Розділ 10. Таємниця Сина Людського

Літо-осінь 29 р.

Очевидно, для того, щоб перечекати, доки вгамуються народні хвилювання, Ісус залишив терени землі ізраїльської і рушив у сусідню Фінікію, де жив деякий час, намагаючись, щоб Його не впізнали. У ці дні Його проповідь замовкла, адже навколо були лише погани, час яких ще не настав[*].

Звідти Він пішов на південний схід у Декаполіс і згодом повернувся до тетрархії Филипа. Але біля Вифсаїди Його вже чекала юрба, хоча й значно поріділа, тож Ісус був змушений знову зникнути. Цього разу Він пішов у Голан, а потім далі, до верхів’їв Йордану. Шлях Його проліг поблизу засніженої Єрмонської гори, через околиці міста Кесарії, названого так Филипом на честь кесаря Августа.

Апостоли покірно скрізь йшли за Вчителем, дивуючись, чому Він не скористався ентузіазмом галилеян. А втім, мандруючи шляхом Зайордання, вони мали нагоду спокійно обміркувати події минулих місяців і утвердитися в рішучості ніколи не залишати свого Господа. Вони здогадувалися, що Наставник чекає на відверту розмову, що настав час чітко визначити їхнє ставлення до Нього.

Якось після самотньої молитви Ісус звернувся до Дванадцятьох із запитанням:

– За кого люди вважають Мене, Сина Людського?

– Одні – за Іоана Хрестителя, – сказали вони, – другі – за Іллю, інші – за Єремію або за одного з пророків.

– А ви за кого Мене вважаєте?

Раніше Учитель ніколи не жадав від апостолів такого прямого сповідання. Але слова Його вже не застали їх зненацька. Від імені всіх відповів Симон:

– Ти є Христос, Син Бога Живого!

– Блажен ти, Симоне, сину Іонин, – урочисто проказав Ісус, – бо не плоть і не кров відкрили тобі це, а Отець Мій, Який на небесах; і Я кажу тобі: ти Петро, тобто “камінь”, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її. І дам тобі ключі Царства Небесного; і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, те буде розв’язане на небесах (Мф. 16:13-19).

Ці слова про Церкву стали ніби відповіддю на зміну, що сталася в їх свідомості. Хоча й раніше деякі апостоли називали свого Наставника Месією, але тоді вони були повністю в полоні помилкових уявлень. Інша справа тепер. Навіть переконавшись, що Ісус зневажив земну владу і мандрує як вигнанець на чужині, вони все ж знайшли в собі віру і мужність, щоб визнати Його Христом. І нехай Симон поки що не міг повністю збагнути значення цих слів, вимовлених ним самим, його сповідання відтепер стане символом віри усієї новозавітної Церкви.

Запитання Ісуса: «За кого люди вважають Мене?» – звучить і сьогодні; і сьогодні, як дві тисячі літ тому, багато хто готовий бачити в Ньому лише пророка чи учителя моралі. Вони не можуть пояснити, чому саме Ісуса Назарянина, а не Ісаю і навіть не Мойсея мільйони людей визнали «єдиносущним з Отцем».

У чому ж полягала неповторна привабливість Христа? Чи тільки в Його моральній доктрині? Адже високу етику пропонували і Будда, і Єремія, і Сократ, і Сенека. Як тоді християнство могло перемогти своїх суперників? І, нарешті, найголовніше: євангеліє аж ніяк не схоже на типову моралізаторську проповідь.

Тут ми входимо в сферу, найтаємнішу та вирішальну в усьому Новому Завіті, де раптом відкривається безодня між Сином Людським та всіма філософами, засновниками релігій.

