Розділ 5. Добра вість

Вчення Христове – добра і радісна вість. Так його називав Він Сам: Бесора – арамейською мовою, грецькою – Євангеліє.

Він приніс світові не нові філософські доктрини, не проекти суспільних реформ і не пізнання таємниць потойбічного. Він докорінно змінив саме ставлення людей до Бога, відкриваючи їм той Його лик, який досі тільки ледь вгадувався. Добра Вість Ісуса говорить про вище покликання людини і про радість, яку дарує їй єднання з Творцем.

Невичерпне багатство Євангелія коротко змалювати нелегко, тому ми зупинимося лише на головному.

НЕБЕСНИЙ ОТЕЦЬ І БОГОСИНІВСТВО

Старий Завіт найчастіше тлумачив взаємини між Богом і народом. Євангеліє ж ставить на перше місце взаємини між Богом і душею.

Проповідь Ісуса звернена не до мас, не до безликого мурашника, а до особистості. У натовпі духовний рівень людей знижується, і вони опиняються під впливом стадних інстинктів. Тому Христос надає такого значення окремим долям. У будь-якій людині захований цілий світ, безмежно цінний в очах Божих.

Якщо Ісус і користувався словом «отара», то в Його устах воно мало інше звучання, ніж зараз. Для Його слухачів воно було пов’язане з предметом любові і постійної турботи: на овець дивилися майже, як на членів сім’ї. «Пастир добрий, – говорив Ісус, – душу свою покладає за овець» (Ін. 10:11).

Коли книжники дивувалися, чому Вчитель спілкується з людьми сумнівної репутації, Він відповідав їм притчею: «Який чоловік з вас, маючи сто овець і загубивши одну з них, не залишить дев’яносто дев’ять у пустелі і не йде за загубленою, доки не знайде її? І, знайшовши її, з радістю візьме на плечі свої. І, прийшовши додому, скликає друзів і сусідів, кажучи їм: порадійте зі мною; я знайшов вівцю мою загублену. Кажу вам, що так на небесах більше буде радости за одного грішника, що кається, ніж за дев’яносто дев’ять праведників, які не потребують покаяння. Або яка жінка, маючи десять драхм, якщо загубить одну драхму, не запалює світильник, і не замітає кімнату, і шукає старанно, доки не знайде, а знайшовши, покличе подруг і сусідок і скаже: порадійте зі мною, бо я знайшла загублену драхму. Такою, кажу вам, буває радість у ангелів Божих за одного грішника, що покаявся» (Лк. 15:4-10).

Говорячи про Сущого, Ісус мав на увазі «Бога Авраама, Ісаака та Якова», тобто Бога, Який відкрився в релігійній свідомості Старого Завіту; і так, як біблійні пророки, Євангеліє Христове вчить не стільки про Бога в самому собі, як про Бога, зверненого до світу і до людства. З усіх імен, якими Творця називають у Писанні, Ісус надавав перевагу слову «Отець». У Його молитвах воно звучало «Авва». Саме так арамейські діти зверталися до своїх батьків. Цей вибір є глибоко знаменний.

Отцем у світових релігіях верховний Початок називали часто. Але зазвичай уявляли Його у вигляді деспотичного владного повелителя. Такий погляд, що відбиває страх людей перед буттям і перед земними володарями, позначився навіть на старозавітному мисленні. Коли Юдей вимовляв «Отець», то це слово, як правило, означало для нього поняття суворого Пана і Покровителя усього народу.

Тільки Ісус говорить про Отця, якого може знайти кожна людська душа, якщо забажає цього. Євангеліє дає людям дар Богосинівства. На тих, хто прийме його, здійснюється обітниця Христова. Вони дізнаються, що з Творцем всесвіту можна розмовляти віч-на-віч, як з Аввою – люблячим батьком, який чекає взаємної любові.

* * *

Любов Бога не нав’язує себе, вона оберігає людську свободу. Господь схожий на господаря будинку, який кличе всіх до себе на обід і для якого гості – велика радість. Ще ясніше висловив Христос цю думку в притчі про свавільного сина.

Молодий чоловік зажадав від батька свою частку спадщини і поїхав до чужої країни. Прощаючись з ним, батько не сказав жодного слова докору. Він не хотів вимушеної Любові, тому не зупинив сина. Коли ж юнак потратив усе, що мав, повернувся назад злиднем, сподіваючись стати бодай останнім слугою в домі, батько не тільки прийняв його, а й влаштував свято на честь повернення блудного сина. Це викликало заздрість і гнів у старшого брата.

«Але він сказав у відповідь батькові: ось я стільки років служу тобі і ніколи заповіді твоєї не переступав, але ти ніколи не дав мені й козляти, щоб мені повеселитися з друзями моїми. Коли ж цей син твій, що змарнував добро своє з блудницями, прийшов, ти заколов для нього відгодоване теля. Він же сказав йому: сину, ти завжди зі мною, і все моє – твоє. Веселитися ж і радіти треба тому, що брат твій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся» (Лк. 15:11-32).

Вдалині від Бога немає справжнього життя: кидаючи Його, людина пожинає гіркі плоди гріха, але Господь завжди готовий прийняти того, хто кається – таке значення притчі.

Небесну волю в ній символізує не вимогливий пан, грізний цар або суворий суддя, але людина, яка поважає свободу іншого, батько, який любить і прощає. Цей образ найточніше відповідає одкровенню Христа про Бога. Як батько терпляче чекає сина, сидячи біля порогу, так і Господь шукає вільної любові людини.

Якось жінки привели до Ісуса дітей, щоб Він благословив їх. Учні, побоюючись втомити Його, не дозволили їм увійти в дім. «Побачивши те, Ісус обурився і сказав їм: дозволяйте дітям приходити до Мене і не забороняйте їм, бо таких є Царство Боже. Істинно кажу вам: хто не прийме Царства Божого, як дитина, той не ввійде в нього» (Мк. 10:14-15). Відвертість дитячої душі є образом довір’я людини до свого Божого Отця. (Емуна (віра) – це не впевненість в якійсь абстрактній істині, а довіра до Бога, вірність Йому. Від цього ж кореня слово «амінь» – вірно). От чому Ісус любив дитяче слово «Авва».

«Послав Бог, – говорить ап. Павло, – Духа Сина Свого в серця ваші, Який викликує: “Авва, Отче!” Тому ти вже не раб, а син» (Гал. 4:6-7; Пор.: Рим. 8:15). Той, хто пізнав щастя богосинівства, ніби знову відкриває світ. Він вирвався з утиску випадковості. Господь близький до нього і знає кожен його крок, «усе волосся на голові його полічене».

Довіра має бути безмежною; вона виключає «служіння двом панам». Якщо людина женеться за суєтним, то вона віддає своє серце у владу ідола мамони (так арамейською мовою називалося багатство). «Бо яка користь людині, – говорив Ісус, – коли вона придбає ввесь світ, а душу свою занапастить?» (Мк. 8:6)

Доручивши себе Отцеві, душа долає турботу – не ту повсякденну турботу, а нав’язливу, тяжку заклопотаність, що затьмарює розум.

«Якщо ж траву польову, що сьогодні є, а завтра буде вкинута в піч, Бог так зодягає, то хіба не набагато краще зодягне вас, маловіри! Тож не турбуйтеся і не кажіть: що нам їсти? чи що пити? або: у що одягтися? Бо всього цього язичники шукають; знає бо Отець ваш Небесний, що ви маєте потребу в усьому цьому» (Мф. 6:30-32).

Життя біля Отця позбавляє страху й непевності. У молитві діти Божі відкривають Йому свої думки, надії і скорботи. «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам» (Мф. 7:7; Лк. 11:9).

Якщо, як говориться в притчі Христовій, навіть безсердечний суддя не зміг відмовити бідній вдові, яка ревно благала його, то чи відмовить люблячий Отець тим, хто звертається до Нього з благанням? У молитві важлива упевненість, що людина буде почута.

«Чи є між вами така людина, яка, коли син її попросить у неї хліба, подала б йому камінь? І коли попросить риби, подала б йому змію? Отже, якщо ви, будучи злими, вмієте дари добрі давати дітям вашим, тим паче Отець ваш Небесний дасть блага тим, хто просить у Нього» (Мф. 7:9-11; Лк. 11:11-13)

Язичники гадали, що самі боги потребують жертв. Старому Завіту ця думка була вкрай чужою. Уся природа, безперечно, належить Творцеві. Найкоштовніший дар Його – серце людини. Обряди мають сенс лише тоді, коли виявляють любов до Творця. Тому й Ісус не відкидав звичаю приносити жертви на вівтарі. Він навіть вказував, що робити цього не можна, не помирившись з братом. Але слід зауважити: євангелісти ніде не кажуть, що Христос сам брав участь у принесенні жертв. Храм для Нього передовсім – «дім молитви».

