Розділ 6. «Не мир, а меча…»

Весна 28 р.

Хоча Ісус часто жив як мандрівний проповідник, учні не могли не відчувати, що Він має певний план, схожий на далекоглядний задум полководця. Він вимагав від них рішучості стояти до кінця. Його євангеліє не мало нічого спільного з мрійливою благодушністю і розслабленістю. Тепер суд цьому світові.

«Нині князь світу цього вигнаний буде геть» (Ін. 12:31).

Бій з демонськими полчищами, з царством зла буде нелегким. Проти Месії постануть усі безумства, всі гріхи і забобони, що вкоренилися в людях.

«Чи думаєте ви, що Я прийшов дати мир землі? Ні, кажу вам, а розділення. Бо віднині п’ятеро в одному домі розділені: троє проти двох, і двоє проти трьох» (Лк. 12:51-52).

Іноді Вчитель натякав близьким, з якою силою Його душа, котра почне очищувати світ, прагне бурі:

«Я прийшов вогонь звести на землю, і як хотів би, щоб він уже запалав! Хрещенням маю Я хреститися; і як Я втримаюся, поки це здійсниться!» (Лк. 12:49-50).

У цих словах, як у віддалених громах бурі, відчувалося наближення Голгофи.

Ісусова цілеспрямованість одночасно захоплювала і лякала учнів. А втім, Його слова вони тлумачили по-своєму, гадаючи, що Учитель натякає на революційний вибух, за яким станеться Його коронація в Єрусалимі. Тому вони передбачали, що найближчим часом Він перенесе свою діяльність до столиці Ізраїлю. А коли Ісус на Пасху попрямував туди, учням видалося, що від цієї подорожі можна чекати всього, що настає день, коли Царство Боже буде «узяте силою».

Єрусалим у ті роки був до краю напружений. Дії Пилата – військової людини, яка не зважала на місцеві звичаї, викликали в усіх гнів і обурення. Своє правління він почав з того, що наказав уночі внести до Єрусалиму щити з портретами Тиберія. Це зайвий раз нагадало народові про римське ярмо і виглядало як образа Мойсеєвого Закону (Декалог забороняв портретні зображення). Наказ Пилата поставив столицю на грань заколоту. Величезна юрба єрусалимлян вирушила до його резиденції Кесарії з вимогою забрати щити. Прокуратор відмовився, і народ упродовж кількох днів сидів перед палацом, не рушаючи з місця. Тоді Пилат звелів зібрати людей на стадіоні і оголосив, що переб’є всіх, хто не скориться його волі. Але й тоді, коли навколо присутніх зімкнулися шеренги озброєних солдатів, вони повторили, що радше вмруть, аніж відступлять. Врешті-решт, намісникові довелося капітулювати. Але відтоді він вдавався до будь-якої нагоди, аби помститися юдеям. Його невгамовна жорстокість, жадібність і самодурство стали повсюдно відомі. Навіть тетрарх Антипа, друг римлян, не злюбив його. Інциденти, спровоковані беззаконнями прокуратора, не раз закінчувалися масовою різнею. Але заступництво тимчасового імператорського правителя Сеяна довго залишало Пилата без покарання.

Кожної Пасхи правитель очікував повстання, тому на свята намагався приїхати до Єрусалиму, де міг особисто стежити за порядком. Побоювання Пилата не були безпідставними. Він мав невелике тритисячне військо. А зелоти та їх прихильники тільки чекали вождя, який підняв би народ проти римлян.

Мабуть, учні Ісуса таємно хотіли, щоб саме Він став цим вождем. Але їх сподівання не справдилися. Виглядало, що Вчитель повністю ігнорував проблему іноземного володарювання. Його тривожив не політичний, а духовний стан народу. Усі зрозуміли це, коли Ісус з’явився на площі, що оточувала Дім Божий.

Храм був релігійним центром усіх юдеїв. Оточений зубчастими стінами, прикрашений колонами і золотим гребенем, він височів на горі Моріа як знак перебування Бога в серці Ізраїлю, як заповітна мета мільйонів паломників Палестини і діаспори.