Нехай Ісус жив і діяв як пророк, але те, що Він відкрив про Себе, не дозволяє ставити Його поряд з іншими світовими учителями. Будь-хто з них визнавав себе лише людиною, яка пізнала істину і покликана провіщати її. Вони чітко бачили дистанцію, яка відділяла їх від Вічності. А Ісус? Коли Филип несміливо попросив Його явити учням Отця, Він відповів так, як не міг відповісти ні Мойсей, ні Конфуцій, ні Платон: «Стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Филипе? Хто бачив Мене, той і Отця бачив» (Ін. 14:9). Зі спокійною упевненістю цей Учитель, далекий від фальші та екзальтації, проголошує Себе єдиним Сином Божим. Він говорить вже не як Пророк від імені Сущого, але як сам Сущий…

Не дивно, що тепер для багатьох Ісус є незбагненною загадкою. Можна навіть зрозуміти тих, хто намагається вивчати Його як міф, хоча ці спроби й зазнали невдачі. Справді, важко припустити, що в Ізраїлі була Людина, яка насмілилася сказати: «Я і Отець – єдине» (Ін. 10:30); набагато легше уявити собі, як греки чи сирійці зіткали легенду про Сина Божого з фрагментів східних вірувань.

Погани вважали, що боги іноді народжуються на землі і навідуються до смертних; але Ісус проповідував у суспільстві, де такі міфи ніхто не сприймав всерйоз, де знали, що Божество непорівнянне з людиною. За цю істину старозавітна Церква заплатила надто високу ціну і надто довго боролася з поганством, щоб вигадати Пророка, який стверджував: «Я в Отці і Отець у Мені» (Ін. 14:11). Намагалися пояснити все, посилаючись на ап. Павла, який нібито створив догму про воплочення. Але «апостол народів» був юдеєм до мозгу кісток і сам по собі ніколи не прийшов би до ідеї богочоловіцтва.

Парадокс з’явлення Ісуса в тому, що Він – неймовірний і одночасно – історична реальність. Марно б’ється над Його загадкою плаский «евклідів» розум. Коли уславленого знавця античності Теодора Момзена запитали, чому він не згадав у своїх працях про Христа, він відповів: «Я не можу збагнути Його, тому вважаю за краще мовчати».

Філософ Спіноза, хоча й не був християнином, визнавав, ця божественна Мудрість «найбільше проявилася через Ісуса Христа». Наполеон, який у роки ізоляції багато думав про шляхи історії, наприкінці життя говорив: «Христос прагне любові людини – це означає, Він хоче того, що з найбільшим трудом можна одержати від світу, чого марно жадає мудрець від кількох друзів, батько від своїх дітей, дружина від свого чоловіка, брат від брата, одне слово – Христос прагне серця; цього Він хоче для Себе і досягає цього абсолютно досконало…. Лише одному Йому вдалося підняти людське серце до незримого, до пожертви тимчасовим. За допомогою цього Він поєднав небо і землю». «Поганин» Ґете порівнював Ісуса зі Сонцем. «Якщо мене запитають, – говорив він, – чи відповідає моїй природі благоговійне преклоніння перед Ним, я відповім: звичайно! Я схиляюся перед Ним як перед Божим одкровенням вищих засад моральності». Індуїст Махатма Ганді писав, що для нього Ісус – «страдник, втілення жертовності, божественний учитель».

Такі судження історика, філософа, політика, поета і мудреця, які розмірковували про особистість Христа. Але якщо Він не міф і не тільки реформатор, то хто ж Він? Чи не треба в пошуках відповіді прислухатися до тих, хто ходив з Ним містами й селами Галилеї, хто був найближче до Нього, з ким Він ділився найсокровеннішим? А вони на запитання: «А ви за кого Мене маєте?» – відповідають словами Симона-Петра: «Ти – Христос, Син Бога Живого!»

Щоб краще збагнути суть цього сповідання, ми повинні ще раз повернутися в далеке минуле.

[*] Мф. 15:21-28; Мк. 7:24-30. Біля Тиру Христос зцілив дочку фінікійки, хоча спершу відмовив їй у проханні. Цей випадок здивував оточення. І справді, чому Христос, який без вагань зцілив слугу римського сотника і не відхилив прохання еллінів про бесіду з Ним, виявив у цьому випадку таку суворість? Якоюсь мірою відповідь знаходимо в тому, що відомо про релігію сирофінікійців. Це був бузувірський вид язичництва, який набув похмурого розголосу масовими ритуальними вбивствами, принесенням у жертву дітей, розгнузданими почуттєвими обрядами. Для Ізраїлю, як найближчого сусіда фінікійців їх релігія була синонімом граничної нечестивості. Можливо саме тому Христос вимовив такі різкі слова, вказуючи, що не може бути однакового ставлення до сповідників єдиного Бога і до послідовників цієї демонічної релігії. І лише коли жінка смиренно погодилася з Ним, але продовжувала благати Його, Він зцілив її заради великої довіри до Нього.

