привести учнів у Царство Боже, а тепер лежить неживий. Їм не почути більше знайомих слів: «Істинно, істинно кажу вам», не побачити рук, які переламують хліб…

Учні були у відчаї: навіщо Бог залишив Його, покинув їх усіх?

Деякі рабини кажуть, що Месія був смертним, як усі люди. Але чому Ісус загинув у розквіті сил, а не відійшов у спокої, «насичений роками»? Чому Він так мало встиг зробити? Адже Він не залишив таблиць, як Мойсей, не написав книг, як пророки, не заснував школи, як Гилель. Єдина Його спадщина – вони самі: прості, слабкі люди, які виявилися не гідними Учителя й покинули Його у вирішальний час. Синедріон, поспішаючи, знав, що робив. Дерево зрубане, не звівшись високо над землею, не встигнувши дати плід.

Він умер. Але вмер не як Помазаник Божий, а як відторгнений, бо сам Закон вважає проклятими тих, кого спіткала така смерть. Його засудив і єврейський, і римський суд.

Він умер навіть не як мудрець, який переступив межу звичайних людських почуттів, переміг страждання силою духа. Він страждав, як мільйони людей, як кожна дитина чи поранений птах, як будь-яка жива істота. Ніхто не допоміг Йому, коли Він спливав кров’ю на страшному хресті. Ніякий ангел не полегшив агонії. Мали рацію ті, що говорили: «Інших спасав, а Себе Самого не може спасти».

То, значить, Ісус не той, за кого вони Його приймали? Не Збавитель Ізраїлю й світу? І, отже, марною була їхня віра у Нього, а Петро, який сказав: «Ти – Месія», вимовив пусті слова? Це була руїна остаточна, непоправна. Впали додолу надії й блискучі мрії. Ніколи ще люди не відчували важчого розчарування. Що залишалося їм робити? Втікати! Швидше втікати з цього зловісного міста! Повернутися в Галилею, до своїх осель і човнів. Забути про Людину, яка обдурила Себе й ввела в оману Своїх простодушних послідовників…

[*] Мф. 27:62-66. Найімовірніше варта складалася з найманих наглядачів, яких прокуратор тримав при храмі (пор. вислів у Мф. 27:65). Римські солдати не могли б посилатися на те, що заснули; за їхнім військовим статутом це карається смертю. Мф. 27:62 говорить, що архієреї прийшли зі своїм проханням до Пилата в суботу. Чи могли вони це зробити, забувши про суботній спокій? Питання риторичне, якщо врахувати, що час спокою закінчується в суботу ввечері (через годину після заходу сонця).