Розділ 16. Ніч у Гефсиманії

З 6 на 7 квітня

Не годилося виходити з дому в ніч пасхальної трапези, але Ісус порушив це правило, піклуючись, мабуть, про Своїх учнів. У покої їх могли легко схопити разом з Ним. Можливо, Юда спершу упевнився, що дім спорожнів, а вже потім повів сторожу до глухого саду за Кедроном, де Вчитель часто усамітнювався з Дванадцятьма.

Дорогою Ісус продовжив бесіду з учнями. Він пояснював їм суть таїнства Чаші, яке об’єднало причасників у єдине ціле. «Я є істинна виноградна лоза, а Отець Мій – виноградар. Всяку гілку в Мене Він відсікає, що не плодоносить, і всяку, що плодоносить, очищає, щоб більше принесла плоду… Як гілка не може приносити плоду сама від себе, якщо не буде на лозі, так і ви, якщо не будете в Мені. Я є лоза, а ви гілки» (Ін. 15:1-5)[1].

Ісус говорив про Духа-Заступника і Утішителя, чия сила перетворить апостолів, коли Сина Людського не буде з ними. «Ще багато чого маю сказати вам, але ви тепер не можете вмістити. Коли ж прийде Він, Дух істини, то наставить вас на всяку істину» (Ін. 16:12,13).

Церква має, як і Христос, скорботою пройти через хрещення і випити келих страждань. Але розлука буде тимчасовою. Учні не повинні занепадати духом, розлучаючись із Христом. Він повернеться до них. «Істинно, істинно кажу вам: ви будете плакати і ридати, а світ зрадіє; ви печальні будете, та печаль ваша за радість буде. Жінка, коли родить, терпить скорботу, бо прийшла година її; коли ж породила дитя, вже не пам’ятає скорботи від радости, тому що народилася людина на світ… Так і ви маєте печаль нині; але Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радости вашої ніхто не відбере від вас. І в той день ви не спитаєте Мене ні про що».

Посланці Месії вибрані для великого служіння, і Він приведе їх в Царство Отця. «Бо Сам Отець любить вас, тому що ви полюбили Мене і увірували, що Я зійшов від Бога. Я зійшов від Отця і прийшов у світ; і знову залишаю світ і йду до Отця» (Ін. 16:20-28).

Їм видалося, що вони починають прозрівати.

– Ось тепер Ти говориш просто, і притчі не кажеш ніякої. Тепер бачимо, що Ти все знаєш і не потребуєш, щоб хто питав Тебе (тобто спокушав, як випробовують того, у чиїй мудрості сумніваються). Тому і віруємо, що Ти від Бога зійшов.

– Тепер віруєте? – сказав Ісус. – Ось настає час, і вже настав, коли ви розійдетесь кожний до свого і Мене залишите одного, але Я не один, бо Отець зі Мною.

Він не докоряв учням, навпаки – хотів вселити у них стійкість: «У світі зазнаєте скорботи, але мужайтесь: Я переміг світ» (Ін. 16:29-33).

Коли проходили повз храм, Ісус зупинився. Безмовно завмерло темне громаддя фортеці і святилища. Вранці тут здійснюватиметься богослужіння, і тисячі людей принесуть до вівтаря пасхальних ягнят. Але сонне місто не мало й гадки, що цієї ночі біля стін Дому Божого в оточенні одинадцятьох несміливих галилеян молився Вселенський Первосвященик і Спаситель. Він просив Отця зберегти Свою малу отару серед ворожого йому світу. «Не за них же тільки благаю, але й за віруючих у Мене за словом їхнім. Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине, – щоб увірував світ, що Ти послав Мене» (Ін. 17:20,21). Майбутній Храм Церкви Христової осяювали промені божественного Триєдинства…

В Єрусалимі досі збереглися стерті кам’яні сходини. Можливо, саме ними спускався Ісус, йдучи з міста до Елеону. Минувши Кедронський яр, Він не пішов у Вифанію, а волів залишитися у Гефсиманському саду. Це було приватне володіння, оточене стіною, де ріс маслиновий гай[2].

Повний місяць сріблив листя і відблискував на стовбурах зігнутих дерев. Ніщо не порушувало тиші прохолодної весняної ночі. Учні, минувши огорожу, почали лаштуватися на спочинок. “Посидьте тут, поки Я піду та помолюся там” (Мф. 26:36), – сказав Ісус, показуючи вглиб саду.

Петро, Яків та Іван, яких Він узяв із Собою, не могли не зауважити раптової зміни в Учителеві. Щойно Він був сповнений сили і світлого спокою, тепер же весь Його образ виявляв безмірний біль. “Сумна душа Моя смертельно, – промовив Він. – Почекайте тут і пильнуйте зі Мною“. Вперше апостоли відчули, що Він потребує людської підтримки, але не змогли виконати прохання Ісуса. Як це трапляється у хвилини крайньої тривоги, дрімота, схожа на оціпеніння, скувала їх.

Христос відійшов набік і, впавши на коліна, почав гаряче молитися. Учні перебували поблизу, як свідчить Євангеліє, “як докинути каменем” (Лк.22:41), і окремі слова Ісуса долинали до них. “Авва, Отче! – чули вони в напівзабутті, – Все можливе для Тебе, пронеси мимо Мене чашу цю; та не чого Я хочу, а чого Ти” (Мк. 14:36).

Він молився. Апостоли спали.

А на вулицях Єрусалиму вже чулися кроки сторожі.