Мойсеєва релігія народилася з ідеєю спасіння. Перша заповідь Декалога нагадує, що Ягве визволив Свій народ, що страждав у неволі. Широкі верстви найчастіше сприймали спасіння дуже конкретно, як збавлення від ворогів і стихійного лиха. Пророки ж одухотворили цю надію, вклавши в неї есхатологічний зміст.

За Біблією, світ уже давно перебуває в занепаді і потребує зцілення. Життя людське – коротке, мов сон, воно минає в безплідній боротьбі. Люди заглиблені в метушню. «Народжуючись у гріху», вони неминуче тяжіють до загибелі. Як мало схоже це царство пітьми і страждань на здійснення волі Божої!…

До подібних висновків дійшло і багато давніх філософів Заходу і Сходу. На їх думку, смертний – іграшка сліпих пристрастей і обставин; невблаганна воля панує над усім, прирікаючи всесвіт битися в замкненому колі.

Усвідомлення недосконалості світу привело до розвитку «вчень про спасіння». Їх можна звести до трьох типів.

Одні (Платон) вихід вбачали в кращій організації суспільства, інші (Будда) – у містичному спогляданні і втечі від життя. Однак обидва рішення об’єднувала спільна передумова: ні людина, ні божество не спроможні внести радикальні зміни у влаштування світу. Можна лише досягти часткового полегшення страждань або сподіватися на скасування самого буття. Третій тип сотеріології виник в Ізраїлі та в Ірані. Тільки там була впевненість, що зло можна подолати, що в майбутньому станеться перетворення, яке є вищою метою людського життя. При цьому перси вважали, що Добро і Зло – це два однакових полюси буття, ніби два боги-суперники; біблійні ж пророки відмовилися від цієї принадливої теорії. Ягве явив їм Себе як єдиного і одного. Він «не сотворив смерті», Його воля – привести всесвіт до гармонійної довершеності.

Але звідки тоді недосконалість, що йде врозріз із Божим задумом? Вона ж не схожа на владу диктатора. Бог залишає за створінням свободу у виборі шляху. Світ покликаний на власному досвіді пізнати, що справжнє життя – лише з Тим, Хто дарує його; відхід від Нього веде до провалу в безодню небуття. Тільки добровільно йдучи на заклик Творця, творіння буде гідне Його.

Автори Біблії, застосовуючи мову священної поезії Сходу, зображували дух руйнування, який чинить опір Божій Премудрості у вигляді Змія чи Дракона, невгамовного і бунтівного, як морські хвилі. А згодом Письмо дало цьому чорному демонічному потокові, що виник у творінні, ім’я Сатани, тобто, супротивника. Через нього «ввійшла у світ смерть» (Прем. Соломона 2:24).

Природа, яку ми бачимо зараз, не повністю відповідає вищому накресленню. Тому в ній панують пожирання, боротьба, смерть і розклад. Саме серед такого двоїстого спотвореного світу й опинилася створена людина, яку Біблія уособлює в образі Адама.

Він став відображенням Бога в природі, «подобою» самого Сущого.

Древній співець псалмів, вражений величністю нічного неба, не міг приховати свого подиву: «Що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, що Ти опікуєшся ним? Ти створив його мало чим меншим за ангелів, славою й честю увінчав його» (Пс. 8:5,6).

У Книзі Буття говориться про царствену роль Адама, про його «панування» над тваринами. За словами Біблії, він перебував у «саду Едема», тобто був захищений від природного зла близькістю Бога. Але, наділений свободою та силою, Адам піддався спокусі поставити свою волю вище від волі Творця.