Місто жило храмом. Служителі вівтаря, продавці жертовних тварин, власники готелів збирали в дні свят багату данину. Садукеїв, у чиїх руках перебувало святилище, мало тривожило, що культ іноді перетворювався на комерційне підприємство. Архієреї укладали мовчазну угоду з продавцями, які біля храму розставляли під наметами лави з товарами, столи для розміну грошей, приводили худобу. Усі давно вже звикли до того, що базарний гомін не вщухає у святому місці. Аж ось у брамі з’являється Ісус Назарянин, оточений послідовниками. Новий Учитель відразу ж викликає збентеження. Скрутивши з мотузок батіг, Він виганяє за огорожу овець і волів, вимагає припинити безлад біля святині: «Не робіть дому Отця Мого домом торгівлі!» (Ін. 2:16)

Заперечити Йому нема в чому. Вже й раніше благочестиві люди нарікали на безлад у храмі. Але єрархії не сподобалося, що цей, нікому не відомий Галилеянин, господарює в їхній вотчині як пан, та ще й претендує на особливу близькість до Бога, називаючи Його Своїм Отцем.

– Яке знамення покажеш нам, що маєш владу так чинити? – запитали вони Ісуса.

– Зруйнуйте храм цей, і Я за три дні поставлю його! – була відповідь.

Слова Ісуса видалися насмішкою:

– Сорок шість років будувався храм цей, а Ти за три дні поставиш його? – заперечили Йому (Ін. 2:18-20).

Не могли розгадати сказаного і самі учні. Від них ще був прихований невидимий Храм, який постане над світом у ті три дні від Хреста до Воскресіння.

А як поставилися до Ісуса фарисеї – ці стовпи традиційного благочестя?

Ми вже мали нагоду переконатися, що їх погляди не були діаметрально протилежними вченню Христа, що Він схвалював головні положення їхньої віри. Крім того, моральні уявлення багатьох фарисеїв мали величний характер і були близькі до євангелія. Досить навести хоча б деякі вислови рабинів, які ввійшли до Талмуду, щоб переконатися у цьому: «Люби мир і насаджуй його повсюдно», «хто подає милостиню потаємно, той вищий від самого Мойсея», «краще коротка молитва з благоговінням, ніж довга без старанності», «не будь швидкий до гніву», «наслідуй якості Божі: як Він милосердний, і ви будьте так милосердні», «святенників треба викривати, бо вони ганьблять ім’я Боже». Коли читаєш ці рядки, то розумієш слова Христа про фарисеїв: «Отже, все, що кажуть вам додержувати, додержуйте і робіть» (Мф. 23:3).

Євангельське «відтворення» Закону не знищувало старого; за словами Христа, «кожен книжник, навчений про Царство Небесне, подібний до господаря, який виносить із свого скарбу нове й старе» (Мф. 13:52). Бесідуючи з одним богословом, Ісус сказав, що той є «недалеко від Царства Божого» (Мк. 12:34).

Чому ж тоді між Ним і фарисеями виник конфлікт?

Найважливішою причиною було сприйняття благочестя, яке панувало серед фарисеїв. Їх «вірність Закону» була не тільки цілою філософією життя, а й детальним її планом, продуманим до дрібниць. Мету цього плану – освятити кожний бік повсякденності, в усьому виконуючи волю Божу, Христос не заперечував і не міг заперечувати. Але в способах її досягнення, які здобули визнання в книжників, приховувалася небезпека закостеніння релігії. Мало того, будь-яким правилам «старців» приписували Божий авторитет; регламент поглинав усю увагу людей, часто-густо вихолощуючи основну суть віри.

Думка, ніби є якийсь «список справ», виконуючи які можна досягти абсолютної праведності, не давала законникам спокою. Вони змагалися в пунктуальному дотримуванні всіх звичаїв, освячених століттями. І, як це часто бувало в історії релігій, набожність перетворювалася на похмурий гротеск.

Деяких фарисеїв народ прозвав шікмі – «міцноплечими» – за те, що вони завжди ходили згорбленими, показуючи, який величезний тягар душеспасенних подвигів доводиться їм нести. Йдучи до храму, Ісус міг бачити, як площею пробиралися фарисеї, раз-по-раз натикаючись на зустрічних. Вони боялися звести очі, щоб випадково не глянути на жінку. Їх жартома називали «хіцай» – «не розбий чола».

