Розділ 15. Пасха Нового Завіту

Від вечора 5 квітня до ночі на 7-е

Тоді ж, коли на Елеоні Христос розмовляв з учнями про останні дні, Юда потайки прийшов до палацу Каяфи, щоб зустрітися з представниками влади. Він запропонував садукеям свій план: схопити Ісуса вночі поза містом, не привертаючи уваги юрби. Юду, звісно почали розпитувати про задуми Учителя та Його прихильників. Мабуть, Іскаріот сповістив, що Ісус, на його думку, має проголосити Царство Боже у день Пасхи[1].

Побоюючись, що це буде який-небудь новий зухвалий акт, на кшталт вигнання торговців з храму, ієрархи вхопилися за можливість своєчасно відвернути спокусу. Хоча арешт спершу було відкладено на післясвяткові дні, сприяння Юди змусило Синедріон змінити рішення, до того ж, що він пообіцяв особисто привести сторожу до місця, де звичайно переховувався Ісус. Вже ступивши на шлях зради, Іскаріот не міг зупинитися. Тепер він мав намір дістати вигоду зі своєї зради. «Що хочете дати мені?» – запитав він, після чого архієреї негайно заплатили йому за допомогу[2]. Взявши гроші, Юда спокійнісінько повернувся до Учителя.

У четвер уранці Ісус звелів апостолам готуватися до седеру – пасхального частування. За статутом, його треба було починати ввечері 14–го нісана, яке того року припадало на п’ятницю, але Господь знав про зраду, знав, що Йому залишилося бути на волі менше доби, тому хотів встигнути зустріти Пасху серед учнів. Він надавав особливого значення цьому святу, останньому в Його земному житті.

«Дуже бажав Я цю паску їсти з вами, перш ніж зазнаю страждань, – сказав Ісус. – Бо кажу вам, що не буду вже більш їсти її, доки вона не сповниться в Царстві Божому» (Лк. 22:15,16)[3].

Апостоли сприйняли ці слова по-своєму. Навіть, коли напередодні Він говорив: «Людський Син буде виданий людям до рук, і вони Його вб’ють», вони не повірили в трагічний фінал і надалі вважали, що нинішній седер стане передднем Його торжества.

– Де хочеш, щоб ми приготували Тобі їсти паску? – запитали учні. Було б надійніше залишатись у Вифанії, але Ісус послав їх у місто, до одного зі Своїх потаємних послідовників. За Законом, Пасха мала здійснитися в Єрусалимі.

– Підіть у місто до такого-то, – звелів Він Петру та Івану. – І скажіть йому: Учитель говорить: час Мій близько; у тебе справлю Пасху з учениками Моїми. (Мф. 26:17,18)

Оберігаючи ці дорогоцінні години, Він вдався до заходів безпеки. Ім’я господаря дому назвав лише двом. Христос дав їм знак: біля воріт вони зустрінуть людину з глеком, яка й приведе їх на місце. Умови таємності починали непокоїти учнів: двоє з них навіть озброїлися на випадок раптового нападу.

Не відомо, чи можна було придбати ягня і виконати обов’язкове жертвоприношення за день до свята. Не виключено, що звичай це дозволяв, бо тисячі й тисячі паломників бажали взяти участь у цьому обряді[4]. В усякому разі, невідомий приятель Учителя про все потурбувався.

Наприкінці дня Ісус з учнями прийшов до Єрусалиму. Вперше за цей тиждень Він готувався провести там ніч. Господар вже чекав на них. Великий верхній покій був виметений і вистелений солом’яними матами. Усі залишки квасного хліба, за звичаєм, були знищені. На столі темніли лише глиняні тарелі з мацою, глеки з вином, кубки. Про ягня чи про саму «пасху» євангелісти не згадують: це – традиційна страва. У юдеїв кожне частування, що супроводжувалося молитвами, вважалося своєрідним обрядом. У ньому брали участь тільки члени сімей або маленькі братства – «хабурот». Місця під час таких частувань займали від найстаршого до наймолодшого, і цього строго дотримувалися. Тому апостоли, ввійшовши, почали сперечатися: хто буде ближче до Учителя. Але Ісус нагадав їм, що не тільки в цю урочисту хвилину, але й будь-якої пори вони повинні долати усяку честолюбність.