Писання описує цю духовну катастрофу в оповіді про гріхопадіння людей, які послухали Змія і забажали панувати над світом незалежно від Того, хто їх створив, іншими словами – «бути, як боги».

Цим був зруйнований первісний Завіт між ними і Сущим.

Гріх знищив або спалив багато обдарувань людини, він поширювався як епідемія, повсюди пускаючи своє отруйне коріння. «Оброблювач і хоронитель» природи Адам став її ворогом і насильником. Над самим людським родом завладарювали темні стихії, підкоряючи його собі і перетворюючи землю на пекло. І все ж, як Сатана не зміг повністю змінити вигляд світу, так і насіння гріха не знищило поривань людини до вищого і суму за втраченим.

Центральна суть благої вісти Біблії полягає в тому, що Бог не покинув світу після його падіння. Він закликав праведників, які серед пітьми і божевілля зберігали Йому вірність, і через них поновлював священний Завіт. Вони й започаткували вибраний народ, який став знаряддям досягнення мети Провидіння.

Суть цієї мети лише поступово з’ясовувалась у свідомості Ізраїлю. Спершу він мав довіритися Господові, віддати себе Його провідництву. З покоління в покоління вожді, пророки і мудреці зміцнювали віру в прийдешнє, поглиблювали сприйняття Царства. Вони знали, що настане день, коли чудовисько хаосу буде повержене і впаде перешкода, яка відділила світ від Бога. Передуватиме ж усесвітньому переворотові з’явлення Месії-Христа. Він буде нащадком Давида, сина Ієсеєвого, але народиться тоді, коли царський дім втратить земну славу.

«І вийде паросток від кореня Ієссеєвого, і гілка виросте від кореня його; і спочине на ньому Дух Господній, дух премудрости і розуму, дух ради і кріпкости, дух відання і благочестя» (Іс. 11:1,2).

У серці Божому Месія був «від віку», а Його прийдешньому царству не буде кінця. Його з’явлення відновить згоду між людьми і природою, між світом і Творцем.

Однак есхатологія пророків не вичерпувалась очікуванням Христа. «День Господній», говорили вони, стане днем найвеличнішого Богоявлення. Сам Позамежний прийде у світ. Сам Потаємний стане явним і близьким для синів людських.

Але чи не безрозсудність, чи не марнота сподіватися на це? Адже Бог нескінченно вищий за усе створене! «Його бачило око, та бачити більше не буде». Мудреці старозавітної Церкви відповідали і на це запитання. За їх ученням, є лики Несповідного, які ніби звернені до природи і до людини. Застосовуючи земні поняття – символи, їх можна назвати Духом, Премудрістю і Словом Господнім. У них зосереджена та міра божественності, яка співвідносна зі створінням. Ними дарується існування всесвіту і через них Сущий відкриється людині.

Коли пророки пробували описувати з’явлення Слова чи Духа, вони уявляли його світовим катаклізмом, який струшуватиме небо і землю. Так само і Месія бачився більшості з них могутнім тріумфатором, оточеним силами небесними. Лише деякі пророки, наприклад, Ісая Другий, зображували Його без ореола зовнішнього блиску.

«Ось, Отрок Мій, Якого Я тримаю за руку, обраний Мій, до якого благоволить душа Моя. Покладу дух Мій на Нього, і сповістить народам суд; не заволає і не підвищить голосу Свого, і не дасть почути його на вулицях; тростини надламаної не переломить, і льону, що димить, не загасить» (Іс. 42:1-3).

Аж до євангельських часів віра в Месію-воїна промовляла до народу значно переконливіше, ніж ідея містичного месіанізму. У римську добу бойовий революційний дух здобув явну перевагу. Мрія про Спасителя стала земною утопією, яка надихала партизанів Гавлонита.

Чому Ісус відкрито не засудив цей напрям?