Але ні храмове дійство, ні навіть спільна молитва не можуть замінити спілкування з Богом на самоті, щирої бесіди з Отцем. Богові не потрібна «данина» формального поклоніння, «респектабельна» релігійність, яка б підкорялася звичаю. Ісус попереджує:

«І, коли молишся, не будь як лицеміри, які люблять молитися у синагогах і на перехрестях, зупиняючись, щоб бачили їх люди. Істинно кажу вам: вони вже мають нагороду свою. Ти ж, коли молишся, увійди до кімнати твоєї і, зачинивши двері твої, помолись Отцю твоєму, Який у таїні, і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно. А молячись, не говоріть зайвого, як язичники, бо вони думають, що в багатослів’ї своєму почуті будуть. Не уподібнюйтесь їм, бо знає Отець ваш, чого ви потребуєте, раніше за ваше прохання до Нього» (Мф. 6:5-8).

Якщо ми й просимо чогось у Бога, то лише тому, що сповідуємо перед Ним усе, що маємо на серці.

Молитися Ісус вчить простими словами, з любов’ю і довірою:

• ОТЧЕ НАШ, ЩО ЄСИ НА НЕБЕСАХ!

Ми – діти Твої, і в Тебе – наша вітчизна.

• НЕХАЙ СВЯТИТЬСЯ ІМ’Я ТВОЄ.

Нехай буде в нас благоговіння до Твоєї священної таїни.

• НЕХАЙ ПРИЙДЕ ЦАРСТВО ТВОЄ, НЕХАЙ БУДЕ ВОЛЯ ТВОЯ ЯК НА НЕБІ, ТАК І НА ЗЕМЛІ.

Ми чекаємо, щоб утвердився Ти в усьому своєму Творінні, щоб здійснився Твій задум і лише Ти став нашим Царем і Господом.

• ХЛІБА НАШ НАСУЩНИЙ ДАЙ НАМ СЬОГОДНІ.

Підтримай наше життя зараз, бо ми віримо, що про завтрашній день Ти поклопочешся.

• І ПРОСТИ НАМ ПРОВИНИ НАШІ, ЯК І МИ ПРОЩАЄМО ВИНУВАТЦЯМ НАШИМ.

Синівський обов’язок, який ми і так погано сповняємо Тобі, є любов’ю. Навчи нас любити і прощати один одному, як Ти любиш і прощаєш нам.

• І НЕ ВВЕДИ НАС У СПОКУСУ, АЛЕ ВИЗВОЛИ НАС ВІД ЛУКАВОГО.

Охорони нас від зла, що йде ззовні й від нас самих.

• Бо Твоє є царство і сила, і слава навіки. Амінь. (Мф. 6:9-13; Лк. 11:2-4).

Зазначимо, що на перше місце в цій молитві ставляться не людські бажання, а воля Господа. Звертаючись до Нього, люди не повинні шукати лише свого. Син готовий завжди й в усьому покладатися на Отця.

Слова «нехай прийде Царство Твоє» вказують, що в усій повноті воно ще не настало. Христос говорить, що в цю добу в світі панують демонічні сили. Диявол і досі залишається «князем світу цього».

Христос не пояснював, звідки узялося зло і, отже, вважав достатнім те, що відкрите в Старому Завіті. Людина покликана не стільки розмірковувати про зло, скільки боротися з ним. У Євангелії проблема зла – практична проблема, життєве завдання, поставлене перед тими, хто шукає згоди з Божим задумом.

Зло, з яким людина зустрічається найтісніше, живе в ній самій: з одного боку – воля до панування, до утиску і насильства, з іншого – сліпа бунтівливість, яка шукає самоутвердження і безмежного простору для інстинктів. Ці демони чекають на дні душі, готові будь-якої миті вирватися назовні. Їх живить відчуття власного «я» як єдиного центру, що має цінність. Розчинення «я» в стихії суспільства, здавалося б, обмежує бунт індивідуума, але при цьому стирає, нівелює особистість. Вихід з тупика даний у заповіді: «Люби свого ближнього, як самого себе». Вона закликала до боротьби проти тваринних егоцентричних засад, за визнання цінності іншого «я», до боротьби, яка повинна створити вищу людину – «нове творіння». Тільки любов переможе Диявола. Нехай у світі, що оточує людину, і в ній самій багато що повстає проти заповіді любові: силу для її здійснення люди знайдуть у Того, хто сам є Любов, хто відкрився у Євангелії Ісуса як милосердний Отець.

Справжня віра невіддільна від людяності. Люди, які забувають про це, схожі на будівничих, які звели дім без підвалин, просто на піску. Така будівля приречена на руїну за першої ж бурі.

Як основу моральності Ісус зберіг настанови Декалогу. «Коли ж хочеш увійти до життя, то виконай заповіді», – говорив Він багатому юнакові. Крім того, Він схвалив засаду Гилеля: «Не роби іншому того, чого собі не бажаєш», але надав цьому вислову відтінок більшої активності і дієвості. «Отже, все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм» (Мф. 7:12). Євангеліє далеке від негативного моралізму з його формальною схемою «доброчинності», яка зводиться лише до заборон. Блаженний Августин писав: «Люби Бога – і тоді дій, як хочеш», тобто ставлення до людей повинно органічно випливати з віри. Той, хто пізнав Отця, не може не любити і Його творіння. Більше того, Ісус безпосередньо говорить: «Зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25:40). Він судитиме не за переконаннями людей, а за їх ділами. Той, хто служить ближньому – служить Богові, нехай навіть він цього не усвідомлює.

А як мають діяти учні Христа, коли зустрічаються з провинами інших?

Чимало юдейських учителів висловлювалися проти гріха осуду. Ісус цілком це схвалює. Очікуючи прощення від Господа, треба вчитися прощати самому. Чи гарно чинитиме та людина, яка, одержавши від царя прощення великого боргу, сама виявиться безжалісним кредитором і кине свого товариша в боргову в’язницю?

Коли ми бачимо слабкості ближнього, то не повинні виголошувати йому вирок, а співчувати, пам’ятаючи про власну гріховність. «Не судіть, – застерігає Ісус, – щоб і вас не судили; бо яким судом судите, таким судитимуть і вас, і якою мірою міряєте, такою відміряється й вам. І чому ж ти бачиш скалку в оці брата твого, а колоди, що є в оці твоєму, не відчуваєш?» (Мф. 7:1-3).

Фарисеї звикли зверхньо дивитися на «невігласів у Законі». Слово «ам-хаарец» – селюк, було в них синонімом нечестивого. З такою людиною вони воліли не мати нічого спільного. Разом з нею не можна було молитися, сідати за стіл і навіть при потребі нагодувати її. «Невіглас не боїться гріха, ам-хаарец не може бути праведним», – говорили вчені. Ісус стосовно цього був їм повною протилежністю. Він швидше надавав перевагу спілкуванню з простими людьми. Більше того, усі знедолені, усі парії суспільства знаходили в Ньому друга й заступника. Митники, яких не визнавали за людей, і повії нерідко були серед тих, хто оточував Його. Це шокувало добропорядних книжників, які хизувалися своєю праведністю. Чуючи їх нарікання, Ісус говорив: «Не здорові потребують лікаря, а недужі, підіть та навчіться, що означає: милости хочу, а не жертви. Бо Я прийшов прикликати не праведників, але грішників до покаяння» (Мф. 9:12-13).

Щире каяття Христос ставив понад заспокоєність тих, хто вважав себе бажаним Богові. Якось Він оповів про двох людей, які молилися Богові в храмі. Один – благочестивий фарисей дякував Богові за те, що він «не такий як інші люди», часто постить, жертвує на храм і не схожий на «цього митника». А митник стояв якнайдалі, не насмілюючись підвести очі, бив себе в груди і з болем повторював: «Боже, будь милостивий до мене, грішного! Кажу вам, що цей пішов до дому свого виправданий більше, ніж той: бо всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 18:9-14).

А втім, каяття не повинно обмежуватися лише словами. Недарма Іван Хреститель говорив про «плоди покаяння». І знову Ісус наводить приклад з повсякдення: «В одного чоловіка було два сини; і він, підійшовши до першого, сказав: сину, піди сьогодні попрацюй у винограднику моєму. Але той сказав у відповідь: не хочу. Але згодом, розкаявшись, пішов. І, підійшовши до другого, він сказав те саме. Цей сказав у відповідь: іду, господарю, – та не пішов. Котрий з цих двох виконав волю батька?» (Мф. 21:28-31).

Коли Ісус відвідав дім Матфея, де зібралися його товариші митники, це викликало обурення. На Вчителя полетіли докори. Як може Він обідати з такими людьми? Але Ісус ще раз нагадав, що усяка душа заслуговує на турботу і співчуття. Ті, що про це забувають, схожі на старшого брата з притчі про блудного сина, який не радів поверненню мандрівника.