Старозавітні пророцтва нерідко зображували месіанське царство у вигляді бенкету (див.: Іс. 25:6; 55:1; Притчі 9:1-6). Як бачимо з багатьох притч Христа, Він цінував цей символ. Для Нього зібрані за святковим столом брати уособлювали месіанську общину, Головою якої був Він сам.

За тодішнім звичаєм, усі полягали на низьких ложах: Іван – поруч з Господом, Симон навпроти Нього, поблизу був і Юда.

Священна подія Великого Четверга, якій судилося жити в містерії Божественної Літургії, стати осередком Церкви і бути відтвореною в молитвах і гімнах, у творах Джотто, Діонісія, Леонардо, відбувалася в невибагливій простоті. Лише присутність Іскаріота (коли б апостоли знали про зраду) могла затьмарити вечерю. Але вони наразі ні про що не здогадувалися.

Хоча законний термін седеру наставав лише наступного дня, Христос в усьому дотримувався пасхального чину[5].

Це було Його свято, Його «нова Пасха», яка знаменувала вже не Вихід на свободу і всиновлення Богом одного народу, а викупний дар усьому світові.

[1] Христос багато разів говорив учням про страждання і славу, які чекають на Нього в Єрусалимі на Пасху. Апостоли, як це видно з прохання Саломеї, чекали лише Його торжества. Юда міг повідомити членів Синедріону про те, що Учитель хоче «проголосити Царство Боже» саме в день свята. Цим, мабуть, і пояснюється несподівана зміна їх планів щодо Ісуса.

[2] Мф. 26:3-6; Мк. 14:1-2; 10-11; Лк. 22:1-6. За Матфеєм, Юді заплатили 30 срібняків. У дохристиянські часи стільки коштував раб (Вих. 21:32). На думку одних тлумачів архієреї встановили таку ціну на знак зверхності до Ісуса; за припущеннями інших – це символічна цифра, що означає релігійне відступництво (Зах. 11:12-13).

[3] Мф. 26:29; Лк. 22:15:16. «Дуже бажав Я» – автори говорять про юдейський мовний зворот, що означав вищий ступінь бажання. Згідно з трьома першими євангелістами, Тайна вечеря збіглася з Пасхою і була седером, тобто святковим частуванням. Але з четвертого Євангелія, хронологія якого, очевидно, точніша, розуміємо, що вечеря відбулася напередодні 13-го нісана. Усе ж і в синоптиків є посередні вказівки на те, що вечір четверга не був пасхальним. У п’ятницю вранці Симон Киринейський йшов з поля, де навряд чи міг перебувати пасхальної ночі (Мк. 15:21). В Юдеї, за свідченням Талмуда, ввечері перед седером припинялася будь-яка робота (Митна, Песахим, IV:5). Зовсім неймовірно, щоб Синедріон призначив арешт на вечір седеру. Пасхального дня (до заходу сонця) Йосиф з Аримафеї не міг би закупити все необхідне для похорону. Наразі найвірогіднішою залишається думка, що Христос навмисне здійснив Пасху до її настання, знаючи, що невдовзі буде ув’язнений.

[4] За Й. Флавієм (Юд. війна, VI, 9,3) якось у 60-х роках І ст. було зарізано 265500 ягнят. Хоча обряд здійснили самі богомольці, технічно його було важко виконати, якщо не подбати про дозвіл, щоб почати його раніше. Це аргумент на користь того, що ягня могло бути приготованим уже 13 нісана.

[5] Це простежуємо в усій синоптичній традиції. Обряди ритуального частування і Пасхи описані в талмудських трактатах «Берахот» і «Песахим». Порівняння їх з Таємною вечерею підтверджує її пасхальний характер. «Христос, – пише Л. Буйє, – не виводить, а тільки застосовує обряд, який уже існує і має тривати»

Перед вечерею треба було на знак благоговіння помити руки. Після цього Христос несподівано встав і, знявши верхній одяг, підперезався рушником. Дванадцятеро завмерли в подиві. Він налив води до глека й приготувався мити ноги учням. На Сході це робили слуги, які зустрічали гостей після подорожі курним шляхом; але в Христовій общині слуг не було і не мало бути. Обов’язки раба виконав сам Господь.

Неможливо описати безмежну ніяковість, яка охопила присутніх. Кифа, коли Він наблизився до нього, вигукнув:

– Господи! Чи Тобі умивати мої ноги?