Мабуть, причина полягала в тому, що Він черпав Свої ідеї з пророчих книг. Люди ще не були готові відділити в них справжнє прозріння від традиційних метафор, у які воно зодяглося. Тому Христос, не торкаючись форми пророцтва, намагався лише відтінити його духовний зміст, вказати те основне, що було в біблійній есхатології. Коли Він називав Себе Сином Людським, коли говорив про Себе як про благовісника свободи і зцілення, коли давав зрозуміти, що був в іншому світі «раніше від Адама» – все це означало, що саме Він і є Грядущий, чий прихід провістили пророки. Та Христос відкрив те, чого не передбачив жоден із них. Богоявлення здійснилося в Ньому самому, в обітованому Месії. Безмірне і всеохоплююче набуло людського образу, і голос – у Теслі з Назарету, у «Синові Бога Живого».

У Біблії ми часто зустрічаємо такі вирази, як «син благословення», «син гніву», «син пророчий». Вони позначають якості, характер і покликання людини. «Синами Божими» ізраїльтяни, звичайно, сприймали духовних істот, ангелів, іноді ж – праведників народу Господнього або монархів, помазаних на престол. Тому ймення «Син Божий» застосовувалося і до Месії.

Христос постійно називав Себе Сином небесного Отця. Але з Його слів було видно, що Його ставлення до Бога не схоже на ставлення інших. «І ніхто не знає Сина, тільки Отець; і Отця ніхто не знає, тільки Син» (Мф. 11:27). Коли Він говорив: «Мій Отець», то торкався неповторної таємниці Свого внутрішнього життя: «Я в Отці і Отець у Мені». Але це не фанатичне злиття містика з божественною Глибиною, а дещо зовсім інше.

Богосинівство в Христі стає Боголюдством…

Книга Царів оповідає, як пророк Ілля чекав на Синаї з’явлення Слави Господньої. Палав вогонь, ревів ураган, коливання ґрунту ламало все, але в цьому не було Бога. І лише коли в розжареній пустелі раптом повіяв тихий прохолодний вітер, пророк нарешті відчув присутність Сущого. Щось подібне сталося й у священній історії. Чекали на небесного витязя, який переб’є ворогів, а прийшов назаретський тесля, який покликав до себе «усіх струджених та обтяжених». Чекали могутнього Месію і грізного Богоявлення, а земля побачила Боголюдину, применшену, яка прийняла земні «тіло й кров»…

Звістка про Христа бентежила і юдеїв, і еллінів. Бажаючи звести Його до звичних мірок, одні стверджували, що Ісус був лише простим смертним, на якого зійшов Дух Божий, а інші – що Він мав примарне тіло, залишаючись, по суті, тільки божественною Істотою. Усе ж Євангеліє говорить про Людину, яка їла та пила, раділа і страждала, пізнала спокуси й смерть, і, одночасно, не відаючи гріха, прощала грішникам, як прощає Бог, і не відділяла Себе від Отця. Тому Церква сповідує в Ісусі Сина Божого, Слово Сущого, Бога в дії, Який наче проникає в самі надра творіння. «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. Воно було споконвіку в Бога. Все через Нього сталось, і без Нього ніщо не сталося, що сталося. У Ньому було життя, і життя було світлом людям…

І Слово стало плоттю, і вселилося між нами, повне благодаті й істини; і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця… Закон був даний через Мойсея; а благодать і істина через Ісуса Христа сталися. Бога ніхто не бачив ніколи; Єдинородний Син, Який у лоні Отця, Він явив» (Ін. 1:1-4,14,17,18,).

Боголюдство Христа є одкровенням і про Бога, і про людину.

Уже пророки знали, що Першопричина усього – не безлика Сила чи космічний Порядок, байдужий, як будь-яка сила і світобудови, але Бог Живий, Який розмовляє з людьми, дарує їм Свій образ і подобу. Явлення Ісуса наближає Творця до людей, через Месію світ має пізнати, що Сущий «є любов», що Він може стати для кожного Отцем. Блудні діти землі скликаються в дім Отчий, щоб там знайти втрачене синівство.

Заради цього у світ народжується Син Людський і Син Божий, Який у самому Собі мирить небо і землю. У Новому Завіті стало реальністю те, що було тільки незрозумілою надією Старого. Відтепер духовне єднання з Ісусом є єднанням з Богом.

«Бог став людиною, щоб ми стали богами», – ці слова св. Атанасія передають саму суть тайни воплочення.