Наближаючи до Cебе грішників, Христос хотів пробудити у них каяття і прагнення жити інакше. Часто Його доброта і довіра вершили чудеса.

Якось Учитель йшов Єрихоном. Біля міської брами Його зустрічало багато людей. Кожний бажав, щоб Ісус зупинився в його домі. Один з єрихонців на ім’я Закхей – «старший над митарями», намагався пролізти крізь натовп, сподіваючись поглянути на Ісуса бодай одним оком, але маленький ріст заважав йому. Тоді, забувши про пристойність, він побіг наперед і заліз на дерево, повз яке мав пройти Господь. Ісус справді наблизився до цього місця і, звівши очі, побачив чоловічка, який сидів на фіговому дереві. «Закхею, – несподівано сказав Ісус, – злізь скоріше, бо сьогодні Мені належить бути в тебе в домі».

Не пам’ятаючи себе з радості, митник помчав додому зустрічати Господа, а оточення почало обурюватися: «Він зайшов гостити до грішного чоловіка».

Але крок Учителя вплинув на нього.

– Господи, – сказав Закхей, зустрічаючи Його, – половину добра мого я віддам убогим і, якщо кого скривдив чим, поверну вчетверо.

– Нині прийшло спасіння дому цьому, – відповів Христос, – бо і він син Авраамів. Прийшов бо Син Людський знайти і спасти, що загинуло (Лк. 19:1-10).

* * *

У Капернаумі фарисей Симон запросив Ісуса до себе. Під час обіду до покою ввійшла жінка, відома в окрузі своїм безпутним життям. В її руках була алебастрова посудина з коштовними мастилами; мовчки ставши біля Вчителя, вона заплакала, потім припала до Його ніг, зрошуючи їх миром та витираючи розпущеними косами. Чи чула вона слова Ісуса про прощення грішників? Чи хотіла віддячити Йому за милосердя до знедолених? Але ця сцена неприємно вразила господаря. «Якби Він був пророком, – подумав неприязно фарисей, – то знав би, хто і яка жінка доторкається до Нього, бо вона грішниця». Ісус прочитав його думки.

– Симоне, Я маю тобі дещо сказати.

– Кажи, Вчителю.

– У одного лихваря було два боржники, один винен був п’ятсот динаріїв, а другий п’ятдесят. Коли ж вони не мали чим віддати, він простив обом. Скажи ж, котрий з них більше полюбить його?

– Думаю, що той, якому більше простив.

– Правильно ти розсудив, – відповів Ісус і пояснив, навіщо він оповів цю притчу (Лк. 7:36-50). Він вказав на відмінність між Симоном, який вважав себе бездоганним, і для якого бесіда з Ісусом була лише приводом для полеміки, та жінкою, яка усвідомлювала своє падіння. Вона потягнулася до Того, хто може простити її і спасти від колишнього життя.

Коли ж Христос звернувся до повії зі словами: «Прощаються тобі гріхи», усі присутні ще сильніше обурилися. Дивний Пророк загадав їм нову загадку. Чи може прощати гріхи ще хтось, окрім Бога? Звідки в цього Назарянина право говорити так владно?

Але вони би ще більше обурилися, коли почули б, як Ісус тлумачить священні заповіді Закону.

Багато поколінь юдейських богословів намагалися точно визначити число заповідей, які записані в Торі, а деякі з них вважали, що є заповіді, які передають саму основу віри. Тому один з книжників вирішив почути думку Ісуса й таким чином отримати чітке уявлення про погляди галилейського Наставника.

– Учителю, – запитав він, – яка заповідь найбільша в законі?

– Полюби, – відповів Христос, – Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки (Закон і Пророки – синонім усього зібрання книг Старого Завіту).

– Добре, Учителю! – був змушений погодитися книжник. – Ти істину сказав, що один є Бог, і немає іншого, крім Нього; і любити Його всім серцем, і всім розумом, і всією душею, і всією силою, і любити ближнього, як самого себе, є більше за всі всепалення і жертви (Мф. 22:35-40; Мк. 12:32-33).

Відповідаючи книжникові, Христос визначив своє ставлення до древнього Мойсеєвого Закону. З Його слів стає зрозуміло, чому Він прагнув зберегти його. Коли йшла мова про Писання, Ісус говорив відверто:

– Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків: не порушити прийшов Я, а виконати.

Бо істинно кажу вам: доки існуватимуть небо і земля, жодна йота чи жодна риска не перейде із закону, поки не здійсниться все… Кажу бо вам, якщо праведність ваша не перевершить праведности книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете до Царства Небесного (Мф. 5:17,18,20).

Таким чином, Христос вчив про Старий Завіт як про Боже Одкровення і визнавав необхідність живого церковного передання, яке розкривало б його суть. Саме тому Він говорив народові про фарисеїв: «Все, що кажуть вам додержувати, додержуйте і робіть» (Мф. 23:3). Але коли книжники часто додавали до Закону сотні нових правил, то Ісус повертався до першоджерел Старого Завіту – до Десяти Заповідей Синаю, до справжньої Мойсеєвої спадщини, збереженої пророками. При цьому Він обережно ставився і до зовнішніх настанов, не бажаючи спокушати «малих цих» і поривати з традицією. «І ніхто, пивши старе вино, не захоче зараз же молодого, бо скаже: старе краще» (Лк. 5:39). І все ж, тлумачачи Тору, Він переносив наголос зі сфери церемоній до духовно-моральної царини. Більше того, Він поглиблював й доповнював етичні вимоги Закону.

Якщо Закон забороняв убивство, то Ісус закликав виганяти з серця ненависть – корінь злочину. Якщо Закон засуджував порушення вірності шлюбу, то Ісус говорив про небезпеку порочних почуттів. Якщо Закон вимагав дотримання клятви, то Ісус взагалі вважав її зайвою: «Нехай буде слово ваше: так – так; ні – ні, а що зверх цього, те від лукавого» (Мф. 5:37).

У поганських кодексах кара часто була тяжчою від самого злочину. Старий Завіт взяв за основу закон справедливості: «Око за око – зуб за зуб». Ісус відділяє кримінальне право від вищої етики прощення, де діють інші засади. Людям притаманно ненавидіти ворогів, але діти Божі повинні перемагати зло добром. Треба боротися з мстивими почуттями. Мало того, вони повинні зичити добра своїм кривдникам. Це моральний подвиг, прояв справжньої сили духу, уподібнення самому Творцеві:

«Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних. Бо коли ви любите тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме і митарі роблять? І коли ви вітаєте тільки друзів ваших, що особливого робите? Чи не так само і язичники чинять?

Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:44-48)[*].

От висота, що захоплює дух. І до неї Христос кличе людину…

Закон вважав «ближнім» тільки одноплемінника і єдиновірця. Але Христос не звужує цього поняття. Коли один книжник запитав у Нього: «Хто мій ближній?», замість відповіді Він оповів про юдея, який потрапив до рук розбійників. Поранений, лежав він біля шляху й з гіркотою бачив, як священик і служник храму байдуже пройшли повз нього. Найменше чекав він співчуття від самарянина, який їхав слідом за ними. Чи міг іноплемінник та єретик бути кращим від жреця та левіта? Але той зупинився й, не розпитуючи, допоміг потерпілому: перев’язав його рани, довіз на мулі до готелю і наперед заплатив за нього.

– Отже, кого з тих трьох, – запитав Ісус книжника, – вважаєш ти ближнім того, хто потрапив до рук розбійників?

– Того, який змилосердився над ним, – не міг не визнати той.

– Іди і ти роби так само.

Ісус змусив його дійти до думки, що «братом» і «ближнім» може бути будь-яка людина (Лк. 10:25-37). Він поступово привчав Своїх послідовників і до нового, незвичного для них, погляду на язичників. Так, Він не приховав радості, дізнавшись про еллінів, які шукали бесіди з Ним, а напередодні Своїх страждань Ісус скаже, що Його Євангеліє повинно проповідуватися «на свідчення усім народам» (Мф. 24:14).

Коли римлянин, офіцер капернаумського гарнізону, просячи Ісуса зцілити його слугу, сказав, що для цього достатньо одного Його слова, Христос зауважив: «Навіть серед Ізраїля я не знайшов такої великої віри!» А потім додав: «Кажу ж вам, що багато прийдуть зі сходу й заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному; А сини Царства вигнані будуть у пітьму непроглядну» (Мф. 8:5-13). Ці слова звучали як виклик тим, хто вважав тільки правовірних ізраїльтян гідними Божої любові.

Несприйняття «чужинців», як би вони не зодягалися, є інстинктом, який люди долають з неймовірними труднощами. Євангеліє ж недвозначно закликає боротися з національною винятковістю і тим самим продовжує проповідь Амоса, Ісаї та Івана Хрестителя.