– Що Я роблю, ти тепер не знаєш, а зрозумієш потім.

– Не вмиєш ніг моїх повік! – вигукнув Симон.

– Якщо не вмию тебе, не матимеш частини зі Мною.

Петро засмутився ще більше:

– Господи, не тільки ноги мої, але й руки і голову!

– Вмитому треба тільки ноги обмити, – відповів Ісус, – бо увесь чистий; і ви чисті, але не всі (Ін. 13:1-11)[1].

Це був перший того дня натяк на зрадника, який перебував поряд з Ним.

Коли Ісус повернувся на Своє місце за столом, Він сказав: «Чи знаєте, що Я зробив вам? Ви називаєте Мене Учителем і Господом, і добре кажете, бо Я Той і є. Отже, якщо Я, Господь і Учитель, умив вам ноги, то і ви повинні вмивати ноги один одному. Бо Я дав вам приклад, щоб і ви робили так само, як Я зробив вам.

А Я посеред вас, як слуга. Але ви були зі Мною в напастях Моїх, і Я заповідаю вам, як заповів Мені Отець Мій, Царство, щоб ви їли і пили на трапезі Моїй у Царстві Моїм» (Ін. 13:12-15; Лк. 22:27-30)[2].

За звичаєм, вино перемішали з водою і кожен, наповнюючи свій келих, читав над ним вдячну молитву: «Благословенний Ти, Господи Боже наш, Царю всесвітній, що створив плід лози виноградної». Потім слухали пасхальне славослів’я, оповідь про Вихід і їли ягня з гіркими травами.

Настала ніч. У покої запалили світильники. Усі помітили, що Учителя оповила глибока скорбота. Коли Він вимовив слова псалма: «Той, хто їсть зі Мною хліб, підняв на Мене п’яту свою», – апостоли збагнули, що Йому загрожує невідома, але близька небезпека. Нарешті Ісус сказав: «Один з вас видасть Мене» (Ін. 13:18-21). У гіркій збентеженості всі почали перезиратися. «Чи не я?» – чулися запитання. Юда, якого роздирали суперечливі почуття, теж насмілився запитати: «Чи не я?»

Ніхто не чув, що відповів йому Господь, але Юда зрозумів: його задум розкрито. Ісус же, звертаючись до інших, сказав: «Син же Людський іде, як писано про Нього, але горе тій людині, якою Син Людський буде зраджений: краще було б не народитися людині тій» (Мф. 26:24).

Страждав від непевності Петро. Він не витримав і подав знак своєму молодому другові, який лежав біля Учителя, щоб той запитав, хто зрадник. На запитання Івана Ісус ледь чутно відповів: «Той, кому Я, вмочивши, подам хліб» (Ін. 13:26).

Шматок було подано Іскаріотові. Цей жест на бенкетах вважався ознакою приязні і любові. Господь востаннє прагнув врятувати душу, що гинула. Але Юда ще більше озлобився. «Увійшов у нього сатана» (Ін. 13:27), – каже євангеліст. Тепер зрадник вже ненавидів свою Жертву.

«Що робиш, роби швидше», – твердо промовив Ісус, дивлячись на Юду. Усі подумали, що Він виряджає його купити необхідне до завтрашнього свята. Юда підвівся і мовчки вийшов. Нічна пітьма оповила його. Мости були спалені. Архієреї вже чекали на свого спільника.

Тривога не полишала Петра та Івана відтоді, як за Юдою зачинилися двері, але темна хмара, що нависла над учнями, дещо розсіялася. Можливо, й сам Ісус відчув полегшення. Знову було помито руки і розлито вино. Христос промовив молитву над опрісноком, який лежав перед Ним: «Благословен Ти, Господи Боже наш, Цар усесвіту, який виводить хліб із землі». У ту мить, коли Він переламав Його, на апостолів ніби повіяло вітром з Галилеї. Здавалося, вони не в нічному Єрусалимі, а на березі моря, де Ісус нагодував п’ять тисяч. Але обряд нагадував й про інше. «Це – хліб страждань, який їли батьки наші в землі Єгипетській», – повторив Учитель традиційні слова седера. Цього разу Пасха провіщала і страждання Слуги Господнього. Як розламаний цей священний хліб, так буде віддане Його тіло в руки катів.