«Син Людський, – говорив Христос, – не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою на спасіння багатьох» (Мф. 20:28). Слова «покута», «збавлення» були в Біблії синонімом спасіння, бо саме поняття викупу пов’язане з визволенням із рабства і з «надбанням для себе». Як колись Господь спас старозавітний Ізраїль, зробив його «Своїм народом», так і Церква Нового Завіту повинна стати Його «долею».

Покута і є чимось більшим – повернення створіння на стежки, накреслені згори. Підкорене злу, все воно, за словами ап. Павла, страждає в очікуванні з’явлення синів Божих (Рим. 8:19 і далі). Викуплена людина не виділяється з решти творіння, а йде попереду нього «до нового неба і до нової землі».

Полум’я Логоса палає «у пітьмі», поступово пронизуючи світобудову. Царству ворожнечі і розкладу Бог несе животворну силу єдності, гармонії і любові. І як рослина, яка тягнеться до сонця, природа слухає цей заклик і скоряється Слову.

Чим більше ми сьогодні дізнаємося про світотворення, тим чіткіше вимальовується картина всесвіту, яка сходить увись. Спершу – впорядкованість структур, потім – життя, нарешті – людина. Боротьба не вщухає ні на хвилю. З кожним кроком Змій Хаоса відступає в пітьму, з кожним кроком усе ширшає сяйво.

Коли ж людина не виконала свого призначення, саме Слово явило Себе світові, воплотившись у «нового Адама».

«Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного…» (Ін. 3:16).

Але самовіддача Ісуса не могла стати трагедією. Той, хто єднається з грішним світом, неминуче стає причетним до його страждань. Віднині біль кожної істоти – Його біль, Його Голгофа. Серед людей на Ісуса чекає не торжество, а страждання і смерть.

Безгрішний, Він бере на Себе всі наслідки гріха. Тому й закликає Церква всіх, хто йде за Ним: «Скиньмо з себе всякий тягар і гріх, який нас обплутує‚ і з терпінням підемо на подвиг‚ який чекає на нас, дивлячись на Начальника і Виконавця віри Ісуса, Який замість радости, яка Йому належала, витерпів хрест» (Євр. 12:1-2).

Його попередниками були святі і мученики минулих століть, яких гнали і віддавали на смерть. Їх лики злилися в одному месіанському образі, який постав перед містичним поглядом Ісаї Другого. Царі і народи, покладаючись на земну силу, зверхньо дивилися на справжнього Слугу Господнього. Але їм довелося переконатися, що саме цього неприйнятого страждальця обрав Бог.

«Хто повірив чутому від нас, і кому відкрилася сила Господня? Бо Він зійшов перед Ним, як пагін і як паросток із сухої землі; немає у Ньому ні вигляду, ні величі; і ми бачили Його, і не було у Ньому вигляду, який приваблював би нас до Нього. Він був знехтуваний і умалений перед людьми, муж скорбот, що пізнав болісті, і ми відвертали від Нього лице своє; Він був зневажуваний, і ми ні у що ставили Його. Але Він узяв на Себе наші немочі і поніс наші хвороби; а ми думали, що Він був уражений, покараний і принижений Богом. Але Він укритий виразками був за гріхи наші і мучимий за беззаконня наші; покарання світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми зцілилися. Усі ми блукали, як вівці, зведені були кожен на свою дорогу: і Господь поклав на Нього гріхи усіх нас. Він був мучимий, але страждав добровільно і не відкривав уст Своїх; як агнець, ведений був Він на заколення, і як агнець перед тим, хто стриже його, безмовний, так Він не відкривав уст Своїх» (Іс. 53:1-7).