[*] Слова Христа про непротивлення злу іноді тлумачились (напр. Л. Толстим), як повна пасивність. Але ж ми бачимо, що сам Христос такої пасивності не виявляв. Він вигнав батогом продавців з храму; Він протестував, коли слуга первосвященика ударив Його в обличчя; Він говорив, про велику любов тих, «хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13). Тому Його слова про знесення образи слід сприймати як заклик перемагати зло добром: пор. Рим. 12:21. У цьому пункті Євангеліє погоджується з вченням кращого із законників: «Наслідуйте якості Божі: як Він милосердний, будьте й ви милосердні» (Сота, 14); «плати добром за зло» (Шемот Рабба, 22).

Ставлячи на перше місце духовну сутність Закону, Христос повернув первісне значення настанові про суботу.

Людина наших днів не завжди спроможна оцінити значення цієї заповіді. Призвичаєні до визначених днів відпочинку, ми забуваємо, чим була для древніх субота. Вона не дозволяла буденним клопотам заполонити душу, надаючи час для молитов і роздумів, вона давала перерву в праці всім: і вільним, і рабам, і навіть домашнім тваринам. Але був тут і зворотній бік. Чимало набожних людей, оберігаючи святість «сьомого дня», стали надавати йому надмірного значення.

Під час Маккавейської війни група повстанців вибрала смерть, «не кинувши каменя», замість боротьби в суботу, і була повністю винищена. Тоді натхненник боротьби за віру священик Матафія вирішив діяти по-іншому. «Воюватимемо і в суботу», – сказав він. Поміж фарисеями не раз лунали голоси протесту проти перебільшення закону про спокій. «Субота вручена вам, а не ви – суботі», – говорив один з них (Йоама, 85а). І все ж, статутні заборони зростали, затьмарюючи мету благословенного Божого дару. Педанти буквально паралізували суботнє життя. Особливо старалися есеї. Вони вважали, наприклад, що коли людина або тварина в суботу впала в яму, витягати її можна лише наступного дня.

Христос бачив у подібних поглядах спотворення духу Мойсеєвої заповіді. «субота для людини, а не людина для суботи» (Мк. 2:27), – казав Він.

Якось у суботу учні Ісусові, зголоднівши, почали рвати колосся, перетирати його і їсти зерна. Фарисеї визнали це різновидом молотьби і запитали: «Чому учні Твої порушують суботу?» Тоді Учитель нагадав їм, що і Давид, коли залишився зі своїми вояками без їжі, узяв жертовні хліби, а їх же мали їсти тільки священики. Цар учинив правильно, бо людська потреба важливіша за обрядові заборони.

Кілька разів Ісус зцілював у суботу і цим викликав протести законників. Вони почали пильно стежити за Ним, щоб привселюдно кинути Йому докір у неповазі до Закону. Марно Він посилався на те, що і деякі важливі обряди в суботу не скасовуються, марно тлумачив, що допомога людям завжди є справою Божою. Він запитував у фарисеїв: «Лицеміре, чи не відв’язує кожний з вас у суботу вола свого або осла від ясел і не веде напувати?» (Лк. 13:15). Вони не могли знайти переконливих заперечень, але наполягали на своєму. Іноді Ісус навмисне викликав богословів на суперечку.

До синагоги прийшов сухорукий чоловік, сподіваючись зцілення від Учителя. Був святковий день, і ревнителі благочестя чекали: як поведеться Назарянин? Він же звелів хворому вийти насередину і запитав у присутніх: «Чи годиться в суботу добро робити, чи зло робити – душу спасти чи загубити?» Вони ж, – пише євангеліст Марко, – мовчали. І, глянувши на них з гнівом, засмучений закам’янілістю сердець їхніх, каже чоловікові: простягни руку твою. Він простягнув, і стала рука його здорова, як друга. Фарисеї, вийшовши, зразу ж радилися з іродіанами проти Нього, як би погубити Його» (Мк. 3:1-6).

Найбільше обурення спричинили слова Ісуса: «Син Людський є господарем і суботи» (Лк. 6:5), отож, Йому належить також влада судити про Закон.

Може видатися, ніби Ісус, чинячи так, зазіхав на церковну традицію і позбавляв правовірних будь-якої можливості прийняти Його вчення. Насправді основи цієї традиції не були порушені Христом. У Старому Завіті визнавався авторитет не лише літери, а й особистого Одкровення. Усі пророки навчали саме завдяки такому винятковому обдаруванню і одкровенню.

Прихід ери книжників не означав, що припинилася дія Духа Божого. Тому в Талмуді такого величезного значення надавалося думкам окремих учителів. Часто їх висловлювання ставилися нарівні з Торою і навіть вище від неї.

Отже, проповідь Христова не суперечила засадам старозавітного учительства навіть тоді, коли Він прямо наполягав на відмові від деяких правил Тори. Зокрема це стосувалося ритуальних обмежень у їжі. Ці закони були впроваджені у давнину для відокремлення старозавітної Церкви від іновірців. Але з кожним поколінням вони ускладнювались і стали, врешті-решт, системою заборон, яких дуже важко було дотримуватися.

Хоча поділ їжі на «чисту» й «нечисту» походив з Біблії, Ісус з усією рішучістю оголосив його застарілим. «Нечистими» можуть бути лише думки, наміри і вчинки людей.

«Слухайте і розумійте! Не те, що входить в уста, оскверняє людину, а те, що виходить з уст, оскверняє людину… бо від серця виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодіяння, злодійство, лжесвідчення, хула» (Мф. 15:10-11; 19-20; пор. Рим. 14:14).

Так чітко висловлена думка виявилася несприйнятною навіть для людей, які найближче стояли до Ісуса. Через багато років Петро усе ще відчував страх перед порушенням законів про «нечисту їжу» (Діян. 10:9-15).

Також для Ісуса мало означало і ритуальне миття рук, яке вважалося обов’язковим у набожних євреїв. Що стосується постів, то Він хотів, аби люди не ставили їх собі у заслугу. У найдавніші часи піст був знаком жалоби, але у євангельську добу його розглядали як ознаку особливого благочестя.

Учням Хрестителя видавалося дивним, що Ісус не змушував своїх послідовників дотримуватися постів, як це чинив їхній наставник. «Чи можуть весільні друзі сумувати, поки з ними жених?» (Мф. 9:15) – заперечував їм Ісус. Адже аскетизм є засобом, а не метою; мета – це близькість до Бога. Ті ж, хто перебуває поряд із Сином Людським, досягли її, і тому піст їм не потрібен. А втім, Він не засуджував аскетизм і сам постив, коли жив у пустелі. Знав Він, що і для учнів Його настануть важкі дні, коли піст буде їм необхідний.

Так у тлумаченні Старого Завіту проглядалися контури Нового. У світлі Євангелія танули і втрачали значення старі правила і обряди. Вони відживали своє, хоча законники з усіх сил протистояли цьому, ототожнюючи Істину з релігійно-національним ладом одного народу. «Ніхто ж бо на старий одяг, – говорив Ісус, – не накладає латки з нової тканини, бо відірветься від старого, і дірка буде ще гірша. Не вливають також вина молодого в старі міхи, а інакше прорвуться міхи, і вино витече, і міхи пропадуть; але вливають вино молоде в нові міхи, і зберігається те і друге» (Мф. 9:16-17).

Старе не відкидається цілковито, але поруч з ним зводиться інша будівля, для якої колишнє служить лише передднем. Ісус не позбавляє релігію форми, але завжди вказує на першість любові, віри, внутрішньої духовної злагоди.

Був ще один пункт, у якому Євангеліє заперечувало Старий Завіт. Закон визнавав за чоловіком право залишити дружину з найменшого, іноді малозначущого приводу. Це було відбитком патріархального права, яке панувало на Сході. Хоча в Біблії високо цінувалися любов і жіноча цнота, а мати оточувалася пошаною, за Законом становище жінки мало різнилося від прийнятого в інших країнах. Чоловіка називали «баал» – пан; дружина поряд зі слугами і домашнім майном була майже його власністю. Цим пояснюється параграф Закону, який полегшував чоловікові розірвання шлюбу.

Книжники, здогадуючись, що Ісус дивиться на розлучення інакше, втягли Його в дискусію. Відповідь Учителя стосувалася не тільки закону, але й політики, оскільки торкалася самого тетрарха. Адже Антипа кинув дружину, щоб одружитися з Іродіадою. Іван Хреститель постраждав саме за те, що засудив вчинок правителя. Ісус у категоричній формі відкинув думку, ніби Мойсеїв Закон схвалює розлучення. За Його словами, Мойсей у цьому випадку зробив поступку «жорстокосердю» людей. Це дуже важливе свідчення, яке суперечило народному переконанню, ніби Мойсей усю Тору отримав безпосередньо з Неба. Ісус описав Своїм слухачам ідеал шлюбу. Шлюб встановлений Творцем і всупереч поширеній думці не є лише службовим засобом для народження дітей. Коли «двоє стають одним тілом», це є диво. Божий дар, який мають лише люди. «Що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає». Подружня єдність може бути зруйнована лише невірністю.