Природно, що таких людей свобода Христова мала дратувати й лякати; вони бачили в ній спокусу і загрозу для гарної поведінки. Тієї пори, як зауважив один єврейський історик, фарисеї-шамаїти настирливо проповідували втечу від світу і аскетизм. Велике значення фарисеї надавали постам. Ісус хоча й визнавав ці зовнішні прояви віри, не робив їх середовищем релігійного життя. Коли Він тлумачив Закон у дусі вчення пророків, книжники звинувачували Його в замаху на «передання старців». Коли Він говорив, що милосердя миліше Богові, ніж обряди, в очах фарисеїв це був підрив усієї «підзаконної» системи.

Така сліпа відданість букві і формі багатьом може видатися дивною. Але треба враховувати, що обряд довір’я – вперта недуга, що глибоко вкоренилася в людській психіці. Тому то в історії було стільки пристрастей навколо ритуалів і пролито стільки крови навколо церемоній. Подібна хвороба, схожа на нав’язливий невроз, нерідко вражала й християн, які забували, що для Христа любов до Бога і людей – незрівнянно вища від будь-яких зовнішніх настанов.

Прихильникам букви, ритуалів і старовини в усі часи була притаманна консервативність. Драма фарисеїв пов’язана і типовим проявом того, що згодом стали називати фарисейством. Єрусалимські старійшини, як брахмани Індії чи російські старообрядці, жили в постійному остраху перед «оскверненням». Про них говорили, що вони готові «очистити саме сонце». Але намагаючись своїм аскетизмом, дотриманням усіляких правил і догматів наблизити час Месії, вожді Ізраїлю, самі того не усвідомлюючи, відвернулися від Того, Хто приніс їм вість про спасіння.

Треба зважити ще на одну причину ворожості книжників до Ісуса. Євангеліст Марк проникливо помічає, що вона ґрунтувалася на заздрощах. Фарисеї звикли вважати себе мірилом правовірності, і раптом з’явився якийсь невідомий провінціал, що зазіхає на їхні привілеї. Його діяльність не санкціонована ніким із визнаних авторитетів. Він не пройшов їхньої школи, не вивчав богослов’я і Закону.

Людям, за плечима яких стоїть багатовічна традиція, часто властива особливого роду пиха. Тому навіть на Хрестителя, хоча він був аскетом, фарисеї дивилися як на самозванця, і тим настирливішим видавався їм Назарянин. Ісус говорив, що все це нагадує Йому дитячу пісеньку:

«Ми грали вам на сопілках, та ви не танцювали; ми співали вам жалібних пісень, та ви не ридали. Бо прийшов Іоан, який не їсть, не п’є; і кажуть: біса має. Прийшов Син Людський, Який їсть і п’є, і кажуть: цей чоловік, який любить їсти й пити вино, митарям друг і грішникам» (Мф. 11:16-19).

Однак повторюємо: далеко не всі фарисеї були обмеженими і вузькими сектантами. Серед них було чимало людей живої та щирої віри. Між ними чулися голоси протесту проти такого стану речей. Тому перша проповідь Христа в Єрусалимі справила на деяких законників глибоке враження.

На той час фарисеїв очолював онук Гилеля – Гамаліїл. З Дій апостолів відомо, що він був дуже терпимим до нового вчення, а чимало фарисеїв, вихованих ним, пізніше влилися до новозавітної Церкви. Склалася навіть легенда, що на схилі життя Гамаліїл став християнином і прийняв страдницьку смерть. Ця легенда, безумовно, вигадка, але сама її поява не є випадковою.

У рабинів була приповідка: «Слова людини, у якій є страх Божий, будуть почуті». Зцілення, здійснені Ісусом, змусили найпорядніших фарисеїв замислитися. Від них прийшов до Нього на бесіду Никодим, член Ради Старійшин. Але він визнав за краще зустрітися з Ісусом уночі, щоб не викликати глузувань.

– Учителю! – сказав він, увійшовши до дому. – Ми знаємо, що Ти Учитель, Який прийшов від Бога; бо ніхто не може таких чудес творити, які Ти твориш.

– Істинно, істинно кажу тобі: якщо хто не народиться звище, не може бачити Царства Божого (тобто, мало визнати Ісуса: потрібен духовний переворот, що змінює життя).