[1] Бесіда Христа з учнями дорогою до Гефсиманії подана в Ін. 15-17. У синоптиків її немає. Іванове передання відтворило ті частини вчення Христа, які в синоптичному Євангелії не збереглися.

[2] Слово «Гефсиманія» (євр. Гаф-шеманім) означає «маслинове точило». Мабуть, у самому саду був пристрій для витискування маслинової олії.

Що пережив Син Людський, коли лежав на холодній землі у стражданні духа? Чи міг це бути лише природний жах перед тортурами і смертю? Адже Його перемагали і слабкіші. Чому ж переживає Той, Хто був опорою для мільйонів?

Нам не дано проникнути вглиб смертного боріння, свідком якого був старий маслиновий сад. Але ті, кому відкрився Христос у любові і вірі, знають найголовніше: Він страждав за нас. Він увібрав у Себе біль і прокляття століть, морок людського гріха, пережив весь жах і пекло богопокиненості. Ніч, позбавлена надії, обступала Його – і Христос добровільно спускався в безодню, щоб, зійшовши в неї, вивести нас звідти до немеркнучого світла…

Що проносилося в Його уяві? Картини майбутнього? Переслідування, війни, насильство? Відступництво Його послідовників, їх невдячність і маловір’я, їх жорстокосерда і фарисейство? Це була спокуса важча від тієї, крізь яку Він пройшов у пустелі. Ніколи ще людська свідомість Христа з такою силою не противилася хресту, що чекав на Нього, як у годину гефсиманської молитви. От чому Він просив улюблених учнів не покидати Його.

“Симоне, чи ти спиш? – намагався розбудити Ісус Петра. – Не міг ти пильнувати й однієї години?” (Мк. 14:37).

Той підводився, бачив обличчя Вчителя – змарніле, наче кров’ю, вкрите краплями поту, але дрімота знову переборювала його. Інші спроби теж виявилися марними.

Так усіма покинений страждав Ісус наодинці з мороком, що насувався. Євангеліст Лука каже, що тільки ангел зміцнював Його. Це означає, що не знайшовши земної підтримки, Він отримав її з Неба.

Нарешті Ісус підвівся. Любов до Отця перемогла і утвердила в Ньому злагоду між людською і Божою волею.

Тепер Його турбували лише апостоли. Наблизившись, Він змусив їх струсити зі себе сон. “Ви все ще спите і спочиваєте? Годі, прийшов час: Син Людський видається в руки грішників. Встаньте, підемо, ось наблизився той, хто видає Мене” (Мк. 14:41,42). Вони встали, здивовано озираючись.

Цієї миті сад освітився ліхтарями і смолоскипами, почулися шум і голоси. Біля входу з’явився натовп людей. Попереду йшов римський трибун зі солдатами, за ними – озброєні храмові служителі. Ісус вийшов назустріч.

– Кого шукаєте? – спитав Він.

– Ісуса Назорея.

– Це Я, (Ін. 18:4,5) – відповів Христос священною формулою імені Божого.

Юдейська сторожа, почувши її, кинулася вбік. Він же сказав:

– Якщо Мене шукаєте, залиште цих, нехай ідуть. (Ін. 18:8)

Тоді наперед пробрався Юда. Він обіцяв дати знак, щоб при арешті в нічному саду не сталося помилки.

– Радуйся, Учителю! – сказав він, цілуючи Христа.

– Друже, для чого ти прийшов? (Мф. 26:49,50) – мовив Ісус. – То ти поцілунком Сина Людського видаєш?! (Лк. 22:48).

Сторожа вмить оточила Христа.

– Господи, чи не вдарити нам мечем? (Лк. 22:49) – спитав Петро і, не чекаючи відповіді, кинувся на одного з тих, що почали в’язати Учителя. Удар не вдався. Рибалка лише відрубав вухо архієрейському слузі. Його, звісно, негайно схопили б, але уся увага зосередилася на Христі.

– Облиште, досить! – сказав Він апостолам. – Невже Мені не пити чаші, яку дав Мені Отець?” (Лк. 22:51; Ін. 18:11). І повернувся до загону:

– Мов на розбійника, вийшли ви з мечами й киями, щоб узяти Мене! Щодня бував Я з вами у храмі, і ви не здіймали рук на Мене; але тепер ваша година і влада темряви” (Лк. 22:52,53).

Можливо, учні чекали цієї миті на чудо, але дива не сталося.

Грубі руки в’язали Ісуса мотузками.

Опісля намагалися затримати й інших, але вони, скориставшись темрявою та метушнею, розбіглися.

Коли Ісуса виводили зі саду, усе, здавалося, було у спокої. Задум ворогів завершився успіхом. Але несподівано з’явився якийсь юнак. Він йшов позаду, загорнувшись у покривало. Конвой подумав, що це – один з учнів і схопив його, але той вирвався і, кинувши покривало, втік голий. Мабуть, він щойно встав з постелі. Чи не був цим юнаком сам Іван-Марко, майбутній євангеліст? Тільки він згадує про цю подробицю (див. Мк. 14:51,52).

За слов’янською версією «Війни» Йосифа Флавія, при арешті Ісуса Христа загинуло безліч людей. Чи не опинилися поблизу деякі галилеяни, які спробували відбити Вчителя? Але у Євангеліях без усякого пом’якшення говориться, що, коли Ісус був схоплений ворогами, всі Його друзі розбіглися. При спогляданні на Вчителя, Який покірно дав забрати Себе, їх охопила паніка і вони забули, як обіцяли йти за Ним на смерть. Тільки Петро та Іван, отямившись після першого переляку, насмілилися йти за сторожею на безпечній відстані.