Ця засада навіть учням видалася нездійсненною. Вони вирішили, що в такому разі краще взагалі не одружуватися. «Не всі сприймають це слово, а кому дано», – відказав Ісус (Мф. 19:5-11). Як і Мойсей, Він розумів недосконалість і слабкість людини, але не мав наміру через це принижувати ідеал. Він допускав і безшлюбність, яку розглядав як особливе покликання. Одночасно багато хто з Його апостолів, зокрема Петро і Пилип, були одружені. Перші християни називали сім’ю «домашньою Церквою». Сам Христос відмовився від одруження не для того, щоб принизити його, а насамперед тому, що цілком належав Отцеві і Своєму служінню. Його любов обіймала кожну людину.

Інше ставлення до жінки Христос утвердив ще на початку Свого служіння. Йдучи до Галилеї з Єрусалиму, Він проходив землею самарян. Спекотного полудня, втомившись від ходи, Ісус сів перепочити біля старої криниці, з якої місцеві жителі з давніх-давен брали воду. Учні залишили Його і пішли роздобути якусь їжу.

Саме тоді до криниці підійшла самарянка з глеком. Вона вкрай здивувалася, коли Мандрівник попросив у неї напитися. Адже юдеї, як нинішні старообрядці, вважали неприпустимим пити з іновірцем з однієї посудини. У відповідь Незнайомий сказав, що сам може дати «живої води», напившись якої вона вже не відчуватиме спраги.

Простодушна жінка сприйняла ці слова буквально.

– Господи, дай мені цієї води, – сказала вона, – щоб я не хотіла пити і не приходила сюди черпати.

– Іди поклич чоловіка свого і приходь сюди.

– Не маю я чоловіка.

– Правду сказала, що чоловіка не маєш, бо п’ять чоловіків мала, і той, кого маєш тепер, не чоловік тобі; це ти правду сказала.

Самарянка збагнула, що Співрозмовникові відкрита сумна повість її життя. Їй одразу ж спало на думку запитати в Нього про старі чвари між самарянами та юдеями.

– Господи, бачу, що Ти пророк. Батьки наші поклонялися на цій горі, а ви говорите, що місце, де належить поклонятися, знаходиться в Єрусалимі. (Самаряни вважали законним місцем богослужіння не Єрусалим, а гору Гаризим).

– Жінко, повір Мені, що надходить час, коли будете поклонятись Отцеві, і не на цій горі, і не в Єрусалимі. Ви кланяєтеся тому, чого не знаєте, а ми кланяємося тому, що знаємо, бо спасіння – від юдеїв. Але прийде час, і нині вже є, коли справжні поклонники кланятимуться Отцеві духом та істиною, бо таких поклонників шукає Отець Собі. Бог є Дух, і тим, що поклоняються Йому, належить поклонятися духом та істиною.

– Знаю, що прийде Месія, званий Христос, – відповіла вона. Коли Він прийде, сповістить нам усе.

– Це Я, Який розмовляю з тобою, – сказав Ісус.

Тут до криниці повернулися учні. Їх вразило, що Учитель розмовляє зі самарянкою. Вона ж, схвильована, поспішила до міста, аби розповісти одноплемінникам про цю зустріч.

– Учителю, їж! – запропонували учні.

– Я маю їжу, якої ви не знаєте.

Вони перезирнулися. Хто міг нагодувати Його у цьому негостинному місці? Але ще більше здивувалися вони, дізнавшись, що не їм, а цій простій жінці, до того ж повії і єретичці, Він вперше відкрито сказав про Себе як про Месію і посвятив її в сутність вічної релігії духу… (Ін. 4:4-42).

* * *

Для Сократа жінка була лише тупим настирливим створінням, а Будда не дозволяв своїм послідовникам навіть дивитися на неї. У дохристиянському світі жінки найчастіше залишалися мовчазними рабинями, життя яких обмежувалося виснажливою працею і домашніми турботами. Не випадково в одній юдейській молитві були слова: «Дякую Тобі, Боже, що Ти не створив мене жінкою…»

Христос повертає жінці забрану в неї людську гідність і право мати духовні запити. Віднині її місце – не лише біля сімейного вогнища. Тому серед найближчих сподвижників Ісуса ми бачимо чимало учениць, переважно галилеянок. Євангеліє зберегло імена деяких з них: це Миріям з Магдали або Марія Магдалина, яку Господь зцілив від «семи бісів»; мати Івана та Якова – Саломія; сестра Діви Марії – Марія Клеопова; Сусанна; Іванна – дружина Хузи, домоправителя Антипи. Найзаможніші з них надавали підтримку маленькій общині.

Але Ісус не бажав, щоб їх роль обмежилася цим. У Єрусалимі Він зійшовся з родиною Еліезера або Лазаря, який жив зі сестрами поблизу міста, у селищі Вифанії. Учитель любив цей дім, в якому нерідко мав перепочинок. Якось, коли Він прийшов до них, Марфа почала клопотатися про частування, а Марія сіла біля ніг Учителя, щоб слухати Його слова. Коли старша сестра це побачила, то звернулася до Нього:

– Господи, чи Тобі байдуже, що сестра моя покинула мене одну слугувати? Скажи їй, щоб допомогла мені.

– Марфо! Марфо! – відповів Ісус, – Ти турбуєшся і клопочешся про багато що. А потрібне ж тільки одне; Марія ж благу обрала частку, яка не відніметься від неї (Лк. 10:38-42).

Повчально, що навіть Ісусові супротивники хоча й бачили Його в жіночому товаристві, не насмілювалися зводити наклеп на Нього. Це одна з дивних рис євангельської історії. «Той, хто одного разу приборкає вітер і море, – пише Франсуа Моріяк, – мав владу вселяти великий спокій в серця… Він приборкував сердечні бурі, що починалися, бо інакше в Ньому шанували б не Сина Божого, а людину серед людей».

Згодом, коли настала година випробувань, перші жінки-християнки не полишили Господа, як інші учні. Вони були на Голгофі в мить Його смерті, супроводжували Учителя до місця поховання, і їм першим відкрилася пасхальна тайна… Євангеліє зруйнувало перепони, що здавна ділили людей. Тим, хто дотримувався обрядів Закону і хто не знав їх, юдеям та іноземцям, чоловікам і жінкам – кожному воно вказувало шлях до Царства Божого, де ставала другорядною приналежність до нації, стану, статі, віку. Спостерігаючи це диво, апостол Павло вигукнув: тут «немає ні елліна, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому Христос» (Кол. 3:11).

Впевненість у тому, що є інше життя, яке триває й після зотління тіла, притаманна людям з найдавніших давен. Такі мислителі як Платон і Посидоній уперше по-філософськи обґрунтували цю думку. Вони стверджували, що наш земний шлях є лише прелюдією вічності. Платон навіть вважав уміння готуватися до смерті головною доброчинністю мудреця.

Старозавітна релігія в цьому сенсі була винятком. Дуже довго вона не мала відповіді на запитання про посмертну долю людини. Внаслідок цього юдеї були змушені запозичити уявлення про потойбічне життя в інших народів. Халдеям та гомерівським грекам воно бачилося у вигляді підземної області, де тіні померлих знаходяться в напівсонному стані. За цим зразком у Старому Завіті було створене уявлення про Шеол – Пекло. Справжнє ж «продовження життя» вбачали головним чином у нащадках.

Доки особистість ще не відділяла себе від цілого – від племені, людина могла миритися з ідеєю родового безсмертя. Але з поглибленням індивідуальної свідомості вона почала викликати протест. Плач Йова – вражаюче свідчення релігійної кризи, яку довелося подолати Ізраїлеві. Праведники страждають, а злі торжествують. Де ж шукати правду Божу? Тільки в потойбічному? Але такої спокуси Старий Завіт спромігся уникнути. Відмовитися від віри в справедливість і благість Сущого теж було неможливо. Отже, добра воля Творця має бути несповідним чином явлена тут, на землі…

Такий був стан умів в Ізраїлі, коли близько ІV століття до н. е. він вперше почув благовіщення про вічне життя. Але не «безсмертя душі» відкрилося йому, а майбутнє відродження, воскресіння цілісної людини, коли і дух, і тіло, і усе творіння Боже зможуть стати причетними до вічності.

Юдейські богослови не одразу звикли до такого новітнього для них уявлення. Проповідник та Ісус, син Сирахів, так і не зміг прийняти його. Лише в II столітті до н. е. воно обернулося на догму юдейства, складову його церковного передання. А втім, садукеї рішуче відмовилися переосмислювати уявлення про посмертя і зберегли попереднє поняття про Шеол.