«Прийміть, споживайте, це є Тіло Моє, – мовив Ісус і додав: Це чиніть на спомин про Мене» (Мф. 26:26; Лк. 22:19). Із хвилюванням кожен узяв свою частину пасхального опріснока. Потім, стоячи, проспівали початок «халела»:

Хваліть слуги Господа, хваліть ім’я Господнє! –

Хай буде ім’я Господнє благословенне віднині і навіки, від сходу сонця і до заходу хай прославиться ім’я Господнє.

Високий над усіма народами Господь, над небесами – слава Його…

Але от Господь узяв до рук «спільний келих вдячності», який за звичаєм випивали наприкінці вечора.

– Благословимо Бога нашого, – сказав Він.

– Благословенний Господь Бог наш, Бог Ізраїлю, Бог Саваоф, Який возсідає серед херувимів, за їдження, яке ми прийняли, – за уставом відповіли апостоли.

– Благословимо Того, чию благодать ми скуштували…

– Благословенний Ти, чию благодать ми скуштували і чиєю благодаттю живемо…

На закінчення славослів’я Ісус сказав:

– Пийте з неї всі, бо це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів! (Мф. 26:27,28).

Апостоли передавали келих по колу…

Так звершилася Пасха Завіту, який є у крові Ягняти. Ісус не випадково зберіг в обряді жертовну символіку, бо всі древні вівтарі були закликом до неба й означали жагу спілкування з Вищим. Остання ж Христова вечеря поєднала мірних з Ним, з воплоченим Сином Божим. «Кров і тіло» – синоніми живої істоти.

Кров у Біблії вважалася символом життя, над яким панує лише Творець. Саме тому її заборонялося вживати в їжі. А тепер сам Спаситель світу віддавав Своє життя, Свою кров людям.

Здавна укладення Завіту супроводжувалось окропленням віруючих кров’ю тварини, присвяченої Богові. Усі, на кого падали її краплі, набирали нової духовної порідненості і зв’язку з Богом. Такий був сенс жертви пасхального ягняти. Такі обряди знав не тільки Ізраїль, але й більшість древніх народів. Христос замінює кров жертви соком виноградної лози, вином частування, яке знаменує боголюдську жертву, страждання й торжество Месії-Збавителя.

Пасхальний спомин про Вихід був перенесенням минулого в сьогодення. Мудреці Ізраїлю говорили, що кожна Пасха є визволенням з рабства, що здійснюється знову й знову. Так і новозавітна Євхаристія означає причетність до спасіння, яке Христос приносить людям, перебування Господа з тими, хто любить Його. «Бо кожного разу, – скаже згодом апостол Павло, – коли ви споживаєте хлiб цей i п’єте чашу цю, смерть Господню сповiщаєте, доки Вiн прийде» (1Кор. 11:26).

Час переможений. Залишається тільки тайна воплочення. Присутність Бога, Котрий зійшов у світ…

[1] Слово «чистий» у цьому контексті стосується як ритуального омовіння, так і стану душі. Іван говорить лише про миття ніг на вечері, не згадуючи євхаристії. Очевидно, коли писалося Четверте Євангеліє (90-і pp.), євхаристія сприймалася як обов’язкова частина Таємної вечері.

[2] Подальша розповідь про Тайну вечерю базується на Мф. 26:20-29; Мк. 14:22-25; Лк. 22:15-20; Ін. 13:18-38; 1 Кор. 11:23-25 і талмудських свідченнях про пасхальний седер. Досі не з’ясовано, чи брав Юда участь у євхаристії. Але багато посередніх даних свідчать на користь того, що він покинув вечерю до неї.

Тільки глибока вкоріненість Євхаристії в культовій традиції Старого Завіту дозволила апостолам у велику ніч пережити її як священнодійство, як таїнство. Нехай вони ще не могли цього висловити, але повнота єднання з Господом і між собою стала для них реальністю.

«Діти! – сказав Ісус, – Недовго вже бути Мені з вами… Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного. З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13:33-35)[*].

Це звучало як прощання. Туга охопила апостолів. Вони довго не наважувалися запитати, але сьогодні, під час седеру, сам Закон велів запитувати. Першим наважився Петро:

– Господи, куди Ти йдеш?