Месія – страдник! Здавалося, цього не можна сприйняти, збагнути, вмістити. Мало хто з людей Старого Завіту наважувався вголос говорити про таку невірогідну можливість. Але слово було сказане і зафіксоване в Писанні, залишаючи людей у збентеженні і спокусі. Юдейські тлумачі обходили це місце, ніби намагалися забути його. Ісус же, навпаки, роз’яснював Свою місію, посилаючись на пророцтво про Слугу Господнього. «Сьогодні збулося Писання, яке ви почули…»

Він йшов землею, не підкоряючи людей очевидністю Своєї могутності. Він був применшений в очах «віку цього», а зберігши цим незайманою людську свободу. Не рабів, синів шукав Ісус, братів, які безкорисливо полюблять Його і підуть за Ним, погордженим і відкинутим. Якби Месія з’явився «у славі», якби ніхто не зміг відвернутися від Нього, це було б примусом. Але Христос учив учнів інше: «І пізнаєте істину, і істина визволить вас» (Ін. 8:32).

Заради свободи людини Він обмежився тлінністю. Він став у ті дні «меншим від Отця», Він потребував їжі і відпочинку, Він закрив від Себе майбутнє і на Собі самому пережив усю скорботу світу.

Ремісник з провінційного містечка, оточений людьми неосвіченими і часто з тавром порока, Він проводив Свої дні серед злидарів, митників, повій і прокажених. У Нього не було ні збройних загонів, ні впливових союзників. Чи це Месія, про якого мріяли люди?

Каменем спотикання стало й те, що проповідь Назарянина не була схвалена офіційною церковною владою. Фарисеї докоряли Йому за свідчення про «самого себе». На це Він відповів: «Я Сам свідчу про Себе, і свідчить про Мене Отець, Який Мене послав» (Ін. 8:13-18)[*].

Щоб прийняти Сина Людського, потрібен подвиг віри. Тільки чисті серцем побачать Бога. Він відкривається їм у Христі Ісусі, Якого «начальники» засудили як лжеучителя.

Богослови та ієрархи старозавітної Церкви залишилися глухими до Його Євангелія, і в цьому не було випадковості. Вони опинилися в полоні традиції, даної, на їх думку, раз і назавжди. Вони не мали сумніву щодо власної непогрішності, а в результаті стали ворогами справи Божої. Сталося це не тільки тому, що Анна і Кайафа були гіршими з первосвящеників. Сам факт вироку, винесеного Христові ієрархією, – найбільша трагедія релігійної історії світу, вічне застереження.

«У світі був, і світ через Нього постав, і світ Його не пізнав. До своїх прийшов, і свої Його не прийняли. А тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути» (Ін. 1:10-12).

[*] Говорячи про свідчення двох, Ісус, мабуть, натякав на старий принцип юдейського права, який вимагав мінімум двох свідків при розгляді справи; див.: Втор. 19:15.

Але як же люди «церковні» – книжники і богослови не пізнали Його, як сталося, що Ісус усе ж знайшов Собі учнів? Людська логіка, «тіло й кров» були тут справді безсилі. Це тайна віри, святая святих, де душа зустрічає свого Спасителя. Розум апостолів мучили сумніви, але просвітлена любов принесла перемогу вірі, і вони схилилися перед погордженим мандрівником, як перед Месією – Сином Бога Живого.

Відповіддю на сповідання Петра було пророцтво Христове про Церкву, яка вистоїть, навіть коли всі сили зла рушать проти неї.[*]

А самого Симона Ісус назвав Скелею, на якій вона буде поставлена. Як би не сприймати ці слова, важко сумніватися в тому, що Господь поклав на апостола якусь виняткову місію. Тому і в Церкві він був визнаний «першоверховним». Іноді це заперечують, посилаючись на відсутність у Петра абсолютного авторитету в першій общині. Справді, ні диктатором, ні «князем» Церкви в земному розумінні він не був. Але хіба ж не відкинув сам Христос з усією конкретністю будь-які претензії на таке панування? «Нехай царі володарюють над народами, – говорив Ісус, – але між вами нехай не буде так» (Мк. 10:43). Тому не честолюбному лідерові, її скромному рибалці було сказано: «Паси вівці Мої» (Ін. 21:17).

Тільки дія Духа Божого потім перетворила його в пастиря Христового. Тоді ж, під час бесіди біля Кесарії Филипової, Петро аж ніяк ще не став «скелею» Церкви. Тому Ісус відразу дав інше спрямування його думкам. Заборонивши розголошувати месіанську таємницю, він заговорив про Свої страждання і смерть.