Ісус Христос повністю підтвердив віру у воскресіння з мертвих. Але, постійно вказуючи на реальність майбутнього часу і перемогу Бога над тлінням, Він не проповідував спіритуалізму, для якого земне буття – мара. Євангеліє вчить не лише про потойбічне, а й про те, як ми маємо жити сьогодні.

Безсмертя, воскресіння, Царство Боже невід’ємні від того, що діється в цьому світі. Якщо людина зневажатиме своє земне служіння, це буде зрадою її покликанню. З іншого боку, на тих, хто всі сили присвячує тільки матеріальному, чекає неминуча катастрофа.

Життя коротке. Будь-якої миті від нас можуть зажадати звіту. Щоб нагадати про це, Ісус розповів притчу про багатія, який думав лише про те, щоб у його клунях було якомога більше збіжжя. Якось в урожайний рік він задумав спорудити нові житниці, але саме тоді пробила його смертна година, усі турботи стали марними. «Так буває з тим, хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє», – підсумовує Ісус (Лк. 12:16-21).

Жадібність, гонитва за земними скарбами роблять людину неповноцінною; забуваючи про нетлінні духовні скарби, вона обкрадає себе. Немає нічого гіршого, ніж така сліпота.

«Горе вам, багаті, бо ви вже одержали свою втіху. Горе вам, ситі нині, бо будете голодувати. Горе вам, що смієтесь тепер, бо будете плакати і ридати!…

Не збирайте собі скарбів на землі, де черв і тля точать і де злодії підкопують і крадуть. Збирайте ж собі скарби на небі, де ні черв, ні тля не точать і де злодії не підкопують і не крадуть, бо де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Лк. 6:24,25; Мф. 6:19-21).

Христос закликав до внутрішньої незалежності від тлінних речей. «І пізнаєте істину, і істина визволить вас», – говорив Він (Ін. 8:32).

Колись, у часи пророків, навколо них збиралися люди, які зневажали нагромадження багатств і називали себе «духовними бідняками». Вони не були злидарями у звичному сенсі слова, але праведниками, які воліли визволитися з кайданів повсякденності.

Такими ж, за словами Христа, повинні бути і Його учні. «Блаженні убогі духом, бо ваше є Царство Боже» (Лк. 6:20). Вони «убогі», бо усвідомлюють, що потребують благочинних дарів Духа і сповнені надії отримати ці дари.

Якось до Ісуса прийшов заможний юнак і, низько вклонившись, запитав:

– Учителю благий, що мені робити, щоб життя вічне успадкувати?

– Чому ти називаєш Мене благим? – сказав Ісус. – Ніхто не благий, тільки один Бог. Коли ж хочеш ввійти до життя, то виконуй заповіді.

Христос відхилив титул «Благий», стримуючи надмірну шанобливість юнака, оскільки в його очах Він був лише людиною.

– Заповіді знаєш: не чини перелюбу, не вбивай, не кради, не лжесвідчи, не кривди, шануй батька твого і матір.

– Учителю, всього цього я дотримувався від юности моєї.

Ісус уважно подивився на парубка, який відразу Йому сподобався, і сказав:

– Одного тобі не вистачає: піди і все, що маєш, продай і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; тоді приходь та іди вслід за Мною.

Юнакові облишити звичний спосіб життя було завеликою жертвою. Цей заклик захопив його зненацька. Намагаючись пробудити його совість, Ісус додав:

– Як можеш ти твердити, що виконав Закон і Пророків, адже в Законі сказано: «Люби ближнього, як самого себе», а ось безліч братів твоїх, дітей Авраамових, одягаються у злиденне лахміття і вмирають з голоду, а твій дім тріщить від багатств, проте звідти нічого не потрапляє до них[*].

Але юнак так і пішов, поринувши у сумні думки.

– Як тяжко тим, хто має багатство, увійти в Царство Боже, – сказав після цього Ісус учням, – Верблюдові легше пройти через вушко голки, ніж багатому в Боже Царство ввійти!

Ці слова збентежили їх, адже й самі вони плекали надію на привілеї та нагороди при дворі Месії. Безпосередній Петро висловив загальну тривогу. На відміну від молодого багатія, вони покинули все й пішли за Ісусом. На що ж тепер їм надіятися? Ісус відповів багатозначно і загадково: «Нема нікого, хто залишив би дім, чи братів, чи сестер, чи батька, чи матір, чи жінку, чи дітей, чи землю ради Мене і ради Євангелія і не одержав би сторицею вже нині, в час цей, серед гонінь, – домів, і братів, і сестер, і батьків, і матерів, і дітей, і земель» (Мк. 10:17-31).

Христос зажадав від багатого юнака «роздати усе», бо мав намір зробити його Своїм апостолом. Іншим же людям: фарисеєві Никодимові, начальникові синагоги Іаїрові, Йосифові Аримафейському, Іванні – дружині Хузи, Він не пропонував жити в бідності. Отже, це не було обов’язковою умовою спасіння.

Усе ж, Ісус часто говорив про небезпеку збагачення. Він бачив зло не в самому майні, а в поневоленні ним серця. Людина повинна допомагати іншим тим, що має сама. «Блаженніше давати, ніж приймати» – говорив Ісус (Діян. 20:35). Служіння ближнім тут, на землі, є обов’язком Його учня. Цим ще раз підкреслюється потойбічний характер євангельської етики. Людей судитимуть за їх ділами. Господь насамперед запитає не «як вірували», а як вони чинили з братами: чи нагодували голодних, чи відвідали хворих і потерпілих? Соціальне питання для Христа – питання моральне. От чому в історії християнських народів зрада Євангелія, відхід від його заповідей під приводом надій на потойбічне життя згодом отримали неминучу відплату, а принципи свободи, справедливості і братерства виявилися написаними на ворожих Церкві прапорах…

Не слід, однак, думати, ніби Христос пропонував якусь конкретну програму перебудови суспільства. Він дав людям можливість самим створювати такі проекти, виходячи з етики Його вчення. Тому, коли два брати попросили Ісуса бути арбітром при розподілі спадщини, Він заперечив: «Хто настановив Мене судити чи ділити вас?» (Лк. 12:14). Ті, що вірять Йому, без прямих указівок зможуть знайти шлях.

«Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам» (Мф. 6:33). З цієї ж причини Ісус не торкався й політичних проблем епохи, а говорив про те, що було актуальне в усі часи.

[*] Цей Ісусів вислів не зафіксований у канонічних Євангеліях. Він узятий з давнього Євангелія від назареїв. Деякі біблійні тлумачі вважають його ймовірним.

Що ж таке Царство Боже, вість про яке посідає таке важливе місце в проповіді Ісуса?

Прихильники вульгарного месіанства пов’язували це поняття зі зовнішнім торжеством Ізраїлю і фантастичним добробутом на землі: сонце помножить своє світло, ріки – живильну воду, плоди будуть незвичайних розмірів. Пророки ж вірили, що воцаріння Бога прожене усяке зло і перетворить всесвіт. В апокаліптичній літературі останніх століть до нашої ери перепліталися обидва погляди. А те, що Царство започаткується пришестям Месії, було загальним сподіванням майже всіх юдеїв. Ісус говорить про Царство Небесне як про Своє Царство. Усім державам світу, усім видам людського Граду Він протиставляє володарювання Господнє. Царство Боже – «не з цього світу», воно – вище від усього минучого; долаючи владу Диявола, воно несе на землю закони Неба.

Цю духовну реальність не можна рівняти з якимось земним щастям. Земне щастя крихке: небагато треба, щоби розвіяти його, мов сон; але воно міцнішає і набирає нового змісту в промінні євангельських радощів, які вчать безстрашності, дарують певність і надію.

Навіть люди, які, здавалося б, зламані обставинами життя чи власними гріхами, подолавши спокусу силою віри, матимуть блаженство в обітованій землі Царства Божого. Воно чекає на миротворців і співчутливих, щирих серцем і переслідуваних за правду. Там втішаться ті, що плачуть, збагатяться «убогі духом», наситяться прагнучі Істини.

Таким чином, Добра Вість Христова є вістю про спасіння, про прилучення світу до Божого життя як до Його вищої мети.

Коли фарисеї, які багато міркували про «кінець часів», запитали в Ісуса про з’явлення Царства, Він відповів їм: «Не прийде Царство Боже помітно, і не скажуть: ось, воно тут, або: он там. Бо Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:20-21). Воно вже незримо присутнє серед людей, якщо в їхніх душах оселився Господь. Воно приносить усім, хто вступає в нього, не забуття, а світле, радісне почуття близькості Небесного Отця.

З часом же надійде день, коли Слава Царства буде явлена, як блискавка, що «йде зі сходу і світить до заходу». Говорячи про це, Ісус іноді вдавався до образної мови апокаліптичних книг, а деякі Його слова були сприйняті учнями в тому розумінні, що день Слави вже дуже близький.