– Куди Я йду, ти не можеш тепер іти за Мною, а згодом підеш за Мною.

– Господи! Чому я не можу йти за Тобою тепер? Я душу мою покладу за Тебе

– Симоне, Симоне! Ось сатана просить вас, щоб сіяти, як пшеницю, але Я молився за тебе, щоб не ослабла віра твоя; і ти колись, навернувшись, утверди братів твоїх.

– Господи, – як завжди, пристрасно закричав Петро. – З Тобою я готовий і у в’язницю, і на смерть іти. Я душу мою покладу за Тебе.

– Душу твою за Мене покладеш? – озвався Ісус. – Істинно, істинно кажу тобі: не проспіває півень, як тричі зречешся Мене.

Інші учні теж запитували. Ісус відповідав кожному. Він підбадьорював Своїх розгублених друзів: «Нехай не тривожиться серце ваше; віруйте в Бога і в Мене віруйте. В домі Отця Мого осель багато. А якби не так, Я сказав би вам: Я йду приготувати місце вам. І коли піду і приготую вам місце, прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я. А куди Я йду, ви знаєте, і путь знаєте».

– Господи! – сказав Фома, – не знаємо, куди йдеш; і як можемо знати путь?

– Я є путь, і істина, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене. Коли б ви знали Мене, то знали б і Отця Мого. І віднині знаєте Його і бачили Його.

– Господи, покажи нам Отця, і нам вистачить, – сказав Филип.

– Стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Филипе? Хто бачив Мене, той і Отця бачив; як же ти говориш: покажи нам Отця? Хіба ти не віриш, що Я в Отці і Отець у Мені?.. Якщо любите Мене, то дотримуйтесь Моїх заповідей. І Я ублагаю Отця, й іншого Утішителя дасть вам, щоб був з вами повік, Духа істини, Якого світ не може прийняти, бо не бачить Його і не знає Його; ви ж знаєте Його, бо Він з вами перебуває і у вас буде. Не залишу вас сиротами; прийду до вас. Ще трохи, і світ уже не побачить Мене; а ви побачите Мене, бо Я живу, і ви будете жити.

Юда-Фадей запитав:

– Господи, що це, що Ти хочеш явити Себе нам, а не світові?

– Хто любить Мене, той слово Моє збереже; і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до Нього і оселю сотворимо у Нього. А хто не любить Мене, слів Моїх не береже; слово ж, яке ви чуєте, не Моє, а Отця, Який послав Мене. Це сказав Я вам, перебуваючи з вами. Утішитель же, Дух Святий, Якого пошле Отець в ім’я Моє, навчить вас усього і нагадає вам усе, що Я говорив вам.

Справді, лише згодом їм відкрилася вся глибина слів Учителя. Він знав, що вони розуміють його лише серцем, що розум їхній збентежений, а воля похитнулася. Він хотів підготувати їх. Часи змінилися, попереду – боротьба і спокуси.

– Я посилав вас без мішка, і без торби, і без взуття, – запитав Він, – чи мали ви в чому нестаток?

– Ні в чому, – визнали учні.

– Але тепер, хто має мішок, нехай візьме, також і торбу, а в кого немає, нехай продасть одяг свій і купить меч.

– Господи, ось тут два мечі…

– Досить! – перервав Він, бо вони Його не розуміли. – Вже небагато Мені говорити з вами; бо йде князь світу цього, і в Мені він не має нічого… Вставайте, підемо звідси. (Ін. 13:36-38; 14:1-31; Лк. 22:31-38).

Співаючи псалом, вони вийшли з оселі і сонними вулицями міста рушили до брами.

– Всі ви спокуситеся через Мене в цю ніч, – сказав дорогою Ісус, – бо написано: уражу пастиря, і розбіжаться вівці отари. По воскресінні ж Моїм випереджу вас у Галилеї.

Петро наполягав:

– Якщо і всі спокусяться Тобою, то я ніколи не спокушусь.

Точнісінько так і інші учні говорили Вчителеві про свою відданість (Мф. 26:31,32).

[*] Прощальна бесіда Христа з учнями на вечері і після неї є в Ін. 13:31-38; 14:1-31; також у Мф. 26:30-35; Мк. 14:26-31; Лк. 22:31-38. Раннє свідчення про євхаристію є у 1 Кор. (бл. 57 p.).