Почувши це, Петро засмутився. Він відвів Ісуса вбік і з властивою йому безпосередністю вирішив підбадьорити Його:

– Будь милосердний до Себе, Господи! Нехай не буде цього з Тобою!

Але слова учня тільки поранили душу Ісуса. Хіба й сам Він не хотів би, щоб «чаша обминула Його»? Хіба прагнув того, щоб люди стали вбивцями Месії? Але Він мав добровільно випити чашу викуплення.

– Відійди від Мене, сатано! – сказав Він, озирнувшись на учнів. – Ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське. (Мф. 16:22.23)

Зніяковілий Петро замовк, а Ісус почав говорити, звертаючись уже до всіх Дванадцятьох. Вони мають бути готові до всього, наближається час випробувань. «Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною» (Мф. 16:24). Шлях до Царства веде через перемогу над собою. Месія стане жертвою, але і Його послідовники повинні навчитися йти за Ним. Тільки тоді вони зможуть стати учасниками месіанського торжества. «Істинно кажу вам: є деякі з тих, що стоять тут, які не зазнають смерти, доки не побачать Сина Людського, що гряде в Царстві Своїм» (Мф. 16:28).

Чи означало це, що кінець світу настане вже при цьому поколінні? Багато хто з учнів саме так і розумів Ісуса. Тим часом Він говорив не так про майбутнє, як про те, що вершиться тепер, що почалося ще в перші дні Його проповіді. Посіяне Христом насіння росте, зерно стає деревом, а Суд вже триває, нова ера вже настала.

Минуло кілька днів. Наближалося свято Сукот (Кущів), яке за звичаєм треба було проводити в куренях, зроблених з гілля. Ісус залишався за Йорданом. І тут сталося ще одне незвичайне з’явлення. Трьом апостолам – Петрові, Якову та Іванові було дано лише хвилево бачити завісу привідкритою і споглядати надлюдську славу Христа. Можливо, в очікуванні Страстей Він хотів духовно зміцнити найближчих, знаючи, які випробування чекають на них.

Якось Ісус узяв їх зі Собою на високу гору, тоді, як інші відпочивали біля підніжжя. Поки Він молився, Петро, Яків та Іван, що розташувалися біля Нього, поснули. Коли ж вони прокинулись, їх вразило, як змінився Учитель. Його обличчя після молитви сяяло неземним світлом, навіть одяг Ісуса став сліпучо білим. Двоє незнайомців розмовляли з Ним. Дивним чином апостоли збагнули, що це з’явилися до Нього з іншого світу древні пророки. Страх поступився перед відчуттям миру, щастя, близькості Божої… Побачивши, що ті два йдуть, учні злякалися, що втратять невимовне блаженство тієї хвилини. «Господи! – сказав Петро. – Добре нам тут бути; коли хочеш, зробимо тут три намети: Тобі один, Мойсеєві один, і один Іллі». (Мф. 17:4). Він не знав, що сказати, Йому видалося, що настав час здійснення обряду Кущів….

Що сталося потім, ніхто з учнів виразно не пам’ятав. Це була Слава Предвічного, світла хмара Богоприсутності, над усім лунали слова: «Цей є Син Мій Улюблений, в Якому Моє благовоління; Його слухайте» (Мф. 17:5).

Наступної миті сяйво потьмяніло; апостоли побачили Учителя звичайним.

Він стояв сам на верхів’ї гори.

Петро, Яків та Іван не могли отямитися. Ісус підійшов до них і сказав: «Встаньте і не бійтеся» (Мф. 17:8), і почав спускатися донизу. Як уві сні, вони пішли за Ним. Дорогою Ісус порушив мовчанку і звелів берегти побачене в таємниці, «доки Син Людський не воскресне з мертвих».

Не наважуючись звернутися до Нього, учні пошепки запитували один одного: «Що означає воскреснути з мертвих?».

[*] «Врата пекла» (Мф. 16:18) означають могутність зла. В семітських мовах слово «ворота» є синонімом «сили» Цей образ узятий з будівельної термінології, адже міцні ворота вважалися запорукою нездоланності міста.