Але значно частіше Ісус недвозначно повчав про довге, поступове наближення Царства і порівнював його з процесом дозрівання.

«Царство Боже подібне до того, як коли чоловік кине насіння в землю; і чи спить, чи встає вночі та вдень, а насіння сходить і росте, а як – не знає він. Земля бо сама з себе родить спочатку стебло, потім колос, далі повне зерно в колосі. Коли ж достигне плід, негайно посилає серп, бо настали жнива…»

Царство Боже, «мов зерно гірчичне, яке, коли сіється в землю, дрібніше за всяке насіння на землі. А коли посіяне, сходить і стає більше від усякого зілля та дає таке велике гілля, що під тінню його можуть укриватися птахи небесні».

Царство Небесне «подібне до закваски, яку жінка взяла і поклала на три мірки борошна, доки все не вкисне» (Мк. 4:26-32; Мф. 13:31-33; Лк. 13:18-21).

На тлі цих притч можна вважати, що й сьогодні історія християнства радше переживає тільки початок. Для здійснення задумів Божих дві тисячі літ не більше, ніж мить. Процес зростання триває повільно. Закваска діє не відразу.

Небесний дар не дається бездіяльним. Тому Ісус вимагає постійної боротьби. «Царство Боже, – говорить Він, – силою здобувається» (Мф. 11:12). Усе значуще зрідка здобувається без жертви, без відмови, без праці, а заради Царства жоден подвиг не можна вважати надмірним. Людина повинна шукати, діяти, вибирати.

«Входьте вузькими воротами, бо просторі ворота і широка дорога ведуть до погибелі, і багато хто йде ними. А вузькі ворота і тісна дорога ведуть у життя, і мало тих є, хто знаходить їх» (Мф. 7:13-14; Лк. 13:23-24)!

Єднання з Отцем перевищує усі цінності та ідеали, усі священні і благородні цілі людства. Здобуваючи його, ми здобуваємо все.

«І коли правиця твоя спокушає тебе, відсічи її та кинь від себе: бо краще для тебе, щоб загинув один з членів твоїх, аніж щоб усе тіло твоє було ввергнуте в геєну» (Мф. 5:30; Мк. 9:43-47).

«Ще Царство Небесне подібне до скарбу, захованого на полі, який знайшов чоловік і приховав, і на радощах іде й продає все, що має, і купує поле те. Ще Царство Небесне подібне до купця, який шукає добрі перли, і, знайшовши одну коштовну перлину, іде й продає усе, що має, і купує її» (Мф. 13:44-46).

«Не добре бути чоловікові одному» (Бут. 2:18), – вчить Біблія. Люди створені як істоти, що потребують одна одної. І саму справу Божу вони повинні робити спільно. Давнє обітування було звернене до старозавітної Церкви, тобто до Общини вірних. Вона обрана, щоб стати «царством священиків і народом святим» (Вих. 19:6), братством людей, які присвятили себе Богові. Коли ж народ Завіту виявлявся негідним цього покликання, пророки покладали надію на тих, хто встояв, кого вони називали «Шеаром» – Залишком. Але Ісус вже говорить не суто про залишок, а творить ніби новий народ Божий.

Деякі богослови припускали, ніби Христос не мав наміру засновувати Церкву, це Йому пізніше приписали. Але в Євангеліях є багато заперечень такої думки. Хіба випадково Ісус вибрав саме дванадцять апостолів? Безсумнівно, що Він бачив у них родоначальників Общини Нового Завіту, подібно до того, як древній Ізраїль походив від дванадцяти патріархів. Христос говорить про престоли, на яких сядуть дванадцятеро Його учнів «судити», тобто, очолювати Ізраїль (Мф. 19:28; Лк. 22:30; пор.: Як. 1:1)[1].

Характерно, що після зради Юди апостоли вирішили вибрати замість нього іншого, щоб зберегти число «дванадцять». Окрім них Ісус вибрав сімдесят апостолів, і це теж значуще. За традицією вважалося, що усі народи землі походять від сімдесяти предків (Лк. 10:1 і далі)[2].

[1] Мабуть, 24 старці, що сидять біля престолу Божого (Од. 4:4), в Об’явленні св. Івана Богослова означають родоначальників старозавітної і новозавітної Церкви. Пор.: Одкр. 21:14, де говориться про «дванадцять апостолів Агнця».

[2] Під час свята Кучок у храмі приносили 70 жертв за числом народів світу.

Саме слово «церква» Ісус уживав мало, мабуть тому, що в ті дні воно конкретно пов’язувалося із старозавітною общиною. Церква ж Христова закладала підвалини нової духовної спільноти, хоча й зведеної на ґрунті Старого Завіту. Ісус дає їй власні закони, відмінні від законів, прийнятих у земних царствах. («Поміж вас хай не буде так…»). Він підбадьорює її: «Не бійся, мале стадо! Бо Отець ваш благозволив дати вам Царство» (Лк. 12:32).

З малих струмків Церква повинна злитися в широку ріку. «Ви – сіль землі, – говорить Христос. – Ви – світло світу. Не може сховатися місто, яке стоїть на верху гори» (Мф. 5:13,14).

Тому перша справа Церкви Христової – благовіщення. Але в цьому на неї чекають чималі труднощі. Поневолення метушнею, спокуси, легковажність, лінощі душі протидіятимуть зростанню Царства. Однак завжди знайдуться люди, «які прагнуть правди». Благовісників повинні радувати навіть ті, хто поставиться до них без ворожнечі. Їм слід уникати замкненості і сектантської пихи.

Якось Іван Зеведеїв сказав Ісусові:

– Учителю, ми бачили одного, який Твоїм іменем виганяє бісів, а не ходить за нами; і заборонили йому, бо він не йде слідом за нами.

– Не бороніть йому, – відказав Христос, – бо нема нікого, хто сотворить чудо в ім’я Моє і зможе скоро лихословити на Мене. Бо хто не проти вас, той за вас! (Мк. 9:38-40.

По-різному зустрічали й Сина Людського, а «учень же не більший від Учителя». Хіба багато хто не був глухим до Його заклику? Але це не зупинило Його. Нехай «звані» до Царства Божого відмовилися прийти. Він терпляче розшукував тих, які підуть за Ним.

Якось, коли Ісус відвідав якогось фарисея, хтось з гостей, слухаючи Його слова, вигукнув: «Блаженний, хто споживатиме хліб у Царстві Божому!» (Лк. 14:15) Тоді Ісус розповів притчу: «Один чоловік справляв велику вечерю і запросив багатьох. І коли настав час вечері, послав раба свого сказати запрошеним: ідіть, бо все вже готове. І почали всі, ніби змовившись, вибачатися. Перший сказав йому: я купив землю і мені треба піти і оглянути її; прошу тебе, вибач мені. Другий сказав: я купив п’ять пар волів та йду випробувати їх; прошу тебе, вибач мені. Третій сказав: я одружився і через те не можу прийти. І, повернувшись, раб той розповів про це господареві своєму. Тоді, розгнівавшись, господар сказав рабові своєму: піди швидше на вулиці й провулки міста і приведи сюди вбогих, калік, сліпих і кривих. І сказав раб: господарю, зроблено, як ти велів, і ще є місце. Господар сказав рабові: піди на дороги і загороди і умовляй прийти, щоб наповнився дім мій. Бо кажу вам, що ніхто з тих запрошених не покуштує моєї вечері, бо багато званих, та мало обраних» (Лк. 14:15-24).

Пам’ятаючи про те, що далеко не всі люди готові відгукнутися на заклик, учні Христові мали наслідувати свого Вчителя, Який діяв як селянин, що кидає зерна в ріллю. «Ось вийшов сівач сіяти; І коли він сіяв, одне зерно впало при дорозі, і прилетіли птахи і поклювали його. Інше впало на місця кам’янисті, де небагато було землі, і скоро зійшло, бо земля була неглибока. Коли ж зійшло сонце, зів’яло і, оскільки не мало кореня, засохло. Інше впало в терня, і виросло терня, і заглушило його; інше впало на добру землю і дало плід: одно в стократ, а друге в шістдесят, інше в тридцять разів» (Мф. 13:3-8).

На євангельській ниві може вирости і бур’ян. Але це не повинно бентежити справжніх учнів Христових. Їм треба лише зберігати тверезість і пильність.

«Остерігайтеся лжепророків, які приходять до вас в одежі овечій, а всередині – вовки хижі. По плодах їхніх пізнаєте їх. Хіба збирають виноград з терня або смокви з будяків?… Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! – увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного» (Мф. 7:15,16,21).