– Як може людина народитися, будучи старою? – не зрозумів Никодим. – Хіба вона може вдруге ввійти в утробу матері своєї і народитися?

– Якщо хто не народиться водою і Духом, не може увійти в Царство Боже. Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух. Не дивуйся тому, що Я сказав тобі; треба вам народитися звище. Дух дише де хоче, і голос його чуєш, але не знаєш, звідки він приходить і куди йде: так буває з кожною людиною, народженою від Духа.

– Як це може бути? – усе ще дивувався старий.

– Ти – учитель Ізраїлів, і чи цього не знаєш? (Ін. 3:2-10).

Про Духа-вітра Христос говорив не випадково. Він порівнював його вільний порив зі свободою людини, яка набула справжнього богопізнання. Для того, хто «народився в дусі», віра вже є чимось більшим, ніж суто системою обрядів. Він – Син Господній, Дитя Його Царства.

Після цієї бесіди Никодим, мабуть, став таємним послідовником Христа. Серед таких Євангелії називають також Йосифа Аримафейського – знатного старійшину з Єрусалиму і деяких «начальницьких» осіб, які, радше, належали до фарисеїв. І все ж вони перебували в меншості. Переважна більшість законників зустріла Ісуса з підозрою. Чим більше вони дізнавалися про Його вчення, їх невдоволення і ворожість зростали.

Коли Ісус покинув Єрусалим, учні збагнули, що Він не тільки не наблизився до царського трону, але озброїв проти Себе впливові партії міста. Прості селяни, вони були привчені з пієтетом ставитися до духовенства і книжників. Побачивши тривогу друзів, Учитель сказав: «Усяка рослина, яку не насадив Отець Мій Небесний, викоріниться. Облиште їх: вони – сліпі вожді сліпців, а коли сліпець веде сліпця, то обидва впадуть в яму» (Мф. 15:13-14).

Відтоді Ісус ще не раз відвідував Єрусалим, але не був там визнаний. До Його общини ввійшли переважно галилеяни, а для мешканців півдня Він залишився чужим. Характерно, що для євангеліста Івана слово «юдей» є майже синонімом людини, ворожої Христові.

Повертаючись до Капернауму, Ісус звернув до берегів Йордану. Там Він продовжив свою проповідь, а учні хрестили людей. Зцілення спонукали до зацікавлення Назарянином більше, ніж Іваном, який не чинив чудес. Мимоволі учні Хрестителя почали відчувати суперництво. Вони пішли на західний берег ріки, у село Енон, де жив тоді пророк і, розшукавши його, стали скаржитися: «Учителю! Той, Який був з тобою по той бік Йордану, про Якого ти свідчив, ось Він хрестить, і всі йдуть до Нього».

Але Івана ця звістка не могла засмутити. Адже він не називав себе ні пророком, ні Месією. Якщо Галилеянин посланий зверху, якщо Він і є Той, хто Гряде, то не заздрити треба, а радіти. Сам пророк вважає себе лише гостем на святі Іншого. «Хто має наречену, той жених, а друг жениха, стоячи і слухаючи його, радістю радіє, чуючи голос жениха. Отже, ця радість моя сповнилася. Йому належить рости, а мені умалятися» (Ін. 3:22-30).

Предтеча Христовий ніби передбачав свою долю. Дуже швидко влада припинила його діяльність. Те, що відбувалося на Йордані, почало непокоїти правителя Галилеї. Тетрарх боявся, що невдовзі буде пізно. Іродові могли донести про випади Івана проти нього особисто і про слова пророка, який обіцяв народові «вказати шлях визволення від усіх земних володарів» (Й. Флавій).

Одне слово, причин для арешту було цілком достатньо. Ісус був ще біля Йордану, коли до Енону прибули солдати. Хрестителя закули в ланцюги і відвезли до тетрарха. Антипа наказав ув’язнити його у фортеці Махерон, що над морем на краю пустелі.

Ми не знаємо, чому правитель відразу не наказав заарештувати Ісуса. Від фарисеїв він міг вже чути, що Назарянин збирає та хрестить більше учнів, ніж Іван. Але, мабуть, Антипа не вважав нового Проповідника небезпечним і вирішив завчасу Його не чіпати.

Коли ж Ісус дізнався про те, що Хрестителя схопили, то покинув Йорданську область.

Час Його страждань ще не настав.