Бур’яни потрапляють до Церкви непомітно і деколи їх буде важко відрізнити від справжньої пшениці Божої. «Царство Небесне подібне до чоловіка, що посіяв добре насіння на полі своїм; коли ж люди спали, прийшов ворог його і насіяв кукіль між пшеницею, і пішов. Коли зійшов посів і показався плід, тоді з’явився і кукіль. Прийшли раби господаря і сказали йому: господарю, чи не добре насіння ти сіяв на полі твоїм? Звідки ж взявся кукіль? Він же сказав їм: людина-ворог це зробила. А раби сказали йому: чи не хочеш ти, щоб ми пішли і випололи його? Але він сказав: ні, бо, вибираючи кукіль, щоб ви не вирвали разом з ним і пшеницю. Залиште рости разом те і те до жнив; а в жнива я скажу женцям: зберіть спершу кукіль і зв’яжіть його у снопи, щоб спалити; а пшеницю зберіть у житницю мою» (Мф. 13:24-30).

Тільки Суд Божий вчинить остаточний відсів і відділить добре від злого. Суд же, як і Царство, уже почався. За словом Євангелія, він полягає в тому, «що світло прийшло у світ, а люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо діла їхні були лихі» (Ін. 3:19). Внаслідок цього виникає ланцюг криз і катастроф, викликаних зіткненням правди Божої і людського зла. Останній Суд стане вогненним очищенням світу, коли руда історії буде переплавлена для Царства. Це нове народження, важке, як і всякі пологи, принесе плід – оновлену творіння…

«Ще Царство Небесне подібне до невода, закинутого в море, що назбирав усякої всячини; коли ж наповнився, його витягли на берег і, сівши, вибрали добре в посуд, а погане викинули геть. Так буде при кінці світу: зійдуть ангели, і відлучать злих від праведних, і вкинуть їх у піч вогняну: там буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 13:47-50).

Ці притчі підводять нас до теми, яка здавна була нелегким запитанням для християнської думки: що мав на увазі Христос, коли мовив про «страждання вічні»?

Той факт, що образи вогню Геєни, черви узяті Ним з юдейської апокаліптики, мало що з’ясовує[1].

Але Христос не вдався б до них, коли б за ними не стояла певна реальність. Звісно слова про «вигнання в пітьму» не свідчать, що є простір чи «місце», де палає фізичний вогонь. Це символ, що передає атмосферу відкинутості, натякає на стан поза Богом, поза світлом та істинним буттям.

Але головне: чи може Бог любові, провіщений Христом, безконечно карати за гріхи скороминучого життя? Невже сила зла така велика, що воно існуватиме завжди, навіть тоді, коли «в усьому» оселиться Господь? А втім, наші сучасні поняття про час навряд чи можна застосувати до вічності. Чи не обіцяє слово Боже, що «часу вже не буде»?

Людині поки що не дано проникнути в цю таємницю. Але весь Новий Завіт заперечує ту думку, ніби Геєна – якась безсумнівна реальність, протилежна Царству. Вона є «смерть друга», небуття, відхід у ніщо. «Життя» в есхатологічному значенні слова є тільки «життя вічне» – Царство Боже[2].

Велич людини як образу і подоби Творця в тому, що вона може стати учасником творення Царства. Коли зло буде повністю переможене, здійсниться те, про що мріяли, чого бажали і що наближали мільйони розумних істот. Усе найпрекрасніше, створене ними, ввійде у Вічне Царство. Настане ера Синів Божих, яку тільки у віддалених рисах описувала Біблія.

Однак уже й тепер у цьому недосконалому, повному жаху й страждань «віці», сила і слава Прийдешнього можуть бути здобуті. Ісус говорив, що Його учні побачать Царство ще в цьому житті. Воно прийшло на землю в особі Сина Людського, у Його благовіщенні, у Його торжестві над смертю і в об’явленні Духа.

Закличне світло Царства сяє вдалині, але водночас його відблиски – поряд з нами: у простих речах і в подіях життя, у радощах і в скорботі, у самовідданості і в подоланні спокус. Його передчуття – у зорях, квітах, у весняній природі, у золоті осені, у вирі прибою і в зливах, у веселці фарб і в музиці, у сміливій мрії і у творчості, у боротьбі і в пізнанні, у любові й у молитві…

[1] Геєна або Геном – яр біля стін Єрусалиму, де колись приносилися людські жертви. Згодом це місце перетворили на звалище, де постійно горів вогонь. Геєна стала символом нечистоти, яку винищує Бог.

[2] Слова Христа про «страждання вічні» важко збагнути, бо слово «вічність» (олам) єврейською мовою має кілька значень. З Писання можна зробити висновок, що зло з настанням повноти Царства знищується і переходить у небуття, яке в Об’явленні названо «другою» й останньою смертю (20:14). Її не можна вважати різновидом існування, бо справжнє «життя» перебуває лише в Бозі.

Чи можливе, чи під силу людині те, до чого закликає Євангеліє? Адже людина, навіть полюбивши ідеал, часто не знаходить у собі сили піднестися до нього. Інше могутнє тяжіння оволодіває нею, притискуючи до землі – і людина служить наживі, носить на шиї жорна турбот, марно тратить відпущені їй дорогоцінні дні. Вона краще чує голос того, хто спокушав Ісуса в пустелі, вона ладна жити «хлібом єдиним», вона прагне чудес, вона п’яніє від насильства. До Бога людина приходить з серцем, сповненим користі і себелюбства, і дивно звучать над нашим збентеженим і заблуканим світом слова: «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:48)

Хто ж може прокласти шлях до Царства? Хто підведе людину до нього?

У Старому Завіті люди вірили, що тільки Всемогутній творить неможливе. Коли Він перебуває серед Свого народу, то очищує його, даруючи йому духовну наснагу. Рабини називали цю містичну присутність Шехиною – незримим виявом Божого, що приходить у світ. «Якщо двоє чи троє зібралися вивчати Закон, – говорили мудреці, – Шехина живе серед них». Це була тайна, біля порога якої зупинялися найвеличніші мудреці Ізраїлю, адже людина не витримує Божої близькості. Тільки всеперемагаюча любов Сущого може поєднати те, що не поєднується.

Але от люди чують слово Ісуса Назарянина: «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18:20).

Хто ж Він, що ставить себе на місце Шехини Господньої? Він називає себе Сином Людським, як частенько називали простих смертних, але при цьому сам Учитель свідчить, що на Ньому збулися обітування пророків:

«Блаженні очі, які бачать те, що ви бачите! Бо кажу вам, багато пророків і царів бажали б бачити те, що ви бачите, та й не побачили, і чути, що ви чуєте, та й не почули» (Лк. 10:23,24).

Отже, Месія? Довгожданий Утішитель Ізраїлю? Однак чи може навіть Месія прощати гріхи, як це чинить Ісус? Чи може Він бути «вищим від храму?» Чому Він називає себе «господарем суботи» і скасовує все, що заповіли батьки й сам Мойсей?

Усі бачили, що Ісус проповідує як Той, Хто має владу, а не як книжники і фарисеї. У Капернаумі городяни з перших же днів «дивувалися вченню Його, бо слово Його мало владу» (Лк. 4:32). Але звідки, – запитували вони, – ця влада, що перевищувала авторитет визнаних богословів і хранителів церковного передання? Як розуміти Його слова: «А я вам кажу…» Яким правом скасовує Він настанови Тори і протиставляє Себе їй?

Важко припустити, що мудрому, тихому, повному послуху і любові Учителеві притаманна пиха. Що ж тоді означає прагнення бути «улюбленим Сином Отця»? Звісно, й усіх вірних Він називає «синами», але однозначно дає зрозуміти, що Його синівство – інше. Ісус ніколи не говорить «Отче наш». Він – єдиний Син і Господь Царства. Немає людини, яка зрівнялася б з Ним. Його влада виняткова.

«Усе Мені передано Отцем Моїм, і ніхто не знає Сина, тільки Отець; і Отця ніхто не знає, тільки Син, і той, кому Син схоче відкрити. Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим; бо ярмо Моє – благо, і тягар Мій легкий» (Мф. 11:27-30)!

Ісус не тільки Пастир, Він – двері, брама, крізь яку входять вівці «малого стада», Посередник, або, як казали колись, Заступник, що єднає Небо і землю. «Ніхто, – каже Він, – не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14:6).

Багато юдеїв вірили, що крім Месії-Царя прийдуть Месія-Первосвященик і Месія-Пророк. Ісус же поєднує в Собі всіх трьох: Він – і Провидець, і Слуга, і Цар. Він – Помазаник, який має всю повноту влади.

Але чому ж тоді Він діє так обережно, чому приховує від народу Свій сан, забороняючи називати Себе Месією?

Учні металися між нерозумінням і тривогами, між упевненістю і сумнівами. Але любов, глибока людська відданість і довіра до Учителя виявилися найсильнішими. І вони терпляче чекали подальших подій…